Вивчення системи органів виконавчої козацької держави сер. XVII – кін. XVIII ст. починаючи з XIX ст. було і є предметом історичних та правознавчих досліджень. Самобутня унікальність та яскраво виражена мілітаризована спрямованість виконавчого апарату Гетьманщини і сьогодні створює широке поле для історичних розвідок, використовуючи досвід попередніх поколінь та новітні розробки історико-правознавчих дисциплін.
Органам виконавчої влади Гетьманщини різних рівнів присвячені роботи таких істориків як О. Апанович, В. Горобець, В. Дядиченко, В. Кривошея, Л. Окиншевич, В. Панашенко, О. Шафонський та інші. Незважаючи на їх ґрунтовний доробок, присвячений центральним органам виконавчої влади, проблема вивчення органів виконавчої влади на регіональному полково-сотенному рівні залишається сповна нерозкритою. Особливої ваги у цьому контексті має столичний Ніжинський козацький полк. Система органів виконавчої влади Ніжинського полку почасти висвітлювалася в роботах О. Лазаревського, М. Петровського та О. Ростовської.
Метою статті є висвітлення органів виконавчої влади Гетьманщини на полково-сотенному рівні на прикладі столичного Ніжинського козацького полку 1648 – 1783 рр.
Відновлення української державності у 1648 р., проявом якого виступала Гетьманщина, поставило перед українським народом питання формування власного державного апарату, виокремлення основних гілок влади, створення нових управлінських структур та посад. В умовах війни і постійного мобілізаційного стану природнім є те, що воєнна організація перетворилася в політичну й територіальну, а поділ на полки та сотні набув функцій схеми державного управління. Перераховані особливості державного апарату Гетьманщини, зокрема на його регіональному рівні, можна простежити на прикладі виконавчих органів влади Ніжинського козацького полку 1648 – 1783 рр.
Вся повнота військової і цивільної влади у Ніжинському полку належала полковнику. Полковниками переважно ставали особи, що були умілими воєначальниками, користувалися особливою довірою гетьмана та мали авторитет серед старшини і козаків полку. Знаком влади полковника були пернач, що носився за поясом та полкова печатка [3, с. 385].
Згідно з козацькими звичаями посада полковника була виборною. Однак на практиці українські гетьмани, прагнучи до централізації влади, призначали полковників власними універсалами. Так, гетьман Б. Хмельницький у 1650 р. особисто призначив ніжинським полковником бужинського сотника Чигиринського полку Лук’яна Сухиню [4, с. 179-180]. Московська влада поступово намагалася позбавити гетьманів права призначати полковників, що було зокрема закріплено у Коломацьких статтях 1687 р. [29, с. 262].
Призначення Л. Сухині ніжинським полковником є унікальним явищем для доби Хмельниччини. За усталеною традицією полковником обиралася старшина – виходець з того ж полку. Дана традиція була скріплена і статтями Переяславського договору 1659 р.[10, с. 123]. У випадку ж з Л. Сухинею, Б. Хмельницький порушив традицію і перевів до Ніжинського козацького полку вихідця зі столичного Чигиринського полку.
Намагаючись централізувати гетьманську владу, Б. Хмельницький і його наступники надавали полковницькі посади своїм родичам. За час існування козацької держави представники правлячих гетьманських родин 6 разів обіймали ніжинське полковництво: Іван Золотаренко (1652 – 1655) – брат третьої дружини Б. Хмельницького Ганни Золотаренко; Василь Золотаренко (1655 – 1656) – брат Івана та Ганни Золотаренків; Григорій Гуляницький (1656 – 1659 рр.) – родич Б. Хмельницького; Іван Обидовський (1698 – 1701) – небіж Івана Мазепи; Петро Толстой (1719 – 1727) – зять Івана Скоропадського; Петро Розумовський (1753 – 1771) – двоюрідний племінник Кирила Розумовського.
Варто зазначити, що призначення гетьманами на посаду полковників своїх родичів у Ніжині, як і в інших полкових містах Північного Лівобережжя, пояснювалося двома чинниками: по-перше, близькістю Ніжина, Чернігова, Стародуба до гетьманських резиденцій у Батурині і Глухові; по-друге, віддаленістю до Запорізької Січі, адже населення прилеглих до Запоріжжя полків більш завзято відстоювало свої права при виборі полковника й авторитет гетьманської булави, особливо після смерті Б. Хмельницького, був тут слабким.
