Вплив громадськості та науковців на формування державної політики національної пам’яті (на прикладі підписання указу Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії»)

Аналізується вплив громадськості та науковців на формування державної політики національної пам’яті на прикладі підписання Указу Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» від 22 вересня 2011 р. № 925. Показано успішний приклад залучення до сфери державної політики національної пам’яті найбільшої в історії Другої світової війни в Європі трагедії бузувірського знищення нацистськими карателями у березні 1943 р. містечка Корюківка разом із усім цивільним населенням – близько 7 тисяч осіб. Раніше у країні та світі цей злочин проти людяності був практично невідомим. В дослідженні стисло на основі відомих документів і свідчень, спогадів мешканців містечка висвітлено причини, організатори та виконавці цього нацистського злочину проти цивільного населення, перебіг та результати Корюківської трагедії. Також розглянуто політику пам’яті щодо жертв цієї трагедії з повоєнного часу до 2010 р., яку проводила місцева влада з ініціативи громади міста та району.

На формування та розвиток державної політики національної пам’яті важливим, якщо не ключовим фактором, є вплив громадськості та науково-експертної спільноти. Це стосується не тільки героїчних подій, успішних для українського народу та його держави, а також і трагічних сторінок вітчизняної історії.

Конкретне знання про страшні злочини проти людяності та цілеспрямована, послідовна державна політика вшанування жертв трагедій українського народу, є важливою засадою створення нетерпимості та безумовного засудження можливості їх повторення – здійснення в майбутньому потенційними організаторами і виконавцями. Наступні покоління слід виховувати у непримиренності до будь-яких злочинів проти людяності, органічного відторгнення будь-якої злочинної ідеології та політики.

Підписання 22 вересня 2011 р. Президентом України Указу «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» № 925/2011 [25] є класичним прикладом адекватного реагування Голови держави на суспільне замовлення громадськості і наукових кіл за підтримки місцевої державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Отже, ставимо за мету проаналізувати успішність й результативність взаємовідносин суспільства, наукового середовища і влади на прикладі залучення у сферу державної політики національної пам’яті України практично невідомої у країні та світі події бузувірського знищення нацистськими карателями у березні 1943 р. містечка Корюківка разом із усім цивільним населенням.

Територія Чернігівської області перебувала в окупації під управлінням німецького військового командування. З кінця 1942 р. головна польова комендатура № 399 у місті Конотоп Сумської області, в управлінні якої перебували Корюківський та Щорський гарнізонні комендатури, була підпорядкована VІІ відділу при штабі групи армій «Південь» [10; 19; 23, с. 14-15]. Окупаційна адміністрація на території Чернігівщини, крім власне німецьких військових і спеціалізованих каральних формувань, допоміжної поліції, сформованої із числа колабораціоністів – громадян СРСР, широко використовувала підрозділи угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ.

Уночі 27 лютого 1943 р. радянські партизани з’єднання Олексія Федорова розгромили німецький гарнізон, залишки якого уціліли тільки у цегляному будинку лікарні. Визволили в’язнів з тюрми – сім’ї партизанів, активістів з усього району (за офіційними даними – 97, за спогадами – від 37 до 50) [8, с. 6-9].

Начальник штабу 399-ї головної польової комендатури Байєр Бруно Франц (1888 р. нар., уродженець німецького міста Касселя, який помер у 1961 р.) віддав наказ знищити Корюківку разом із її мешканцями з метою помсти та залякування. Виконавцем стали представники зондеркоманди 4а (Sonderkommando 4a) айнзатцгрупи «С», що діяла на території України. У березні 1943 р. її очолював бригадефюрер СС, генерал-майор поліції Макс Томас, а штаб знаходився у Полтаві [10, с. 3-4; 19; 23, с. 14-15]. Для знищення Корюківки айнзатцгрупа «С» створила збірний каральний загін із залучених військовослужбовців німецьких та угорських формувань Щорського гарнізону, колаборантів із числа місцевої допоміжної поліції навколишніх сіл і районів.

Уранці 1 березня 1943 р. з м. Щорс у селище міського типу Корюківка прибув німецький каральний загін. Населений пункт було оточено. Всіх мешканців групами по 50-100 чол. зганяли у великі будинки і розстрілювали. Ось як про це описано в Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р.: «Масові розстріли з наступним спаленням здійснювалися головним чином: 1) У ресторані […] 1 березня 1943 р. в будинок Корюківського ресторану загнано було до 500 чоловік мирного населення, у порядку черговості, партіями від 50 до 100 чоловік. Вони розстрілювалися кожний окремо з автомата на виду всіх присутніх людей. Після всієї цієї розправи 2 березня 1943 р. ресторан разом із трупами було спалено. 2) Таке масове знищення людей шляхом розстрілу з наступним спаленням було проведено також у помешканні земвідділу, у театрі і на території церкви» [12, с. 5-6].

