Адміністративно-судові функції Чернігово-Городнянського з’їзду мирових посередників

У статті здійснюється аналіз функцій органу селянського самоуправління пореформеного періоду – Чернігово-Городнянського повітового з’їзду мирових посередників (1861 – 1874 рр.). На конкретних прикладах визначено умови запровадження вказаного органу самоуправління, охарактеризовано особливості його формування, структури та практична діяльність. Вона стосувалася розгляду спірних земельних та майнових питань, що виникали під час наділення селян земельними наділами, скарг на дії та рішення мирових посередників, а також скарг з боку мирових посередників за перешкоджання їх роботі. Автором визначені суперечливі та прогресивні сторони в діяльності з’їздів мирових посередників. Організація роботи з’їзду на засадах гласності мала суттєве значення для суспільної підготовки наступних реформ. Однак поєднання в компетенції мирових посередників та повітових мирових з’їздів адміністративних та судових функцій було феодальним пережитком та суперечило самому духові реформи 1861 р.

Відомо, що інститут мирових посередників був утворений згідно із «Положенням про селян, що виходять з кріпосної залежності» від 19 лютого 1861 р. Мирові посередники вирішували поземельні суперечки між поміщиками і селянами, затверджували рішення волосних та сільських сходів, наглядали за їхньою діяльністю. Водночас, з метою вирішення спірних питань, що виникали між селянами та мировими посередниками, а також між селянами та волосними і сільськими сходами, створювалися своєрідні колегіальні органи селянського самоврядування, наділені адміністративно-судовими функціями, що мали назву «з’їзди мирових посередників».З’їзди працювали під головуванням повітового предводителя дворянства, роль якого у повітовому управлінні була досить значною, хоча ліберальні реформи 1860 – 1870-х рр. її дещо обмежили. У роботі мирового з’їзду брав участь ще й представник від уряду, визначений губернатором та затверджений міністром внутрішніх справ. У зв’язку із тим, що кількість представників від уряду була значно меншою, ніж кількість мирових з’їздів, то повітові предводителі дворянства мали попередньо узгоджувати із Губернським присутствієм час та місце проведення зборів цих установ. У «Чернігівських губернських відомостях» за 7 серпня 1861 р. в частині неофіційній, де йшлося про питання, що розглядалися на засіданнях Чернігівського губернського з селянських справ присутствія, знаходимо інформацію про те, що на 24 засіданні присутствія, яке проходило 15 червня, серед інших розглядалося питання про призначення для повітових мирових з’їздів Чернігівської губернії чотирьх членів від уряду [1]. Проте з’їзд був правомочним і без участі представника від уряду за умови присутності на ньому не менше трьох мирових посередників. З’їзди збиралися епізодично, в залежності від надходження на їхній розгляд справ.Зазвичай мирові з’їзди створювалися у кожному повіті. Проте передбачалася можливість об’єднувати мирові дільниці двох чи більше повітів і формувати для них один з’їзд. Ці питання перебували у компетенції Губернського присутствія та губернатора. На 27 засіданні Чернігівського губернського з селянських справ присутствія, яке проходило 27 липня 1861 р., було вирішено у Чернігівській губернії відкрити з’їзди в усіх повітах, за виключенням Остерського, який був приєднаний до Кролевецького повітового мирового з’їзду.  Також на цьому засіданні було зазначено, що тривалість кожного з’їзду та час його проведення на весь рік визначені бути не можуть. Але у зв’язку з тим, що в засіданнях з’їзду передбачалася участь представника від уряду, то повітовим предводителям дворянства пропонувалося повідомляти губернатора про наміри проведення з’їзду. Окрім того повідомлялося, що місце проведення кожного мирового з’їзду визначалося його членами [2].Склад з’їздів співпадав із числом мирових посередників у повітах. Зокрема для Чернігівської губернії кількість мирових посередників на 1861 р. була визначена указом Сенату від 31 липня 1861 р. № 37525, який було оголошено на 32 засіданні Чернігівського губернського з селянських справ присутствія 8 серпня 1861 р.: у Чернігівському – 4; Борзнянському – 3; Глухівському – 3; Городницькому – 4; Козелецькому – 4; Конотопському – 3; Кролевецькому – 4; Мглинському – 5; Новгород–Сіверському – 4; Новозибківському – 5; Ніжинському – 3; Остерському – 2; Сосницькому – 4; Стародубському – 3; Суразькому – 4 [3].Зауважимо, що в «Чернігівських губернських відомостях» за 2 жовтня 1861 р. міститься список мирових посередників по кожному повіту, що включає прізвище, ім’я, звання та посаду особи. А в іншому номері, за 27 листопада 1861 р., знаходимо відомості також про голів повітових з’їздів: у Чернігівському повіті – повітовий предводитель дворянства, відставний поручик Іван Миколайович Дурново; Борзенському – повітовий предводитель дворянства, штаб-ротмістер Костянтин Олексійович Гамалея; Глухівському – повітовий предводитель дворянства, відставний штаб-ротмістер Володимир Іванович Туманський; Городницькому – повітовий предводитель дворянства, колезький ассесор Олександр Петрович Бакуринський; Козелецькому – повітовий предводитель дворянства, губернський секретар Микола Дмитрович Барановський (до цього повітового з’їзду, як вже зазначалося, був приєднаний Остерський повіт); Конотопському – повітовий предводитель дворянства, колезький ассесор Петро Григорович Кандиба; Кролевецькому – повітовий предводитель дворянства, поручик Микола Михайлович Дурново; Мглинському – повітовий предводитель дворянства, граф Олександр Михайлович Гудович; Новгород-Сіверському – повітовий предводитель дворянства, граф Карл Людвигович Шуленбург; Новозибківському – повітовий предводитель дворянства, колезький ассесор Петро Миколайович Немирович–Данченко; Ніжинському – повітовий предводитель дворянства, колезький ассесор Яків Матвійович Почека; Сосницькому – повітовий предводитель дворянства, титулярний радник Григорій Ілліч Маркович; Стародубському – повітовий предводитель дворянства, штаб-ротмістер Григорій Семенович Щеглов; Суразькому – повітовий предводитель дворянства, поручик Олександр Григорович князь Баратов. Також в цьому номері «Чернігівських губернських відомостей» розміщений список членів в повітових мирових з’їздах від уряду: У Чернігівському, Ніжинському, Козелецькому і Городницькому – колезький секретар Петро Григорович Борсук; Сосницькому, Кролевецькому, Конотопському і Борзенському – колезький секретар Олександр Матвійович Лазаревський; Глухівському, Новгород-Сіверському і Стародубському – колезький ассесор Афанасій Васильович Маркович; Новозибківському, Суразькому і Мглинському – колезький радник Нікіфор Філімонович Лузганов [4].Досить широким був перелік розпорядчих повноважень мирових з’їздів. Передусім, це допомога мировим посередникам у питаннях, котрі виникали при складанні уставних грамот, а також розгляд і остаточне затвердження частини цих документів; спонукання поміщиків до складання уставних грамот; розгляд та вирішення подань мирових посередників про обов’язковий для селян розподіл та обмін угідь чи перенесення садиб; відповідно до звернень селян чи поміщиків – визначення точного розміру селянського наділу та виправлення уставних грамот у випадку виявлення неточностей; забезпечення процесу розподілу землі достатньою кількістю землемірів; скарги селян, їхніх товариств чи поміщиків щодо «увольнительных свидетельств» тощо. Також з’їзди виступали й апеляційною інстанцією на рішення мирових посередників, котрі підлягали оскарженню.У Державному архіві Чернігівської області збереглися документи діяльності лише одного з’їзду мирових посередників – Чернігово-Городнянського. Точної дати щодо об’єднання двох повітових з’їздів нажаль знайти не вдалося, але можна припустити, що на період 1871 – 1873 рр.(основна кількість документів, що збереглися, датуються саме цим періодом, а на 1861 р. в Чернігівській губернії з’їзди мирових посередників були утворені у кожному повіті) Городнянський з’їзд був об’єднаний з Чернігівським, що було дозволено існуючими законодавчими актами.Не дивлячись на доволі короткий термін існування – тринадцять років, документація Чернігово-Городнянського з’їзду мирових посередників надає змогу визначити основні функції та обов’язки цього органу селянського самоврядування. Головним чином, з’їзд розглядав спірні земельні та майнові питання, що виникали під час наділення селян земельними наділами. Також на розгляд з’їзду виносилися скарги селян на рішення волосних судів різноманітного характеру: образи, побиття, пограбування тощо. Так, наприклад, з 26 вересня до 2 грудня 1873 р. у з’їзд розглядав касаційну скаргу селянина села Табаєвки Пінчука на рішення Довжицького волосного суду у справі його з малолітніми Безладним і Приступою за побиття. Нажаль, рішення з’їзду у зазначеній справі не збереглося, проте там міститься вирок Довжицького волосного суду щодо необхідності сплати селянином Пінчуком грошової компенсації у розмірі шести рублів за побиття малолітніх хлопців. Саме цей вирок суду оскаржує селянин, звертаючись до повітового з’їзду мирових посередників [5].Інший приклад стосується питання звернення з касаційною скаргою на рішення Антонівського волосного суду селянина села Жукотки Сича щодо його образи селянами того ж села Івана і Кирила Леоненків та руйнування його огорожі [6]. Як свідчать документи, селянин Сич був незадоволений вироком волосного суду та фактом того, що не були допитані в якості свідків вказані ним селяни.Значна кількість документів стосується питань звільнення селян від рекрутської повинності. Якщо в родині було декілька синів, серед яких тільки один повнолітній, то можна було виходити на повітовий з’їзд мирових посередників з клопотанням про звільнення його від рекрутської повинності у зв’язку з тим, що в родині не залишалося робітників. Характерно, що такі клопотання супроводжувалися колективним зверненням селян села з підтримкою прохання про звільнення від рекрутської повинності з поясненням об’єктивних причин даної ситуації [7]. Траплялися й інші причини звернень до з’їзду з проханням про звільнення від рекрутської повинності, наприклад, у разі смерті батька солдата [8], необхідності вступати в спадщину тощо.Отже, селяни мали змогу в такий спосіб заявляти, а за можливості, відстоювати свої права та доводити власну точку зору щодо спірних питань побутового характеру. В усякому разі, після прийняття селянської реформи 1861 р. та в ході її проведення спостерігається тенденція формування, розвитку та активної діяльності колегіальних органів селянського управління.На засіданнях з’їзду розглядалися ще й такі питання, які пізніше передавалися до суду. Так, у 1872 р. з’їзд розглядав подання мирового посередника щодо розстрати громадських коштів збірщиком податей міста Березного козаком Яворським. Рішенням з’їзду Яворського було зобов’язано повернути нестачу коштів у сумі 84 рублі 23 копійки, на що звинувачений подав скаргу до Чернігівського губернського у селянських справах присутствія. Присутствіє запросило у мирового з’їзду документи: листування з цього питання, рішення про повернення коштів з метою перевірки правильності рішення з’їзду. Пізніше справу було передано до Чернігівського окужного суду по другій ділянці Чернігівського повіту [9].На розгляд з’їзду виносилися, окрім інших, питання заохочень жителям  відповідних повітів за певні досягнення на службі. Так, у фонді Чернігово-Городнянського з’їзду мирових посередників зберігається надзвичайно цікавий документ – звернення чернігівського губернатора, голови губернського присутствія Олексія Олександровича Панчулідзева до з’їзду з проханням висловлення його вдячності старшинам Новоборовичської волості – Кухаренко, Хотивлянської – Сморенко, Ріпкинської – Соловей за «усердие в деле взыскания казенных сборов» [10, арк. 1]. У зверненні наголошувалося на тому, що така старанна робота із стягнення з селян окладних зборів призводить до значного поповнення надходжень Казначейської палати.Але, всеж таки, переважна більшість питань, що розглядав Чернігово-Городнянський повітовий з’їзд мирових посередників, стосувалася земельних питань. Так, наприклад, 14 вересня 1871 р. на засіданні з’їзду розглядалася скарга селянина села Смичина Тихона Голована на приговор Тупичівського волосного суду щодо захвату селянином Василем Ільченком частини його наділу [11, арк. 28]. З’їзд прийняв рішення про перегляд судом справи, адже, як виявилося, суд прийняв рішення що ніякого захвату землі не було, не взявши до уваги свідчення свідків. Інша справа стосувалася питання припинення користування частиною наділу, якого козачка міста Березного Агрипина Красножонова 27 років тому надала своїй сестрі Агафії Бобиковій [12, арк. 41].Досить часто з’їзду доводилося розглядати питання оформлення спадщини на землю. З 26 листопада до 2 грудня (за старим стилем) 1873 р. до Чернігово-Городнянського повітового з’їзду мирових посередників надійшла справа щодо вирішення спору про спадщину на землю між козаком села Старої Рудні Кенем та сестрою його померлої дружини козачкою Хавкуновою. Як виявилося, Хотуничський волосний суд прийняв рішення про передачу частини земельного наділу сестрі померлої дружини козака Якова Кені, на що він подав скаргу до Чернігово-Городнянського повітового з’їзду мирових посередників. Проте, з’ясувавши, що козачка Хавкунова володіла спірною ділянкою з 1863 р., протягом десяти років,  суд залишив за нею право на спадщину, а козаку Якову Кені відмовив у претензії на спадщину вказаної ділянки [13, арк. 1 – 2].Деякі земельні питання повітовий з’їзд залишав на вирішення мирового посередника. Такий приклад можна привести щодо виникнення непорозуміння між селянином села Андріївки Степаном Вовком і мировим посередником Жукотської ділянки щодо внесення в казну єдиновременної викупної ссуди за наділені йому земельні ділянки. Як виявилося, деякі селяни накопичили недоїмки викупних платежів за земельні ділянки; за одну з них хотів сплатити Степан Вовк і отримати її в користування. Проте мировий з’їзд повернув цю справу мировому посереднику для вирішення питання відповідно до Положення про викуп земельної ділянки, та для сплати селянином Вовком викупних платежів тільки за свої ділянки [14, арк. 5 – 7].Отже, проаналізувавши окремі документи фонду Чернігово-Городнянського повітового з’їзду мирових посередників, можна класифікувати цей орган як місцевий орган селянського самоуправління, спеціально уповноважений на проведення селянської реформи. Як свідчать документи, компетенція з’їзду охоплювала розгляд скарг на дії та рішення мирових посередників, розгляд окремих справ щодо спорів між поміщиками та селянськими громадами по суті. Якщо стосовно виконання судових функцій губернське у селянських справах присутствіє виступало в якості касаційної інстанції до повітового з’їзду мирових посередників, то останній був апеляційною інстанцією щодо мирового посередника. Розглядав з’їзд також і скарги мирових посередників на перепони, що чинилися їм у виконанні покладених функцій. В окремих випадках тільки повітовий з’їзд мирових посередників міг винести рішення. Так, лише до його компетенції належало затвердження уставних грамот, якими передбачалися відрізки селянської землі на користь поміщика. Організаційно робота повітового з’їзду мирових посередників будувалася на засадах гласності, що мало суттєве значення для суспільної підготовки наступних реформ, зокрема судової. Проте, слід не забувати, що поєднання в компетенції мирових посередників та повітових мирових з’їздів адміністративних та судових функцій було феодальним пережитком, суперечило самому духові реформи 1861 р. як буржуазної; інститут мирових посередників мав тимчасовий, перехідний характер, як і вся вертикаль органів з селянської справи.

Діяльність сосницького міського голови О.С. Виноградського (1905 – 1917 рр.)

У статті йдеться про життєвий шлях сосницького міського голови О.С. Виноградського. Він походив з родини спадкових священників і був рідним братом сосницького краєзнавця Ю.С. Виноградського. О.С. Виноградський обіймав посаду міського голови м. Сосниці впродовж 1905 – 1917 рр. Відзначено, що завдяки його діяльності здійснювалася активна розбудова міської інфраструктури, відкривались нові заклади освіти та культури. Окрім того, О.С. Виноградський особисто займався громадською діяльністю: головував у сирітському суді, був попечителем Першого сосницького приходського училища та міської лікарні, опікувався публічною бібліотекою. Під час Української революції і наростання національно-визвольної боротьби О.С. Виноградський продовжував перебувати на посаді міського голови і був черговий раз переобраний на цю посаду. Наразі його подальша доля невідома. Успішну діяльність О.С. Виноградського як міського голови Сосниці підтверджують надані йому нагороди.