Єдиним свідченням української історіографії про виборність посади полковника, за участі представників Ніжинського полку, є дані знайдені свого часу Миколою Петровським. Будучи в 1928 – 1933 рр. професором Ніжинського інституту народної освіти, М. Петровський підготував статтю «До історії полкового устрою Гетьманщини», в якій описав схему і перебіг виборів полковника, що мали місце у 1690 р. [19, с. 69-73]. Вибори відбувалися у сусідньому з Ніжинським Переяславському полку. За схемою вибори складалися з 2 турів. У першому турі проводилися вибори в окремих сотнях полку, що мали визначити кандидатів на вакантне полковництво. Другий тур виборів відбувалася дещо пізніше, безпосередньо у полковому м. Переяславі.
З метою забезпечити власний контроль над виборами, гетьман І. Мазепа надіслав до Переяслава трьох своїх представників: Захара Шийкевича, військового товариша, колишнього ніжинського полковника 1678 1685 рр. Якова Михайловича Журахівського і ніжинського сотника Василя Ігуменського [19, с. 70]. Загалом у виборах брали участь переяславська полкова старшина, значкові товариші, козаки від кожної сотні, що прибули на вибори на чолі з сотниками, представники міщанства Переяслава. Після зачитання відповідного гетьманського універсалу розпочалося голосування. За свідченням М. Петровського, полкова старшина і значкові товариші кожен мали свою воту (голос). По одному голосу мала кожна сотня і одна вота була надана всьому міщанству. Перемогу здобував той кандидат, який відповідно набирав більшу кількість голосів.
На думку М. Петровського, вибори за такої схеми були притаманні кожному полку Гетьманщини в мирний час. Зважаючи на часті військові дії у роки Хмельниччини і Руїни (1657 1687) дана схема виборів не застосовувалася і набула поширення вже за гетьманування І. Мазепи. Чи обиралися за такої схеми полковники в Ніжині? Дати точної відповіді ми не можемо. Єдиним підтвердження обрання ніжинським козацтвом свого полковника є дані О. Лазаревського. Означені свідчення є винятком і виходять за рамки виборчої схеми поданої М. Петровським, адже вибори відбувалися не в мирний, а у військовий час. Так, улітку 1668 р. ніжинське козацтво самочинно обрало полковником Остапа Золотаренка [15, с. 9]. Такий хід подій пояснюється тим, що в умовах українсько-московської війни 1667 1668 рр. гетьмана, який міг призначити полковника в Ніжин, на той час не було: козаками було вбито І. Брюховецького, а П. Дорошенко у серпні 1668 р., повернувся з військом на Правобережжя.
Поряд з тим, якщо брати за основу свідчення М. Петровського, за часів І. Мазепи загальна кількість голосів при можливому виборі ніжинського полковника розподілялася наступним чином:
-
Ніжинські міщани – 1 голос.
-
Представники сотень Ніжинського полку – 19 голосів (станом на 1690 р.) [7, с. 73]. У залежності від хронологічного періоду в історії Гетьманщини кількість сотень в Ніжинському полку була різною.
3. Полкова старшина – 7 голосів (полкові обозний, писар, суддя, 2 осавули і хорунжі).
4. Кількість значкових товаришів теж у різний час була різною.
Як бачимо, переважна кількість голосів на виборах належала значковим товаришам і полковій старшині. Їхній сумарний голос переважав над голосами козацтва в сотнях і тим більш – міщанства, що давало провладному козацтву можливість обирати вигідного їм полковника.
