Внесок родини Розумовських у розвиток культури в Україні

У статті розглядається внесок представників родини Розумовських у розвиток культури в Україні. Особлива увага приділяється гетьманові Кирилу Розумовському, який мав пристрасть до будівництва та засновував багато церков і дивовижний палац у Батурині. Його сини стали видатними державними діячами, але не забуваючи своїх коренів, підтримували талановитих українських музикантів. Андрій Розумовський відзначився як меценат мистецтв, що піклувався про композиторів. Олексій Розумовський, міністр народної освіти, значно збільшив батькову бібліотеку. У статті відзначено також внесок у культурний розвиток України з боку доньок гетьмана Варвари Репніної-Волконської та Катерини Уварової. Зусиллями Варвари Репніної-Волконської відкривалися інститути шляхетних дівчат. Правнук останнього гетьмана Каміл Розумовський жертвував значні кошти для реставрації палацу в Батурині та школи в с. Лемешах. Загалом просвітницька і меценатська діяльність родини Розумовських була не тільки суспільним обов’язком та неодмінним атрибутом заможної еліти, а свідомою позицією, спрямованою на створення та збереження культурних цінностей.

Історія нашої країни багата на меценатів, які у всі часи підтримували національну культуру, просвітництво, сприяли розвитку наукової думки, реалізовували соціальні ініціативи. Меценати зіграли важливу роль у встановленні української державності, тому їх імена достойно вписані в «скрижалі історії» України: Ханенки, Тарновські, Терещенки, Любомирські, Дідушицькі, Алчевські. У цей список справедливо потрапила і родина Розумовських, яка все життя дотримувалася свого сімейного кредо «Славу примножувати справами». Культурні потреби родини Розумовських, живий інтерес до історичного минулого, бажання принести користь суспільству стали головними аргументами того, що велику частину власних коштів вони направляли на будівництво і утримання храмів.

Останній гетьман України Кирило Григорович Розумовський, мудрий та освічений керманич, прагнув перетворити нашу державу на справжню європейську країну, сприяв її розбудові та культурному розвитку. Особливе значення Кирило Григорович приділяв своїй малій Батьківщині – Чернігівському краю. Тому, не жалкуючи коштів, він активно почав займатися будівничою та меценатською діяльністю, і увічнив своє ім’я в багатьох рукотворних пам’ятках. Кирило Григорович був глибоко віруючою людиною і тому особливу увагу надавав церковному будівництву.

Однією з найвеличніших архітектурних пам’яток XVIII ст., що збереглася до сьогодення є Собор Різдва Богородиці у м. Козельці створений видатними архітекторами Іваном Григоровичем-Барським та Андрієм Квасовим. Він був збудований за кошти Кирила Григоровича та його брата Олексія, і нині цей прекрасний собор є пам’яткою національного значення. Отримавши високі чини та титули, не забув гетьман і про своє рідне село Лемеші, що під Козельцем. Там по собі він залишив пам’ять у односельців, збудувавши у 1775 р. величну Трьохсвятительську церкву.

Для селян у своїх маєтках на Чернігівщині Кирило Григорович зводить багато церков. До найвідоміших з них належить церква Різдва Христова у селі Шептаки Новгород-Сіверського району, яка датується 1774 р. Його коштом були збудовані дерев’яна Георгіївська церква (с. Велике Устя Сосницького району, 1772 р.), церква Святої Трійці (с. Кірове Новгород-Сіверського району), а у селі, яке колись називалося Рикове, в 1772 – 1773 рр. невідомим архітектором був споруджений красивий храм, який теж фундував гетьман. Кам’яна Успенська церква у с. Новий Биків Бобровицького району була споруджена у 1804 р. на кошти вже померлого гетьмана.