Сосниччина є батьківщиною багатьох видатних діячів. З-поміж них заслуженою увагою сучасних дослідників користується постать краєзнавця, етнографа, археолога, засновника Сосницького краєзнавчого музею Ю.С. Виноградського. Наразі це єдиний з представників родини Виноградських, ім’я якого відомо широкому загалу, водночас ім’я одного з його старших братів – Олександра, який упродовж 1905 – 1917 рр. був сосницьким міським головою, залишається маловідомим.У радянські часи історія родини Виноградських, у якій були священики, замовчувалася. Ю.С. Виноградський у автобіографії зазначав лише, що належав до родини спадкових почесних громадян [5, арк. 1].Короткі відомості про О.С. Виноградського містять окремі публікації, присвячені Ю.С. Виноградському та Сосниці загалом, які побачили світ у незалежній Україні. Так, М.П. Адаменко у науково-публіцистичній праці «Володар казкових скарбів», присвяченій Ю. С. Виноградському, відзначає плідну діяльність О.С. Виноградського на посаді міського голови Сосниці [1, с. 32 – 33]. Про нього містяться згадки у праці «Сосниця – європейське місто» [4]. Втім, наразі відсутнє комплексне дослідження життєвого шляху та діяльності О.С. Виноградського.Мета статті – на основі нововиявлених архівних джерел визначити основні етапи життєвого шляху О.С. Виноградського та ключові напрямки його діяльності на посаді міського голови Сосниці.О.С. Виноградський походив з родини священнослужителів. На початку ХІХ ст. Іоан Виноградський (прадід О. С. Виноградського) був священиком Троїцької церкви с. Гринів Стародубського повіту. Він мав трьох синів та п’ятьох дочок [17, арк. 1]. Сини згодом продовжили справу батька (який був протоієреєм) і були священиками.Один з них, Філіп Іоанович Виноградський, дід Олександра Степановича, народився приблизно у 1798 – 1799 рр. Він, як і батько, служив у церкві Живоночальної Трійці містечка Гриньова Стародубського повіту [18, арк. 100 – 101 зв.]. Цікаво, що, просфірницею була його сестра Пелагея Виноградська. Дві інші його сестри – Наталія (1812 р.н.) та Феодосія (бл. 1819 р.н.) також перебували на утриманні брата [18, арк. 101 зв.]. Разом із дружиною Домнікією Матвіївною (1814 р.н.) вони мали семеро дітей [18, арк. 101 зв.].Батько майбутнього сосницького міського голови Стефан Філіпович Виноградський народився приблизно у 1830 – 1831 рр. Після закінчення навчання у Чернігівській духовній семінарії С. Ф. Виноградський був рукопокладений і з 22 липня 1857 р. розпочав служіння у Покровській церкві м. Сосниці [16, арк. 17]. Документи зберегли схвальні відгуки про нього. Окрім церковного служіння, він активно займався громадською діяльністю, був законовчителем [16, арк. 17 – 19]. 28 березня 1885 р. за сумлінну 12-річну службу на посаді благочинного його було нагороджено орденом св. Анни третього ступеня. Крім того, він отримав церковні відзнаки: 15 березня 1863 р. його було нагороджено набедреником, у 1873 р. – фіолетовою скуфією, а 15 квітня 1878 р. – камилавкою [16, арк. 18 зв. – 19].Дружиною С.Ф. Виноградського була Анастасія Іванівна, на рік менша за нього. Подружжя мало 6 синів: Миколу, Василя, Федора, Олександра, Михайла та Георгія (Юрія) [16, арк. 18 зв. – 19].Олександр Степанович Виноградський народився 4 березня 1867 р. 9 березня він був охрещений у Покровській церкві м. Сосниці. Його хрещеними батьками були губернський секретар Афанасій Федорович Чернявський та вдова колезького асесора Параскевія Іллівна Шмакова [16, арк. 4].У 1880 – 1881 рр. О.С. Виноградський навчався у Сосницькому повітовому училищі [16, арк. 3 – 3 зв., 8]. Слід відзначити, що юнак мав більше схильностей до гуманітарних наук, про що свідчить його атестат [16, арк. 3 – 3 зв.]. О.C. Виноградський здобув диплом народного вчителя [15, арк. 27 – 28].6 липня 1885 р. О.С. Виноградський був призначений на посаду помічника секретаря Сосницького з’їзду мирових суддів [16, арк. 5 – 6; 8, арк. 113 зв.]. З 5 липня 1888 р. йому доручили завідувати справами Центрального архіву, який перебував при Сосницькому з’їзді мирових суддів [9, арк. 49 зв. – 50; 8, арк. 113 зв.].У 1889 р. О.С. Виноградський здобув чин колезького реєстратора [16, арк. 13, 21]. Внаслідок запровадження у Чернігівській губернії положення про земських дільничих і закриття мирових судових установ з 1 лютого 1890 р. залишився поза штатом [8, 114 зв.].Постановою Чернігівського губернського правління від 31 січня 1894 р. він був призначений у штат губернського правління з відкомандируванням до Сосницького повітового з’їзду [8, арк. 114 зв. – 115].З 6 липня 1894 р. О.С. Виноградський перебував у чині губернського секретаря [8, арк. 115 зв.; 9, арк.  51 зв. – 52]. З 23 червня до 23 липня 1897 р. він виконував обов’язки секретаря повітового з’їзду. 27 лютого 1898 р. йому було надано чин колезького секретаря зі старшинством від 6 липня 1897 р. [9, арк. 52 зв. – 53]. З 1 серпня 1901 р. перебував на посаді письмоводителя канцелярії сосницького повітового предводителя дворянства [8, арк. 115 зв.; 9, арк. 51 – 52].Слід відзначити, що О.С. Виноградський підтримував зв’язки з братами, які на той час перебували у Польщі. Зокрема, він був хрещеним батьком двох дітей Ю.С. Виноградського [6, арк. 4; 7, арк. 8].З 1 травня 1903 р. О.С. Виноградський був призначений «делопроизводителем» сосницького повітового по військовій повинності «присутствія». З 1 травня 1903 р. мав чин титулярного радника [9, арк. 52 зв. – 54].Декілька разів поспіль, упродовж 1905 – 1917 рр., О.С. Виноградського обирали на посаду міського голови Сосниці [12, арк. 129; 15, арк. 21].На початку ХХ ст. Сосниця являла собою невелике провінційне містечко – напередодні Першої світової війни населення складало 8 тисяч чоловік. З 945 будинків лише 7 були кам’яними, 525 були покриті соломою, вулиці освітлювались гасовими ліхтарями [20, с. 634].Саме під час головування О.С. Виноградського відбувалася активна розбудова Сосниці. У 1907 р. було зроблено перший «абіссинський» (трубчастий) колодязь, який знаходився навпроти приміщення сучасного технікуму бухгалтерського обліку. Того ж року розпочалось будівництво повітової земської управи (нині – технікум бухгалтерського обліку), яке було завершено у 1910 р. [1, с. 32].У 1908 р. міська дума ухвалила рішення про відведення місця у міському сквері для театру [10, арк. 14, 17]. У 1910 р. спорудження «зимового» театру було завершено. Крім того, того ж року було споруджено казначейство, школу на В’юнищі навпроти нинішнього маслозаводу [1, с. 33].Спорудження цих об’єктів велося досить швидкими темпами. Наприклад, приміщення земства було збудоване приблизно за два роки, те саме стосується і «зимового театру». На думку М.П. Адаменка, цьому сприяла фінансова підтримка брата міського голови – Миколи Степановича Виноградського, тодішнього члена міської думи Санкт-Петербургу [1, с. 33].Про те, що О.С. Виноградський мав певні зв’язки у столиці, свідчить той факт, що 26 лютого 1908 р. за пропозицією одного з гласних міському голові О.С. Виноградському було висловлено подяку від міської думи за сприяння отриманню субсидій у міністерстві для будівництва і за спорудження Першого міського приходського училища [10, арк. 12].О.С. Виноградський активно займався громадською діяльністю: головував у сирітському суді, був попечителем Першого сосницького приходського училища [15, арк. 32 зв. – 33]. У жовтні 1907 р. Сосницьке земське зібрання обрало його попечителем Сосницької земської медичної дільниці та лікарні, у березні 1909 р. – завідувачем Сосницькою публічною бібліотекою імені М.В. Гоголя [15, 32 зв. – 34]. У грудні 1913 р. О.С. Виноградський знову був обраний попечителем сосницької лікарні [14, арк. 10].У лютому 1908 р. міська дума на чолі з О.С. Виноградським порушувала питання про спорудження богодільні [10, арк. 7]. Проте через відсутність належного фінансування було ухвалено рішення відкласти побудову закладу [10, арк. 12].У травні 1910 р. зібрання Сосницької міської думи одноголосно обрало О.С. Виноградського міським головою на друге чотирьохліття. 30 травня 1910 р. йому висловлювалась подяка за добросовісну та наполегливу громадську діяльність [10, арк. 49; 11, арк. 137].Тісно співпрацюючи з сосницьким земством, міська дума вирішувала одночасно й такі важливі проблеми, як ремонт доріг, мостів, боротьба з повінню, пожежами, відкриття ремісничої школи при корзиноплетільній майстерні тощо. Своєї лікарні дума не засновувала, місто користувалось земською. Водночас коштом міста утримувалася пожежна команда. Вона мала власний духовий оркестр, що у святкові дні грав у міському парку [4, с. 24 – 25]. Дума делегувала представників від міста на ХІV Всеросійський археологічний з’їзд, який відбувся у Чернігові у 1908 р. [10, арк. 7]. У 1911 р. у місті відкрився перший кінотеатр [4, с. 25].Попри те, що міська дума постійно перебувала у боргах, вона знаходила кошти на розвиток освіти [4, с. 23]. До 1905 р. у місті працювало лише 2 земських однокласних училища для хлопців, відкритих відповідно у 1818 р. та у 1901 р. Вже у 1906 р. на базі прогімназії була створена жіноча гімназія, діяло жіноче земське однокласне училище [4, с. 634].Міська дума, враховуючи приріст населення, передбачала у 1909 – 1918 рр. відкрити у місті два нові училища: одне у Покровській частині Сосниці, друге – в Гірській. Передбачалося охопити початковою освітою всіх дітей міста. Тоді ж дума впритул зайнялася питанням про відкриття у місті середнього навчального закладу для хлопців – гімназії [4, с. 24].30 вересня 1908 р. О. С. Виноградський доповідав чернігівському губернатору: «на 2 жовтня цього року мною призначено екстрене засідання міської думи для порушення клопотання про відкриття у Сосниці чоловічої гімназії коштом міста та земства» [10, арк. 45]. На засіданні Сосницької міської думи, яке відбулося 2 жовтня 1908 р., йшлося про те, що у Сосниці і у Сосницькому повіті немає жодного середнього учбового закладу для чоловіків, проте потреба у існуванні гімназії чи іншому загальноосвітньому навчальному закладі є нагальною. Тому міська дума одноголосно ухвалила рішення про порушення клопотання перед Міністерством народної освіти про відкриття у місті чоловічого загальноосвітнього навчального закладу. Для цього міська дума надавала Міністерству землю на вибір: або частину садиби, яка знаходилась поблизу першого міського приходського училища, розташованого у центрі міста, або на міській площі навпроти міського скверу. Окрім того, надавалась одноразова допомога у розмірі 2000 руб., а щорічно передбачалось виділяти 500 крб. [10, арк. 49].Необхідність відкриття гімназії було очевидною і для населення, яке допомагало коштами. Вже у середині жовтня міщани-християни надали 1000 крб. із суми продовольчого капіталу на облаштування чоловічої гімназії [10, арк. 54, 56]. На ініційований міською думою збір коштів на будівництво за підписними листами відгукнулося 135 сосничан, що додатково принесло ще 3200 крб. [4, с. 24 – 25].У 1910 р. сосницька міська дума за активної участі О.С. Виноградського відновила клопотання про відкриття у місті чоловічої гімназії, яку до того часу не було засновано через відсутність належного фінансування. На засіданні, яке відбулось 15 травня 1910 р., після доповіді міського голови про добудову приміщення для Першого сосницького міського приходського училища всі члени думи одноголосно вирішили негайно взятися за цю справу [4, с. 24]. Дума також обіцяла збільшити одноразову допомогу на будівництво до 3000 рублів. Для тимчасового розміщення пропонувались приміщення Першого міського училища чи народного будинку, що було узгоджено з відповідними установами. У разі неможливості відкриття у Сосниці гімназії клопоталися про відкриття прогімназії [11, арк. 254 – 255].Міністерство дало згоду на відкриття гімназії, яке мало відбутись у 1912 р. Але із заснуванням такого учбового закладу у Козельці Сосниця відійшла на другий план. Лише 24 липня 1915 р. до Сосниці надійшла телеграма від міністра народної освіти О.К. Рачинського із дозволом на відкриття гімназії з початку навчального року. Таким чином, 1 вересня 1915 р. розпочала свою роботу Сосницька чоловіча гімназія [3].Вирішувались і соціальне забезпечення вчителів – ті з них, які не мали шкільних квартир, отримували кошти на оплату найманих. Приділялась увага охопленню початковим навчанням якомога більшої кількості дітей – у 1912 р. на це виділялося 68% коштів від усього наявного на той час міського освітянського бюджету [4, с. 24 – 25].З 1 липня 1913 р. Сосницьке чотирьохкласне міське училище було перетворено на вище навчальне училище. Це перетворення надало право учням цього навчального закладу без іспитів вступати у відповідний клас гімназії. Зважаючи на відсутність на той час у Сосниці чоловічої гімназії, одразу з’явилось багато стільки бажаючих вступити до першого класу училища, що виникла потреба відкрити паралельне відділення першого класу. Проте було відсутнє належне приміщення з опаленням та прислугою. Міська дума клопоталась з цього приводу перед попечителем учбового округу, який відповів, що не знаходить можливості для відкриття паралельного першого класу через відсутність належного приміщення до тих пір, доки такі паралельні класи не будуть відкриті при всіх чотирьох класах. Крім того, він зазначав, що у Сосниці не було будинків, придатних для розміщення цих паралельних відділень [21].У 1915 р. при жіночій гімназії було відкрито восьмий клас з поглибленим вивченням математики, російської мови та історії [3].З 1872 р. у Сосниці працювала публічна бібліотека імені М.В. Гоголя. Вона розміщувалася в одній з кімнат земства [4, с. 25]. У 1910 р. після доповіді О. С. Виноградського міська дума ухвалила рішення про перенесення бібліотеки на В’юнище [11, арк. 235, 244]. Міський голова доклав багато зусиль для поповнення її книжкового фонду [1, с. 32]. Зокрема, у 1915 р. бібліотека була поповнена 385 томами на суму 376 крб. 6 коп. Крім книг, для земської публічної бібліотеки за 1915 р. було виписано 17 журналів для 17 учительських районів на суму 177 крб. 55 коп. Таким чином, у 1916 р. фонди бібліотеки налічували 3674 назв, які мали 7191 том. У 1915 р. було 630 читачів, з яких 390 платних і 240 безкоштовних, у числі останніх 136 вчителів, 70 службовців канцелярії земської управи, 12 законовчителів, 12 фельдшерів, 4 сторожа управи, 3 службовця типографії та 3 службовців земської лавки. Слід зауважити, що в середньому за 1916 р., включаючи журнали, було видано на 5968 книг більше, ніж у попередньому році [19].28 січня 1917 р. у Сосниці відбулось відкриття Сосницького відділу Київського обласного педагогічного товариства. Його членами стали викладачі обох Сосницьких гімназій, вищого початкового училища та міських приходських шкіл – усього 30 чоловік [2].За період перебування на посаді міського голови О.С. Виноградський не накопичив великих статків. У його послужному списку за 1911 р. зазначалося, що він мав садибу у спільному володінні з братами [15, арк. 27 зв.]. За матір’ю числився дерев’яний будинок з городом у Сосниці [8, арк. 113 зв.].У 1914 р. брати Виноградські (Микола, Федір, Михайло, Олександр, Юрій Степановичі) належали до дворянського стану [12, арк. 7, 9 зв.]. Вартість їх сукупного нерухомого майна складала 750 рублів [12, арк. 9 зв.]. Натоді брати Виноградські перебували на державній службі – Микола та Михайло мали чини статського радника [12, арк. 71, 73], Федір служив секретарем Холмського повітового іпотечного відділу [12, арк. 72], Юрій був членом Варшавського окружного суду [12, арк. 74], Олександр – міським головою Сосниці. Брати були власниками спільного майна – батьківської садиби, тому мали право брати участь у виборах гласних до Сосницької міської думи через одного уповноваженого представника. Цим представником брати обрали Олександра Степановича [12, арк. 71 – 74].У 1917 р., під час Української революції і наростання національно-визвольної боротьби, О.С. Виноградський продовжував перебувати на посаді міського голови. Вже на початку березня 1917 р. у Сосниці стало відомо про повалення самодержавства. Це призвело до підвищення політичної активності жителів міста – повсюди відбувалися сходки і мітинги, на яких ухвалювалися резолюції, обговорювалися питання про поділ поміщицької землі, завершення війни [4, с. 27].Тодішня преса засвідчує, що населення Сосниці радісно зустріло революційні події. Зокрема, 19 березня 1917 р. у неділю після церкви люди пішли хресною ходою на міську площу, де відбувся урочистий молебень за дарування свободи та освячення знамен перемоги. Виконавчий комітет збирав пожертвування для уряду та армії. Біля народного будинку було багатолюдно, оскільки люди приїхали навіть з навколишніх сіл. Слова «демократична революція» схвилював народ, у відповідь пролунало багато радісних вигуків [22].Найбільш багатолюдним у Сосниці став мітинг на честь 1 травня (за старим стилем – 8 квітня). На ньому були присутні військові, селяни, робітники, гімназисти, представники політичних партій та громадських організацій. Поруч з червоними прапорами мирно співіснували портрет Тараса Шевченка, українські жовто-блакитні стяги зі словами «Хай живе Україна!». Учні Вищого початкового училища співали українські пісні [4, с. 27].Представники від Сосниччини брали участь у роботі Губернського українського з’їзду, який проходив у Чернігові 8-10 червня 1917 р. Двох представників Сосниччини, Андрія Виноградського (племінника О.C. Виноградського) та Мирона Олещенка, делегати обрали до складу Губернської української ради [4, c. 28 – 29].30 червня 1917 р. мешканці Сосниці уперше в історії містечка брали участь у демократичних виборах на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування. Міський голова О.С. Виноградський доповідав, що виборці поставилися до виборів серйозно, про що свідчить як число тих, хто здійснив своє виборче право, так і порядок та спокій під час виборів. Також він засвідчував, що передвиборча агітація «йшла в найбільших розмірах». Міським головою гласні знову обрали О.С. Виноградського [4, с. 29]. Подальша доля О. С. Виноградського поки що невідома.Промовистим свідченням високої оцінки роботи О.С. Виноградського на посаді міського голови стала постанова Сосницької міської думи від 30 липня 1910 р., у якій висловлювалася подяка О.С. Виноградському за працю на користь населення [15, 34 зв.]. Міський голова мав нагороди: срібну медаль на пам’ять царювання імператора Олександра ІІ та темно-бронзову медаль за участь у першому народному переписі [15, арк. 27 зв. – 28 зв.]. У 1912 р. О.С. Виноградський був нагороджений орденом святого Станіслава ІІІ ст. [13, арк. 88].Таким чином, діяльність О.С. Виноградського на посаді міського голови Сосниці була спрямована на підвищення культурного рівня населення, розвиток освіти, розбудову рідного міста, відтак він користувався цілком заслуженою повагою з боку місцевої громади.

Нащадки гетьмана Дем’яна Ігнатовича

У статті робиться спроба вивчення життя гетьмана Дем’яна Ігнатовича та його нащадків. Висвітлюються обставини позбавлення Многогрішного влади, арешти та поневіряння його родини на засланні. Розповідається про військову службу Дем’яна Многогрішного та його сина Петра, їхню участь в організації оборони м. Селенгінськ (Забайкалля) від нападів монгольських племен та у переговорах щодо встановлення російсько-китайського кордону. В роботі розглядаються версії щодо дітей колишнього гетьмана, які могли народитися вже під час його перебування на засланні. Простежуються родинні зв’язки нащадків Многoгрішного в Сибіру та в Україні, зокрема з представниками козацько-старшинського роду Полетик. Також наводяться окремі згадки про сім’ї рідних братів Дем’яна Многoгрішного, що могли залишитися в Україні. У зв’язку з цим автором підкреслюється необхідність подальших досліджень інших гілок роду гетьмана Дем’яна Многогрішного.

Дослідження генеалогії та життя нащадків українських гетьманів є одним з напрямів вивчення історії нашої держави і являють собою вагому складову історичного процесу. Серед представників козацької верхівки, що потребує вивчення родового дерева, чільне місце належить гетьману Дем’яну Ігнатовичу. Мета даної статті полягає у спробі відтворення життєпису одного з керманичів України – Гетьманщини та його сім’ї.Родоначальником цього роду був Ігнатій (Многогрішний) «по всей вероятности, родом из м. Коропа». Як зазначав В. Модзалевський «по отзыву современников – «мужик». Його дружина, ім’я якої невідоме, володіла селом Шаболтасівкою (зараз – Сосницький р-н, Чернігівська обл.). Сім’я мала чотирьох синів – Дем’яна, Василя, Саву та Зиновія [7, с. 555].Найвідомішим серед синів, безперечно, був Дем’ян – чернігівський полковник (1665 р.), а наприкінці грудня 1668 р. Чернігівський, Ніжинський і Стародубський полки обирають його гетьманом, і в історії з’являється «Сіверський гетьман – Дем’ян Многогрішний». Але процедура обрання гетьмана мала відбуватися за присутності царського представника, який повинен був укласти з новообраним гетьманом нові договірні статті. Саме такою процедурою стала Глухівська рада 3 – 6 березня 1669 р. і як наслідок – укладення договірних Глухівських статей.Дем’ян Ігнатович зарекомендував себе прибічником сильної гетьманської влади, прагнув започаткувати родову гетьманську династію, а в стосунках з царем Олексієм Михайловичем намагався проводити незалежну політику, яка базувалася б, насамперед, на українських інтересах. Така політика гетьмана не задовольняла старшину і московське керівництво, а звинувачення в таємних зносинах з П. Дорошенком привели до арешту Дем’яна Многогрішного в ніч з 12 на 13 березня 1672 р. «28 мая на болоте за кузницами поставили плаху – будут казнить гетмана Демку Многогрешного и его брата Ваську… Демку и Ваську положили на плаху; но бежит гонец и объявляет, что великий государь, по упрошенью детей своих, пожаловал, казнить Демку и Ваську не велел, а указал сослать в дальние сибирские города на вечное житьё…» [14, с. 121 – 122].У 1674 р. Василя Ігнатовича було відправлено в Красноярський острог, а Дем’яна – в Іркутськ, де він перебував до 1682 р., але вже в 1683 р. за проханням Івана Самойловича його арештовують знову і в 1684 р. відправляють в Селенгінський острог [2, с. 3-10; 10, с. 150 – 170].З колишнім гетьманом на заслання була відправлена дружина Анастасія, сини Петро та Іван, донька Олена, брат Василь і племінник Михайло Зінов’єв [14, с. 119].Старший син, Петро Многогрішний, як і батько, здійснював військову та адміністративну службу, виконуючи доручення Ф.О. Головіна. М. Оглоблин у своєму дослідженні «Служба в Сибири Демьяна Многогрешного» вказує, що він був іркутським боярським сином і служив при батьку [10, с. 155]. У 1688 р. Дем’ян та Петро Многогрішні були направлені для ведення переговорів з китайськими гінцями у м. Удинськ «того ж числа (1 августа – авт.) послан на встречу к нему, Демьяну, сына его, сына боярского Петра Многогрешного, а с ним служилых людей 20 человек», а вже 2 серпня Петро Многогрішний доповідав про виконане завдання. Для врегулювання російсько-китайського кордону діяла і військова розвідка, до складу якої входили обидва Многогрішні. Зокрема, «Ноября в 6 день… посыланы де были из Селенгинска селенгинские дети боярские Демьян Многогрешный и сын его Петр, а с ними служилых людей 80 человек за Селенгу-реку для подсмотру мунгальских людей» [13, с. 328 – 329, 361 – 364].У 1691 р. Петро Дем’янович приймав активну участь в обороні Селенгінського острогу від нападів монгольських племен. У лютому 1691 р. був здійснений напад на острог «воровских мунгальских людей», які «отогнали государев скот, захватили конные и рогатые табуны селенгинских жителей». Під час бою з монгольськими крадіями Дем’ян Ігнатович був поранений, як і інші учасники. У чолобитній до іркутського воєводи Л. Кислянського Д. Ігнатович просить дозволу «предпринять поход в степь, чтобы смирить дерзость мунгалов». Чолобитна була задоволена, похід очолив Д. Ігнатович, якому було дозволено організувати військо «охочих служилых людей» из «улусных людей» (ясачных) и разных русских охотников, а в «товарищах был назначен его сын Петр». Разом з тим, іркутський воєвода Л. Кислянський ніби і дає дозвіл на похід, але починає схиляти Ігнатовича до переговорів з монгольськими «людьми», боячись взяти на себе відповідальність за власне сам похід і його можливі наслідки, які могли вплинути на дипломатичні відносини з китайською владою, та почекати «указу великих государей». Незважаючи на це, військо, яке складало близько 400 осіб розпочало похід, який очолив Петро Дем’янович. Через зраду «ясачних людей» бій було програно ціною життя 18 служилих людей, серед яких був Петро Дем’янович Многогрішний. Вірогідно, саме ці події лягли в основу селенгінської козацької пісні, яка збережена до нашого часу.В іркутському розбірному списку згадується ще один Многогрішний – Яків, який був «поверстанный боярином Ф.А. Головиным в сыны боярские, с окладом в 7 рублей, по 7 четей ржи и овса и 2 пуда соли» [10, с. 156 – 158]. У відписці воєводи Ніколаєва також вказано «Яков Демьянов сын Многогрешный» [12, с. 35 – 36]. Після підписання Нерчинської угоди між Московською державою і Китаєм 1689 р., до складу дипломатичної місії якої входив і Дем’ян Многогрішний, останній подав чолобитну Ф.О. Головіну, в якій просить «пожаловать его с сыновьями Петром и Яковом за службу и за раны велети их из Селенгинска и з детьми свободить куда к хлебному месту». У 1690 р. його було переведено із Селенгінська «к хлебному месту в Иркуцкой» [3, с. 48, 49]. Скоріш за все, разом з батьком були переведені і два його сини, старший з яких, Петро, у цей час стає іркутським боярським сином. Вказаний вище документ повідомляє, що в 1691 р. Яків Дем’янович помер. 1691 р. був тяжким для Дем’яна Ігнатовича – втрата одразу двох синів [10, с. 164].У працях В. Модзалевського, дослідника історії Сибіру М. Оглоблина зустрічається ще один Многогрішний – Іван. Вчені роблять припущення, що Іван та Яків це одна й таж особа [7, с. 14].На момент заслання Дем’яну Ігнатовичу було 40 – 50 років, тому можемо припустити, що далеко від Батьківщини в колишнього українського гетьмана могли народитися діти, що власне підтверджують письмові джерела, вказуючи ще на одного Многогрішного «За службу отца сына Сергея, родившагося уже в Сибири, пожаловали в сыны боярские» [6, с. 373; 3, с. 21].Дем’ян Ігнатович мав також доньок «и он – де з женою и за двемя сынами и с треми дочерьми скитаетца меж двор и помирает голодною смертию …» [10, с. 153 – 154].Одна з доньок Дем’яна Ігнатовича, ім’я якої невідоме, була заміжня за лубенським полковником (1671 – 1672 рр.) Андрієм Корнійовичем Нестеренком [4, с. 363]. Родина мала сина – Дмитра Нестеренка, який в документах 1688 р. згадується як батуринський сотник. Онук Дем’яна Ігнатовича, Дмитро Нестеренко з Батуринською сотнею був залишений Іваном Мазепою для захисту гетьмансьокої столиці. Разом з полковником Дмитром Чечелем сотник здійснював оборону міста від московського війська, очолюваного О. Меншиковим. Після взяття Батурина Дмитра Нестеренка було схоплено і страчено в Глухові [9, с. 83; 11, с. 52].Родина Ігнатовичів, будучи ще в Україні, поріднилась з Полетиками. Відомими серед представників цієї родини є Полетика Іван Андрійович (1722 – 1783) – доктор медицини, професор, директор Санкт-Петербузького генерального сухопутного госпіталю. Його брат Григорій Андрійович Полетика (1725 – 1784) – письменник, поліглот-лексикограф, перекладач та за припущеннями вчених міг бути автором «Історії Русів», твору української національно-політичної думки, де подано картину історичного розвитку України від найдавніших часів до 1769 р.Серед родини Полетик був і cеднівський сотник Василь Іванович, власник сіл Івашківки, Мощонки, Рудні, Рогозки, Вихвостова. Його дружиною була донька Дем’яна Ігнатовича, але це вже був другий її шлюб. Від першого шлюбу вона мала двох синів, імена яких невідомі, але в джерелах вказано, що один з них був священиком, а інший козаком. У сім’ї Полетик народилася донька, відомо, що її чоловік, Ілля, по смерті тестя Василя Полетики, володів вказаними вище селами, які в подальшому переходять до пасинків [5, с. 102; 1, с. 828; 8, с. 116 – 117]. Невідомо чи були заслані ці доньки разом з батьком, але в наведених вище документах вказано, що Олена була заслана разом з Дем’яном Ігнатовичем до Сибіру, де виходить заміж за селенгінського боярського сина Івана Бейтона. Його батько, Афанасій Іванович Бейтон, керував обороною фортеці Албазин від нападів маньчжурів 1686 – 1689 рр. Саме в цьому і була схожість колишнього українського гетьмана, який став героєм оборони Селенгінська, а А.Бейтон, пруський дворянин, – Албазина. Від цього шлюбу йдуть дві лінії, які користувалися повагою в Іркутську – одна по навчальній лінії, друга – по військовій службі. Нащадки Ігнатовича по лінії Бейтонів-Многогрішних проживали в с. Бейтоново, що знаходилось за 20 верст від Іркутська (сьогодні також є с. Бейтоново, Амурської області, Сковоридинського району). 3 травня 1800 р. прапорщику Олексію і перекладачу Семену Бейтонам, за «заслуги предков их, Афанасия и его сыновей» було пожалувано в Сибіру 10 тис. десятин землі [7, с. 558 – 559]. Відомо, що Олена Бейтон у 1726 р. була ще живою, а її внучка вийшла заміж за священика Селенгінської Спаської церкви Ігнатія Боршевського. Саме в цій церкві, при будові нової кам’яної у 1784 – 1789 рр., була закладена плита з могили Дем’яна Ігнатовича.Відписка іркутського воєводи І.Власова вказує, що Дем’ян Ігнатович «с тремя дочерьми скитаетца», тобто це говорить про те, що ці доньки були при ньому вже в Сибіру, але імена їх не названі окрім Олени, тому М. Оглоблин робить припущення, що дві доньки, імена яких не вказуються, народились у родині Многогрішних на Забайкаллі, а дві старші, скоріш за все, лишились в Україні [10, с. 167 – 169].Рід Многогрішних у Сибіру також відомий і за найближчими родичами Дем’яна Ігнатовича. Так, долю гетьмана розділили рідний брат Василь та племінник Михайло Зінов’єв, але вивчення життєпису цих представників роду Ігнатовичів стане об’єктом вивчення наступного дослідження.Таким чином, родина гетьмана Дем’яна Ігнатовича була доволі багаточисельною: сини – найстарший Петро, Яків, Іван, Сергій та п’ять доньок, по лініях яких власне й продовжується рід у Сибіру. В Україні рід Многогрішних також не згасав, зокрема, залишалися дружини з малолітніми дітьми братів гетьмана Зиновія та Василя Ігнатовичів.

Символіка міста Семенівка та Семенівського району Чернігівської області

У статті розглянуто історію розроблення та прийняття місцевої символіки міста Семенівка та Семенівського району Чернігівської області України, розкривається її символічне значення. Дається опис Герба міста Семенівка та Семенівського району, Прапора Семенівського району, текст Гімну міста Семенівка, опис християнських духовних оберегів міста Семенівка – Преподобного Симеона Стовпника та православних поклонних хрестів. Показано, як історія та сучасність міста Семенівка та Семенівського району, національна і ментальна самоідентифікація жителів нашого краю – семенівців – знайшли своє відображення у символіці міста та району – Гербі, Прапорі, Гімні. Висвітлено участь місцевої творчої інтелігенції, депутатів міської і районної рад в ініціюванні, розробці та легітимізації символіки міста Семенівка та Семенівського району Чернігівської області, залучення до процесу розробки місцевої символіки провідних науковців Чернігівщини. Стаття передбачає ознайомлення науковців, істориків, краєзнавців, працівників органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, студентської молоді та учнів загальноосвітніх шкіл, широкого кола читачів з історією та символікою Семенівки та Семенівського району Чернігівської області, брендінг міста Семенівка та Семенівського району, привернення уваги до нашого краю з метою залучення потенційних партнерів для розвитку Семенівщини, патріотичне виховання молодого покоління.