Починаючи з XVIII ст. виборність й призначення, полковників поступово перейшла до рук російського самодержавства, що намагалося уніфікувати етнічно строкаті провінції своєї держави. У 1713 р. фельдмаршал Шереметєв, штаб якого з 1712 р. розміщувався в Ніжині, вимагав у гетьмана І. Скоропадського звільнити чотирьох підозрілих полковників, серед яких згадувався і ніжинський полковник Л. Жураківський. А через два роки, у 1715 р., до гетьманської резиденції у Глухові надійшла царська грамота про нову систему призначення полкової старшини. Самі вибори скасовувалися, що підривало ключові основи існування козацької адміністрації, заснованої на верховенстві рішень генеральних і старшинських рад. До функцій козацьких рад належав лише відбір двох або трьох кандидатів, одного з яких гетьман, за погодження з резидентом московського уряду, призначав на полковництво [29, с. 262]. Як правило, на полковницький уряд призначалися особи, які користувалися цілковитою довірою царського уряду. Так, після смерті у травні 1718 р. Л. Жураківського, ніжинське полковництво отримав росіянин граф Петро Петрович Толстой. Призначення П. Толстого на ніжинське полковництво започаткувало політично продуману традицію московського уряду розміщувати на старшинських посадах російських дворян, тим самим перетворюючи їх на імперських управителів українськими провінціями держави Романових.
Термін перебування на посаді полковника не був регламентований й залежав як від об’єктивних (переведення на іншу посаду) так і суб’єктивних чинників (хвороба, смерть). Усунення полковників зі своєї посади зазвичай здійснювалося рішеннями гетьманів, а з поч. XVIII ст. – російських урядовців. Так, у 1656 р. гетьман Б. Хмельницький звільнив з посади ніжинського полковника В. Золотаренка, замінивши його Г. Гуляницьким, якого вважав більш досвідченішим військовим і адміністративним керівником. Водночас, у 1685 р. гетьман І. Самойлович позбавив Я. Журахівського ніжинського полковництва, передавши його Яремі Непраку [15, с. 11]. У XVIII ст. зміна ніжинських полковників залежала від рішень Петербургу. У рр. правління російського імператора Петра ІІ Романова (1727 1730), яке співпало з гетьмануванням Д. Апостола (1727 1734), петербурзький уряд власноручно звільняв та призначав полковників. Так, указом від 25 травня 1727 р. звільнено з посади ніжинського полковника графа П. Толстого, а на його місце указом від 6 червня 1727 р. призначено І. Хрущова. З цього приводу історик Б. Крупницький писав: «Залишається враження, ніби російський уряд поспішав з призначенням москалів і інших чужинців. Саме те, що до Ніжена було послано Хрущова, виразно характеризує російську політику. У північних полках України призначаються здебільшого росіяни, що відповідає давній тенденції мати саме тут опору на випадок якихось інцидентів на Гетьманщині» [14, с. 80].
Повноваження ніжинського полковника можна поділити за наступними сферами діяльності:
1. Військова сфера. У військовому відношенні полковник відповідав за стан формованого на території полку військового підрозділу, дбав про його боєздатність, забезпечував дисципліну, матеріальне забезпечення, мобілізацію. Починаючи з XVIII ст. важливим обов’язком ніжинського полковника було складання реєстру підзвітних йому козаків. Так, 10 листопада 1722 р. наказний гетьман П. Полуботок надіслав ніжинському полковнику П. Толстому лист з наказом вислати йому реєстр ніжинських козаків [16, арк. 2].
2. Економічно-господарська сфера полягала в організації господарського життя та збору податків на території Ніжинського полку. Поряд з тим, у віданні ніжинського полковника перебували і вільні незайняті землі, угіддя, поля й ліси полку. Виходячи з військових заслуг, полковники надавали козацькій старшині вільні угіддя, землі, придатні для будівництва гребель і млинів річки. Свідченням цього є універсал ніжинського полковника Артема Мартиновича козакам шабалинівським Опанасу Кириченку і Івану Омельченку на зайняття греблі і будування млина під селом Шабалинів [27, с. 901]; листи ніжинського полковника Л. Жураківського олишівському сотнику Леонтію Шрамченку на села Смолянку, Топчіївку і Березанку Ніжинського полку тощо [2, с. 140-142]. Поступово такі надання одержували не лише військовослужбовці, а й духовенство та цивільні чи потрібні полковнику окремі люди. 8 січня 1675 р. ніжинський полковник Марко Борсук видав універсал ктиторам церков Новомлинських на прибутки від перевозів [27, с. 919], а 3 липня 1670 р. було видано універсал ніжинського полковника Пилипа Уманця про продаж сварківському обивателеві Тимошу Татарину поля, що у селі Сваркові [27, с. 904].