Одночасно до 10 легкових машин із карателями прочісували всі хати й околиці містечка і вбивали жителів у як помешканнях, так і на вулицях [12, с. 6].

Після знищення всіх знайдених корюківців карателі містечко спалили. Очевидці казали, що дим і заграву від пожеж було видно у Щорсі, Сосниці, Холмах [12, с. 6].

Акцію проведено 1 і 2 березня 1943 р. Пізніше, 9 березня карателі повернулися, щоб допалити селище і добити вцілілих. Ось як про продовження цієї трагедії розповіла Лідія Скрипка: «…наумівською дорогою […] просувалися підводи корюківчан з пожитками. Люди забирали й вивозили все, що залишилося після погрому. Ліда бігла й хотіла потрапити на котрусь з підвід. Аж тут – кулеметна черга. Дівча впало у бур’яни і притихло. А фашисти автомобілем заїхали наперед підводам і зупинили їх. Майже всіх людей вивезли до колишньої цегельні, заштовхали у піч для вижарювання цегли, облили їх гасом і запалили. Того ж дня нелюди на Камишанці [район Корюківки – автор] повитягували з підпіч спалених хат стареньких бабусь, які повернулися додому, завели їх до сараю, облили гасом і підпалили. Звірствували як хотіли» [12, с. 6-8].

Наслідки нацистського злочину: вбито близько 7 тис. мешканців. В Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р. вказано, що 1 і 2 березня 1943 р., за підрахунками, здійснено вбивство 6700 чоловік, спалено 1290 будинків. Проте, реальна кількість загиблих, за оцінками дослідників і місцевої влади, є більшою від встановленої комісією. Порахувати всіх через спалення у будинках та велике число неофіційних поховань без зовнішніх ознак навесні-влітку 1943 р. просто було неможливо, а радянські війська вступили до спаленого райцентру тільки 19 вересня цього ж року. Ускладнює оцінку втрат і те, що внаслідок цього злочину повністю припинили існування цілі родини і династії, про які вже нема кому згадати [12, с. 11-12].

У радянський час та перші дев’ятнадцять років існування незалежної України пам’ять про Корюківську трагедію та їхні жертви гідно зберігала міська та районна громадськість за підтримки місцевої влади. Щорічно без погодження та отримання дозволів від обласних та центральних органів виконавчої влади у місті вивішували державні прапори з траурними стрічками, проводили заходи вшанування жертв нацистського злочину.

Про сам факт цієї трагедії писала районна преса, час від часу згадували обласна і центральна преса, наукові видання [15, с. 257-264; 10, с. 9-15]. Таким чином, вітчизняна громадськість і наукова спільнота практично нічого не знала про цю трагедію, були відсутні оцінки щодо її місця в терористичній політиці нацистської Німеччини проти цивільного населення в Другій світовій війні в Європі

У перший половині 80-х рр. XX ст. було здійснено спробу вшанувати пам’ять жертв Корюківської трагедії на державному рівні. Вдалося погодити проект Меморіального комплексу 256-ти спаленим селам і містам України в Корюківці. Це був результат зусиль корюківської та всеукраїнської громадськості й науковців, які нібито переконали ЦК КПУ збудувати Меморіал [12, с. 19].

У 1988 р. видано надзвичайно малим накладом книгу-меморіал «Вінок безсмертя сотням безсмертних українських сіл, що згоріли у вогні фашистських каральних акцій, тисячам нездоланних людей, що жили в них і зазнали мученицької смерті від гітлерівських катів», в якій описана трагедія у Корюківці [5].

Проте, всі зусилля громадськості, науковців і місцевої влади виявилися на той час марними. Після Чорнобильської катастрофи 1986 р. цей проект було згорнуто і забуто.

У 2003 р. до 60-х роковин Корюківської трагедії також безрезультатними виявилися зусилля громадськості, зокрема й статті відомого чернігівського журналіста та історика Сергія Павленка [16; 17; 22, с. 20]. У 2004 р. за підтримки Чернігівської облдержадміністрації та редакції газети «День» його історична розвідка «Чорний понеділок Корюківки» була надрукована у історико-краєзнавчому альманасі «Чернігівщина incognita» [18; 22, с. 21].