Історія Української держави та історія процесу українського державотворення складається в тому числі і з історії окремих регіонів, адміністративно-територіальних одиниць та населених пунктів України. В умовах викликів сьогодення, проведення в Україні курсу на децентралізацію влади та реалізації адміністративно-територіальної реформи, підвищився суспільний інтерес до складових частин нашої держави – конкретних міст, селищ, сіл до їх історії, сучасності та майбутнього. Складовою частиною історії та сучасності конкретного населеного пункту, територіальної громади сіл, міст, районів та областей є місцева символіка.Дана стаття присвячена символіці міста Семенівка та Семенівського району Чернігівської області. В статті дається опис герба міста Семенівка та Семенівського району, прапора Семенівського району, гімну міста Семенівка.При написанні статті автор спирався на нормативні документи Семенівської міської ради та районної ради, спогади учасників процесу розробки місцевої символіки нашого району та міста, використовував матеріали особистого архіву, матеріали – розміщені на сайті Семенівської міської ради, сайтах Семенівської районної ради та Семенівської районної державної адміністрації [5; 6].Метою статті є ознайомлення науковців, фахівців, працівників органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування та широкого кола читачів з символікою Семенівського краю, брендінг міста Семенівка та Семенівського району, привернення уваги до нашого краю з метою залучення потенційних партнерів для розвитку Семенівщини.В Словнику іншомовних слів [1] дається таке визначення слів «символ», «символізація», «символіка»:- «Символ» – в перекладі з грецької мови – знак, прикмета, ознака. Символ – це умовне позначення будь-якого предмета, поняття або явища. Символи бувають речові, образні і графічні;- «Символізація» – це умовне позначення за допомогою символів;- «Символіка» – в перекладі з грецької мови означає той, що передається знаком. Символіка – це вираження ідей, понять або почуттів за допомогою умовних знаків – символів. Символіка – це сукупність символів [1].В статті 22 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», яка має назву «Символіка територіальних громад сіл, селищ, міст, районів і областей визначено, що:

  1. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть мати власну символіку (герб, прапор тощо), яка відображає їх історичні, культурні, соціально-економічні та інші місцеві особливості і традиції.
  2. З урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування сіл, селищ, міст, районними, обласними радами може бути затверджена символіка відповідно району, області.
  3. Зміст, опис та порядок використання символіки територіальних громад сіл, селищ, міст, районів і областей визначається відповідною радою згідно з законом [1].

Для того, щоб краще зрозуміти значення місцевої символіки міста Семенівка та Cеменівського району Чернігівської області потрібно декілька слів сказати про історію та сучасність Семенівського краю.Семенівка – найпівнічніше місто України. Місто розташоване на північному сході Чернігівської області, на кордоні України з Російською Федерацією, неподалік від кордонів з Білорусією, на берегах річок Дрьост та Ревна, які разом з найбільшою річкою що перетинає Семенівський район – Сновом, належать до басейну річки Десна. Площа Семенівського району 1470 км2. На території району розташовано місто Семенівка та 70 сіл, які об’єднані в міську та 17 сільських рад. Населення району 18500 жителів. Місто Семенівка є центром Семенівського району та центром Семенівської міської ради, до складу якої входить місто Семенівка та село Кути. Площа території міської ради 154 км2, площа міста Семенівка 6,5 км2. Населення міста – 8500 жителів. Семенівський край – це вічне прикордоння.В історії нашого краю протягом століть віддзеркалювалися складні події, які відбувалися в різні історичні епохи на теренах України, Росії, Білорусі, Литви, Польщі та й цілого Європейського континенту. А доля уродженців Семенівщини ставила їх невід’ємною частиною, часом визначаючи подальший розвиток України та сусідніх держав і народів на сході загальноєвропейського цивілізованого простору. За даними археологічних досліджень заселення людьми території, на якій зараз розташовано місто Семенівка, розпочалося в період палеоліту, біля 20000 років тому, за часів найдавнішої знайденої та дослідженої на теренах Європейського континенту Мезинської стоянки давніх людей, яка знаходиться на відстані 50 кілометрів від сучасного міста Семенівка.За часів Антської слов’янської держави, Полянської Русі та Київської Русі територія нашого краю розташовувалася неподалік (в 60 кілометрах) від давньоруських міст Новгород – Сіверський та Стародуб, які були центрами Новгород-Сіверського та Стародубського князівств, знаходилася в епіцентрі історичних подій тих буремних часів. В старослов’янських легендах та билинах до нас дійшли відгуки боротьби наших пращурів – слов’ян-сіверян з хазарами, остготами, половцями, печенігами. За даними істориків саме по річкам Снов та Ревна проходив північний кордон розселення літописного племені сіверян. По інший бік Снову була територія радимічів та дреговичів. Цікаво, що і зараз кордон між Україною та Росією на території Семенівського району проходить по річці Снов біля сіл Тимоновичі, Блешня, Орликівка, Карповичи.Відлуння давньої історії нашого Сіверсько-Семенівського краю ми знаходимо в топоніміці та гідронімах, у чудових історичних та історико-поетичних творах середньовіччя – «Велесовій книзі», «Повісті временних літ», «Слово о полку Ігоревім», давньоруських билинах «Про богатиря Іллю Муромця» та «Солов’я Розбійника». Досі вабить істориків дослідників історія ранньофеодальної адміністративно-територіальної одиниці часів Київської Русі – Сновської тисячі, яка проіснувала більше 150 років і займала у IX – XI ст. всю територію краю, була однією з найбільш заселених територій Київської Русі.З 980 р. християнство стає релігією переважної більшості населення нашого краю. У 1240 – 1380 рр. територія, яку зараз займає Семенівський район, знаходилася у складі татаро-монгольської держави Золота Орда. У 1380 – 1500 рр. – у складі Великого Князівства Литовського. У 1410 р. жителі нашого краю вірогідно брали участь у складі Стародубської дружини у легендарній Грюндвальській битві, яка на декілька століть зупинила католицьку експансію на схід Європи. У 1500 – 1619 рр. наш край перебував у складі Московської держави, з 1619 по 1654 р. – у складі Речі Посполитої. З 1654 по 1782 р. територія нашого краю входила до складу Стародубського Полку Української козацької держави – Гетьманщини. Саме в цей період 1680 – 1685 рр. полковником Стародубського полку (керівником найбільшої за територією та економічною потужністю територіально-адміністративної одиниці Української козацької держави) Семеном Івановичем Самойловичем (сином гетьмана Івана Самойловича) було засновано козацьку слободу Семенівка (названу на честь засновника) та заселено її козаками та «пришлим людом» з порубіжних українських, російських, білоруських та польських земель. У перші роки після заснування Семенівка мала статус слободи, а за початку XVIII ст. до 1917 р. – статус приватновласницького містечка, яке належало родині та нащадкам засновника міста Семена Самойловича. Видатний історик XIX ст. Олександр Лазаревський в своїй праці «Опис старої Малоросії. Полк Стародубський» стосовно заснування Семенівки Семеном Самойловичем та особистості полковника Семена повідомляє, що Семен Іванович Самойлович народився у 1660 р., син гетьмана Івана Самойловича. У 1680 – 1685 рр. обіймав посаду полковника Стародубського полку. Помер у 1685 р. Керував він полком 5 років, за цей час значно розширив свої земельні володіння. Зайняв значний простір земель по річні Ревна і заснував тут велику слободу Семенівка [1, с. 45].«Містечко Семенівка при річках Ревна та Дрисновці поселено гетьманичем Семеном Самойловичем, під час його полковництва. Після смерті гетьманича та позбавлення Івана Самойловича гетьманства, Семенівка була залишена гетьманом Іваном Мазепою у володінні вдови померлого гетьманича, від якої перейшла до одного з її зятів – Корсаку.Семенівка була заснована серед широких лісів, що вкривали береги річки Ревни. Велика кількість вільних земель приваблювала до себе значне населення, і Семенівка вже з початку XVII ст. стає помітним торговим центром, де відбувалася торгівля між північчю та півднем тогосамної України, обмін продукцією виробників промисловості та сільського господарства» [2, с. 485].З 1802 по 1918 рр. Семенівка була волосним центром, центром Семенівської волості, яка охоплювала територію в радіусі 25 – 30 кілометрів від Семенівки і до якої входили навколишні хутори та села. Завдяки господарському хисту власників та політико-географічному розташуванню Семенівка швидко розросталася і була одним з найбільш населених пунктів Чернігівської губернії. У 1914 р. тут жило 19000 жителів. У 1924 р. Семенівка стала селищем міського типу. У 1926 р. – центром Семенівського району. З 1932 р. с.м.т Семенівка – центр Семенівського району Чернігівської області. У 1958 р. Семенівка набула статусу міста районного значення.Головним символом, який відображає історію, сучасність та прагнення до майбутнього Семенівського краю, району є Герб міста Семенівка та Семенівського району. В перекладі з німецької слово «герб» означає спадщина, знак держави, міста чи роду. Герб Семенівського району та міста Семенівка був затверджений 23 травня 1996 р. рішенням шостої сесії Семенівської районної ради народних депутатів 22 скликання «Про Герб Семенівського району, в якому зазначається: «Згідно розпоряджень Семенівської районної ради від 21 серпня 1995 р. № 164 та районної державної адміністрації від 13 грудня 1995 р. № 121 «Про проведення конкурсу по розробці Герба Семенівського району» і на підставі підсумкового протоколу від 6 лютого 1996 р. районної комісії про проведення конкурсу на кращий проект Герба районна рада народних депутатів вирішила:

  1. Затвердити як Герб Семенівського району та міста Семенівка проект Герба, розроблений авторським колективом у складі: кандидата історичних наук, доцента, декана історичного факультету Чернігівського державного педагогічного інституту О.Б. Коваленка, заступника голови Семенівської райдержадміністрації О.Ф. Бичкова, художника викладача історичного факультету С.В. Дмитрієнка.
  2. Малюнок Герба, пояснювальна записка і протокол конкурсної комісії додається.
  3. Роботу по популяризації Герба Семенівського району зацікавленими організаціями проводити на підставі діючого законодавства.
  4. Використання Герба комерційними організаціями та підприємствами дозволяється на умовах чинного законодавства.

Голова районної ради народних депутатів О.Є. Порва.Додаток № 1до рішення 6-ї сесії 22-го скликанняСеменівської районної ради від 23.05.1996 року«Герб міста Семенівка та Семенівського району»Пояснювальна записка.Герб Семенівського району являє собою геральдичний щит зеленого кольору, що символізує природні умови лісового поліського краю. Оскільки засновником Семенівки вважається син Гетьмана Лівобережної України другої половини 17 століття Івана Самойловича Стародубський полковник Семен Самойлович, на щиті вміщено емблему Війська Запорозького (як тоді йменувалася козацька держава) – фігуру козака з рушницею та шаблею, обрамовану урочистим лавровим вінком, а також фамільний герб родини Самойловичів (три чорних латинських хрести на червоному фоні, які символізують Трійцю – зв’язок минулого, сучасного та майбутнього і є знаком – тотемом, оберегом від усього поганого та негативного). Кольорова гамма емблеми – жовта фігура козака на синьому фоні – відповідає кольорам державного прапора України.Автори Герба – кандидат історичних наук, доцент Олександр Коваленко і заступник голови Семенівської районної ради з виконавчої роботи Олександр Бичков. Художнє опрацювання Герба Сергія Дмитрієнка».За період з 1996 по 2014 р. проводилася різнопланова робота по популяризації Герба міста Семенівка та Семенівського району. На замовлення районної ради та райдержадміністрації художником Олександром Дьомичевим були виконані масштабні зображення Герба Семенівки та Семенівського району, які були встановлені на стелах на в’їздах на територію району зі сторони Чернігова, Новгорода-Сіверського, Стародубу (на українсько-російському кордоні), в районному історико-краєзнавчому музеї, на центральній стелі в центрі міста Семенівка – в міському парку. Коротка та розгорнута характеристика Герба друкувалася в газеті «Життя Семенівщини в 1996 р., краєзнавчій книзі «Наш край родной Семёновщина: материалы по истории и географии Семёновского района Черниговской области», яка була видана у 2000 р. Зображення Гербу та пояснювальна записка до нього публікувалися в щорічних календарях, які видавало товариство «Чернігівське земляцтво в місті Києві», в Енциклопедії сучасної України, інших виданнях.Сьогодні Герб міста Семенівки та Семенівського району всіма визнаний і невід’ємний символ міста Семенівка та Семенівського району, який широко репрезентує Семенівку та Семенівщину, який поважає кожен житель міста та району.  Прапор Семенівського району.Прапор Семенівського району затверджений рішенням 9-ї сесії 6-го скликання Семенівської районної ради 18 вересня 2012 р. В рішенні сказано, що «Відповідно до Указу Президента України від 18 травня 2000 р. «Про впорядкування геральдичної справи в Україні», враховуючи пропозиції Українського Геральдичного Товариства, історичні, культурні, соціально-економічні та інші місцеві особливості і традиції району,результати проведення конкурсу, рекомендації профільної комісії районноїради, керуючись статтею 22 та 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», районна рада вирішила:

  1. Затвердити прапор Семенівського району (графічне зображення додається).
  2. Затвердити Положення «Про зміст, опис та порядок використання символіки Семенівського району (додається).
  3. Районній газеті «Життя Семенівщини» опублікувати це рішення для широкого ознайомлення громадськості.
  4. Вважати, що прапор і Герб Семенівського району є символами територіальної громади і до їх зображення ставитися з пошаною.

Голова районної ради Л.М. Салімон».Згідно пункту 1.2 цього рішення визначено, що: «Прапор району – прямокутне полотнище у співвідношенні 2х3, що складається з трьох смуг (шириною 1/3 ширини прапора) різного кольору, які символічно виражають історичні і духовні традиції Семенівщини.Голубий, як колір ясного неба, символізує постійність, удосконаленість, славу, честь і мир.Малиновий символізує героїзм, військову звитягу, силу, мужність і хоробрість.Зелена смуга на прапорі символізує природні умови Полісся, а також цей колір є символом достатку і надії.У лівій частині прапору розташований герб району.

  1. Порядок використання символіки.

2.1. Герб та Прапор є складовими частинами районної символіки і використовуються як атрибути ознак влади територіальної громади району.2.2. Використання Гербу і Прапора Семенівського району у комерційній діяльності проводиться лише з дозволу районної ради або уповноваженого нею органу на визначених умовах.Порядок використання символіки органами державної виконавчої влади визначається розпорядженням голови районної державної адміністрації.2.3. Герб обов’язково встановлюється (розміщується):- у кабінеті голови районної ради;- у кабінеті голови райдержадміністрації;- у залі засідань районної ради;- у місцях проведення офіційних заходів та урочистостей, які проводять районні органи влади;- на кордонах сполучень Семенівського району з іншими районами Чернігівської області.Герб може встановлюватись (розміщуватись):- у приміщенні районної ради, районної державної адміністрації, сільських рад;- у залі урочистих подій РАГСу, у кімнатах-приймальнях громадян районних державних органів та їх соціальних служб, громадських приймальнях депутатів районної ради та приміщеннях органів самоорганізації населення;- на нагородних документах районної ради і районної державної адміністрації, запрошеннях, посвідченнях та інших офіційних документах районної влади.Зображення Герба може використовуватися:- при виготовленні буклетів, значків, вимпелів, сувенірів з елементами символіки;- підприємствами району для реклами своїх товарів і послуг в комерційних інтересах, на важливих документах (угодах і т.п.), у якості елемента штампу і печатки тільки з дозволу районної ради.2.4. Прапор обов’язково встановлюється:- у кабінеті голови районної ради;- у кабінеті голови районної державної адміністрації;- у залі засідань під час проведення сесій районної ради;- у місцях проведення офіційних заходів та урочистостей, які проводять районні органи  влади.Прапор може встановлюватися:- на будинках сільських рад;- у приміщення районної ради, районної державної адміністрації;- на будинках району поруч із державним прапором із лівого геральдичного боку або нижче державного прапора в дні державних свят.Зображення Прапора може використовуватися:- на грамотах, вітальних листках, важливих документах (угодах і т.п.) органів влади району.Прапор району при одночасному піднятті з державним прапором України не повинен перевищувати його за параметрами.На знак всенародного трауру до Прапора Семенівського району та його дублікатів кріпиться чорна стрічка.2.5. Виключні права на використання Герба та Прапора мають районна рада та районна державна адміністрація.2.6. Контроль за додержанням порядку використання символіки Семенівського району, встановленого цим Положенням, здійснюється головою районної ради, головою районної державної адміністрації». Гімн міста Семенівка.Гімн міста Семенівка був розроблений на конкурсній основі на замовлення Семенівської міської ради у 2009 р. і затверджений рішенням 28-ї сесії 5-го скликання Семенівської міської ради від 10 грудня 2009 р. В рішенні сказано: «Розглянувши надані проекти Гімну міста Семенівка, враховуючи рекомендації постійної комісії міської ради з гуманітарних питань та керуючись статтею 22 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», міська рада вирішила:

  1. Визначити переможцем конкурсу та затвердити в якості Гімну міста Семенівка проект Гімну (музика та слова) Горєлого Владислава Олександровича.
  2. Вручити переможцю грошову винагороду в сумі 200 гривень.
  3. Результати конкурсу та музику і текст Гімну розмістити на сайті Семенівської міської ради: www.semenivka-rada.com
  4. Контроль за виконанням рішення покласти на постійну комісію з гуманітарних питань, законності та правопорядку.

Міський голова О.Ф. Бичков. Гімн міста Семенівка.1На березі Ревни містечко наше єЙого ліси й лани миліші за усе.Озера та поля годують нас завжди.Семенівська земля – у серці моїм ти.Приспів:Семенівко, Семенівко – ти рідна сторона.Семенівко, Семенівко – у мене ти одна.2З далеких тих часів наш край славетний був,Є в ньому в наші дні талановитий люд.До тебе принесем, Семенівко, свій дар,Подякуєм за все в молитвах і піснях.Приспів:Семенівко, Семенівко – ти рідна сторона.Семенівко, Семенівко – у мене ти одна.Гімн міста Семенівка розміщений на сайті міської ради, виконується під час офіційних міських масових заходів». Преподобний Симеон Стовпник –духовний покровитель міста СеменівкаОсновна частина жителів міста Семенівка – православні християни. Духовний центр розташований в центрі міста – церква Казанської ікони Божої Матері, зведена у 1875 р.У 2001 р., на прохання жителів міста і клопотання керівництва районної державної адміністрації та міської ради, настоятелем церкви Казанської ікони Божої Матері Протиієреєм Валерієм Васильовичем Смєєм був затверджений святий покровитель міста Семенівки. Преподобний Симеон Стовпник обраний за назвою міста та за іменем засновника міста, Стародубського полковника Семена Івановича Самойловича [2].Пам’ять преподобного Симеона Стовпника святкується церквою 14 вересня (1 вересня за старим стилем), в день початку індикта – церковного новоліття. Згідно церковним канонам, кожній людині дається ім’я на честь одного із святих, який з цього часу стає небесним покровителем людини. Саме до нього вона в молитвах звертається у пошуках захисту і допомоги. Також, за давньою християнської традицією, на Україні населені пункти мали  своїх святих покровителів, імена яких обиралися священиком та громадою за назвою населеного пункту, або за знаменною подією в його історії. Іноді місто має своїм небесним покровителем святого, ім’я якого носив засновник міста, або людина, що зробила в ньому багато добрих справ.Саме тому святим покровителем міста Семенівка, настоятелем головного семенівського православного храму та Семенівського району Протиєреєм Валерієм Смієм проголошено Симеона Стовпника. Православні поклонні хрестиНа 6-ти в’їздах в місто Семенівку в 2009 р. було встановлено 6 трьохметрових дубових православних поклонних хреста. Поклонні хрести були встановлені на прохання настоятеля церкви Казанської ікони Божої Матері – головного православного храму міста Семенівка Протиєреєя Валерія Смєя працівниками бригади з благоустрою міста міської ради.Православ’я – релігія більшості жителів нашого краю починаючи з 980 р. Поклонні хрести з найдавніших часів встановлювалися в України на в’їздах в населені пункти – міста та села. Вони символізують Божий захист населеного пункту і його жителів від усього лихого і Благословіння на процвітання і добрі справи. Завершуючи статтю про місцеву символіку міста Семенівка та Семенівського району Чернігівської області слід зазначити:- Наш край з сивої давнини є невід’ємною частиною України.- Жителі краю – Семенівці завжди ідентифікували себе як українці, як оборонці та захисники північних кордонів Української держави.- Історія та сучасність міста Семенівка та Семенівського району, національна і ментальна самоідентифікація жителів нашого краю – Семенівців – знайшла своє відображення у місцевій символіці міста та району – Гербі, Прапорі, Гімні.- Місцева символіка міста Семенівка та Семенівського району була розроблена за ініціативи та при активній участі місцевої творчої інтелігенції.

Децентралізація влади як запорука ефективного розвитку регіонального економічного співробітництва

У статті розглянуто вплив децентралізації влади на рівень ефективності регіонального економічного співробітництва. Метою статті є дослідження механізмів децентралізації влади, що наразі застосовуються в Україні та визначення наслідків, які відбудуться в процесах регіонального економічного співробітництва. В умовах нестабільності державне регулювання відіграє значну роль в функціонуванні економічної системи країни. Наразі державне регулювання регіонального економічного співробітництва здійснюється хаотично, доказом чого є наведений в статті приклад Чернігівської області. Спроби раціоналізації інструментів децентралізації влади, окремі аспекти яких ґрунтовно проаналізовано в статті, не є досить успішними. Основним недоліком регулювання регіонального економічного співробітництва визначено дублювання функцій відповідних органів влади та наявність сфер регіонального економічного співробітництва, регулювання яких не передбачено функціями цих органів. Автором запропоновано альтернативні методи, що можуть підвищити ефективність регіонального економічного співробітництва.