3. Сфера державного будівництва. Ніжинський полковник виступав виконавцем основних рішень гетьмана та генеральної старшини. Його завданням було швидко донести рішення верховної законодавчої влади й пов’язану з цим необхідну інформацію до населення полку та слідкувати за їх виконанням. Прикладом реалізації ніжинськими полковниками гетьманських рішень є універсал гетьмана І. Скоропадського ніжинському полковнику Л. Жураківському та полковій старшині з розпорядженням про запровадження пошти у віданні міської ратуші від 3 лютого 1717 р. В універсалі зазначалося, що ніжинська полкова старшина була відповідальною за надання населенням підвід на користь пошти і відбування інших повинностей [14, арк. 1].
Посада полковника Ніжинського козацького полку передбачала наявність певних рангових володінь, що були закріплені за полковницьким пірначем. Згідно з «Генеральним слідством про маєтності Ніжинського полку 1729 – 1730 рр.» на ранзі ніжинського полковника перебували: села Володькова Дівиця, Рожнівка, Максимівка, Вишнівка, новопоселена слобода біля с. Володькової Дівиці (усі – друга полкова сотня), м. Веркіївка (нинішне с. Вертіївка Ніжинського району – Р.Ж.) і с. Берестовець (Веркіївська сотня) [2, с. 68-70].
У разі раптової смерті чи відсутності полковника в полковому центрі функції очільника полку виконував наказний полковник. Він призначався з числа полкової старшини або заможних козаків Ніжинського полку. Однак траплялися випадки коли наказним полковником Ніжинського полку призначали і вихідців з інших полків.Так, у 1722 р. ніжинським наказним полковником було обрано полтавського полкового осавула С. Тарануху [5, с. 232]. З числа наказних ніжинських полковників, поданих істориком В. Зарубою, варто виокремити відомих військово-політичних діячів Романа Катіржного, Григорія Кобилецького, Василя Золотаренка, Романа Ракушку-Романовського та Лук’яна Журахівського [7, с. 73-74]. Останній, як відомо, найдовше перебував у статусі наказного полковника з 1701 по 1708 рр. У часи відсутності дійсного чи тодішньою мовою «совершенного» полковника наказні володіли всією повнотою влади, зокрема видавали власні універсали і накази. До нашого часу зберігся наказ виданий наказним ніжинським полковником Р. Катіржним [17, с. 12-28], який заступав І. Золотаренка під час його участі у Білоруському поході 1654 – 1655 рр. Поширеною формою наказного полковництва було командування частиною полку, що направлялася в похід. Так, під час Чигиринського походу 1678 р. Ніжинський полк очолював наказний полковник Василь Ігуменський [7, с. 269], а під час російсько-турецької війни 1768 – 1773 рр. – Олександр Безбородько –пізніше засновник Гімназії вищих наук у м. Ніжині.
Сучасний історик О. Путро свідчить, що у ІІ пол. XVIII ст. ми не зустрічаємо відомостей про наказних полковників: «Якщо полк з будь-яких причин залишався без полковника, то до призначення нового полковника полком звичайно управляла полкова старшина. Мабуть, у зазначений час така форма управління, як наказне полковництво, зникла зовсім, або, якщо й мала місце, то дуже рідко» [21, с. 137]. Віддаючи належне досліднику, ми маємо зазначити, що така тенденція не була характерна для Ніжинського козацького полку. По-перше, за 10 років до ліквідації полково-сотенного устрою наказним полковником Ніжинського полку був О.А. Безбородько. По-друге, в останні роки існування української державності простежувалася явна стабільність перебування старшини на посаді полковника Ніжинського полку й призначення наказного полковника не мало необхідності.
Реалізацію влади полковника забезпечувала полкова старшина: обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Формально кожна з посад була виборною, але фактично її отримували прихильники гетьманів і ніжинських полковників.