Ще однією спробою привернути увагу до знищення населених пунктів разом їхніми мешканцями нацистськими карателями як важливу трагічну подію в національній пам’яті стало створення документальної стрічки. 1 вересня 2009 р. до 70-річниці Другої світової війни телеканал «Інтер» презентував документальний фільм власного виробництва «1377 спалених заживо». Автор і режисер Іван Кравчишин (студія «07 Продакшн») розповів у стрічці про Корюківську трагедію 1943 р. [12, с. 15].

Отже, неодноразові звернення свідків трагедії, громадськості Корюківщини, Чернігівської області й країни за підтримки місцевої влади в часи існування СРСР та до перших трьох президентів незалежної України, у тому числі й до земляка Леоніда Кучми, виявилися, попри обіцянки, невдалими.

Проте, свідки трагедії, громадськість та місцева влада продовжили добиватися гідного вшанування на державному рівні пам’яті жертв Корюківської трагедії 1-2, 9 березня 1943 р. і всіх спалених нацистськими карателями населених пунктів України.

У 2010 р. ситуація почала змінюватися. У грудні того року Український інститут національної пам’яті, Чернігівська облдержадміністрація та Корюківський історичний музей видали збірник документів і матеріалів «Корюківка, 1943: злочин проти людяності» [8]. Він став результатом великої роботи цілого колективу істориків і краєзнавців за повної підтримки (і фінансової) влади, свідків трагедії та громадськості. У книзі вперше було оприлюднено висновок, що знищення карателями міста Корюківка разом із цивільним населенням було найбільшим подібним злочином у Другій світовій війні в Європі (1939 –1945 рр.). Експертні оцінки фахівців Українського інституту національної пам’яті та істориків із Інституту історії України НАН України підтвердили цей висновок.

Вже з січня 2011 р. обласна влада у співпраці з громадськими і ветеранськими організаціями Києва, Чернігівщини, Корюківщини, Українським інститутом національної пам’яті, науковцями і журналістами розпочала потужну інформаційно-просвітницьку компанію інформування вищих органів влади та громадськості країни про Корюківську трагедію [3; 4; 7]. Так, 24 січня 2011 р. в Чернігівському обласному історичному музеї ім. Василя Тарновського проведено презентацію книги «Корюківка, 1943: злочин проти людяності» за участю представників громадськості науковців, журналістів з обласних та центральних засобів масової інформації та представників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування Корюківського району, Чернігівської облдержадміністрації. Видання представив заступник голови Чернігівської облдержадміністрації Віктор Тканко [24].

2 березня 2011 р. на меморіальному мітингу під час відзначення 68-х роковин трагедії у Корюківці голова Чернігівської облдержадміністрації Володимир Хоменко і директор Українського інституту національної пам’яті, член-кореспондент НАН України Валерій Солдатенко пообіцяли зробити все від них залежне, щоб гідно вшанувати пам’ять жертв на державному рівні [6]. Молоде покоління місцевої громадськості так оцінило цю подію в їхньому рідному місті: «І ось нарешті в цьому році, після 68 років після трагедії, завдяки участі у жалобних заходах голови Чернігівської облдержадміністрації В.М. Хоменка, голови Чернігівської обласної ради А.І. Мельника і директора Українського інституту національної пам’яті, член-кореспондента Національної академії наук України В.Ф. Солдатенка, вшанування пам’яті жертв Корюківскьої трагедії вийшло за рамки міського й районного заходу» [7].

Треба відзначити, що зусилля науковців і влади були б нічого не варті без збереженої «живої» народної пам’яті, пронесеної через десятиліття. Знаково, що молодь повністю підтримує зусилля старших поколінь у справі гідного вшанування пам’яті жертв нацистського злочину. Так, Корюківська районна молодіжна громадська організація «Альянс 3000» на своєму сайті [21] регулярно розміщує матеріали та інформації, які стосуються трагедії знищення міста та політики вшанування жертв, підтримала у 2011 р. власним зверненням заклик районної влади, свідків злочину та районної ветеранської організації до вищих органів влади країни щодо відзначення на державному рівні 70-х роковин трагедії, створення Меморіалу [7].