Постановка проблеми. Регіональне економічне співробітництво є однією з найактуальніших та найперспективніших форм забезпечення розвитку територій шляхом спільного подолання наявних проблем та синергетичного використання існуючих ресурсів. Таке співробітництво передбачає ряд форм та видів взаємозв’язку між його суб’єктами: торгівлю товарами та послугами, міграцію робочої сили, капіталу, валютно-фінансові, кредитні, науково-технічні відносини, інтеграційні процеси тощо. Задля оптимального здійснення перерахованих форм співробітництва важливою є наявність широких повноважень «на місцях», що і є метою децентралізації влади. Наразі процес децентралізації влади в Україні є основним з пріоритетних в діяльності органів державної влади. Для його результативного впровадження необхідно розробити цілих арсенал інструментів та методів, за допомогою яких децентралізація влади стане передумовою для досягнення позитивних результатів на практиці. Проте наразі такі інструменти та методи є малообґрунтованими та недосконалими.Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питаннями децентралізації влади займаються вітчизняні науковці: Ю. Ганущак, Х. Зеленюк, О. Скрипнюк, в свою чергу низка науковців присвячують свої роботи питанням регіонального економічного співробітництва, серед яких: І. Бабець, М. Долішній, Є. Кіш, Н. Мікула, О. Урбан. Проте недослідженою залишається сфера впливу процесу децентралізації влади на механізм здійснення регіонального економічного співробітництва.Формулювання цілей статті. Дана стаття передбачає декілька цілей: ґрунтовний аналіз понять «децентралізація влади» та «регіональне економічне співробітництво»; дослідження впливу рівня децентралізації влади на ефективність регіонального економічного співробітництва; окреслення основних заходів в ході децентралізації, що призведуть до вдосконалення процесу регіонального економічного співробітництва.Виклад основного матеріалу. Згідно із загальним визначенням, децентралізація – це процес розширення і зміцнення прав та повноважень адміністративно-територіальних одиниць або нижчих органів та організацій при одночасному звуженні прав і повноважень відповідного центру з метою оптимізації та підвищення ефективності управління суспільно важливими справами, найповнішої реалізації регіональних і місцевих інтересів.Майже ні в кого не викликає сумнівів те, що децентралізація є досить перспективною ідеєю, реалізація якої може піти на благо держави. Необхідність децентралізації влади в Україні обговорюється вже дуже давно – ще в Конституції Української Народної Республіки 1918 р. зазначається, що «не порушуючи єдиної своєї влади, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, дотримуючись принципу децентралізації».Наразі питання децентралізації влади в Україні є як ніколи актуальним і є визначеним в рамках Концепції реформування самоврядування та територіальної організації влади в Україні та Проекту змін до Конституції України щодо децентралізації влади.Децентралізація виступає однією з форм розвитку демократії, що дозволяє при збереженні держави та її інститутів, розширити місцеве самоврядування, активізувати населення на вирішення власних проблем та відстоювання власних інтересів і потреб, звузити сферу впливу держави на суспільство, замінюючи цей вплив механізмами саморегуляції, виробленими самим суспільством.Децентралізація є одним із фундаментальних принципів системи державного управління розвинених країн. Біля її витоків лежить гіпотеза теорії менеджменту про те, що звуження кола завдань призводить до підвищення якості їх виконання та покращення результатів роботи.Наразі світове господарство характеризується прискоренням та поглибленням процесу глобалізації. Американський вчений, соціолог, футуролог Джон Нейсбіт ще у 80-х роках ХХ століття зазначав, що «чим вищий є рівень глобалізації, тим потужнішими стають її найдрібніші учасники» [4, с. 34]. Даний парадокс можна пояснити тим, що в процесі укріплення та диверсифікації внутрішніх зв’язків суспільства зростає рівень його економічної та соціальної консолідації, а в процесі ефективнішого використання внутрішніх ресурсів суспільство краще пристосовується до умов глобального ринку.Президент Асамблеї європейських регіонів Люк Ван ден Бранде у своїй передмові до «Декларації щодо регіоналізму в Європі» зазначив, що «регіони – головні підвалини демократії; вони є опорою культурного різноманіття в Європі, основними партнерами в соціально-культурному розвитку. Ось чому саме вони мають взяти на себе відповідальність в тих галузях, де в них є перевага серед інших: в економіці, в культурі, у захисті навколишнього середовища, в регіональному та загальнодержавному плануванні, в наукових дослідженнях тощо» [1].На сучасному етапі розвитку національної економіки неможливо досягти позитивних результатів без активного впливу держави на економічні процеси.Державне регулювання економіки – сфера діяльності органів державної влади щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб’єктів господарювання шляхом застосування різноманітних методів і засобів. Державне регулювання регіонального економічного співробітництва полягає у цілеспрямованій діяльності держави, її центральних та територіальних органів влади, об’єктом якої є регіон та регіональне співробітництво.Для забезпечення державного регулювання регіонального економічного співробітництва використовується цілий арсенал методів.Методи державного регулювання економіки – це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їх ефективного функціонування відповідно до напрямів державної економічної політики [2, с. 21]. Кожний метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів тощо).Методи державного регулювання економіки в залежності від характерних ознак підпадають під відповідну класифікацію за формами впливу та за засобами впливу. Так за формами впливу виділяють прямі та непрямі методи державного регулювання, а за засобами впливу – правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.Мета державної політики у сфері регіонального економічного співробітництва полягає у створенні сприятливих умов для ефективної й взаємовигідної співпраці суб’єктів та учасників співробітництва, посилення економічного і суспільного прогресу регіонів України, рівня життя їх населення.Регіональний економічний розвиток є складним, багатогранним та багатоаспектним процесом. Механізм поєднання та взаємодії процесів та явищ, що визначають успішність економічного розвитку регіону, є особливим для кожного окремо взятого регіону.Наразі механізм державного регулювання регіонального економічного співробітництва є хаотичним та не відповідає вимогам сучасного світового господарства.Економічне співробітництво – це об’єктивний процес розвитку спільної діяльності та взаємодії між підприємствами, регіонами, країнами, групами країн, міжнародними організаціями.Серед науковців існує багато підходів до визначення поняття «регіональне економічне співробітництво» та до класифікації його рівнів, форм та видів. Проте всі сходяться в тому, що таке співробітництво може здійснюватись як в межах однієї країни, так і охоплюючи територію двох або більше суміжних країн.Економічне співробітництво, що здійснюється в межах однієї країни називають по-різному: внутрішньокраїнове співробітництво, міжрегіональне національне співробітництво, міжтериторіальне співробітництво, міжмуніципальне співробітництво. Проте відсутність єдиного підходу до визначення такого виду економічного співробітництва не зменшує його значення для ефективного розвитку окремих регіонів та країни в цілому. Адже коли декілька суб’єктів об’єднують свої зусилля та ресурси з метою розв’язання спільних проблем у соціально-економічній та інших сферах, вирішення власних наявних соціально-економічних проблем стає більш швидким та ефективним.Міжмуніципальне співробітництво є саме тією складовою, яка за умови належного законодавчого забезпечення дасть можливість не лише розвиватися територіальним громадам, а і сприятиме сталим добросусідським відносинам, заснованим на їх спільних інтересах. Забезпечення належного законодавчого інструментарію у цій сфері має бути не просто доброю волею держави, а її обов’язком перед членами територіальних громад та органами місцевого самоврядування. На виконання такого обов’язку та в рамках законодавчого забезпечення децентралізації влади в Україні 17 червня 2014 р. Верховною Радою України було ухвалено Закон України «Про співробітництво територіальних громад». Цей закон має дати реальний спеціальний механізм співробітництва територіальних громад. Проте, на жаль, закон не наповнений самостійним юридичним змістом. Він є «сирим» і декларативним. Закон не дає чітких та реальних механізмів співпраці територіальних громад. Підтверджує це і висновок Центру експертизи реформ місцевого самоврядування Ради Європи по проекту Закону України «Про співробітництво територіальних громад». Цитую: «Законопроект загалом можна вважати певним кроком для започаткування системного співробітництва між територіальними громадами, проте недостатнім для того, аби через механізм такого співробітництва вирішити проблему подолання фрагментарності адміністративно-територіального устрою та посилення спроможності усіх територіальних громад. Структура та філософія законопроекту в цілому відповідає європейській практиці, але стосується практично лише таких форм співробітництва, що  передбачають найменшу інтеграцію між територіальними громадами».Якщо зупинятись на конкретних аспектах, які мають бути детально прописані в Законі, проте у чинній редакції Закону відсутні, то слід наголосити на наступному.Відповідно до Закону, ініціаторами міжмуніципального співробітництва можуть виступати виключно сільські, селищні, міські голови та депутати відповідних сільських, селищних та міських рад. Але ж районні, обласні ради, а також їх депутати, які представляють відповідні спільні інтереси територіальних громад, не повинні позбавлятися права ініціювати співробітництво територіальних громад у відповідних регіонах. Саме депутати цих рад володіють необхідним рівнем узагальнення проблем, які можна і потрібно вирішувати через механізми міжмуніципального співробітництва. Більш того, рівень фахової підготовки депутатів районного та обласного рівня часто набагато вищий, чим сільських та селищних депутатів.Ще одним особливим питанням у сьогоднішніх умовах є надання також інвесторам статусу ініціатора міжмуніципального співробітництва. Адже залучення інвестицій з метою розвитку територій є питанням принциповим і важливим. Інвестор не має просити сільського, селищного, міського голову або депутата про ініціювання співробітництва, а повинен сам мати таке право, надане законом.Також слабким місцем у законодавчому регулюванні міжмуніципального співробітництва є те, що у Законі України «Про співробітництво територіальних громад» йде мова про кілька видів співробітництва: співробітництво для здійснення спільних повноважень, визначених договором; співробітництво, спрямоване на реалізацію спільних проектів; спільне фінансування підприємств, установ та організацій комунальної форми власності; утворення спільних комунальних підприємств, установ та організацій, проте для жодної форми співробітництва не визначено детальних процедур чи органів прийняття рішень при здійсненні співробітництва.Тобто головним недоліком даного Закону є недостатність положень про управління співробітництвом територіальних громад.Варто дослідити наявний механізм державного регулювання регіонального економічного співробітництва на прикладі. Для цього пропонуємо Чернігівську область, що має вигідне географічне положення, адже межує не лише з прилеглими областями в межах України, але з Гомельською областю Республіки Білорусь та Брянською областю Російської Федерації.В Чернігівській області державне регулювання регіонального економічного співробітництва здійснюється Департаментом економічного розвитку Чернігівської обласної державної адміністрації, Чернігівським регіональним комітетом з економічних реформ та Комісією з питань міжрегіонального і транскордонного співробітництва Чернігівської обласної ради.Департамент економічного розвитку є структурним підрозділом Чернігівської обласної державної адміністрації.Основним завданням Департаменту економічного розвитку є забезпечення реалізації на території Чернігівської області: державної політики економічного і соціального розвитку; державної регіональної політики; державної цінової політики; державної промислової політики; державної політики у сфері інвестиційної діяльності та державно-приватного партнерства; державної політики з питань розвитку підприємництва, державної регуляторної політики, державної політики у сфері надання адміністративних послуг, в тому числі документів дозвільного характеру; державної політики у сфері торгівлі та побутових послуг; державної політики у сфері управління об’єктами державної власності; єдиної державної зовнішньоекономічної політики та відповідних заходів у сфері зовнішніх зносин [3].Безпосередньо питаннями регіонального економічного співробітництва в структурі Департаменту економічного розвитку займається відділ зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності та міжрегіонального співробітництва, що входить до складу Управління з питань зовнішніх зносин та торгівлі.Вище ми описували методи державного регулювання економіки. У ході реалізації своїх завдань Департамент економічного розвитку здійснює відповідні функції, використовуючи методи державного регулювання економіки в процесі регулювання регіонального економічного співробітництва.Правовими методами регулювання регіонального економічного співробітництва є: розробка проекту регіональної стратегії розвитку; участь у розробленні проектів прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий період і загальнодержавних програм економічного, соціального розвитку, інших державних цільових програм; розроблення проектів (програм) транскордонного співробітництва; участь у розробці стратегічних і програмних документів з питань залучення зовнішньої допомоги ЄС відповідно до пріоритетних напрямів економічного і соціального розвитку України; участь у підготовці пропозицій до проектів міжрегіональних угод та відповідних планів (програм) заходів до них, меморандумів, протоколів зустрічей делегацій і робочих груп та комюніке з питань міжнародного співробітництва; внесення в установленому порядку пропозиції з питань удосконалення чинного законодавства України; розробка проектів розпоряджень голови обласної державної адміністрації, а у визначених законом випадках – проектів нормативно-правових актів з питань реалізації галузевих повноважень; участь у погодженні проектів нормативно-правових актів, розроблених іншими органами виконавчої влади.Адміністративними методами регулювання регіонального економічного співробітництва є: участь у підготовці пропозицій щодо вдосконалення порядку регулювання цін в окремих галузях, регулювання (встановлення) цін і тарифів на товари  і послуги в межах наданих обласній державній адміністрації повноважень; участь у підготовці пропозицій щодо формування переліку товарів, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню.Економічними методами регулювання регіонального економічного співробітництва є: розробка та організація реалізації заходів, спрямованих на нарощування інвестиційних ресурсів, створення сприятливого інвестиційного клімату; сприяння формуванню інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва; участь у розробленні пропозицій щодо забезпечення сприятливих умов діяльності підприємств торгівлі, ресторанного господарства та побутового обслуговування; сприяння розвитку міжрегіонального співробітництва суб’єктів малого і середнього підприємництва; сприяння впровадженню інноваційних технологій, підвищенню конкурентоспроможності виробництва і якості продукції, створенню центрів, технопарків, тощо.Пропагандистськими методами державного регулювання регіонального економічного співробітництва є: інформування суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності регіону про накази Мінекономрозвитку щодо застосування (скасування, зміни виду, припинення дії) спеціальних санкцій, передбачених статтею 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; сприяння в межах своїх повноважень (разом з іншими структурними підрозділами обласної державної адміністрації) участі підприємств та організацій області у виставково-ярмаркових та презентаційних міжнародних заходах, які проводяться в Україні та за кордоном; надання суб’єктам господарської діяльності регіону інформації щодо пропозицій іноземних підприємств зі співробітництва; сприяння поширенню комерційних пропозицій підприємств та організацій області за межами України.Отже, Департамент економічного розвитку Чернігівської обласної державної адміністрації застосовує весь арсенал методів державного регулювання регіонального економічного співробітництва. Проте варто зазначити, що вищезазначена діяльність Департаменту носить здебільшого теоретичний характер, оскільки підсумком такої діяльності є переважно розробка відповідних документів, які в результаті майже не дають практичних результатів.При голові Чернігівської ОДА діє Регіональний комітет з економічних реформ, він є консультативно-дорадчим органом і утворений на виконання Указів Президента України № 273 від 26.02.2010 «Про утворення Комітету з економічних реформ», № 274 від 26.02.2010 «Про невідкладні заходи з подолання бідності», № 355 від 17.03.2010 «Питання Комітету з економічних реформ».Метою діяльності Комітету є моніторинг ходу економічних реформ в області та підготовка за результатами такого моніторингу пропозицій національному Комітету з економічних реформ.До складу Комітету входять представники місцевих органів виконавчої влади, керівники територіальних представництв центральних органів виконавчої  влади в області, депутати обласної ради, провідні фахівці наукових установ, представники обласних організацій роботодавців та громадських організацій.В Комітеті утворюються тимчасові робочі групи за основними напрямами економічних реформ. Діяльність таких робочих груп координується та узгоджується як з діяльністю Комітету, так і з діяльністю відповідної робочої групи національного Комітету.Питаннями регіонального економічного співробітництва в Регіональному комітеті з економічних реформ займається робоча група з регіонального економічного розвитку в межах напрямку зовнішньоекономічної діяльності та міжрегіонального співробітництва.Протягом 2010 – 2014 рр. в рамках роботи Комітету було проведено ряд зустрічей представників Чернігівської облдержадміністрації з Надзвичайними та Повноважними Послами наступних країн: США, Аргентинська Республіка, Великобританія, Китайська Народна Республіка, Республіка Індонезія, Естонська Республіка, Королівство Нідерланди, Киргизька Республіка, Туркменістан, Республіка Казахстан, Республіка Узбекистан, Фінлядської Республіки. На зустрічах відбулось ознайомлення з основними напрямками розвитку регіону та подальшими перспективами, а також були обговорені питання торговельно-економічної та інвестиційної співпраці, активізації двостороннього співробітництва Чернігвської області та вищезазначених країн.Питання щодо перспектив співробітництва у відповідних сферах обговорювались і на зустрічах голови Чернігівської облдержадміністрації з представниками окремих іноземних компаній – фармацевтичного концерну «Конарк» (Республіка Індія), будівельної компанії «Nantong Construction Contracting Co., Ltd» (Китайська Народна Республіка), компанії «Нью Грін Фенс» (Китайська Народна Республіка), компанії «China Machine-Building International Corporation» (Китайська Народна Республіка), компанії «САМСЕ» (Китайська Народна Республіка).За сприяння Комітету було проведено: V Міжнародний інвестиційний Форум за участю керівників дипломатичних та торговельно-економічних місій іноземних країн, представників міжнародних організацій, іноземних інвесторів, на якому відбулось підписання міжрегіональних угод, інвестиційних договорів; ІІ Українсько-Російський міжрегіональний економічний форум «Науково-технічне співробітництво регіонів та міжрегіональна виробнича кооперація», на якому були обговорені питання митного, транспортного, наукового та промислового співробітництва, підписано договори стосовно зміцнення взаємовідносин між регіонами двох країн, спрощення митного контролю та перетину кордонів; V Міжрегіональний туристичний форум «Чернігівщина туристична – 2012».Також було проведено семінари: семінар для голів територіальних громад прикордонних районів за участю представників Сіверського інституту регіональних досліджень, Ради муніципальних одиниць Брянської області, Чернігівського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій, Брянського філіалу Російської академії народного господарства і державної служби при Президентові Російської Федерації на тему: «Міжсекторальна співпраця як інструмент розвитку територіальних громад прикордонних районів Брянської (Російська Федерація) та Чернігівської областей» (на виконання Плану заходів щодо співпраці Чернігівської, Брянської, Гомельської областей у рамках «Єврорегіону “Дніпро”» на 2012 – 2013 роки); навчальний семінар за підтримки Мінекономрозвитку і торгівлі України і товариства GIZ (Німеччина) для економічних служб міст та районів на тему: «Практичні аспекти і міжнародний досвід щодо створення та успішного розвитку інноваційних центрів і технопарків в ЄС, Німеччині і Східній Європі».Серед інших заходів, пов’язаних з регіональним економічним співробітництвом, що відбувались в рамках діяльності Регіонального комітету з економічних реформ, слід зазначити наступні: зустріч заступника голови облдержадміністрації з директором ДП «Державний інформаційно-аналітичний центр моніторингу зовнішніх товарних ринків», на якій були обговорені питання налагодження співробітництва сторін шляхом реалізації відповідного Меморандуму про взаєморозуміння; участь делегації області у зустрічі керівників прикордонних регіонів (Чернігівської, Волинської, Житомирської, Київської, Рівненської областей), в рамках якої відбулося засідання робочої групи з питань міжрегіонального співробітництва Міжурядової українсько-білоруської змішаної комісії з питань торговельно-економічного співробітництва; участь начальника головного управління економіки облдержадміністрації у засіданні Підкомісії з питань міжрегіонального та прикордонного співробітництва Комітету з питань економічного співробітництва Українсько-Російської міждержавної комісії; спільне розширене засідання Регіонального комітету з економічних реформ та Ради вітчизняних та іноземних інвесторів у Чернігівській області; двостороння зустріч Міністра юстиції України, Міністра юстиції Республіки Білорусь, голови Чернігівської обласної ради, голови Чернігівської обласної державної адміністрації, на якій було обговорено стан та перспективи транскордонного співробітництва; зустріч заступника голови обласної державної адміністрації з індійськими інвесторами.Останній захід в рамках діяльності Регіонального комітету з економічних реформ відбувся в лютому 2014 р., після чого практична діяльність Комітету припинилась, попри те, що згідно з затвердженим орієнтовним планом-графіком засідань Регіонального комітету з економічних реформ Комітет має розглядати питання в мехаж своїх повноважень протягом всього 2014 р. [3].Чернігівська обласна рада здійснює регулювання регіонального економічного співробітництва шляхом прийняття відповідних рішень, розробкою яких займається постійна комісія з питань міжрегіонального і транскордонного співробітництва.Основними рішеннями обласної ради 6-го скликання (яку було обрано в 2010 р.), що регулюють питання регіонального економічного співробітництва є: «Про обрання постійної комісії  з питань міжрегіонального і транскордонного співробітництва», «Про затвердження Регіональної цільової програми розвитку зовнішньоекономічної діяльності на 2011 – 2015 рр.», «Про програму інвестиційного розвитку Чернігівської області на 2011 – 2015 рр.».Метою Регіональної цільової програми розвитку зовнішньоекономічної діяльності на 2011 – 2015 рр. є розкриття експортного та транскордонного потенціалів регіону за рахунок: сприяння органами виконавчої влади формуванню його позитивного іміджу на міжнародній арені; інформаційного та організаційного забезпечення відповідно експортної діяльності та транскордонного співробітництва; співробітництва з міжнародними організаціями та участь у них в рамках діючого законодавства України; сприяння співробітництву адмінтериторій з організаціями–грантодавцями; організації робіт щодо розвитку співробітництва в рамках Єврорегіону «Дніпро».Метою програми інвестиційного розвитку Чернігівської області на 2011 – 2015 рр. є досягнення суттєвого збільшення обсягів залучених інвестицій в економіку області, в тому числі іноземних, для забезпечення сталого економічного зростання та створення нових високооплачуваних, кваліфікованих робочих місць, привабливого інвестиційного іміджу та розвиненої інфраструктури за рахунок підвищення рівня інвестиційної привабливості області, покращення її інвестиційного клімату, максимального використання науково-технічного та інтелектуального потенціалу.Отже, Чернігівська область має значний потенціал, що може бути використаний для ведення ефективного регіонального економічного співробітництва. Державне регулювання регіонального економічного співробітництва в Чернігівській області здійснюється Департаментом економічного розвитку Чернігівської обласної державної адміністрації, Чернігівським регіональним комітетом з економічних реформ та Комісією з питань міжрегіонального і транскордонного співробітництва Чернігівської обласної ради. Недоліком регулювання регіонального економічного співробітництва області, що здійснюється зазначеними органами влади є, з одного боку, часткове дублювання функцій даних органів, а з іншого боку, існування сфер регіонального економічного співробітництва, регулювання яких не передбачено функціями жодного з перерахованих органів влади.Висновки. Підсумовуючи вищесказане, необхідно зазначити: виходячи з того, що наразі світове господарство розвивається в контексті глобалізації, що, в свою чергу, активізує процеси регіоналізації, вкрай важливим є розробка та застосування ефективних інструментів державного регулювання в сфері децентралізації влади, що дасть змогу суб’єктам економічного співробітництва в повній мірі використовувати свої можливості для досягнення позитивного соціально-економічного ефекту.

Правові аспекти адміністративно-юрисдикційної діяльності в установах і органах виконання покарань

У статті досліджено правові аспекти адміністративно-юрисдикційної діяльності в установах і органах виконання покарань в Україні. Адміністративно-юрисдикційна діяльність в установах і органах виконання покарання розглядається як різновид адміністративної юрисдикції органів виконавчої влади, а також як частина управлінської (адміністративної) діяльності. Автор доходить висновку, що головною метою адміністративно-юрисдикційної діяльності в установах і органах виконання покарань є забезпечення законності та попередження правопорушень в установах та органах, які виконують покарання, а також зорієнтована на безпеку осіб, що знаходяться в межах їх територій. Звернено увагу на те, що правовою підставою застосування заходів юрисдикційного впливу є норми Кримінально-виконавчого кодексу України та адміністративного законодавства. Наголошується, що адміністративно-юрисдикційна діяльність в установах і органах виконання покарань, серед іншого, спрямована на охорону встановленого порядку управління в установах і органах виконання покарання.