Першою особою після полковника серед полкової старшини вважався полковий обозний. Функції обозного полягали у віданні артилерією та обозом. Окремим обов’язком ніжинського полкового обозного була реєстрація приїжджого населення до Ніжинського полку [5, с. 246]. Полковому обозному підлягали полкові артилерійські осавул, писар, хорунжий, отамани, кілька гармашів і пушкарів. На уряд полкового обозного, як правило, призначали осіб, що вже мали певний досвід військової старшинської служби. Доволі часто, перед тим як отримати посаду полкового обозного, особа тривалий час займала нижчі посади полкової старшини. Так, останній відомий ніжинський полковий обозний Василь Тимофійович Кладигроб (1774 1779) перед цим у 1765 1768 рр. обіймав посаду полкового хорунжого [7, с. 76]. Траплялися випадки, коли посаду полкового обозного отримували сотники. У 1698 р. за відданість гетьману І. Мазепі ніжинським полковим обозним було призначено Федора Кандибу, який перед цим був конотопським сотником [5, с. 252]. Слід відзначити, що ніжинський старшина Матвій Шендюх (Матюха) займав посаду ніжинського полкового обозного тричі (1671 1672, 1685, 1694 1695)й виконував свої обов’язки за трьох гетьманів (Д. Ігнатовича, І. Самойловича, І. Мазепи) та був підзвітний трьом ніжинським полковникам: П. Уманцю, Я. Непраку та С. Забілі. Як і при генеральній старшині, коли в разі відсутності гетьмана його обов’язки виконував генеральний обозний, полкові обозні часто перебували у ранзі наказних полковників під час військових походів. Загалом відомі імена 13 обозних Ніжинського козацького полку, починаючи з 1659 р. і закінчуючи 1779 р. [12, с. 48-49].На ранзі ніжинського полкового обозного перебували села Смолянка, Топчіївка та Березанка [5, с. 247].
Полковий суддя відав судовим відділом полкової канцелярії, входив до полкового суду та мав власну печатку. До нашого часу збереглися імена 17 полкових суддів Ніжинського полку [12, с. 49]. Як і решта посад полкової старшини, ранг полкового писаря вважався виборним. Поступово функція призначення полкового судді перейшла до ніжинського полковника. Водночас, існують приклади коли гетьмани власноруч призначали полкових суддів Ніжинського козацького полку. Так, 7 липня 1730 р. гетьман Д. Апостол власним універсалом призначив ніжинським полковим суддею Семена Чуйкевича й надав йому у володіння село Куликівку Салтиково-Дівицької сотні, що в подальшому набуло статусу рангового володіння полкових суддів Ніжинського полку [2, с. 70].
Діяльністю полкової канцелярії відав полковий писар, якому підлягали канцеляристи (10-16 чоловік). Також у його підзвітності були сотенні писарі. Призначення ніжинського полкового писаря здійснювалося з волі ніжинського полковника. Почасти, у XVIII ст., рішення ніжинських полковників скріплювалися гетьманськими універсалами. Так, у 1722 р. наказний гетьман П. Полуботок власним універсалом підтвердив призначення ніжинським полковим писарем Павла Минецького [26, с. 184-185]. Під час військових походів полковий писар теж залучався до військових справ. Він відав полковою військово-похідною канцелярією, під його керівництвом велося листування з російським командуванням і гетьманською адміністрацією. Упродовж 1654 – 1783 рр. у Ніжинському полку служило 27 писарів. Завадські Федір і Осип, Михайленко Павло, Максимович Дмитро та Пироцький Іван займали цю посаду не один раз [12, с. 49]. До рангу полкового писаря Ніжинського козацького полку було прикріплено с. Кропивна другої Ніжинської сотні [2, с. 70].
Безпосереднім помічником полковника виступав полковий осавул, який мав власну печатку. Він відав списками козаків полку, відповідав за їх бойову підготовку, організацію військової служби, очолював окремі загони, стежив за дотриманням порядку і дисципліни у полку, організовував розшук злочинців та контролював виконання судових рішень. О. Шафонський прирівнює функції полкового осавула під час походів до функції майора регулярної російської армії у сер. XVIII ст., який повинен був відповідати за «исправность и чистоту целого полку» [28, с. 354]. В окремі періоди в полку могло бути одночасно 2 осавули. Помічником осавула був підосавул. Виходячи зі своїх повноважень, полкові осавули мали перебувати у більшості військових походів. У XVIII ст. вони, на відміну від полковників, брали безпосередню участь у бойових діях російської армії. Встановлено, що у 1765 р. з Пруського походу в контексті Семилітньої війни (1756 – 1763) повернулися ніжинські козаки на чолі з полковим осавулом Павлом Коцебою[8, арк. 3 зв. – 4]. Загалом, у роки Гетьманщини, відомі 54 полкові осавули Ніжинського козацького полку [7, с. 76]. У І пол. XVIII ст. на ранговому володінні ніжинського полкового осавула перебувало с. Пашківка [2, с. 75].