Окремо варто відзначити роль всіх районних і міських керівників органів влади, підприємств і організацій Корюківщини, які адміністративно і фінансово всі роки без огляду на вказівки та дозволи з гори забезпечували збереження пам’яті про жертви нацистського злочину, щорічно проводили меморіальні заходи тощо. Цю естафету зараз гідно прийняли і вже зробили вагомий внесок голова Корюківської райдержадміністрації Олександр Довгаль, Корюківський міський голова Ігор Матюха і керівництво ПАТ «Слов’янські шпалери – КФТП» на чолі з Анатолієм Бондарем та інші представники органів влади і бізнесу району.

Впродовж зими – літа 2011 р. керівництво Чернігівської облдержадміністрації та Українського інституту національної пам’яті розробили проект указу та інші нормативні документи, забезпечили повноцінне інформування Президента України, прем’єр-міністра України, керівництва та депутатів Верховної Ради України про Корюківську трагедію, позицію громадськості і науковців щодо гідного вшанування на державному рівні пам’яті жертв Корюківської трагедії 1-2, 9 березня 1943 р. і всіх спалених карателями населених пунктів України, необхідності створення Меморіалу.

Отже, Президент України, як і має бути, 22 вересня 2011 р. підписав указ, виконавши консолідоване суспільне замовлення громадськості і свідків трагедії, підтримане особисто першими особами центральної та місцевої державної виконавчої влади, народними депутатами України і органами місцевого самоврядування.

Указ передбачив спорудження у місті Корюківка Меморіального комплексу пам’яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами; проведення відповідної дослідницької роботи, організації наукового форуму на цю тему, створення документального фільму, видання відповідної науково-документальної та науково-популярної літератури; проведення у загальноосвітніх та інших навчальних закладах, закладах культури, військових частинах уроків пам’яті, лекцій, бесід, круглих столів, присвячених трагічним подіям березня 1943 р. у місті Корюківка; підготовку тематичних теле- і радіопередач, проведення жалобних заходів у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії на державному рівні, інформування міжнародної спільноти про трагічні події березня 1943 р. у місті Корюківка Чернігівської області [25].

Одним із перших позитивних наслідків підписання Указу Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» стали результати наукових досліджень істориків.

Вже 4 грудня 2011 р. у м. Корюківка проведено міжнародну наукову конференцію «Актуальні проблеми партизансько-підпільного руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни». Організатори: Чернігівська облдержадміністрація, Корюківська райдержадміністрація, Український інститут національної пам’яті, Інститут історії України Національної академії наук України, Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка, Державний архів Чернігівської області, Чернігівський обласний історичний музей ім. В.В. Тарновського, Комунальний заклад «Пошукове агентство по створенню науково-документальних серіалів «Книга пам’яті» та «Реабілітовані історією» Чернігівської обласної ради, Корюківський історичний музей, Чернігівська обласна організація національної спілки краєзнавців України [1; 9].

У 2012 р. колектив авторів-упорядників на чолі з директором Українського інституту національної пам’яті Валерієм Солдатенком видав фундаментальний анотований покажчик «Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941 – 1944 рр.)» [26]. У наступному році Український інститут національної пам’яті спільно з Чернігівською облдержадміністрацією та Пошуковим агенством по створенню науково-документальних серіалів «Книга Пам’яті» та «Реабілітовані історією» Чернігівської обласної ради видали збірник документів і матеріалів «Спалені села і селища Чернігівщини в 1941 – 1943 роках: злочини проти цивільного населення» [23]. За підрахунками фахівців під час перебування німецьких окупантів в Україні з 22 червня 1941 р. до кінця жовтня 1944 р., нацистськими карателями та військами свідомо було знищено понад 670 населених пунктів із 50828 особами цивільного населення в 16-ти областях країни та Автономній республіці Крим [26, с. 48, 51-322].

Кількість спалених сіл по окремих областях у межах сучасного адміністративно-територіального поділу України становить:

1) Вінницька – 17 населених пунктів, вбито 808 осіб цивільного населення [26, с. 51-68];

2) Волинська – 93 (з них 4 села, що не існують), вбито 5056 осіб цивільного населення [26, с. 69-92];

3) Дніпропетровська – 4 (з них не існує – 1), вбито 138 осіб цивільного населення [26, с. 93-94];

4) Житомирська – 121 (із них не існує – 6), вбито 7389 осіб цивільного населення [26, с. 95-152];

5) Запорізька – 1, відсутня інформація про число вбитого цивільного населення [26, с. 153];

6) Київська – 48, вбито 2704 осіб цивільного населення (із них не існує – 16) [26, с. 154-169];

7) Кіровоградська – 2 (з них не існує – 1), вбито 28 осіб цивільного населення [26, с. 170];