Існування установ і органів виконання покарань є невід’ємною умовою ефективної правоохоронної діяльності. Це пояснюється необхідністю завершення процесу притягнення злочинців до відповідальності і прагненням держави коректувати поведінку таких осіб з тим, щоб повернути їх у суспільство з установкою на подальше «нормальне» життя. Діяльність цих установ і органів завжди знаходилося в полі уваги вчених з позиції обґрунтування різних процесів, пов’язаних з виконанням і відбуванням покарання, проте необхідно пам’ятати про те, що значна частина відносин, пов’язаних з їх функціонуванням, знаходяться у полі не кримінально-виконавчих процедур, а зокрема, значна кількість відносин у цій сфері є адміністративними чи адміністративно-процесуальними. З причини своєї природи, установи та органи виконання покарань є частиною правоохоронної системи та наділені повноваженнями здійснення юрисдикційної діяльності. Проте в Україні немає єдиного погляду на розуміння такої діяльності, а також правильного її здійснення в установах і органах виконання покарань. Фактично можна говорити про відсутність нормативної основи застосування юрисдикційних заходів, у наслідок чого виникає проблема ускладнення цього процесу через залучення аналогічних схем інших правоохоронних органів (наприклад, органів внутрішніх справ). Зважаючи на вищесказане, актуальність дослідження проблем адміністративно-юрисдикційної діяльності не підлягає сумніву.В Україні окремі аспекти адміністративно-правового забезпечення діяльності установ і органів виконання покарань досліджували Є.Ю. Бараш, О.Г. Боднарчук, А.А. Галай, С.К. Гречанюк, С.В. Зливков, В.П. Пєтков, М.М. Сикал, Є.Ю. Соболь та інші.Метою цієї статті є подальше теоретичне дослідження проблем адміністративно-юрисдикційної діяльності установ і органів виконання покарань України.Існування адміністративно-юрисдикційної діяльності у структурі адміністративного процесу визнається всіма без винятку вченими в галузі адміністративного права, а також іншими науковцями, які представляють інші галузі права та управління [1, с. 48].У сучасних умовах юрисдикція стала поняттям більш широким, ніж правосуддя. Це зумовило прагнення окремих авторів вийти за межі розуміння юрисдикції як судочинства і позначити як юрисдикційну всю оперативно-виконавчу діяльність органів держави по вирішенню як спірних, так і безспірних справ і застосуванню норм права, а також нормотворчу діяльність.Аналіз основних підходів до визначення юрисдикційної діяльності дає можливість констатувати наявність трьох основних підходів до її розуміння.Перша група авторів дотримується думки, що адміністративна юрисдикція – це державно-владна діяльність, яка полягає в застосуванні закону до юридичних конфліктів і прийняття по них правових актів [2, с. 46].Друга група вчених розглядає адміністративну юрисдикцію як діяльність суб’єктів державної влади з вирішення спорів між різними суб’єктами, а також щодо застосування заходів адміністративного та дисциплінарного примусу, здійснювану в адміністративній формі [3; 4].І, нарешті, третя група науковців висловлює думку, що адміністративна юрисдикція – це не тільки процесуальна діяльність з розгляду справ про адміністративні правопорушення, дисциплінарних проступків, скарг, а й діяльність, пов’язана з погоджувальним провадженням [5, с. 23 – 24; 6; 7].В.А. Понікаров, віддаючи належне останній, третій позиції, вважає, що стосовно кримінально-виконавчої системи адміністративно-юрисдикційну діяльність необхідно аналізувати не тільки як розгляд, вирішення справ про адміністративні правопорушення, дисциплінарні проступки, а також справ, пов’язаних з провадженням по адміністративно-правових скаргах і спорах, але й у специфіці погоджувального провадження [7, с. 48]. З чим досить складно погодитися. Справа в тому, що зазначений автор визначає адміністративно-юрисдикційну діяльність як закріплену в нормах переважно адміністративного та іншого права державно-владну, управлінську, правозастосовчу, правоохоронну діяльність для вирішення адміністративно-правових конфліктів деліктного змісту і суперечок погоджувальної характеру. Під погоджувальним провадженням в установах і органах кримінально-виконавчої системи В.А. Понікаров розуміє складову частину адміністративно-юрисдикційної діяльності, яка здійснюється з метою добровільного, погоджувального врегулювання спору про право без застосування примусових заходів у зв’язку з примиренням сторін [7, с. 68 – 69]. Подібні твердження вимагають обов’язкових прикладів, бо складно уявити, щоб на практиці персонал кримінально-виконавчих установ робив спроби здійснити погоджувальні заходи для врегулювання спору, який виник при виконанні покарання. У такому випадку скоріше йдеться про звільнення від відповідальності за правопорушення у колонії, але навряд чи про, по суті, примирення.Ми дотримуємося концепції, згідно з якою адміністративно-юрисдикційна діяльність у кримінально-виконавчих установах складається з трьох основних напрямків:1) практика залучення до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення;2) дисциплінарна практика щодо персоналу та спецконтингенту установ і органів виконання покарань;3) розгляд і вирішення керівництвом установ спорів, скарг та звернень у межах наданих їм повноважень.Нині адміністративна відповідальність є ключовою примусовою мірою, яка встановлена законодавцем щодо недопущення отримання особами, яких утримують у слідчих ізоляторах та установах виконання покарань, заборонених предметів, а також здатна підтримувати правопорядок і протистояти провинам, що посягають на режим утримання в установах Державної кримінально-виконавчої служби України. Фактично єдиний склад адміністративного правопорушення у сфері функціонування установ виконання покарань – це передача або спроба передачі заборонених предметів особам, які утримуються в слідчих ізоляторах або в установах Державної кримінально-виконавчої служби України (ст. 188 Кодексу України про адміністративні правопорушення).Як зазначає О.Г. Ткаченко, склад за це адміністративне правопорушення містить змінні ознаки, які передбачені в Правилах внутрішнього розпорядку. Цей склад правопорушення за характером заподіяної шкоди є формальним, настання матеріальних наслідків як обов’язковий елемент складу не вказаний. Суб’єктом є осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Що стосується внутрішньої структури, це однозначний склад, оскільки у статті описані ознаки одного діяння – «незаконна передача заборонених предметів особам, яких утримують у слідчих ізоляторах, установах виконання покарань». Залежно від конструкції склад є бланкетним, адже він повністю не розкриває зміст і сутність діяння, а ознаки проступку закріплені в окремо встановлених нормах, а сам перелік заборонених предметів перерахований у Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань [8].Разом з цим слід зазначити, що фактичної можливості самостійно притягнути до відповідальності за вказані діяння у персоналу установ виконання покарань немає. В Україні відсутня інструкція про порядок складання протоколу та розгляду справи за ст. 188 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що тягне до відсутності необхідних процедурних директив. Для притягнення до відповідальності в сучасних умовах вдаються до допомоги органів внутрішніх справ, які й оформляють належним чином факт правопорушення.Стосовно дисциплінарного провадження щодо засуджених, то його основи закріплені в Кримінально-виконавчому кодексі України. Йдеться про заходи стягнення, передбачені ст. 132 Кримінально-виконавчого кодексу України, зокрема, за порушення встановленого порядку відбування покарання до засуджених можуть застосовуватися такі заходи стягнення:

  • попередження;
  • догана;
  • сувора догана;
  • дисциплінарний штраф у сумі до двох мінімальних розмірів заробітної плати;
  • скасування поліпшених умов тримання;
  • поміщення засуджених чоловіків, які утримуються у виправних колоніях, удисциплінарний ізолятор з виведенням або без виведення на роботу чи навчання на строк до п’ятнадцяти діб, а засуджених жінок – до десяти діб;
  • поміщення засуджених, які утримуються у приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки, в карцер без виведення на роботу на строк до п’ятнадцяти діб;
  • переведення засуджених, які утримуються у виправних колоніях (крім колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами утримання), до приміщення камерного типу (одиночної камери) на строк до трьох місяців [9].

Вагітні жінки, жінки, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інваліди І групи в дисциплінарний ізолятор, карцер, приміщення камерного типу (одиночної камери) не поміщуються [9]. Такі заходи кримінально-виконавче законодавство відносить до заходів виховного характеру, проте за своїм характером і змістом позначена система є сукупністю заходів адміністративно-юрисдикційного впливу, зокрема, йдеться про заходи примусу і відповідальності. На підтримку юрисдикційної природи цих заходів також можна навести передбачений кодексом порядок їх застосування. Наприклад, як і при розгляді справи про адміністративне правопорушення, при призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого по суті проступку. Накладені стягнення повинні відповідати тяжкості і характеру проступку засудженого. Стягнення може бути накладено лише на особу, яка вчинила проступок, і не пізніше десяти діб з дня виявлення проступку, а якщо у зв’язку з проступком проводилася перевірка, то з дня її закінчення, але не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку. Накладене стягнення звертається до виконання негайно, а у виняткових випадках – у строк не пізніше одного місяця з дня його накладення. Якщо протягом місяця з дня накладення стягнення воно не було звернено до виконання, то це стягнення не виконується. Стягнення у вигляді попередження або догани, призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії накладається усно чи письмово, інші стягнення – тільки письмово.Існують й інші аналогії в застосуванні заходів юрисдикційного характеру і заходів стягнення щодо засуджених. Виходячи з вищевикладеного, в цій частині юрисдикційного процесу можна виділити такі особливості:1) заходи дисциплінарного впливу в цілому врегульовані на рівні Кримінально-виконавчого кодексу України (хоча в нормах цього Закону такі заходи не визнаються юрисдикційними);2) юрисдикційний вплив ставить перед собою кілька цілей – притягнути винного до відповідальності та зробити виховний вплив на засудженого в межах загальних цілей функціонування установ виконання покарання;3) підставою застосування заходів юрисдикційного характеру щодо засуджених є допущення останніми порушень режиму відбування покарання;4) заходи юрисдикційного характеру можуть бути застосовані як до засуджених, так і до персоналу установ (у такому випадку діє законодавство про порядок проходження служби, а також адміністративне законодавство).Стосовно третьої складової адміністративно-юрисдикційної діяльності в системі виконання покарань (розгляд та вирішення керівництвом установ спорів, скарг та звернень у межах наданих повноважень), то вона є більшою мірою пасивною для керівників установ виконання покарання й обумовлена правами засуджених осіб. Зокрема, ст. 8 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачає право засуджених звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами та скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, до вищих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в Європейський суд з прав людини, а також в інші відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб цих міжнародних організацій, до суду, органів прокуратури, інші органи державної влади, органи місцевого самоврядування та об’єднання громадян [9]. Керівництво кримінально-виконавчої установи зобов’язано вжити заходів за фактами звернення засуджених і дати їм належну правову оцінку. Проте Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», на жаль, не формулює обов’язкову систему обов’язків того чи іншого керівного співробітника установ, що породжує зловживання в частині належного вирішення суперечок і скарг засуджених.Таким чином, узагальнення всіх трьох основних напрямків юрисдикційної діяльності дозволяє визначити такі характерні особливості, які можемо вважати висновками до цієї статті:

  1. Адміністративно-юрисдикційна діяльність в установах виконання покарання є різновидом адміністративної юрисдикції органів виконавчої влади, а також частиною управлінської (адміністративної) діяльності.
  2. Головною метою цього виду діяльності є забезпечення законності та попередження правопорушень в установах та органах, які виконують покарання, а також зорієнтована на безпеку осіб, що знаходяться в межах їх територій. Крім цього, вона пов’язана з виховним впливом, чого немає в інших сферах юрисдикційного процесу.
  3. Правовою підставою застосування заходів юрисдикційного впливу є норми Кримінально-виконавчого кодексу України та адміністративного законодавства. Зокрема, слід зазначити, що, незважаючи на закріплення на рівні Кодексу України про адміністративні правопорушення статусу суб’єкта адміністративно-юрисдикційної діяльності в аналізованій сфері (у частині притягнення до адміністративної відповідальності), досі керівник установи не може скористатися повноваженнями у цій сфері.
  4. Серед іншого, така діяльність спрямована на охорону встановленого порядку управління в установах і органах виконання покарання. Вона може розглядатися в контексті дозволу адміністративно-правових конфліктів «деліктного» змісту, порушень режиму відбування покарання, і спорів, які дозволяє керівництво в межах своєї компетентності.

Роль неурядових організацій в системі соціального захисту дітей

В статті здійснено аналіз форм взаємодії органів державної влади, місцевого самоврядування та неурядових організацій у сфері захисту прав дітей. Запропоновано класифікацію об’єднань громадян, які здійснюють діяльність у цій сфері, охарактеризовано їхні основні функції та окреслено напрями діяльності в галузі захисту прав дитини. Проаналізовано стан фінансування громадських організацій з державного та місцевих бюджетів, а також рівень залучення громадських організацій до реалізації проектів у сфері дитинства. Досліджено, які проекти зазначеного спрямування реалізовувались на території України, за підсумками чого зроблено висновок про регіональну вибірковість та неоднорідність поширення здійснюваних заходів. Автором визначено основні проблеми у діяльності неурядових організацій, що стримують їх розвиток та запропоновано шляхи підвищення ефективності функціонування цих об’єднань.

Постановка проблеми. Незважаючи на те, що дитяча безпритульність в нашій державі вже не має масового характеру, питання дитячої бездоглядності та соціального сирітства досі не втрачають своєї актуальності. Щороку близько 8 тисяч дітей з різних причин залишаються без батьківського піклування [25]. Крім цього, набуває розвитку та поширення приховане соціальне сирітство у формі інституціалізації дітей, батьки яких з різних причин не мають можливості забезпечити їм належний догляд та виховання в домашніх умовах [19].У зв`язку з цим, важливого значення набуває пошук нових інструментів впливу на процеси поширення цих негативних явищ у сфері дитинства. Досвідом застосування інноваційних підходів та ініціатив у сфері захисту дітей та сімей, які опинились у складних життєвих обставинах, нині володіють неурядові організації, взаємодія з якими набуває все більшого значення для органів публічної влади, які діють в системі захисту прав дитини.Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемі взаємовідносин органів державної влади, місцевого самоврядування та неурядових організацій присвячено ряд наукових досліджень, серед яких праці О. Безпалько [2], М. Левчук [17], А. Матвійчук [16], Ю. Горемикіної [3], Л. Сідєльнік [23], Н. Калінкіної [13], О. Котукова [15] та інших. Водночас, на нашу думку, більшої уваги потребує вивчення питання їх взаємодії безпосередньо у сфері захисту прав дитини.Метою статті є аналіз діяльності інститутів громадянського суспільства у сфері формування та реалізації державної політики щодо попередження дитячої бездоглядності та соціального сирітства та окреслення основних напрямків їх взаємодії з органами державної  влади.Виклад основного матеріалу. Забезпечення ефективного процесу децентралізації влади, що передбачає реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади [21], актуалізує пошук результативних механізмів взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства, як представників інтересів конкретної громади.Як зазначає М.Г. Левчук впровадження політики партнерства між цими суб’єктами дає змогу вдосконалювати систему місцевого самоврядування, розвивати громадянське суспільство, підвищувати рівень місцевої демократії, активізувати представників місцевої громади.Це стосується також реального підвищення ролі інститутів громадянського суспільства у процесі регулювання суспільних відносин, зростання самовідповідальності громадян у захисті їх приватних інтересів через вплив на владу та контроль над нею, а також передачі деяких функцій державних органів (органів місцевого самоврядування) недержавним суб’єктам. Громадські об’єднання впливаючи на органи державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, контролюючи виконання ними управлінських функцій  значно оптимізують та поглиблюють процеси децентралізації в системі «держава – місцеве самоврядування – громадські об’єднання» [16].Неурядові організації беруть активну участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту прав дітей, адже охоплюючи своєю діяльністю різні рівні суспільного життя, вони добре розуміють сутність і специфіку відповідних соціальних проблем та шляхи їх подолання, виступають універсальним посередником між громадянами й державою [4, с. 140].Чинним законодавством України визначено широке правове поле для взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства, у тому числі і у сфері охорони дитинства.У відповідності до статті 36 Конституції України [14] громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.Законом України «Про громадські об’єднання» [10] інститутам громадянського суспільства надано право брати участь у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, які стосуються важливих питань державного і суспільного життя.Відповідно до Закону України «Про охорону дитинства» [11] благодійні та інші громадські організації, фізичні особи можуть брати участь у забезпеченні реалізації заходів з охорони дитинства, поліпшення становища дітей, створення розвиненої системи патронату дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, підтримки батьків або осіб, які їх замінюють, заходів, спрямованих на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, всебічного гармонійного культурного і фізичного розвитку дитини.На розвиток партнерських відносин між державним і неурядовим секторами спрямований Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» [12], що діє з 1999 р. Зокрема, статтею 8 цього Закону передбачається залучення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування дитячих організацій до розроблення й обговорення проектів рішень з питань державної політики щодо дітей. В державі діє механізм надання фінансової підтримки таким організаціям у реалізації їх соціальних програм, передбачена пільгова система оподаткування, здійснюється державна інформаційно-методична підтримка [1].Серед інструментів взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства в нашій державі є: консультації з громадськістю, участь у спільних організаційних заходах (громадські, координаційні ради, круглі столи), спільні робочі групи (складаються із представників органів виконавчої влади, законодавчої влади, місцевих органів влади) тощо. На загальнодержавному та місцевому рівнях інститути громадянського суспільства застосовують доступ до публічної інформації (інформаційні запити), звернення до органів державної влади, участь у громадських слуханнях, проведення громадських експертиз, участь у реалізації політики через конкурси соціальних проектів (так зване соціальне замовлення) [20, с. 19].Так, однією із основних структурно-організаційних форм, які забезпечують взаємодію інститутів громадянського суспільства та органів державної влади у сфері захисту дітей є консультативно – дорадчі органи на різних рівнях влади.На законодавчому рівні: Експертна рада з питань дотримання прав дитини при Представникові Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в частині дотримання прав дитини, недискримінації та ґендерної рівності.На центральному рівні виконавчої влади – Громадська рада при Міністерстві соціальної політики України .На місцевому рівні – координаційні ради у справах дітей при обласних, районних адміністраціях та виконавчих комітетах міських рад, а також громадські ради при облдержадміністраціях та районних державних адміністраціях, у складі яких утворені профільні  комісії з питань сім’ї та дітей.Крім цього, для забезпечення прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист, сімейне виховання та всебічний розвиток при районних державних адміністраціях та виконавчих комітетах міських і районних у містах рад ( як органах опіки та піклування) створені та діють консультативно-дорадчі органи – Комісії з питань захисту прав дитини, до участі в яких можуть залучатись також і представники громадських об’єднань.Слід зазначити, що на базовому рівні місцевого самоврядування – сільських та селищних радах законодавчо не врегульовано участь громадськості у здійсненні соціального захисту дітей. Однією з причин цього є відсутність в цих адміністративно-територіальних одиницях відповідних громадських об’єднань.Існують різні класифікації недержавних організацій, залежно від їх організаційної структури, обсягу та видів послуг, джерел фінансування, поширення діяльності на місцевому або національному рівні, спеціалізації послуг чи специфіки клієнтів.В результаті вивчення діяльності громадських об’єднань, що діють в інтересах дітей нами запропонована їх класифікація за наступними ознаками: за формою реєстрації (громадські організації; благодійні фонди; спілки); за масштабом діяльності (міжнародні, всеукраїнські, місцеві); залежно від соціальної групи дітей, на яку сфокусована увага організації; за обсягом діяльності (широкого спектру діяльності та спеціальної спрямованості); за напрямком діяльності (правозахисні, освітні, профілактичні, благодійні та ін.) (Таблиця 1).Таблиця 1Класифікація неурядових організацій

Класифікаційна ознака Вид                               Приклади
За формою реєстрації громадські організації; громадські спілки, благодійні організації Громадські організації – «Всеукраїнська благодійна організація «Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ»,Міжнародна громадська організація «Школа Рівних Можливостей» і т.д.

Громадські спілки – Громадська спілка                «Українська Гельсинська спілка з прав людини» і т.д.

Благодійні організації – Благодійний фонд «Карітас», Благодійний фонд – «Майбутнє України» і т.д.

За масштабом діяльності міжнародні, всеукраїнські, місцеві (обласні, районні, міські) Міжнародні – Міжнародна організація ЕКПАТ, Міжнародна благодійна фундація «Отчий дім»; Міжнародна асоціація  «СОС – Дитячі містечка» і т.д.Всеукраїнські – Всеукраїнська мережа проти комерційної сексуальної експлуатації дітей; Всеукраїнський благодійний фонд «Дорога майбутнього» і т.д.Місцеві – Міська молодіжна громадська організація «М’АРТ» (Молодіжна АльтеРнаТива) м. Чернігова; Волинська обласна організація «Ми і віра», обласна правозахисна організація «Егіда Запоріжжя»
Залежно від цільової групи громадські організації, увага яких сфокусована на захисті конкретних соціально-незахищених груп дітей: інвалідів, багатодітних сімей, дітей – сиріт і т.д. Чернігівське міське громадське об’єднання інвалідів «Шанс», громадсько-молодіжна організація «Братерство сиріт» (м. Тернопіль), Спілка багатодітних сімей Львівщини «Щаслива родина» і т.д.
За обсягом діяльності широкого спектру діяльності та спеціальної спрямованості Широкого спектру діяльності: Міжнародний фонд «Відродження», Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), Український фонд «Благополуччя дітей», Представництво благодійної організації «Надія і житло для дітей», МБО «Партнерство «Кожній дитині» та ін. Спеціальної спрямованості: Міжнародна організація з Міграції (запобігання торгівлі людьми), Данська рада з проблем біженців  (захист прав дітей – біженців та дітей, які перебувають в Україні без законних представників), Представництво «Право на здоров’я» в Україні (допомога ВІЛ-позитивним, наркозалежним жінкам та їх дітям, дітям вулиці та вуличній молоді), Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна» (протидія насильству в сім’ї, торгівлі людьми) та ін.
За видом діяльності ПравозахисніБлагодійніПрофілактичніПросвітницькі Правозахисні: Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна», Чернігівський комітет захисту прав людини, благодійна організація «Чернігівський жіночий правозахисний центр» і т.д.Благодійні – Представництвоблагодійної організації«Надія і житло для дітей» в Україні.Профілактичні – Чернігівська Громадська організація «Жменя» (організація дозвілля дітей); Чернігівська обласна організація Спілки жінок України (запобігання насильству та протидія торгівлі людьми) і т.д.Просвітницькі – центр гуманістичних технологій «АХАЛАР» (проведення  для представників ЗМІ, громадських організацій, школи лідерів, школи комунікації і т.д.), адаптаційний центр « Продовження життя».

Серед основних напрямів в яких здійснюється діяльність громадських організацій у сфері попередження  дитячої бездоглядності, безпритульності, соціального сирітства є:1) Сприяння державним органам у розробці стратегічних документів, які передбачають посилення соціального захисту, розвиток системи профілактичних соціальних послуг для сімей з дітьми.2) Допомога у створенні законодавчої бази із забезпечення прав дітей.3) Надання соціальних послуг, шляхом створення недержавних закладів для соціально-психологічної реабілітації дітей, які опинились у складних життєвих обставинах (соціально-реабілітаційних центрів, центрів соціально-психологічної реабілітації, дитячих містечок і т.д).4) Надання адресної допомоги дітям та сім’ям, які опинились у складних життєвих обставинах (речової, фінансової).5) Оздоровлення дітей.6) Реалізація освітніх проектів, спрямованих на підвищення професійного рівня фахівців, що здійснюють соціальний захист дітей, надають соціальні послуги сім’ям, які перебувають у складних життєвих обставинах.7) Вивчення проблеми дитячої безпритульності та бездоглядності на інформаційно–аналітичному рівні, виконання соціологічних досліджень, опитувань з метою пошуку ефективних практичних форм та методів роботи з цією категорією дітей та їх батьками.Враховуючи вищезазначене, можна виділити наступні функції неурядових організацій, які діють в інтересах дітей:Нормотворча – громадські організації мають право на участь у законодавчому процесі шляхом вироблення законопроектів та пропозицій, поправок до нормативно–правових актів.Інформаційна – полягає в тому, що вони доводять до органів влади відомості про стан громадської думки щодо тієї чи іншої проблеми у сфері охорони дитинства, ефективності вирішення цих проблем державними органами, а також результати проведення власних досліджень.  Наявність такої інформації дає можливість формувати та реалізовувати державну політику у зазначеній сфері з урахуванням інтересів громадян, корегувати прийняті управлінські рішення.Посередницька – полягає в забезпеченні двостороннього діалогу між суспільством та державою, лобіюванні інтересів конкретних дітей або їх груп.Захисна – спрямована на забезпечення прав та інтересів дітей через реалізацію конкретних заходів, соціальних проектів, створення закладів для дітей, відстоювання прав та свобод дітей при прийнятті органами влади та місцевого самоврядування рішень, які стосуються їх інтересів. Надання безпосередньої правової, матеріальної, соціальної, психологічної допомоги дітям та/або їх сім’ям.Контролююча – здійснення громадського контролю за прийняттям та реалізацією управлінських рішень в інтересах дітей, через здійснення громадської експертизи нормативно–правових актів, які регулюють відносини у сфері охорони дитинства, участі у роботі консультативно–дорадчих органів, громадських слуханнях.Освітня полягає у підвищенні обізнаності та професійної кваліфікації кадрового складу державних органів та громадських організацій у сфері дотримання прав дитини.За даними статистики на кінець 2013 р. було зареєстровано 67155 центральних органів громадських організацій (з них 409 – із всеукраїнським статусом), громадських спілок – 599, професійних спілок – 5746, об’єднань профспілок – 1133 та благодійних організацій – 10482 [9].Найбільша кількість неурядових організацій зареєстровано в м.Києві 7747 осередків, Одеській – 5859, Львівській 5101 та Дніпропетровській 4682 областях.Найменше – у Чернівецькій 1150, Чернігівській – 1266, Тернопільській – 1480 та Волинській 1500.

Рис.1. Основні сектори діяльності неурядових організацій [24; с. 23]
Рис.1. Основні сектори діяльності неурядових організацій [24; с. 23]
Хоча державна статистика, не проводить обстежень щодо кількості неурядових організацій, діяльність, яких пов’язана із захистом прав дітей, деяке розуміння щодо кількості таких об’єднань дають результати дослідження «Стан та динаміка розвитку неурядових організацій України 2002 – 2011 рр.», проведеного у 2012 р. Творчим центром ТЦК [24; с.8]. Так, 44 % респондентів зазначили, що діти та молодь є одним з основних секторів їхньої діяльності. У секторі соціальних питань працюють 25% опитаних неурядових організацій ( Рис. 1).Проведений аналіз державних доповідей про становище дітей впродовж 2007 – 2012 рр. свідчить про те, що найбільш активно ініціативи щодо захисту дітей реалізовувались у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Київській, Харківській, Кіровоградській областях та м. Києві [4], [5], [6], [7], [8].Найпопулярнішою для реалізації проектів неурядових організацій та фондів є Київська область. На її території, реалізовувались такі проекти:
  • у 2007 р. Асоціацією «СОС-Кіндердорф Інтернешнл» (Австрія) створено СОС – дитяче містечко у м. Бровари Київської області;
  • проект «Розробка та впровадження механізмів деінституціалізації на території Макарівського району» Представництва благодійної організації «Надія і житло для дітей» на території Макарівського району Київської області, в результаті якого протягом 2011 р. введено в експлуатацію та передано в комунальну власність району Центр соціальної підтримки дітей та сімей «Промінь надії», який є комплексом сімейно орієнтованих послуг на рівні територіальної громади;
  • проект Міжнародної благодійної організації «Партнерство «Кожній дитині» «Попередження вилучення дітей із сімейного середовища шляхом упровадження механізму гейткіпінгу в Україні» (за підтримки GR Foundation (США)), метою якого є зменшення кількості дітей, які перебувають в інтернатних закладах Київської області;
  • проект Міжнародної благодійної організації «Партнерство «Кожній дитині» «Зростаємо разом» в м. Біла Церква. Його метою визначено покращення задоволення потреб дітей та їхній розвиток у ранньому віці шляхом посилення батьківського потенціалу й навичок задля збереження сімей ( цей же проект реалізувався і в м. Полтава);
  • проект міжнародної благодійної фундації «Отчий дім» із соціальної реабілітації безпритульних дітей на території Київської області та ін.