Найнижчою посадою серед полкової старшини вважався чин полкового хорунжого. Зазвичай полкові хорунжі, як і решта посад полкової старшини, призначалися полковником і затверджувалися гетьманом, а з 1764 р. – Другою Малоросійською колегією. Підставою для одержання посади полкового хорунжого могла стати успішна військова служба. Яскравим прикладом даної тенденції є ніжинський полковий хорунжий Василь Кирилович Грива, який обіймав цю посаду упродовж 20 років: з 1740 по 1760 р. До одержання посади полкового хорунжого В. Грива у 1734 р. був учасником війни за «польську спадщину» (1733 – 1735) та російсько-турецької війни (1735 – 1739) [15, с. 46]. Водночас, Прокіп Адасовський у 1772 р. отримав ранг ніжинського полкового хорунжого за проявлену ним особисту хоробрість під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. Функції полкового хорунжого полягали в збереженні полкових корогви і значка – малого прапора. Починаючи з гетьмана І. Скоропадського кожен полк мав двох хорунжих: старшого і молодшого. Перший охороняв полкову корогву, а другий, відповідно, – полковий значок. За свідченнями О. Апанович, обов’язки полкового хорунжого були близькими до обов’язків полкового обозного, але вони носили менш самостійний характер і поєднувалися з адміністративно-господарчими та конкретними військовими дорученнями полковників [1, с. 67]. У Ніжинському козацькому полку ІІ пол. XVII – кін. XVIII ст. хорунжими були 33 особи, встановлені істориком В. Кривошеєю [12, с. 51]. На ранзі хорунжого Ніжинського козацького полку знаходилось с. Іллінці Веркіївської сотні [2, с. 71].
За свідченнями В. Дядиченка, на відміну від інших полків, зокрема, Гадяцького, Лубенського і Прилуцького, полкова старшина Ніжинського полку не одержувала грошової плати за виконання своїх функцій, оскільки володіла ранговими селами [5, с. 235].
Поряд з окресленими посадами полкової старшини одноосібного характеру, в Ніжинському полку діяли і колегіальні органи виконавчої влади.
Вищим колегіальним виконавчим органом у Ніжинському козацькому полку була полкова канцелярія. Очолював полкову канцелярію полковник, а її роботою керував полковий писар. Полкова канцелярія складалася з трьох відділів: скарбового, рахункового і судового. Контроль за роботою відділів здійснював реєнт – помічник полкового писаря. До штату полкової канцелярії входили старші канцеляристи і канцеляристи. За свідченнями В.В. Панашенко, полкові канцелярії складали компути – списки козаків полку з відомостями про їх майнове становище, проходження ними військової служби [18, с. 3-22]. Відповідали за компути полкові осавули. З полкової канцелярії виходили універсали, накази і листи полковників. До нашого часу зберігся «Журнал реєстрації вхідної кореспонденції за 1775 р.», що стосується ніжинської полкової канцелярії і сьогодні зберігається у фондах ВДАЧО у м. Ніжині [6, арк. 1-44]. У ІІ пол. XVIII ст. відправні прохання ніжинської полкової канцелярії до сотенних канцелярій чи окремих осіб реєструвалися у спеціальній книзі [9, арк. 1-11].
Наступною ланкою після полкових були органи виконавчої влади сотенного рівня. Подібно до полковника, сотник зосереджував всю повноту виконавчої влади, здійснював адміністративні, військові та судові функції у межах підпорядкованої йому територіальної одиниці. Символом влади сотника була сотенна хоругва, що зберігалася в одній з церков його резиденції, а під час походів перебувала разом з сотнею. До його обов’язків входило оприлюднення та виконання наказів, отриманих з полкової канцелярії, проведення ревізій населення, описів майна, стягнення різних зборів з населення, засвідчування угод про купівлю-продаж маєтностей та ін. Так, за архівними даними «Журналу реєстрації вхідної кореспонденції за 1775 р.», сотники, зокрема новомлинський Кирило Кошелєв, звітували до Ніжина про стан поточних справ у сотнях [6, арк. 15 зв.].