Провідним напрямком діяльності К. Розумовського був розвиток гетьманської столиці – м. Батурина. За часів Кирила Григоровича містечко переживає своє культурне та соціально-економічне піднесення. Кирило Григорович облаштовував свою резиденцію за найвищими тогочасними стандартами. Над розбудовою міста працювали такі видатні архітектурні митці як: А. Квасов, А. Рінальді, Ч. Камерон, М. Львов. Прекрасними пам’ятками архітектури, що сьогодні прикрашають Батурин є Церква Воскресіння Господнього та Палац останнього гетьмана. Воскресенська церква – усипальниця Кирила Григоровича будується у 1799 – 1803 рр. і є яскравим зразком класичного стилю. Після смерті гетьмана в храмі над склепом встановили надгробок з білого карарського мармуру роботи визначного скульптора І. Мартоса. Буремні події двох століть завдали церкві значної шкоди, а її реставрація відбулася лише після Другої світової війни. Останні реставраційні роботи Воскресенської церкви розпочалися у травні 2006 р. і після їх закінчення 2008 р. храм продовжує приймати парафіян як і раніше.

Окраса Батурина – палацово-парковий ансамбль Кирила Розумовського, який датується 1799 – 1803 рр. Його автором був знаменитий шотландський архітектор Чарльз Камерон. Ансамбль складається із палацу та двох флігелів, збудованих у класичному стилі в дусі римської архаїки. Даний ансамбль є унікальною, єдиною роботою Камерона в Україні. Доля маєтку – трагічна, адже Кирило Григорович так і не встиг у ньому пожити, і палац поступово почав руйнуватися. Впродовж ХХ ст. було кілька спроб палац відреставрувати, але засяяв своєю первинною красою він лише у 2009 р. Архітектурна спадщина Розумовських на території України, зокрема на Чернігівщині, має досить важливе історичне значення. Але, на жаль, до сьогодні деякі пам’ятки взагалі не збереглися, а деякі дійшли до нашого часу в напівзруйнованому вигляді. Архітектурні перлини Чернігівщини, залишені у спадок родиною Розумовських, потребують значної реставрації, а деякі навіть відновлення.

З перших днів свого гетьманування Кирило Григорович мріяв перетворити Батурин у столичне місто й заснувати там університет з історико-філологічною, юридичною, природничою та медичною кафедрами під протекторатом гетьмана. За проектом від 1760 р. – це мав бути всестановий навчальний заклад з викладанням таких предметів: мов, риторики, філософії, історії, права, фізики, математики, хімії, анатомії, біології та ін. При навчальному закладі планувалося створити гімназію на 40 осіб, яких готували б для здобуття подальшої освіти в університеті та університетських службах. Однак Катерина ІІ категорично заборонила відкривати університет, і проект залишився нереалізованим через ліквідацію Гетьманщини у 1764 р.

У середині XVIII ст. гетьман Кирило Розумовський у Глухові, а пізніше і в Батурині, започаткував мистецький осередок, де на високому професійному рівні презентувалися твори оперного, балетного і музично-інструментального мистецтва. Цей осередок вніс нові бачення у розвиток культурного життя в Україні. К. Розумовський перетворив Глухів на культурну столицю і мистецький взірець для всієї України. У результаті потужного впливу артистичного центру К. Розумовського мистецтво поширювалося по всій Україні, адже місцеві поміщики рівнялися на культурне життя гетьманського двору, засновуючи театри та оркестри – рогові, струнно-духові та симфонічні. Мистецький осередок К. Розумовського не замикався в рамках палацового життя – він забезпечував певний демократизм і встановлював зв’язки не тільки з аристократичною верхівкою, а і був доступний широкому колу простих краян, які могли користуватися бібліотекою та насолоджуватися мистецтвом. Особливою пишністю, багатством відзначалось музичне життя за гетьмана К. Розумовського. Швидко поширювалась мода на музику. Почали надходити із Західної Європи модні інструменти: клавікорди, клавічембало, габої, валторни. У місті діяв військовий оркестр. З’явився професійний театр західного ґатунку. Театр мав оперну, балетну і драматичну трупи, хор, оркестр. До репертуару входили п’єси Есхіла, Гольдоні, Мольєра, Шекспіра, виконувались балети «Венера і Адоніс», «Алоїда» та інші [3, c. 4]. Граф Кирило Розумовський став одним із перших власників приватної капели, яка була чи не найкращою в Російській імперії і поступалась хіба що імператорській. Вона була заснована у 1751 р. Один з перших істориків музичного мистецтва Російської імперії Якоб фон Штелін дав високу оцінку оркестру і хору К. Розумовського: «В Глухові на Україні було організовано капелу, подібної до якої до цієї пори не існувало».