На території Дніпропетровського району Дніпропетровської області впродовж 2012 –2014 рр. реалізується пілотний проект Благодійного фонду «Розвиток України» «Родина для дитини», націлений на реформування інтернатних закладів, розвиток сімейних форм виховання та профілактику сирітства (робота з кризовими сім’ями). У рамках проекту розпочато відпрацювання моделі реформування районного дитячого будинку «Сім’я» з одночасним розвитком сімейно орієнтованих послуг для дітей і сімей (партнером у реалізації цього проекту є Представництво благодійної організації «Надія і житло для дітей» в Україні).У Луганській області «Благодійним фондом «СОС Дитячі містечка» в 2011 р. було започатковано програму з підтримки сімей та захисту прав дітей. У рамках реалізації програми передбачалось сприяння реінтеграції дітей, які були влаштовані до інтернатних закладів із соціально-економічних причин, до їх сімей, а також робота із сім’ями, що опинилися в складних життєвих обставинах, з метою недопущення виходу з них дітей.Проектом Фонду Ріната Ахметова «Технології профілактики соціального сирітства охоплено Донецьку, Дніпропетровську та Харківську області. В рамках цього ж проекту у травні 2013 р. відкрито соціальну квартиру для вагітних та мам з дітьми, які опинились у складних життєвих обставинах [7, с. 143].Завдяки цьому ж фонду створено 39 дитячих будинків сімейного типу у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Львівській, Кіровоградській, Херсонських областях, м. Києві та Криму.Територія Чернігівської області була двічі пілотним майданчиком для впровадження громадських ініціатив. Так, у 2007 р. Міжнародною організацією «Лікарі Світу – США» впроваджено проект щодо створення Центру соціально-психологічної реабілітації дітей, а починаючи з 2014 р. на території області Всеукраїнською громадською організацією «Ліга соціальних працівників України» та Міжнародною організацією «Партнерство кожній дитині» реалізується проект Світового Банку спрямований на розвиток системи соціальних послуг та трансформацію інтернатних установ, в якому беруть участь 4 інтернатні заклади області.Такий проект Світового банку реалізується також і в Житомирській області.Деякі проекти міжнародних благодійних організацій реалізовувались також на території Черкаської (2007), Вінницької (2010), Кіровоградської (2007), Одеської (2010), Полтавської (2011), Хмельницької (2010) області. Зазначені проект переважно фінансувались за кошти міжнародних донорів.Щодо інших регіонів України, то ситуація відрізняється меншою увагою з боку впливових інститутів громадянського суспільства.Зазначене свідчить про просторову стратифікацію поширення соціальних проектів щодо дітей. Найвища їх концентрація спостерігається переважно на рівні великих адміністративно – територіальних одиниць. У зв’язку з цим, погоджуємось із висновками О. Безпалько, що здебільшого діяльність неурядових організацій зосереджена у великих містах та обласних центрах. На жаль, у малих містах зустрічаються лише поодинокі приклади активної діяльності неурядових організацій, а в селищах та селах вони майже відсутні. Безумовно, що життєдіяльність громадської організації можлива за умови певних фінансових дотацій, які швидше можна знайти в містах з розвинутою соціально-економічною інфраструктурою, там, де краще наповнені місцеві бюджети та більше можливостей для пошуку спонсорів [2, с. 330].Порядок розподілу коштів, які виділяються з Державного бюджету України на державну підтримку реалізації програм молодіжних і дитячих організацій, врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2011 р. № 1049 «Про затвердження Порядку проведення конкурсу з визначення програм (проектів, заходів), розроблених інститутами громадянського суспільства, для виконання (реалізації) яких надається фінансова підтримка» [22].На центральному та місцевих рівнях організація та проведення конкурсів з визначення таких програм стосовно дітей, сімей та молоді серед інститутів громадянського суспільства, забезпечується переважно структурними підрозділами у справах сім’ї та молоді відповідного органу влади, які і визначають перелік пріоритетних завдань, на розв’язання яких мають бути спрямовані програми громадських організацій.Як правило, це – патріотичне виховання, сприяння здоровому способу життя, неформальна освіта, екологічна просвіта тощо. Однак, аналіз оприлюднених положень на веб-сайтах відповідних органів влади, про проведення вищезазначених конкурсів свідчить, що при визначенні пріоритетних напрямків, перевага надається молодіжним питанням.На жаль проекти, спрямовані на захист прав дитини, не надто поширені.Так, у 2013 р. Державною службою молоді та спорту за підсумками проведення конкурсу були визначені переможцями 76 проектів, з яких лише 8 стосувались захисту прав дітей, або їх розвитку. В 2014 р. з 14 обраних проектів, було лише 2 такі проекти.Аналогічною є також ситуація на субнаціональному рівні.Крім того, визначення пріоритетних напрямків для конкурсів проводиться без дослідження потреб цільових груп, тому невідомо, на основі чого робляться висновки про те, що саме така проблема потребує вирішення, а також чи існує потреба у тій чи іншій послузі для дітей в області [18, с. 43].У зв’язку з цим серед визначених напрямків відсутні такі, як профілактика соціального сирітства, дитячої бездоглядності, безпритульності, організації дозвілля дітей та ін. Отже, на основі вищевикладеного можна констатувати, що підтримка громадських організацій в реалізації проектів спрямованих на забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів дітей є недостатньою.У 2013 р. для своєї діяльності громадськими організаціями з різних джерел було отримано 3,8 млрд. грн. (на 1,6% більше, ніж у 2012 р.) [9].Слід зазначити, що 58,5% від сукупного доходу громадських організацій склали доходи громадських організацій м. Києва, 8,8% – Одеської області, 5,5% Дніпропетровської областей.Решта 27,2% від суми розподілена між 24 адміністративно-територіальними одиницями України.Вивчення структури доходів громадських організацій за ознакою джерела фінансування, свідчить, що найбільшим джерелом доходів інститутів громадянського суспільства є надходження від благодійності, які склали 1,7 млрд. грн. або 45,4% від загальної суми коштів для фінансування діяльності громадських організацій. Надходження від господарської діяльності товариств, підприємств, створених громадськими організаціями для виконання їх мети та напрямів діяльності становлять 528,9 млн. грн. або 14,1%, від членських внесків – 500,0 млн. грн. або 13,3%. Інші джерела фінансування – 16,5%.Частка фінансування з державного та місцевого бюджетів становить 7,1% та 3,6%  відповідно [9].Найбільший рівень державного фінансування в структурі доходів громадських організацій спостерігається у Херсонській – 18,8%, Вінницькій – 7,2%, Закарпатській – 6,4%, областях та м.Києві – 11, 1%. Водночас частка фінансування в 11 регіонах України та м. Севастополі не досягла навіть рівня 1%. Питома вага видатків з місцевих бюджетів в багатьох регіонах перевищує видатки з державного бюджету. Так, надходження з місцевого бюджету у громадських організацій АР Крим склали 24,8% від їх загального доходу. Серед регіонів, де найвищий показник фінансування громадських об’єднань з місцевих бюджетів – Чернігівська (13,6%), Закарпатська (12, 5%), Черкаська (11,2%) області.Найнижчий відсоток в Харківській та Одеській областях – 0,7% та 1,08% відповідно.У розвинених країнах ситуація інша. Неурядові сервісні організації у Великобританії отримують від держави 26% фінансування (власних доходів – до 35%), НДО Фінляндії – до 57% (до 38% – власних доходів). У Німеччині функції надання соціальних послуг передані недержавним суб’єктам, і тому зрозуміло, що відсоток їх державного фінансування є достатньо високим – 83%, власні доходи становлять 10% від загального бюджету організації [3, с. 164].       Отже співпраця між неурядовими організаціями та органами влади усе ще має епізодичний характер, масштабні проекти громадських об’єднань поширюються як правило у великих містах та залишають поза увагою невеликі міста, села та селища, де проблема дитячої бездоглядності та безпритульності є найбільш гострою. Території, для реалізації проектів часто визначаються громадськими організаціями самостійно, без проведення попереднього аналізу потреб адміністративно – територіальних одиниць. Державна координація  в цьому питанні не забезпечується.Прерогативою державних установ залишається надання соціальних послуг дітям та сім’ям вразливих категорій. Офіційна статистика не веде обліку недержавних суб’єктів надання соціальних послуг, не проводилося також спеціальних досліджень щодо виявлення недержавних надавачів соціальних послуг, їх спроможності, кількості та видів послуг, їхніх клієнтів, вартості послуг, які сьогодні надаються громадськими організаціями.Обмеженими також є і можливості громадських організацій щодо доступу до надання соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів [20, с. 36].Проблемним є і професійний рівень працівників громадських організацій. Нині небагато українських неурядових організацій можуть підтвердити необхідний для якісного надання соціальних послуг кваліфікаційний рівень фахівців із надання послуг.Чинна нормативно-правова база не передбачає участі працівників недержавних організацій у системі акредитації, державної перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників системи соціального захисту. На працівників громадських об’єднань не поширюються соціальні гарантії, які визначені для працівників державних установ такого ж кваліфікаційного рівня. Недостатній рівень професіоналізму викликає недовіру до їх послуг з боку держави та громадян [23].Водночас, на думку фахівців, недержавним організаціям може по праву належати провідна роль у наданні соціальних послуг на рівні громади. Завдяки своїй мобільності та творчим підходам вони здатні забезпечити виявлення та задоволення потреб різних соціальних груп, одночасно сприяючи розвиткові конкурентоспроможних соціальних послуг.Найбільш типові функції, які може виконувати недержавна організація у системі надання соціальних послуг:

  • безпосередньо адресна підтримка найбільш вразливого контингента;
  • вивчення потреб і очікувань клієнтів;
  • збір і акумулювання інформації про попит на послуги та зміни соціальної ситуації у громаді;
  • участь у формуванні місцевих соціальних програм та планування розвитку системи соціальних послуг на місцевому рівні;
  • здійснення громадського контролю за якістю надання соціальних послуг та ефективністю місцевих соціальних програм [13].

Висновки та пропозиції. Незважаючи на те, що неурядові організації  займають важливе місце у сфері захисту прав дитини, коло проблем, з якими вони стикаються у своїй діяльності є достатньо широким. Серед них існування державної монополії у сфері надання соціальних послуг, відсутність належного фінансування та забезпечення кваліфікованими кадрами. Реалізація більшості масштабних проектів неурядових організацій зосереджена як правило на рівні обласних центрів. Поза увагою залишається сільська місцевість, яка має найменше ресурсів для попередження соціального сирітства.На нашу думку, більш ефективній діяльності громадських організацій у сфері захисту прав дітей, сприятиме:

  • запровадження спеціального реєстру громадських організацій, які надають соціальні послуги для сімей та дітей;
  • розроблення механізму замовлення територіальними громадами, закладами соціального захисту дітей соціальних, реабілітаційних послуг для дітей та їх батьків;
  • запровадження системи підготовки членів громадських, волонтерських, інших недержавних організацій з надання соціальних послуг;
  • активізація діяльності на рівні сільських та селищних громад консультативно-дорадчих органів у справах дітей;
  • створення координуючого органу з реалізації проектів неурядових організацій у сфері захисту прав дитини, який би спрямовував громадські організації на реалізацію програм та проектів у тих галузях охорони дитинства, які мають в цьому найбільшу потребу та мають важливе суспільне значення.

Удосконалення інституціонального простору як чинник подолання кризових тенденцій у державному управлінні

Стаття присвячена обґрунтуванню теоретичних і методологічних аспектів інституалізації державного регулювання розвитку територіальних суб’єктів господарювання. Проведено інституціональний аналіз функцій держави, обґрунтовано теоретико-методологічні підходи щодо формування державної політики розвитку суб’єктів господарювання з позицій удосконалення інституційного простору. Проаналізована існуюча практика, виявлено кризові тенденції та визначено особливості сучасного етапу державного управління в Україні. Обґрунтовані логіко-структурні складові формування інституціональної політики держави у сфері розвитку корпоративних суб’єктів господарювання. Запропоновано методологічні підходи щодо вибору способу узгодження державного регулювання та корпоративного управління по відношенню до суб’єктів господарювання. Вони засновані саме на використанні механізмів нової інституціональної політики держави.

Постановка проблеми у загальному вигляді та зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Удосконалення інституціонального простору функціонування і розвитку суб’єктів економіки, а також визначення ролі і місця держави у створенні якісно нового інституціонального порядку визначають напрями сучасної державної політики [12]. Чинники, що впливають на вибір державної інституціональної політики, можуть бути різноманітними. Ступінь їх впливу залежить від результативності попереднього розвитку, рівня розвиненості ринкових відносин, системи захисту прав власності, ефективності ринкової інфраструктури, забезпеченості ресурсами тощо. Багатогранність проблем веде до різноманітностей форм і способів модернізації національної системи державного управління. Проте, в умовах кризи модернізаційні аспекти можуть стати окремим ресурсом, який спроможний змінити не тільки динаміку трансформацій, а також її траєкторію щодо уникнення повторень у майбутньому.Аналіз останніх досліджень і публікацій. Стратегією національної модернізації [12] головною проблемою визначено неготовність суб’єктів господарювання до адекватної економічної поведінки в умовах загострення глобалізаційних викликів та перманентних криз різної природи походження. Багаточисельні праці вітчизняних і закордонних вчених звертають увагу на зв’язок макроекономічної, економічної та промислової політик [3 – 5; 11], формування яких здійснюється на рівні державного управління, та інституціональними механізмами, що діють за певною структурою відносин і потребують формування та контролю за інституціональними змінами, що передбачають значні витрати на здійснення реформ не тільки державою, а всіма учасниками, навіть тими, чиї інтереси безпосередньо не пов’язані з інституціональним реформуванням. Проте, вітчизняна системи державного управління продовжує перебувати в інституціональній пастці реформаторських «провалів», що потребує окремих глибоких наукових розвідок.Формулювання цілей статті (постановка завдання). Через призму викладеного, першочергове місце відводиться ролі держави щодо ініціювання удосконалення інституціонального простору та пошуку механізмів його якісних змін у питаннях ефективного функціонування та розвитку корпоративних суб’єктів господарювання, які можуть стати підвалинами розв’язання системних проблем економічного розвитку держави, уникнення критичних кризових явищ та забезпечення економічної, ресурсної та екологічної безпеки. Аналізу та систематизації інституціональних факторів, що чинять найбільш глибокий вплив на формування державної політики розвитку корпоративних суб’єктів господарювання, відповідно створюючи унікальний інституціональний простір їхнього розвитку, присвячене дане дослідження.Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Формування державної політики розвитку корпоративних суб’єктів господарювання пов’язано з факторами удосконалення інституційного простору їх функціонування і розвитку, а також роллю держави у створенні якісно нового інституційного порядку. Ці фактори можна диференціювати у групи: за ступенем участі держави в організаційно-економічному реформуванні; станом і розвиненості інституціонального середовища; динаміці інституційних перетворень; ефективності механізмів, що забезпечують реалізацію державної політики економічного розвитку та контролю її виконання [1, с. 22; 2, с. 26 – 29; 5, с. 19; 8, с. 287 – 297; 11].Інституціональний простір у контексті цього дослідження розуміється як певна система відносин економічних суб’єктів господарювання у питаннях трансакцій, що реалізуються у національних нормативно-правових, культурно-історичних, інформаційно-освітніх формах і функціях діяльності, ціннісний зміст яких визнається суспільством як прийнятний.Особливість інституціонального впливу держави на рівень розвитку корпоративних суб’єктів господарювання, як однієї з найбільш поширеною і ефективної форми організації бізнес-середовища, полягає в тому, що відповідне функціонування ринку неможливе без виконання державою своїх функцій. При цьому під відповідністю розуміється наявність і дотримання визнаних правових та морально-етичних норм, форм і методів взаємодії суб’єктів, що відбиваються в: інституціях – функціональної, та інститутах – структуроутворюючої, складових соціально-економічних відносин, рекурсивно обмежують їхню діяльність. Держава створює частину таких правил, закладених у законодавчих актах, кодексах, стандартах, постановах, наказах, інструкціях тощо. Саме формальні правила – формальні інститути – надалі закріплюються у законодавчій та інструктивній формах, регламентуючи діяльність економічних суб’єктів.Іншою складовою інституціонального простору виступають неформальні правила (неформальні інститути): архетипи, фенотип, стереотипи, звичаї, традиції та норми поведінки, у тому числі – економічної, що формуються культурно-інформаційними потоками у суспільстві [7, с. 8 – 13; 12].Специфіка держави як особливої організації проявляється, на нашу думку, у тому, що, формуючи правила функціонування та розвитку інституціонального простору, вона має й сама їм підкорятися. Останнє є домінантою щодо становлення та розвитку новітніх форм господарювання (публічних корпорацій, кластерних, мережевих структур тощо), відповідного ресурсного (інформаційного, бюджетного, матеріального, інвестиційного, кадрового) забезпечення, що регламентує економічну поведінку учасників ринку, а стимули й мотиваційні чинники посилюють структуризацію інституціонального простору. Якщо економічні суб’єкти є носіями прогресивних правил і норм, які відображаються в інститутах, то такий простір може створювати відповідні механізми, які здатні блокувати опортуністичні прояви у суспільно-економічному житті, не створюючи прецедентів для появи неадекватних неформальних (іноді – кримінальних) правил. Систематизації найбільш вагомих складових інституціонального простору розвитку корпоративних структур і встановленню взаємозв’язків між ними присвячена низка досліджень [1; 2; 6 – 11; 13], у яких визначаються моделі держави та системи державного управління у залежності від властивостей інституціонального середовища.Одним з аспектів інституційного простору виступає його вплив на раціональність управлінських дій економічних суб’єктів. Ступінь раціональності залежить від розвиненості інститутів, здатності зменшити ступінь невизначеності і асиметрії ринкової інформації незалежно від того, за рахунок яких саме формальних чи неформальних норм це досягається.Таким чином, інституціональний простір як прояв холізму формальних і неформальних інститутів може формувати позитивну динаміку розвитку суб’єктів економіки, багато в чому визначеної місцем і роллю держави щодо відповідності якісних змін викликам конкуренції. Останнє полягає в тому, що одночасно зі створеним простором держава виробляє інституціональні механізми, дієвість яких гарантує ринковий принцип (вільного доступу та свободи вибору) у забезпеченні виконання формальних правил на законодавчій основі.Перевагою держави щодо інших економічних суб’єктів виступає те, що держава, виконуючи нормотворчу функцію, здатна створювати нові формальні правила (інститути), виступати ініціатором модернізації інституціонального простору та індукувати інституціональні зміни. З іншого боку, надмірне втручання держави в економіку призводить до зниження мотивації, інвестиційної активності та її «тінізації». Нецільове використання інститутів (інформаційної асиметрії, маніпулювання інститутами, використання інститутів як прикриття, «пригнічення інститутів») може призвести до спотворення неефективного інституціонального простору [3].Стратегія модернізації системи державного управління України, на нашу думку, потребує вирішення завдань щодо формування інститутів, які забезпечували б ефективну взаємодію держави, бізнес-структур і суспільства. Політика стимулювання до швидкого зростання при поступовому поліпшенні інститутів може забезпечити успішність модернізації завдяки тому, що причинний зв’язок між розвитком та якістю інститутів – двосторонній. Не тільки поліпшення інститутів сприяє економічному зростанню, але й швидке зростання сприяє вдосконаленню інститутів [9, с. 29 – 30]. На думку С. Липсета, ефективна дія інститутів є скоріше результатом економічного зростання, ніж його причиною [13].Прихильники інституціональної доктрини більше акцентують увагу на динаміці інституціональних змін і джерелах їх рушійної сили. «Причини інституційних змін – прагнення агентів зменшити трансакційні витрати інституціональної системи, створити нові соціальні ролі та адміністративні позиції, створити і закріпити правила «гри» у нових та оновлених видах діяльності, зокрема – забезпечити вироблення і формування нової політики, яка відповідає стратегії розвитку, змінилися» [10, с. 125 – 127]. Тому дослідники вважають, що головною рушійною силою інституційних змін є динаміка інституційних змін. Інакше всі реформаторські зусилля можуть бути поглинені інституційними «пастками», такими як бартер, неплатежі або їх затримка, ухилення від сплати податків, корупція, недосконала дивідендна політика, нерозвиненість фондового ринку, пастки «часткових реформ», «тіньова» економіка, низький культурно–освітній рівень та низка освіченість тощо.Вчені відзначають, що головна причина інституціональних пасток – недостатня координація. У стандартній економічної теорії вивчається два основних механізми, які забезпечують координацію економічної поведінки – ринок і державна політика [10]. Якщо ринок зазнає поразки, то уряд повинен спробувати запобігти формуванню інституціональних пасток, або забезпечити вихід з них, удосконалюючи механізми репутації, використовуючи економічні амністії, покращуючи практику адміністрування і вибираючи відповідну політику стимулювання зростання економіки. Однак, іноді, ні ринкові механізми, ні урядові заходи не можуть привести до бажаного ефекту. Не вирішує проблеми і введення політичної демократії. У цьому випадку рекомендується удосконалювати таку складову механізму координації як інститут громадянського суспільства та державну політику країни, які, на думку автора мають зосереджуватись на удосконаленні державного менеджменту.Динамікаінституціональних перетвореньвиступаєоднимз факторівдержавної політики, що відбивається у:

  • здатностізмінювати властивостісуб’єктів;
  • здатності змінювативідносини між суб’єктамиврамкахзновуорганізаційнихструктур(обмінправаминаресурси тощо);
  • здатності змінюватиуправлінськітехнології і продукти, що реалізують ресурснийпотенціалкорпоративні суб’єкти господарювання.