Під час Національно-визвольної революції 1648 – рр. посада сотника була виборною й перебувала у компетенції сотенної ради. Пізніше результати рішення сотенної ради затверджувався радою генеральної старшини або полковою радою. Починаючи з 1680-х рр. сотників призначав ніжинський полковник і затверджував гетьман [24, арк. 1]. До нашого часу зберігся універсал гетьмана І. Самойловича про призначення «військового товариша» Ф. Кандиби конотопським сотником Ніжинського полку [27, с. 768-769]. Після антиросійського виступу гетьмана І. Мазепи російський уряд власноруч почав призначати сотників Ніжинського козацького полку. Так, у кінці 1708 р. царський указ призначив новомлинським сотником Григорія Шишкевича [5, с. 258]. Натомість, царським указом 1715 р. було запроваджено новий порядок обрання сотника: сотенна старшина (осавул, писар і хорунжий) рекомендувала трьох кандидатів на посаду, а гетьман та царські урядовці затверджували одного з них [18, с. 11]. Як наслідок у І пол. XVIII ст. відомі поодинокі випадки обрання сотника козаками самої сотні. Наприклад, у 1727 р. новомлинські козаки обрали сотником Івана Шишкевича і їх вибір був затверджений гетьманським урядом від 1 січня 1728 р. [15, с. 70]. За періоду Російської імперії, упродовж 1734 – 1750 рр., сотників призначала Генеральна військова канцелярія. Після скасування гетьманства в 1764 р. призначення сотників перейшло до президента Другої Малоросійської колегії.
За твердженням О. Апанович, сотники користувалися майже необмеженою владою в сотні, допускали насильства та свавілля, прагнули примножити свої земельні володіння, всіляко ухилялися від військової служби [1, с. 70]. Так, конотопський сотник Андрій Лизогуб (1716 – 1719) здобув свою посаду лише завдяки підтримці свого молодшого брата Семена, одруженого на дочці гетьмана І. Скоропадського. З його наполягань з конотопського сотництва був усунений Григорій Костенецький. Отримавши посаду сотника А. Лизогуб завдавав утиски, обкладав новими податками і відробітками населення Конотопської сотні, привласнював гроші з військового скарбу, що мали бути використані на потреби війська [15, с. 204]. Водночас, десятки скарг гетьманам І. Скоропадському і Д. Апостолу було подано населенням Батуринської сотні на сотника Федора Стожка (1713 – 1732). Так, мешканець с Пальчики Іван Шевченко скаржився, що сотник намагався зробити його своїм підданим, а коли той відмовився – відібрав у селянина вола. У 1727 р. Ф. Стожок зґвалтував дівчину Проську й відмовився на ній одружуватись. Дівчина поскаржилася на це козаку Гришаєнку і той написав по це гетьману. У відповідь батуринський сотник заказав «забити в колодки» козака і вимагав 5 рублів за його звільнення. Всіх же ж козаків Батуринської сотні він обклав податком в 1 руб [15, с. 248-250]. Хоча згадані сотники і були відсторонені від посад, їхні наступники теж продовжували безкарно чинити злочини і зловживання владою.
Посада сотника теж передбачала низку рангових володінь. Так, у Ніжинському козацькому полку на ранзі сотника третьої Ніжинської сотні перебувало с. Будище [2, с. 71]. Натомість до ранку новомлинського сотника були прикріплені наступні володіння: орні поля та сінокоси біля с. Рижки, поля і сінокоси в урочищі Некрасівцях, озера Ситне та Световальне біля того ж с. Рижки [2, с. 73].
Сотник очолював сотенну старшину, до якої входили сотенний отаман, сотенний писар, сотенний осавул, сотенний хорунжий. До функцій перерахованої старшини, окрім отамана, належали ті ж обов’язки, що і полковій старшині. На відміну від полкової старшини Ніжинського козацького полку сотенна старшина не мала рангових володінь і її забезпечення повністю покладалося на козацьке і селянське населення підпорядкованих їм сотень. Так, на утримання сотенного писаря Борзенської, Новомлинської, Олишівської, Дівицької сотень кожен козацький двір щороку платив по 2 копійки; тоді як у Конотопській сотні на писаря збирали лише по 1 коп. на рік [5, с. 271]. У такому самому співвідношенні козаки перерахованих сотень утримували і сотенного хорунжого.