К. Розумовський дав значний поштовх до процвітання творчої діяльності українських композиторів Д. Бортнянського та М. Березовського. Максима Березовського гетьман України відправив своїм коштом навчатися до Санкт-Петербурга та Італії. Це була досить характерна для Кирила Розумовського риса: жертвувати власними коштами для того, щоб відкрити для талановитої особистості ширші можливості. Музична капела Кирила Розумовського, в основному, комплектувалась талановитими вихідцями з навколишніх сіл і містечок і нараховувала понад 40 добре вишколених професіоналів. Музиканти одержували спеціальну освіту в Глухові та за кордоном. Серед інструменталістів глухівської резиденції були виконавці на бандурах, скрипках, кобзах, цимбалах, лютнях. Відомості про диригентів, хормейстерів та співаків гетьманської капели незначні. Капелою деякий час керував Андрій Андрійович Рачинський – автор хорових концертів. А. Рачинський прославився як композитор – зачинатель нового стилю українського духовного циклічного концерту. Ймовірно, що саме в гетьманській капелі в Глухові вперше виконувались його духовні концерти, а потім цей новий музичний стиль поширився в Україні і в Росії.

Оцінюючи діяльність К. Розумовського, історик і археограф Д. Бантиш-Каменський наголошував на «рідкісній справедливості, величі душі, природному розумі, доброті серця, зразковій щедрості, доброзичливості, любові до правди і веселій вдачі гетьмана».

Старший син гетьмана Олексій Кирилович Розумовський продовжив славні починання свого батька. До сьогодення збереглася значна частина нотної колекції Олексія Кириловича, початок якій поклав ще сам Кирило Григорович Розумовський. Вона знаходиться у відділі «Графська нотна колекція Розумовських» Національної бібліотеки України ім. Вернадського. Ця коштовна скарбниця музичної культури налічує 1700 творів композиторів – як відомих, так і маловідомих авторів з Австрії, Англії, Німеччини, Італії, Чехії, Бельгії, Голандії, Франції. У цій колекції музика різних стилів, композиторських шкіл, жанрів і форм, від дуетів до симфоній, від арій до опер [10, c. 439]. У світі збереглися подібні колекції, наприклад, колекція Медичі в Італії чи Естергазі в Австрії.

Син Кирила Григоровича Розумовського – князь Андрій, блискучий дипломат, довголітній посол при Віденському дворі успадкував не лише гроші та маєтки батька, але й любов до прекрасного, до музики, хорових співів, що зіграли таку непересічну роль у долі їхньої родини. І невипадково, саме Відень став тим центром, звідки українська хорова музика поширилася по Європі, в тому числі й на українських землях, що належали до Австрійської імперії. Цілком підтверджується й наявна інформація про знайомство та плідну співпрацю з Людвігом ван Бетховеном. Їх наслідком стали три струнні квартети, а також присвята графу 5-ї та 6-ї симфоній [1, c. 8]. А за цим стояли роки дружби, професійного спілкування та матеріальної опіки нащадка українського козацького роду над великим німецьким композитором. Граф Андрій, який любив музику, чудово знав багато українських пісень, був ще й добрим скрипалем – у створеному ним квартеті професійних музикантів грав другу скрипку. Дуже часто хор Андрія Розумовського називали віденсько-батуринським, адже там виступали земляки Андрія, вихідці з колишньої гетьманської столиці.

Після смерті батька у 1803 р., отримавши спадщину, граф Андрій Розумовський з великим ентузіазмом береться за організацію кращого квартету свого часу і, власне, першого у Європі ансамблю постійного складу – у ньому грали скрипаль І. Шупанціг, альтист Ф. Вайс, віолончеліст Дж. Лінке, партію другої скрипки виконував і сам граф. З концертами квартет об’їздив багато міст Російської імперії.

Внесок Андрія Розумовського у музичну культуру загальновизнаний у світі. Для віденців Андрій Розумовський – «свій». У Відні є вулиця названа на честь А. Розумовського – Rasumofskygasse. Яскравим виявом визнання його заслуг перед європейською музикою є його великий портрет у музеї-квартирі Бетховена на Мелькрбастай у Відні, котрий експонується поряд з портретом молодого Бетховена.