8) Львівська – 5 (з них не існує – 1), вбито 269 осіб цивільного населення [26, с. 171-173];

9) Полтавська – 6, вбито 798 осіб цивільного населення [26, с. 174-179];

10) Рівненська – 74 (з них не існує   11), вбито 6954 особи цивільного населення [26, с. 180-200];

11) Сумська – 65 (із них не існує – 13), вбито 4532 осіб цивільного населення [26, с. 201-224];

12) Тернопільська – 7 (із них не існує   1), вбито 1517 осіб цивільного населення [26, с. 225-231];

13) Харківська – 1, вбито 240 осіб цивільного населення [26, с. 232];

14) Хмельницька – 28 (із них не існує   1), вбито 1411 осіб цивільного населення [26, с. 233-261];

15) Черкаська – 15 (із них не існує – 4) , вбито 1342 особи цивільного населення [26, с. 262-267];

16) Чернігівська – 63 (із них не існує – 3), вбито 17642 осіб цивільного населення [23, с. 26-57];

17) Автономна республіка Крим – 127 (із них понад 1/3 з різних причин зникло), за відсутністю довідок порахувати кількість вбитих ще немає можливості [26, с. 295-299].

У 2011 р. Українським інститутом національної пам’яті спільно з Чернігівською облдержадміністрацією, Корюківською райдержадміністрацією, Корюківським історичним музеєм здійснено перше [12], а в 2013 р. – друге, перероблене, виправлене та доповнене видання довідника «Мартиролог встановлених жертв Корюківської трагедії 1943 р.» [13]. У ньому вдалося встановити поіменно 1893 жертви. На жаль, це тільки 28 % всіх вбитих під час каральної акції, загальне число яких за даними Акту комісії від 17 грудня 1943 р. складало 6700 осіб. Навіть побіжний і приблизний аналіз цього скорботного списку показує, що нацистський окупаційний режим в боротьбі з партизанами знищив 704 дітей і підлітків (віком від немовлят до 16 років включно без огляду на стать), за іншим підрахунком – 1097 осіб жіночої статі (від немовлят до похилого віку), які на час війн та лихоліть є найбільш незахищеними серед цивільного населення. Серед загиблих за національною ознакою найбільше українців – 1715 осіб, росіян – 94 особи, поляків – 4 особи і по одній особі – угорець, чех, білорус [13, с. 12].

Керівництво Українського інституту національної пам’яті за підтримки Міністерства закордонних спав України отримало інформацію про організаторів та виконавців знищення Корюківки від архівістів ФСБ Російської Федерації та Центрального відомства з розслідування злочинів націонал-соціалістичного режиму Федеративної Республіки Німеччини [11; 19].

20-22 березня 2013 р. на міжнародній науково-практичній конференції «Хатинь: 1943 –2013. Події. Люди. Пам’ять», що відбулася у м. Мінськ Республіки Білорусь, директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко та заступник директора Інституту з наукових питань Дмитро Вєдєнєєв представили результати досліджень про Корюківську трагедію та знищені нацистськими карателями населені пункти України. Вони зацікавили учасників наукового форуму, дослідників з Білорусі, Росії, Німеччини, Ізраїлю, Польщі, Сербії, Чехії, зокрема, розроблені фахівцями Українського інституту національної пам’яті критерії визначення знищених населених пунктів [14].

Таким чином, результати наукових досліджень, які продовжуються, є вагомим внеском у створенні Меморіального комплексу пам’яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами, з музейною експозицією про всі спалені села і селища України.

Саме тому 1 березня 2013 р. голова делегації Українського інституту національної пам’яті, перший заступник директора Інституту Володимир Кривошея, утаємничений в усі обставини підписання указу та прийняття постанови Верховної Ради України «Про вшанування пам’яті жертв Корюківської трагедії під час Другої світової війни» від 21 жовтня 2011 р. № 3965-VI [20], під час спілкування з учасниками жалобних заходів та журналістами центральних ЗМІ заявив, що підготовка та організація відзначення 70-х роковин Корюківської трагедії 1-2, 9 березня 1943 р. є прикладом успішної співпраці фахівців Українського інституту національної пам’яті, вітчизняних істориків, архівістів і науковців історичних музеїв Києва, Чернігова і Корюківки з вищими органами влади країни, органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування Чернігівщини, журналістами країни й області на виконання наказів і побажань Корюківської громади [6]. Це сприятиме формуванню та реалізації політики національної пам’яті.