Динаміка економічного розвитку суб’єктів господарювання є прямим наслідком динаміки змін інституціонального порядку, що включає не лише зміну інститутів, статусів, норм, стандартів, ролей, але і зміну контрактних відносин і стратегій розвитку учасників бізнес-спільноти. Стратегічна поведінка компанії змінюється під впливом чинників [2; 8, с. 290 – 293], головними серед яких можна визначити: 1) ступень прямого державного впливу на компанії; 2) опосередкований (практично немає прямого) впливу держави.Аналіз розвитку компаній першої групи показав, що немає ніяких підстав вважати їх орієнтованими на зростання конкурентоспроможності або таких, які прагнуть до глобальної конкурентоспроможності.Відносно компаній другої групи подібний аналіз виявив значні розбіжності в уявленнях про напрямки розвитку різних секторів економіки, що привело до створення різноманіття стратегій розвитку корпоративних активів. Узагальнюючи великий аналітичний матеріал з різних галузей економіки, можна сказати, що за останні 50 – 70 років спостерігалися тенденції щодо вдосконалення діяльності компаній, то поглиблюючи, то розширюючи форми суспільного поділу праці. При цьому держава намагалася зберегти власні структури, вибудовуючи відносини з інституціональним середовищем за корпоративним типом управління, створюючи державу-корпорацію за принципами корпоративних відносин і культурою. Така модель держави є прикладом прямої конкуренції з економічними організаціями, що привело до нехтуванням головними державними функціями втрати ролі держави-реформатора та провідного агента інституціональних змін, спроможного самостійно реалізовувати політичну та економічну волю та владу.Держава в особі уряду і компаній – дві абсолютно різні організації. Уряд як суспільний інститут організує та здійснює зовнішні контракти. Компанії – це бізнес-структури, які орієнтовані на збільшення власної прибутковості, реалізують цілі власників, як приватних, так й інституціональних. Тому побудова їх взаємовідносин більшою чи меншою мірою вимагає особливого прогнозування та адекватного проектування траєкторії стратегічного розвитку, збалансованого зі стратегією держави [8, с. 214 – 221].Глобальні аспекти також впливають на інституціональний простір і вибір моделі державного управління. Ефективність останнього буде залежати від змін у структурі інститутів суспільства, форм міжнародної інтеграції та взаємодії корпоративних суб’єктів господарювання і держструктур у масштабі національних економік, і що дуже важливо – зміни менеджменту компаній у бік соціалізації та екологізації економік.Про зміну інституціонального простору можна говорити тільки тоді, коли поведінка компаній почне обумовлюватися більш фундаментальними причинами, наприклад, пов’язаними з більш ефективним використанням ресурсів, інноваціями, підвищенням продуктивності праці тощо. У кінцевому рахунку – процес появи нових спонукальних стимулів поведінки компаній є змістом процесу інституціонального перетворення суспільства та економіки. І поки рентооріентірована поведінку всіх зацікавлених учасників інституціонального середовища переважатиме, особливо в тих випадках, коли статус власності нечітко визначений, будуть спостерігатися несистемні і несинхроннізовані інституціональні зміни щодо зміни застарілих та створення нових інститутів. Незавершеність попередніх реформ, нові зміни, що безперервно виникають, ускладнюють та перешкоджають динамічній модернізації державної та економічної системи України [8, с. 299 – 300].На думку автора, наразі для України можливі два варіанти здійснення модернізації економіки та державного управління: продовження політики адаптація до нових викликів у разі їх виникнення, або через використання кризових ситуацій на користь пошуку та посилення ролі корпоративних джерел економічного зростання – потенціалу великих корпоративних суб’єктів господарювання, як засобу стимулювання розвитку, здатного розширити спектр пропозицій товарів та послуг на внутрішньому та зовнішньому ринках. У першому варіанті здійснення модернізації економіки та державного управління держава виступає головним джерелом зростання – як власник основних ресурсів і нейтралізатор «провалів ринку», і як творець нових суспільно-економічних інститутів, необхідних для розвитку. Держава визначає пріоритети, концентрує ресурси, вбудовуючи відповідні новостворені інститути, безпосередньо здійснює управління розвитком. Держава замовляє, стимулює, розвиває виробничу та інфраструктури не тільки на товари і послуги, але й на суспільні інститути, створює основу для подальшого економічного розвитку.У другому варіанті держава заміщається і поступово «видавлюється» з підприємницького середовища. Її місце займають підприємницькі структури, які здатні компенсувати «провали» держави і забезпечити «точки зростання». Як показує досвід розвинених країн, такими підприємницькими структурами найчастіше виступають великі корпорації. За державою залишаються функції по створенню «сприятливих умов» розвитку [12]. Проте, така модель держави ефективно функціонує тільки за умови високої якості інституціонального простору функціонування суспільства. Інакше – неефективна [6; 7].Чинники, що впливають на вибір державної інституціональної політики, можуть бути різними. Ступінь їх впливу залежить від результативності попереднього розвитку, рівня розвиненості продуктивних сил і ринкових відносин, інституціональної інфраструктури, системи захисту прав власності, ринкової інфраструктури, забезпеченості ресурсами тощо. Багатогранність проблем веде до різноманітності форм і способів модернізації економіки та державного управління.У багатьох країнах, що розвиваються, інституціональні зміни, на думку Д. Норта [7], сприяють, в основному, діяльності, спрямованої на перерозподіл матеріальних благ, а не на їх виробництво, на створення монополій, а не умов для конкуренції, на обмеження можливостей, а не в їх розширення. Організації, що функціонують на такій інституціональній основі, не є продуктивними для суспільства, у результаті чого державна політика ще меншою мірою стимулює продуктивну діяльність економічних суб’єктів господарювання. Нечітко визначені або неефективні права власності рідко сприяють збільшенню інвестицій, що спрямовуються на впровадження інновацій та зростання продуктивності праці, пролонгуючи довгострокові угоди, необхідні для забезпечення прогресивних змін в економіці. За відсутності відповідних інститутів швидка приватизація контрпродуктивна [6, с. 19].Кожна корпорація прагне максимізувати та повторити позитивні результати, а інституціональне середовище має, за Д. Нортом, «максимізувати можливості». Іншими словами, факторні властивості інституціонального простору обумовлюють його функціональні властивості, що у подальшому визначає закономірності розвитку економічних суб’єктів.В Україні триває формування нових корпоративних структур, інтегрованих об’єднань, асоціацій, альянсів, союзів, що, в цілому, відображає світові тенденції розвитку підприємництва. Створення корпоративних структур пов’язано, головним чином, з умовами формування акціонерного капіталу і роллю держави у відносинах з ним та якістю інституціонального середовища, дозволяють ефективно розвиватись підприємництву. Останню умову більшість науковців зводять до двох вимог: захищеності прав власності та ефективної діяльності (з відповідною рентабельністю).Інституціональні передумови державної політики об’єднують взаємопов’язані проблеми: координації та регулювання, кожна з яких має кілька аспектів – правовий, організаційний, економічний. Втручання держави у механізм координації пов’язано з необхідністю зниження трансакційних витрат саме на координацію діяльності підприємницьких структур, підвищення визначеності та ефективності функціонування економічної системи в цілому, тобто досягнення основної мети – ефективного розміщення і використання ресурсів.Разом з тим, слід зазначити, що процес змін інституціонального простору може виступати тільки ефективним каталізатором стимулювання змін поведінки економічних організацій [2]. Однак сам по собі цей процес не створює ніяких додаткових цінностей. Реальними двигунами створення цінностей стають зміни поведінки компаній та ефективне економічне використання ресурсів у межах цього процесу. Результати перетворень відображаються переорієнтацією стратегій компаній, зміною стимулів і поведінки продуктивних сил у всіх процесах відтворення, особливо, коли компанії обирають стратегічний напрям щодо соціалізації розвитку. Тому удосконалення державної політики щодо розвитку суб’єктів господарювання, реформування яких досі не привело до очікуваних результатів, повинно мати прозорі основоположні принципи, поєднання державних і приватних інтересів. Такий підхід дозволяє отримати довгострокові переваги – встановлення адекватного інституціонального середовища.Вибудовуючи систему регулювання, яка стимулює високоефективну діяльність і конкуренцію, держава може зіткнутися з такими проблемами як: протиріччя конкуруючих інтереси (аж до антагоністичних) у різних аспектах бізнес-середовища, високий рівень монополізму; нечіткі межі державних регулюючих заходів; вихідна структура компаній мало пристосована до сучасних вимог корпоративного управління міжнародної інтеграції.Висновок з цього дослідження і перспективи подальших розвідок. Таким чином, використовуючи положення інституціональної теорії, можна зробити висновок про те, що удосконалення інституціонального простору у сфері регулювання розвитку публічних суб’єктів господарювання полягає у врахуванні факторів і тенденцій розвитку національної системи державного та корпоративного управління. Обираючи революційний напрям удосконалення інституціонального простору, держава має ініціювати індуційований вплив на вибір культурно-ціннісних орієнтирів суспільства до готовності здійснення радикальних перетворень, в першу чергу, в нормативно-правовій сфері, фінансовій та економічній, від успішності реформування яких буде залежати ефективність реформування в інших сферах.Обираючи еволюційний напрям удосконалення інституціонального простору, держава змушена реформувати соціальну сферу, змінюючи стратегію розвитку у напряму відтворення людського капіталу, оскільки саме у цій сфері формуються нові інститути як принципи і правила організаційної поведінки в інших сферах суспільного життя. Інші напрями реалізації стратегії реформування може взяти на себе приватний сектор. Для цього держава має продемонструвати приклад власних відповідальних намірів суб’єктам господарювання так, щоб вони відчули себе рівноправними учасниками реформ щодо здійснення довгострокового інвестування з вітчизняних джерел, прибутковість яких може стати запорукою довготривалого іноземного інвестиційного партнерства.Доки держава визначається зі шляхом реформ, удосконалення системи державного управління, економічної системи країни та її публічного корпоративного сегменту залишатиметься в інституціональних «пастках», вихід з яких, як показує історичний досвід країн, які подолали глибокі кризові та трансформаційні перетворення (КНР, Сінгапур, Тайвань, Бразилія та ін.), вимагає значних витрат. Проте, зволікання реформування потребує ще більших зусиль і витрат, інакше – неминуча небезпека втрати економічної незалежності та суверенітету. Науковому доробку з удосконалення інституціональних механізмів реформування державного управління та економічного відтворення будуть присвячені наступні дослідження.

Конституційні новели децентралізації влади в Україні

У статті визначаються питання децентралізації влади в Україні у контексті проведення конституційних реформ та попереднього досвіду реформ у відповідній сфері. Здійснюється аналіз законопроектів, які прямо чи опосередковано стосуються окремих питань, пов’язаних із децентралізацією влади, що розглядалися Верховною Радою України різних скликань. Питання децентралізації влади розглядається з огляду на співвідношення цієї категорії з централізацією. Особлива увага приділяється аналізу положень законопроекту про внесення змін до Конституції України, який було внесено Президентом у червні 2014 року. Розглядається також можливість застосування окремих інноваційних методів у законотворчій діяльності. Наголошується на тому, що в процесі передачі частини повноважень на місця, органи, що їх отримають, мають бути підготовлені до реалізації відповідних функцій. Сюди відноситься формування юридичного середовища для реалізації владних повноважень та організаційно-адміністративне забезпечення реформ.

Тема децентралізації має давню історію в нашому і сучасному житті, а якщо згадати і далі, то і сягає своїм корінням ще позаминулого століття. Ще восени 1990 р., тобто 24 роки тому, було розроблено перший законопроект «Про місцеве та регіональне самоврядування». Аналізуючи ж той проект закону, який було внесено нещодавно діючим Президентом, слід звернути увагу, що в ньому знову виникає ідея регіонального самоврядування регіонів; власне кажучи, це те, що обговорювалося, принаймні у науково-експертному середовищі та серед представників і діячів місцевого самоврядування, всі ці останні роки. Більше того, протягом цих більше ніж двадцяти років не змінюється спрямованість ані наукового пошуку, ані посилів (або меседжів, як зараз модно говорити) до влади, коли йдеться, в принципі, про три основні речі.По-перше, це реальна здатність органів місцевого самоврядування реалізовувати свої повноваження, власне кажучи, йдеться про те, як записано в Конституції України, і навіть при внесенні змін до Основного Закону ця позиція – реальна здатність місцевого самоврядування здійснювати свої повноваження – залишається незмінною, як би не змінювалася Конституція України.По-друге – це наявність фінансових ресурсів, і незважаючи на зростаючу актуальність цієї проблематики серед вітчизняної наукової спільноти, значну кількість присвячених цій темі конференцій, експертних зустрічей, наукових, науково-практичних круглих столів, все одно ця проблема існує, триває широке обговорення питання про наявність ресурсів, у тому числі фінансових.По-третє, – це відчуття гідності, про яке представники наукового та експертного середовища стали говорити тільки зараз. Саме це відчуття гідності у представників місцевого самоврядування у їхніх відносинах з центральною владою відображає те, наскільки вони сприймаються центральною владою як самостійні суб’єкти для спілкування і реалізації повноважень місцевого самоврядування. Варто зазначити, що ці проблеми не втрачають своєї актуальності не один десяток років, беручи до уваги і Хартію місцевого самоврядування, і активну участь і європейських політиків, і європейських інституцій у реалізації наших прагнень до створення реальної та ефективної системи місцевого самоврядування. Саме це відчуття гідності і є тим новим, що лежить у площині навіть не стільки законодавчої політики. Ключовий момент – це реальна воля нашого вищого керівництва реалізувати цю програму реформ і, в тому числі, програму реформування місцевого самоврядування.Наша давня історія мала певний досвід децентралізації. Якщо ми згадаємо АР Крим, – а Крим, як ви знаєте нашу позицію, він є і залишиться українським, незважаючи на ті сюжети, які мають місце сьогодні, – слід зауважити, що досвід децентралізації влади на кримському ґрунті виявився певною мірою невдалим, оскільки з одного боку цьому заважали амбіції кримських політиків, з іншого – певні застереження центральної влади, яка, даючи певні прерогативи для реалізації, насамперед, економічних повноважень на територіях АР Крим, водночас знаходила спроможність для того, щоб обмежити ці повноваження. Згадаємо, наприклад, багатостраждальний процес прийняття і затвердження Конституції АР Крим, закон, прийнятий Верховною Радою з приводу затвердження Конституції АР Крим. Однак далі АР Крим і центральна влада пішли паралельним курсом, оскільки перша посилалася на прерогативи, які були записані в Конституції, а центральна влада – лише на закон про затвердження Конституції АР Крим, який складався лише з однієї фрази і, власне кажучи, АР Крим згадувалася в одному рядку з обласними, міськими, сільськими, селищними радами, що, звичайно, викликало роздратування на території республіки. Звісно, цей досвід, хоч він і був негативним, так чи інакше може бути використаний у процесі нинішньої децентралізації влади і розробки цілого пакету законодавчих актів, які сприятимуть реалізації цієї ідеї.Більше того, слід згадати про коріння того, про що зараз йде мова на всіх рівнях – і вищого керівництва нашої держави, і народних депутатів, і діячів місцевого самоврядування, і в експертному науковому середовищі. Адже ми маємо, передусім, пам’ятати нашу давню історію і звернути увагу на те, що з цього приводу писали наші класики. Зокрема, якщо згадати ще Кирило-Мефодіївське товариство, Драгоманова, Франка, Грушевського і плеяду тих діячів, які стояли біля витоків державотворчих зусиль України вісімнадцятого – початку двадцятого століття, то для них ідея децентралізації вписувалась у пакет тих ідей, які вони прагнули покласти в основу будови майбутньої Української держави. І, звичайно, напрями, які для нас зараз є підтвердженням того, що Україна виборола свою незалежність, – це будівництво відносин з частиною колишньої Російської імперії, що залишається історичним фактом, проте два інших напрями – це децентралізація влади з тим, щоб місцеві зусилля, як писав Іван Франко, тисячі місцевих справ не залежали від волі центрального апарату, а також те, що лежить в основі нашого прагнення до того, що називається узагальненим терміном «децентралізація» – це дебюрократизація влади для того, аби, як писав Іван Франко (і це співзвучно з нинішнім етапом нашого життя), кожна людська одиниця відчувала свою гідність у відносинах з державою.Отже, сучасні виклики, що стоять нині вже перед суверенною та незалежною Україною, є логічним продовженням тих проблем, що виникли на цій землі ще за часів державотворчих пошуків початку ХХ століття. Останні події, що мали місце в Україні, суттєво актуалізували питання необхідності удосконалення механізмів реалізації державної політики та перерозподілу владних повноважень у наявній системі органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Політична криза, що почалася в Україні наприкінці 2013 р. та триває до сьогодні, виявила суттєві недоліки у наявній системі розподілу владних повноважень, усунення яких вимагає проведення системних реформ. Серед основних перспективних напрямів реформування законодавства України окремо виділяється децентралізація влади. Однак, єдиним можливим шляхом до ефективної децентралізації влади є, насамперед, конституційна реформа.У статті 132 чинної Конституції України прямо наголошується на використанні принципу децентралізації у контексті основних засад територіального устрою України. Ця стаття містить таке формулювання: «Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій» [1, c. 141]. Слід звернути увагу на те, що у цій статті наголошується саме на поєднанні централізації та децентралізації, що, своєю чергою, можна пояснити унітарною формою державного устрою України, адже виключення централізації з основних засад територіального устрою було б більш характерним для федеративної держави. Необхідно наголосити, що у цій статті Конституції України мова йде лише про територіальний устрій України, але децентралізація є комплексним поняттям, яке стосується не тільки територіального устрою, хоча й тісно пов’язане з ним.У цілому, децентралізація є загальнонауковим поняттям, що у своїй переважній більшості вживається саме у контексті способу розподілу державних повноважень. Вперше цей термін виник у першій половині ХІХ ст. у Франції, і його первинний зміст цілком відповідав сучасному розумінню децентралізації державної влади. Винахідником цього терміну вважають відомого французького історика та політолога Алексіса де Токвіля [2, c. 10]. У ті далекі часи поняття децентралізації стосувалося лише розподілу функцій держави, а основною перевагою децентралізації вважалася лише певна диверсифікація ризиків від некоректної або некомпетентної політики центральної влади у державі.Однак майже за два століття поняття децентралізації суттєво еволюціонувало, а основні проблеми й переваги децентралізації були виявлені у результаті численних наукових досліджень та неодноразово підтверджені на практиці багатьма державами світу.У сучасній юридичній науці децентралізацією вважається такий спосіб визначення та розмежування завдань і функцій держави, за якого більшість із них передається з рівня центральних органів державної влади на рівень нижчий (місцеві органи) і стає власним завданням та частиною повноважень органів нижчого рівня [3]. У юридичній науці загальноприйнятою є теза про поділ державної влади на три гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Децентралізація владних повноважень у сфері законотворчості є характерною лише для федеративних держав, адже форма державного устрою унітарної держави не передбачає можливість надання законотворчих повноважень адміністративно-територіальним одиницям. Децентралізація повноважень у рамках судової гілки влади має обмежений характер, адже система органів правосуддя має включати суди різних інстанцій для забезпечення можливості оскарження рішень. Таким чином, найбільше значення принцип децентралізації має у контексті реформування системи органів виконавчої влади України.У будь-якому випадку, правовою основою для розподілу функцій та завдань української держави є Конституція України. Таким чином, децентралізація влади без внесення змін до Конституції України є неможливою, а, отже, обмеження виконавчих та адміністративних функцій центральних органів держави та, відповідно, розширення спектру аналогічних функцій місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування матиме наслідком внесення суттєвих змін до чинної редакції (можливе навіть виникнення необхідності у прийнятті нової редакції) Конституції України.Конституційна реформа, спрямована на децентралізацію влади, може, inter alia, призвести до певних негативних наслідків. Деякі українські науковці виділяють навіть певні групи ризиків, пов’язаних з децентралізацією влади. Так, наприклад академік НАПрН України, д.ю.н., професор О.В. Скрипнюк зазначає про такі ризики:– можливе поглиблення негативних тенденцій посилення регіональних ідентичностей серед населення, сепаратистських тенденцій в окремих регіонах за умов надання їм можливості вирішувати свою долю у складі держави;– зростання свавілля місцевих чиновників;– зростання незадоволення населення владою, включаючи центральну, яка не в змозі і нездатна буде захистити інтереси та права регіональних громад;– посилення відцентрових тенденцій через вкрай низький рівень відповідальності держави перед адміністративно-територіальними суб’єктами [4].У аналітичній записці Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України «Очікувані ризики у процесі децентралізації влади в Україні» сформульовані п’ять груп ризиків, що можуть виникнути у процесі децентралізації влади в Україні, а саме:– ризики, пов’язані з необхідністю перегляду меж адміністративно-територіальних одиниць;– послаблення державного контролю за органами місцевого самоврядування на регіональному та субрегіональному рівнях щодо реалізації повноважень, які будуть передані виконавчим органам місцевих рад;– небезпека розбалансування системи бюджетоутворення та інші ризики, пов’язані з бюджетною системою;– зниження якості місцевого управління та легітимності прийнятих рішень;– легітимізація у суспільній свідомості претензій регіонів на правосуб’єктність щодо тих політичних інтересів, які суперечать загальнонаціональним [5].Отже, враховуючи наявність таких ризиків, проведення децентралізації влади в Україні має бути ретельно сплановане задля унеможливлення настання таких несприятливих наслідків або ж мінімізації потенційних негативних ефектів. Будь-які реформи, що здійснюються у надзвичайно важкі часи глибокої політичної кризи та за вкрай несприятливих економічних умов мають бути детально проаналізовані з використанням ефективних методів, таких як, наприклад, impact assessment.У березні 2014 р. Віце-прем’єр-міністром України Володимиром Гройсманом були представлені пропозиції щодо внесення змін до Конституції України, що стосувалися саме проблеми децентралізації влади. В рамках цих змін пропонувалася нова редакція статей 85, 118, 119, 133, 140, 141, 142 та 143 Конституції України [6]. Згодом, з урахуванням запропонованих В. Гройсманом тез, було розроблено проект змін до Конституції України. Суб’єктом законодавчої ініціативи виступив Президент України Петро Порошенко, а проект закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування)» (4178а від 26.06.2014 р.) станом на сьогодні знято з розгляду. Тут варто зазначити, що сам факт початку діалогу Верховної Ради України з Президентом України з питань конституційної реформи є потужним поштовхом для реалізації ініціатив з децентралізації влади. Сподіваємося, що цей діалог матиме логічне продовження вже з новим скликанням парламенту.Основними новаціями проекту є докорінні зміни територіального устрою України та суттєвий перерозподіл повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування. У пояснювальній записці до законопроекту, зокрема, зазначається: «Проектом Закону України «Про внесення змін до Конституції України» чітко, повно, системно та однозначно запропоновано вдосконалити конституційні засади функціонування Верховної Ради України як єдиного законодавчого представницького органу, уточнити окремі аспекти конституційно-правового статусу Президента України, Кабінету Міністрів України та прокуратури, а також реформувати систему місцевого самоврядування і засади організації державної влади в областях і районах» [7].У рамках цього проекту пропонується внесення змін до понад 20 статей Конституції України. Значна увага приділяється саме питанням децентралізації: пропонується трирівнева система адміністративно-територіального устрою (регіони, райони, громади), розширюються повноваження органів місцевого самоврядування, запроваджуються посади Представників Президента України у регіонах та районах [8].Водночас, незважаючи на позитивне прагнення авторів та ініціатора законопроекту посилити позиції децентралізації державної влади в Україні, цей проект не є досконалим. Певні питання викликає формулювання запропонованої редакції статті 132 Конституції України: «Стаття 132. Адміністративно-територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, децентралізації у здійсненні державної влади, повсюдності та спроможності місцевого самоврядування, сталого розвитку адміністративно-територіальних одиниць, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій». По-перше, виключення слова «централізації» з цієї статті, хоча і відображає загальні сучасні тенденції українського конституціоналізму, однак не відповідає реальному механізму формування державної влади в Україні. Державна влада у будь-якому випадку будується на засадах поєднання централізації та децентралізації, а варіативним є лише баланс між цими поняттями. Прагнення українського політикуму до децентралізації спрямоване лише на її посилення, але не на повну відмову від централізації. Наявність і широкі повноваження центральних органів державної влади, що є характерним для унітарних держав (у т.ч. й України) і є основним проявом централізації державної влади. По-друге, не зрозуміло, що саме мали на увазі автори законопроекту вживаючи терміни «повсюдність» та «спроможність» місцевого самоврядування. Яке юридичне змістовне навантаження мають ці терміни та яке відношення вони мають до основних засад побудови адміністративно-територіального устрою (не місцевого самоврядування)? По-третє, концепція сталого розвитку є однією з ідеологічних концепцій ефективного розвитку інформаційного суспільства. Яке відношення має сталий розвиток до адміністративно-територіального устрою? Чи є практична необхідність включати неюридичні концепції до тексту основного закону?До запропонованої редакції статті 140 КУ також виникає чимало запитань. «Місцеве самоврядування є правом і спроможністю жителів громад у межах Конституції і законів України самостійно вирішувати питання місцевого значення в інтересах місцевого населення як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування». По-перше, із запропонованого тексту виникає враження, що громада – це не сукупність чи спільнота людей а територіальна одиниця, що, своєю чергою, є сумнівним. По-друге, «місцеве самоврядування є правом і спроможністю…». Право у цій статті – це суб’єктивне право особи. Що мали на увазі автори під поняттям «спроможність» – невідомо. По-третє, яке співвідношення між поняттями «місцеве населення» та «громада»? По-четверте, який механізм безпосереднього вирішення питань місцевого значення громадою, чим цей механізм встановлюється?Слід наголосити, що не зважаючи на наявність певних недоліків, цей законопроект є важливим прогресивним кроком на шляху до реальної децентралізації влади та до побудови дієвих механізмів місцевого самоврядування. Серед позитивних рис цього проекту слід насамперед виділити можливість його прийняття за звичайною процедурою внесення змін до Конституції України, адже зміни не стосуються розділів І, ІІІ та ХІІІ, внесення змін до яких вимагає затвердження всеукраїнським референдумом. Більш того, проведення такого референдуму, враховуючи тяжке фінансове становище, у якому опинилася Україна, тимчасову окупацію Криму та проведення антитерористичної операції у Луганській та Донецькій областях є майже неможливим.Конституційна реформа з акцентом на децентралізацію влади в Україні тільки розпочинається. Перший законопроект з конкретними пропозиціями щодо внесення змін до Конституції вже активно обговорюється громадськістю та ретельно аналізується парламентаріями. У цьому контексті слід зазначити, що однією з основних поточних проблем на шляху до реальної децентралізації влади в Україні є безальтернативність запропонованих реформ. Наразі маємо лише консолідовану позицію центральних органів державної влади, що має задовольняти інтереси органів нижчого рівня, органів місцевого самоврядування та громадянського суспільства. Для здійснення дієвих конституційних реформ необхідно активізувати роботу експертів-конституціоналістів та налагодити конструктивний діалог з представниками громадськості.Ініціатива децентралізації влади має відповідати інтересам не тільки центральної влади а й реальним можливостям державних органів нижчого рівня та органів місцевого самоврядування. Передання частини повноважень має бути поетапним, адже органи, що ці повноваження отримають, необхідно підготувати до реалізації відповідних функцій. Така підготовка має включати два основні етапи: формування юридичного середовища для реалізації владних повноважень (розробка проектів законів та підзаконних актів, що регулюватимуть відповідні відносини) та організаційно-адміністративне забезпечення реформ.Таким чином, на сьогодні в Україні сформувалися усі необхідні умови для реалізації конституційної реформи, спрямованої на посилення децентралізації влади. Усі сторони (центральні органи держави, органи нижчого рівня, органи місцевого самоврядування, громадськість) виявили свою зацікавленість у відповідних реформах та розпочали активну роботу над плануванням і проектуванням змін до законодавства України. Наступними кроками мають стати формування єдиної концепції реформ, спрямованих на децентралізацію влади, узгодження цієї концепції з усіма зацікавленими сторонами та її подальша реалізація. При цьому, на нашу думку, у процесі узгодження слід використовувати метод impact assessment, що дозволить суттєво знизити ймовірність виникнення несприятливих наслідків у ході реалізації реформ.