Княгиня Варвара Олексіївна Розумовська, онука останнього гетьмана України, була жінкою видатної вдачі. Дружина князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського, наслідуючи справу свого дідуся і батька, які турбувалися про розвиток освіти, без втоми засновувала школи, лікарні, притулки. Полтавський інститут «благородных девиц» також відкрив свої двері на особисті кошти Варвари Олексіївни. Продовжила справу свого дідуся по збиранню і впорядкуванню нотної колекції, яка знаходилася у родовому маєтку у Яготині [4, c. 44]. Після закінчення Наполеонівської війни княгиня В.О. Рєпніна-Волконська разом із імператрицею Єлизаветою Олексіївною займалася облаштуванням Патріотичного (Єлизаветинського) інституту для дівчаток-сиріт, чиї батьки загинули чи були тяжко поранені під час війни з французами, для якого не пошкодувала частини особистих коштів та родинних коштовностей [6, c. 3]. Таким чином, Варвара Олексіївна своїми благородними справами продовжила благодійні традиції своїх славних предків.

Катерина Олексіївна Розумовська у 1811 р. вийшла заміж за Сергія Семеновича Уварова, Президента Академії наук, Міністра народної освіти, великого прихильника і дослідника античної культури. Особливо широко відома діяльність їх сина Олексія Сергійовича Уварова, засновника Московського археологічного товариства. Він та його дружина, вірна супутниця і помічниця Параскева Сергіївна – тісно пов’язані з розвитком і становленням археології як науки. Археологічні дослідження 1850 – 1880-х рр. можна вважати «уваровським періодом». Уварови були великими знавцями і поціновувачами мистецтва, що і визначило склад їхньої фамільної колекції, у якій були зібрані унікальні експонати. В основі художньої колекції Муромського історико-художнього музею лежить зібрання графів Уварових. Олексій Сергійович провів дослідження старожитностей на півдні Росії і в результаті видав працю російською і французькою мовами «Исследование древностей Южной России и берегов Черного моря», яка принесла йому широке визнання. [7, c. 49]

Каміл Львович Розумовський, правнук гетьмана по лінії сина Григорія, також зробив свій вагомий внесок у розвиток культури в Україні. Під час своєї подорожі, у 1911 р. перебуваючи в Лемешах, на Батьківщині гетьмана він виділяє кошти на будівництво нової цегляної школи на місці старої дерев’яної. Сьогодні в цьому будинку розмістилася контора агрофірми імені братів Розумовських. На її фасаді встановлена меморіальна дошка, що нагадує про свого мецената. У Батурині також залишилися сліди меценатської щедрості Каміла Розумовського. Жахливий стан палацу його предка справив на Каміла Львовича гнітюче враження. На реставрацію родинного маєтку він пожертвував власні кошти у сумі 60 тис. крб. Правнук мав плани відкрити музей старожитностей у відновленому палаці, оскільки він володів цілою збіркою коштовних речей, пов’язаних із життям та діяльністю гетьмана і родини. Новий заклад, який мав би розміститися в палаці останнього гетьмана України К.Г. Розумовського в Батурині, носив би назву  Музей народного мистецтва [5, c. 205]. Реставраційні роботи розпочалися, але, на жаль, планам Каміла Розумовського не судилося збутися і буремні події у світі початку ХХ ст. надовго зупили відновлювальні роботи.

Сьогодні, нащадки гетьманської родини живуть за кордоном, але не забувають своїх витоків та славних меценатських традицій козацького роду.

Багатогранна діяльність гетьмана Кирила Розумовського та його нащадків є, безперечно, вагомим внеском у благодійну справу, що продовжила шляхетні традиції меценатства щедрого українського народу. Просвітницька і меценатська діяльність усієї родини Розумовських була скоріше не їхнім суспільним обов’язком та неодмінним атрибутом заможної еліти, а свідомою позицією, спрямованою на створення та збереження культурних цінностей [2, c. 37]. Слава про будівничу, благодійну, просвітницьку діяльність останнього гетьмана та його родини залишиться у віках.