Нижчу ланку військової сотенної старшини становили осавул та хорунжий. Вони, насамперед виконували військові функції: відповідали за озброєння козаків, їх навчання, постачання провіанту під час походів, а також відали всіма списками козаків сотні придатних до військової служби. У XVIII ст. виконання деяких з перерахованих функцій було складним. Зокрема, часті військові походи Російської імперії та будівництво каналів і фортець стало причиною ухилення козаків від мобілізації [1, с. 53]. На прикладі Ніжинського полку можна простежити і ту тенденцію, що в залежності від кількості населення кількість осавулів у сотнях теж була різною. Так, у І пол. XVIII ст. у Олишівській сотні було два сотенні осавули, а у Веркіївській – навіть чотири [5, с. 274]
Сотенний отаман управляв частиною сотні – куренем. Почасти його називали курінним отаманом. Посада курінного отамана вважалася виборною, але здебільшого призначалася сотенною, полковою, а то і генеральною старшиною. Так, курінний отаман с. Красне Батуринської сотні Левко Кудря був призначений на цю посаду батуринським сотником Ф. Стожком. Місцеві козаки висловили своє незадоволення й побили гінця, посланого в село Л. Кудрею. Якщо в цьому випадку отамана призначив сотник Ніжинського полку, то батуринського отамана Федора Приму призначив сам гетьман І. Скоропадський [15, с. 248-249]. Обов’язками курінного отамана було складання списків козаків свого куреня, відповідальність за їх збір під час мобілізації і стан спорядження до походу.
У разі додавання до військової влади адміністративних функцій у межах свого міста, курінних отаманів називали городовими отаманами. За свідченням І. Крип’якевича, посада городових отаманів виникла ще за польської доби, в 30-ті рр. XVII ст. [13, с. 360], проте в той час вона не відігравала особливої ролі. Значення і функції посади городового отамана зросли починаючи з моменту створення у 1648 р. Української козацької держави. Зважаючи на те, що полкова старшина зазвичай першою вирушала до військових походів, городові отамани, які залишалися в містечках, зосереджували у своїх руках всю повноту адміністративної влади. Відносно Ніжинського козацького полку, то починаючи з 1649 р. зустрічаються відомості про діяльність городових отаманів у сотенних центрах Конотоп і Глухів. Відомо, що останні листувалися з московськими воєводами, що стосувалося прикордонних справ [13, с. 361].
З процесом інкорпорації Гетьманщини до складу Російської імперії український державний апарат втрачав реальну владу і був остаточно скасований урядом російської імператриці Катерини ІІ (1762 – 1796) у 1782 – 1783 рр.
Отже, органи виконавчої влади Ніжинського козацького полку сер. XVII – кін. XVIII ст. відповідали загальноприйнятій традиції державного будівництва на полково-сотенному рівні. Система одержання посад полкової старшини в Ніжинському козацькому полку, як і у всій Гетьманщині не була сталою і чітко визначеною. Полковництво отримували як шляхом виборів, так і призначень особисто гетьманами. Сотники Ніжинського козацького полку теж обиралися як козаками сотні, так і призначалися зверху. Таке двоїсте поєднання є прикладом співіснування демократичних і авторитарних тенденцій в управлінні козацькою державою ІІ пол. XVII – кін. XVIII ст. Покладені на органи виконавчої влади функції дозволяли полковій і сотенній старшині створити умови для соціально-економічного розвитку м. Ніжина і сотенних центрів, гарантувати порядок у суспільстві, створити систему захисту населення Ніжинського полку і виконання ним поставлених державою завдань. Водночас, означені посадовці, перш за все, дбали про власне збагачення, вимагали чисельні хабарі, утискували козацьке і селянське населення. У кін. XVIII ст. органи виконавчої влади Ніжинського козацького полку набули суто формального значення, не мали реальних важелів влади й були скасовані російським урядом.