Історичні витоки та роль лідерства в контексті децентралізації влади в Україні

В статті висвітлений історичний екскурс формування теорій лідерства в контексті використання досвіду в публічному управлінні. Наведені найвагоміші досягнення науковців у визначеній сфері, показано вплив різноманітних концепцій лідерства на розвиток владних процесів в Україні. Розкрито одне з актуальних питань сучасного державного управління, присвячене ролі лідерства в контексті децентралізації влади в Україні. Наголошується на тому, що з метою підвищення ефективності функціонування системи державного управління, її реформування варто здійснювати з урахуванням основних складових ринкових механізмів та залученням базових компетенцій лідерства: ефективної комунікації, орієнтації на результат, управління людськими ресурсами та аналітичного мислення. Презентовано власне бачення моделі регіональної кадрової політики щодо підготовки нових лідерів для державної служби та місцевого самоврядування.

Постановка проблеми. Українське суспільство здійснює цивілізаційний вибір, який полягає в переході від одного якісного стану до іншого та ґрунтується на нових європейських принципах суспільного розвитку. Це насамперед передбачає децентралізацію влади та модернізацію механізмів публічного управління.Внаслідок змін вектору цивілізаційного розвитку зростає вагомість та складність функціонування системи публічного управління, пов’язане зі  зміною пріоритетів соціальних та економічних зв’язків щодо взаємодії  суспільства та держави.На часі є необхідність у формуванні суспільства знань та вкладанні інвестицій у підготовку кадрів публічної служби як нової суспільно-економічної формації, що зумовлене особливою роллю знання у сучасному цивілізаційному розвитку.Зі зміною суспільного устрою України виникло завдання вдосконалення Стратегії державної кадрової політики в напрямку зміни концепції підготовки кадрів, одним із механізмів реалізації якої є пошук лідерів та формування еліти публічної влади. В даний час відбувається реформування державних інститутів, внаслідок чого змінюються також завдання публічного управління. Відпрацьовується система жорсткого, але публічного відбору персоналу та формування кадрового потенціалу в контексті нового бачення організаційно-правового забезпечення кадрової служби апарату органів публічної влади.Серед основних цілей державної кадрової політики, визначено: підготовка та професійний розвиток вищих керівних кадрів державної служби, здатних забезпечити ефективність державної політики у сфері державного управління та лідерство у проведенні адміністративної та економічної реформ; формування дієвого кадрового потенціалу  для заняття керівних посад у  державному управлінні; відновлення прозорої технології добору кадрів на управлінські посади та розроблення механізмів залучення до роботи висококваліфікованих фахівців, успішних підприємців, працівників фінансової та економічної сфер, здібних випускників вищих навчальних закладів, проведення профорієнтаційної роботи серед молоді у сфері публічного управління [1].Шлях до ефективного державного управління залежить від визначення та  переосмислення історії формування ролі керівника-лідера в контексті формування сучасного бачення розвитку лідерства.Аналіз останніх досліджень та публікацій. Вивчення лідерства  в системі державного управління є багатоплановим завданням та носить достатньо системний  характер в контексті запровадження лідерства як інституту здійснення ефективної влади. Сучасні теоретико-методологічні засади становлення та розвитку лідерства розробляли такі науковці, як: В. Бакуменко, О. Воронько, Д. Дзвінчук, І. Ібрагімова, М. Іжа, В. Олуйко, Г. Опанасюк, Л. Пашко, М. Пірен, Л. Приходченко, Н. Протасова, С. Хаджирадєва та ін., які визначили коло питань щодо впливу лідерства на процеси державотворення, політико-адміністративного реформування системи державного управління, пріоритетів розвитку державної служби.Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Діючою Стратегією державної кадрової політики на 2012 – 2020 рр. визначені проблеми стосовно добору та розстановки керівних кадрів, відсутні ефективні системи моніторингу потреб держави в фахівцях і керівниках, із відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки, які мають фахові  та лідерські здібності. Потребують вдосконалення сучасні технології професійного розвитку та кар’єрного просування, які мають базуватися на історично існуючих теоріях лідерства з метою сприяння формуванню сучасних прикладних програм регіонального лідерства в контексті децентралізації влади в Україні [1].Формулювання цілей статті. Головною метою статті є вивчення витоків формування концепції сучасного лідерства та її використання при підготовці регіональних лідерів місцевого самоврядування та державної служби.Виклад основного матеріалу дослідження. Лідерство є достатньо провідною темою в науці та має близько 200 років формування наукових теорій, які пояснюють різні аспекти цього явища. Незважаючи на велику різноманітність теорій лідерства, можна їх розділити на основні напрями.Серйозний вплив на розвиток різних концепцій лідерства зробили відомі роботи Г. Тарда (1843 – 1904), Г. Лебона (1841 – 1931). Всі найбільші досягнення людства, на їхню думку, – результат діяльності великих особистостей; послідовники ж, що складають переважну більшість, тільки наслідують видатних людей. У цьому наслідуванні Тард вбачає основний закон соціального розвитку. Послідовників він позначає терміном «юрба» і вказує на їхню відсталість, невміння міркувати, рабську покірність сильному. Лідер же, на думку Тарда, в ім’я прогресу повинен боротися з відсталістю юрби.Лебон трактує умови взаємодії юрби і лідера трохи інакше. Він стверджує, що юрба (послідовники) відіграє головну роль у суспільному житті і домінує над лідером, задає йому мету, завдання і програму поведінки.Слідом за роботами Тарда і Лебона поступово починають складатися перші теорії лідерства, з’являється сам термін «лідер», що позначав людину, що володіє владою і управляє іншими. Цю теорію можливо позначити як теорію орієнтації на «великі особистості».До середини 1950-х рр. найбільшою популярністю користувалася так названа теорія рис лідерства. Ця теорія визнає неповторність характерних рис лідера, тому лідерство як соціально-психологічний феномен можна розглядати у вигляді сукупності видатних рис особистості, що забезпечують лідерам можливість висунутися, зайняти провідну позицію й утримувати владу в своїх руках завдяки цим унікальним рисам.Над розвитком теорії рис лідерства працювали відомі соціологи Е. Богардус, Е. Сміт, Р. Крюгер. Вони вивчали лідерство в різних соціальних групах на рівні мікросередовища: батьки, знайомі, найближчі родичі. Е. Богардус виділив десятки якостей, якими володіє лідер: почуття гумору, такт, уміння передбачати, розум, здатність привертати до себе увагу, енергія, сильний характер тощо. Істотний недолік теорії рис лідерства – положення про те, що здатність бути лідером є природженою рисою.Здатність керувати властива обмеженому колу людей, що визначають суспільно-історичний процес. Таким чином, виявилося, що лідер і лідерство є продукт не конкретних соціальних умов, ситуацій, відносин, а уроджений комплекс, біопсихічних властивостей, що забезпечують наділеній цими властивостями людині владу.Теорія рис лідерства не відзначала тієї важливої обставини, що лідерство, виконання його функцій саме по собі формує або принаймні сприяє формуванню необхідних якостей у суб’єкта лідерських процесів і, якщо довгий час людина виконує цю роль, відбувається присвоєння нормативних вимог ролі, що приводить до закріплення рис особистості, що сприяють ефективному виконанню даної ролі.Криза теорії «рис лідерства» приводить до того, що дослідники переносять свою увагу на інші фактори, що впливають на лідерські процеси в групі і детермінують їх. Одним з основоположників нової теорії лідерства є Р. Стогділл, що опублікував у 1948 р. роботу «Особистісний фактор, зв’язаний з лідерством». Автор висуває гіпотезу, з якої випливає, що лідером стає людина не в силу своїх рис, а в силу ситуації. Лідерство дедалі частіше починає розглядатися як функція групи. Ця точка зору стає домінуючою у проведених дослідженнях.Теорія ситуативного лідерства одержала широке поширення в соціальній психології. Представниками даної теорії були В. Дженкінс і Ф. Селзник. Вони відзначали, що в теорії ситуативного лідерства існують серйозні розбіжності з питань варіативності рис і характеристик лідерів, ситуацій і їх мінливості.Приблизно одночасно з теорією ситуативного лідерства виникає і формується інший напрям у розробці проблеми лідерства – «лідерство як функція групи». Нова теорія стверджує, що група сама вибирає лідера, який здатний задовольнити її інтереси, потреби; лідер виступає в ролі певного інструменту при досягненні групою визначеної мети. Засновником теорії «лідерство як функція групи» є Г. Хоманс, що розглядає лідера як людину, що фокусує на собі основні цінності групи. Всі види взаємодії між членами групи проходять у концентрованому вигляді через лідера, що направляє ведених на досягнення цілей і здійснює контроль над ними. М. Грегор у роботі «Лідерство і мотивація» вказує, що лідер для членів групи представляється як людина, здатна здійснити досягнення групою мети і задовольнити її потреби.Теорія «лідерство як функція групи» пропонує розглядати інтереси, потреби групи якнайважливіші елементи ситуацій, що в сукупності представлені як психічні стани групи, що відображають очікування її членів. Відповідно до цього лідер орієнтується на очікування, бере до уваги й прагне виконати вимоги групи.На початку 1960-х рр. робляться спроби створити нову, синтетичну теорію лідерства, з’єднати всі наявні концепції. Лідерство розглядається в ній як процес, що виникає зі специфічного набору факторів середовища культурних і групових. Серед представників синтетичної теорії лідерства варто назвати Б. Басе, Ф. Фідлера, З. Холландера і Дж. Джуліана. Басе пропонує враховувати три найважливіші змінні у дослідженні лідерства: 1) цілі групи, 2) особистість лідера, 3) фактори, що визначають зміни в груповій поведінці. Холландер і Джуліан розглядають лідерство як відносини впливу між членами групи, що вирішують єдине завдання.Відносини впливу містять в собі насамперед відносини лідера і послідовників, коли лідер, віддаючи щось, одержує дещо від ведених. При цьому, якщо внесок лідера в вирішення завдання значний, то зростає його вплив на інших, підвищується його статус, оцінка, визнання.У роботах Фідлера, що грунтуються на експериментальних фактах, представлені нові ідеї, суть яких зводиться до наступного. Ефективність групової діяльності залежить від трьох факторів: 1) структурованості завдання (зовнішній об’єктивний фактор), 2) взаємин між членами групи (внутрішній об’єктивний фактор), 3) сили позиції лідера (суб’єктивний фактор). Найбільш цікавий висновок, до якого прийшов Фідлер, полягає в тому, що орієнтований на завдання лідер – більш ефективний, коли ситуація в групі або дуже сприятлива, або вкрай несприятлива для нього. Лідер же, орієнтований на взаємини, більш ефективний у ситуаціях помірковано сприятливих або в міру несприятливих.Прихильники синтетичної теорії лідерства вважають свій підхід вільним від однобічності і таким, що позбавляє від суперечностей між теорією рис лідерства, ситуаційною і функціональною теоріями.Вищерозглянута еволюція основних напрямів у вивченні лідерства переважає в американській соціальній психології та соціології. Деякі аналогії можна простежити в дослідженнях фахівців Франції і Німеччини. Аналіз стану проблеми, еволюція концепцій лідерства свідчать про те, що в соціальній психології загальна теорія лідерства поки відсутня, що визнають і самі американські психологи. Е. Холландер зауважує, що лідерство є поки самим невловимим поняттям у мові групової динаміки.У соціальній психології колишнього СРСР розвиток проблеми лідерства мало досить складний і часом суперечливий характер. Першими роботами в цій галузі були дослідження С.О. Лозинського, А.С. Залужного, П.Л. Загоровського та ін. У цих роботах розглядалися питання лідерства головним чином у дитячих групах і колективах, організованих і стихійних. Більш пізні роботи з лідерства належать Г.К. Ашину, І.П. Волкову, Н.С. Жеребовій, Р.Л. Кричевському, Б.Д. Паригіну, Л.Й. Уманському та ін. Суперечливість у підході до проблеми лідерства була обумовлена різним розумінням його природи, механізмів і змісту. Так, Б.Т. Лихачов відзначав, що лідерство як явище не характерне для нашого суспільства і його конкретних спільностей – різних соціальних груп і колективів, – і ставити питання про лідерство, як про наукову проблему у вітчизняній психології неправомірно [5].В даний час лідерство як наукова проблема не викликає сумніву. Більш того, намітився явний інтерес і увага до неї не тільки в рамках соціальної психології, але й у соціології, педагогіці, у різних прикладних дослідженнях. Розробка питань лідерства в даний час ведеться на трьох рівнях: теоретико-методологічному, концептуальному й операційному.Теоретико-методологічний рівень припускає насамперед дотримання основних психологічних принципів у підході до проблеми лідерства. Провідні спеціалісти при її аналізі виходять з принципів єдності свідомості й діяльності, детермінізму, опосередкованості. Основним системоутворюючим фактором лідерства є категорія взаємодії, що передбачає активні взаємовідносини в поведінці учасників групи. Тому, лідерство розглядається як вторинне, похідне явище, як результат взаємодії учасників групи, і представляється структурно-функціональною характеристикою даної групи. Відбиваючи структуру малої групи, лідерство опосередковано несе інформацію про її статичні властивості. Лідерство, розглянуте у функціональному аспекті, несе інформацію про динамічні властивості групової організації. Родовим поняттям стосовно проблеми лідерства є категорія управління, загальне уявлення про яке запозичено з кібернетики. Під управлінням у даному випадку розуміється процес упорядкування системи.Методологія вивчення проблеми лідерства вимагає аналізу об’єктивних потреб громадської організації в цілому, обліку й аналізу потреб, цілей самої групи і потреб, інтересів індивідів, що складають дану групу.Концептуальний рівень підходу до проблеми лідерства представлений двома основними позиціями. Першою з них розглядаються переважно динамічні, функціональні характеристики лідерства в рамках групової організації. І.П. Волков, Н.С. Жеребова, О.Є. Кузьмін, Б.Д. Паригін та інші дослідники розуміють лідерство як процес і спосіб організації групової діяльності, спрямований на досягнення цілей у «оптимальні терміни та з оптимальним ефектом». Принцип детермінізму виявляє себе в лідерстві тим, що лідерство як соціально-психологічний феномен задається об’єктивно існуючими реальними соціальними відносинами. Але природа лідерства вміщує і відображає суб’єктивний момент – інтереси, потреби особистостей, що беруть участь у груповій діяльності, їхні психологічні особливості. Другою позицією розглядаються переважно структурні, статичні характеристики лідерства в груповій організації. Лідерство розуміється передусім як певна загальна якість групи, що, з одного боку, тісно пов’язана з іншими її якостями, а з іншого боку – може характеризувати не тільки групу в цілому, але і розглядатися через кожну з її підструктур.Операційний рівень аналізу досліджень лідерства дозволяє відмітити наступне. Досить повно вивчені типи і стилі лідерства в різних видах групової діяльності й ефективність того або іншого стилю в залежності від орієнтації групи на досягнення успіху, участі у діяльності, від типу і змісту завдань групової діяльності.Найбільш повна типологія лідерства з обліком трьох критеріїв (змісту, стилю і характеру діяльності) пропонується в роботі Б.Д. Паригіна «Основи соціально-психологічної теорії». У ній досліджені питання структури і механізмів лідерства, особливості поведінки в залежності від особистості лідера і функцій лідерства в груповій діяльності.Якби керівнику першої половини XX століття раптом довелось потрапити в наш час, він прийшов би в жах від того, наскільки змінилася сама філософія менеджменту. В часи Г. Форда і Ф. Тейлора все було просто: ти – або ведучий, або ведений. Авторитет менеджера був безумовний і знаходився поза межами критики з боку персоналу. Сьогодні все по-іншому. Грань між ведучими і веденими в сучасному менеджменті стає більш умовною. Компаніям насамперед потрібні не виконавці, а лідери. Ця революція в теорії і практиці менеджменту вражає не менше, ніж нові інформаційні технології початку третього тисячоліття.Ще в 1950 – 60-х рр. більшість компаній у кадровому менеджменті зосереджували основні зусилля на підборі і підготовці слухняного й інтенсивно працюючого персоналу. Керівництво обіцяло підлеглим гарні умови праці й оплату в обмін на лояльність і готовність беззаперечно виконувати його вказівки.Все було просто, формальні лідери розробляють стратегію і тактику, а персонал працює над тим, щоб втілити задумане в життя. Механізм подібної моделі менеджменту підтримувався найсуворішими посадовими інструкціями й описами виробничих завдань, виконанням корпоративного гімну перед початком трудового дня, детальним регламентуванням стилю одягу співробітників тощо, нововведеннями організаційної культури. Лідерство в такій управлінській парадигмі сприймалося винятково на формально регламентованому рівні, а будь-яка критика й інакомислення вважалися порушенням її принципів.Однак революція менеджменту зробила свою справу. Уже до кінця 1960-х рр. формальні лідери передових компаній Заходу усвідомили, що навчання слухняних виконавців привело до формування типу службовця, нездатного виявляти ініціативу, прогнозувати проблеми й ефективно використовувати потенційні можливості. Співробітництво між персоналом і менеджментом – предмет раніше другорядний – стало нагальною потребою. Менеджерів більше не задовольняли підлеглі, що уникали вирішення нагальних організаційних проблем тільки тому, що це не вписувалося в рамки їхніх посадових інструкцій або заздалегідь отриманих розпоряджень керівництва. Крім того, керівники зрозуміли, що такий тип службовців здатний ефективно виконувати свої функції і вирішувати проблеми тільки в умовах відносної економічної стабільності, однак у динамічно мінливому конкурентному середовищі, в умовах кризових ситуацій такий персонал найчастіше виявлявся неспроможний.Таким чином, постала усе більш очевидна необхідність кардинальної зміни філософії і принципів організаційної поведінки персоналу. На перше місце відтепер вийшли незалежність і творчий потенціал. Вище керівництво організації змушене було змиритися з тим, що лідери необхідні на всіх рівнях. Компанії повинні були розкріпачити свій інтелектуальний капітал, нормальне управління яким стало неможливим через суворі формальні ієрархічні настанови. Toп-менеджери захотіли, щоб їх підлеглі відкрито висловлювали свої думки, пропонували нові ідеї і проекти, конструктивно критикували менеджмент компанії.Отже, необхідний був зовсім новий стиль управління. Адміністратор, що закостенів, став уже непридатний для виконання нових управлінських завдань. Менеджери нового типу повинні були радикально трансформувати корпоративні культуру і структуру компанії – перебудувати її з безпілотного літального апарату, що беззаперечно виконував розпорядження керівництва, в гнучку організацію, що займається самоудосконаленням, де панує інноваційний дух.Нині лідер – це не просто формальний керівник, він одночасно стратег, тренер і наставник. Лідер не повинен брати участь у кожному рішенні, прийнятому командою. Він вірить у її компетентність: у те, що його підлеглі мають відповідний рівень знань і умінь, щоб приймати оптимальні рішення. Сьогодні вище керівництво делегує повноваження на найнижчі рівні організаційної ієрархії, що дозволяє командам професіоналів повною мірою усвідомити цілі своєї роботи, дає їм відчуття причетності до справи і, отже, відповідальності за його успіх.Можна констатувати, що сучасний державний менеджмент – результат складного багаторівневого процесу, який розпочався в світі у 80-х роках ХХ ст. та базується на теоріях державного управління, в тому числі, теоріях з питань лідерства; формує нову стратегію та підходи щодо управління на першу половину ХХІ ст. Він передбачає реформування та модернізацію державного суспільного сектору з орієнтацією на впровадження в його діяльність основних складових ринкових механізмів, підвищення ефективності функціонування системи державного управління на основі базових компетенцій лідерства: ефективної комунікації, орієнтації на результат, управління людськими ресурсами, аналітичного мислення.Сьогодення вимагає від справжнього лідера в публічній службі вміння допомагати працівникам у реалізації їх управлінських завдань. Цей процес є специфічним, оскільки лідери завжди настирливі й цілеспрямовані в досягненні кращого як для себе так і для своєї організації та працівників. Сформована ними управлінська команда зазвичай натхненно працює, а не відбуває повинність. Останнім часом інтерес до проблеми лідерства підвищився, це пов’язано певною мірою із особливостями сучасного управління в умовах швидких змін в світлі постійних світових криз. Підтвердженням зазначеного стало проведення XVI Конгресу з підготовки вищих державних службовців «Роль вищих державних службовців – лідерство і управління на початку ХХІ ст.» (м. Варшава, Польща) та XVIІІ Конгресу «Демократичний розвиток: вищі державні службовці та політико-адміністративні стосунки» (м. Київ, Україна), на якому представник Польщі Я. Паства зазначив, що в країнах Центральної Європи, які пройшли через системні реформи й нещодавно стали членами Європейського Союзу стосунки між управлінцями та політиками є дуже чутливим питанням та призвели до еволюції системи державної влади, результатом чого стало підвищення ролі управлінців у виробленні політичних програм. Україна як і Польща підтримує дії, спрямовані на підсилення професійного корпусу посадовців, визначає деполітизацію державної служби найнагальнішим і найпослідовнішим завданням з реформування державної служби, яка має усунути пряме політичне керування державною службою та водночас зміцнити політичне лідерство та в даний час відпрацьовує проекти законів  «Про державну службу» та «Про службу в органах місцевого самоврядування» [3].На договірних засадах Нацдержслужба України, Школа вищого корпусу державної служби та регіональні центри перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів в межах Програми розвитку лідерства спираючись на досвід використання лідерства в структурах державної служби США, Канади та розвинутих країн Європи, сприяють забезпеченню розвитку публічного управління та професіоналізму керівних кадрів.Херсонським обласним центром перепідготовки та підвищення кваліфікації розроблена та запроваджена модель організації та змістовного наповнення навчального процесу реалізації програми розвитку публічного управління на обласному рівні. Досвід Центру пропонується до  використання при формуванні стратегій розвитку регіонального лідерства [2].Херсонська область має значний досвід щодо підготовки керівних кадрів публічної служби. Так, вперше в Україні в Херсонській області була запроваджена пілотна навчальна Програма для керівників місцевих органів виконавчої влади, яка була спрямована на формування бачення розвитку та вдосконалення ключових управлінських та лідерських компетенцій керівників усіх рівнів публічної служби. Вона є ключовим аспектом модернізації публічної служби України та приведення її у відповідність до принципів та стандартів Європейського Союзу.Програма розрахована на заступників голови Херсонської обласної державної адміністрації, голів районних державних адміністрацій у Херсонській області та міських, селищних та сільських голів та включає в себе серію навчально-тренінгових модулів тривалістю 1-2 дні: «Стратегічне планування розвитку регіону», «Залучення ресурсів для розвитку», «Ефективне управління організацією», «Комунікації».До забезпечення навчальних модулів залучені висококваліфіковані тренери, які мають міжнародну практику викладання зазначеної тематики і використовують інтерактивні форми навчання.Продовженням зазначеної роботи стало підписання Договору про співробітництво між Школою вищого корпусу державної служби, Управлінням державної служби ГУДС в Херсонській області та Херсонським обласним центром перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій. Серед пріоритетів визначено: розвиток керівників та оволодіння лідерськими та управлінськими навичками, підготовки тренерів з питань лідерства в державній службі. Забезпечено діяльність робочої групи з питань лідерства, проведення науково-методичних та інформаційно-освітніх заходів. Так, в межах навчання проводяться тематичні постійно діючі семінари: «Формування іміджу та лідерських якостей держслужбовця», «Лідерство у сфері державного управління та в системі державної служби», окремі лекції та тренінги з розвитку лідерських якостей на державній службі.Серед останніх заходів Центру можна виділити проведення відео-конференції спільно з Київським міським центром перепідготовки та підвищення кваліфікації «Розвиток лідерства на державній службі». В даний час відпрацьовується навчальна програма розвитку лідерства для керівників органів місцевого самоврядування, з використанням 12-ти принципів доброго демократичного врядування на місцевому рівні, в межах програми навчання «Тренінг для тренерів “Академія лідерства”» на базі інструментарію Програми Ради Європи «Посилення інституційної спроможності органів місцевого самоврядування в Україні» [2].Висновки. Розвиток публічної служби в Україні на початку ХХІ ст. має спиратися на сучасну ідеологію та філософію, світову інтелектуальну базу та стратегічне бачення змін для підтримки процесів її реформування та використовувати конкурентні умови для розвитку лідерства із застосуванням фахових інновацій. Нове бачення лідерів є вкрай потрібним для діалогу всіх учасників процесу з метою визначення нових завдань публічної служби, модернізації системи публічного адміністрування, в цілому, через нові технології управління. Важливим є розуміння їх ролі в реалізації пріоритетів зовнішніх та внутрішніх функцій в місцевому самоврядуванні та на державній службі на регіональному рівні.