Службовці Чернігівської міської управи: до питання про оплату праці (1901 – 1917 рр.)

Йдеться про оплату праці членів Чернігівської міської управи. Вони мали статус державних службовців й отримували заробіток у розмірі, визначеному гласними думи. Обсяги посадових ставок вивчаються у динаміці протягом 1901 – 1917 рр., використовуються статистичні дані про зарплату в інших установах і закладах Чернігова та ціни на продовольство. Заробітна плата службовців була сталою. Впродовж 1901  1905 рр. міський голова Чернігова отримував 3000 рублів щорічно,секретар  1500 рублів, три члени управи  900 рублів, кожен з них додатково мав 300 рублів на відрядження, в підсумку  1200 рублів. У зв’язку з розширенням кола обов’язків у 1905 р. відбулося підвищення ставок, які лишалися незмінними до революції 1917 р. Міський голова отримував 3600 рублів, секретар  1800 рублів, члени управи  1500 рублів кожен. Місто, порівняно з іншими губернськими центрами, програвало за економічними параметрами, тому обсяги посадових ставок визначалися не тільки раз на чотири роки, але й лишалися статичними протягом кількох наступних обрань, чи, навіть, зменшувалися. У період Першої світової війни надавалася одноразова матеріальна допомога з огляду на подорожчання продуктів харчування, палива, предметів першої необхідності.

Міське самоврядування Чернігова початку ХХ ст. структурувалося двома інституціями. Розпорядчі функції покладалися на думу, виконавчі – на управу. Обиралися вони на чотири роки представниками місцевої громади, наділеними виборчими правами. Підставою для їх отримання слугувала сплата податків із нерухомості (її вартість мала сягати не менше 1 тис. руб.) або торговопромислових закладів (купувалися патенти купців 1-2 гільдій). Безпосередньо персональний склад управи презентувався міським головою, секретарем і кількома управлінцями, відповідальними за конкретні сфери муніципального господарства. Упродовж 19011906 рр. членство в управі мали три особи, з 1907 р. – чотири, що зумовлювалося ускладненням посадових обов’язків. Усі члени виконавчої інституції перебували у статусі державних службовців, просувалися по кар’єрній драбині відповідно до Табелі про ранги й отримували заробітну плату у розмірі, визначеному гласними (депутатами) думи.

Дослідники вже цікавилися історією формування та діяльності міського громадського управління Чернігова. Мова йде про розвідки В. Шевченка [12], В. Руденка [10], О. Вільшанської [1], Т. Демченко, О. Тарасенка [2], Ю. Нікітіна [9], В. Качмалої [7] та інших. Проте, досі лишається маловивченою проблема оплати роботи в управі. Вважаємо, що означена тема є актуальною й містить наукову новизну. Виконавча гілка самоврядування не лише втілювала у життя постанови думи, але й користувалася правом самостійного прийняття рішень. Затверджувалися, приміром, плани будівництва приватних помешкань, громадських купалень, промислових закладів, безпечних з екологічної точки зору; видавалися дозволи на різноманітні перебудови й капітальні ремонти; спільно з представниками поліції контролювався процес забудови населеного пункту. З огляду на це доречно з’ясувати, а розмір службового окладу виступав у ролі чинника, що стимулював ініціативність і продуктивність праці, чи, навпаки, викликав бажання працювати у напівсили? Отож, мета нашої студії полягає у тому, аби проаналізувати обсяги заробітку службовців Чернігівської міської управи протягом 1901 – 1917 рр.

Розміри ставок для управлінців, як зазначалося, окреслювалися гласними перед балотуванням на посади. У такий спосіб прагнули уникнути суб’єктивності, зважаючи на певну особистість, адекватно оцінити у грошовому вимірі роботу того чи іншого службовця. Відтак, із 1901 по 1905 рр. міський голова Чернігова отримував 3000 руб. на рік, секретар – 1500 руб., троє членів управи – по 900 руб. і додатково 300 руб. на відрядження, тобто, у сукупності – по 1200 руб. кожному [4, арк. 81 зв.]. Якщо підсумувати, то щорічно з бюджету асигнували по 8100 руб. Прикметно, що означені суми стало виплачувалися ще з 90-х рр. ХІХ ст. Єдина відмінність – до 1901 р. міському секретареві нараховували по 1200 руб. На засіданні думи від 30 травня 1901 р. вербалізували питання про збільшення заробітку на 300 руб., врахувавши складність виконуваної роботи – ведення діловодної документації, продукованої і думою, і управою. «… заробітна плата міському секретарю з вищою освітою у 1200 руб., – прозвучало з вуст гласного Маврикія Фрідмана, – дуже мізерна, беручи до уваги обсяги праці, адже міський секретар не лише секретар думи, але й управи; він пише усі важливі доповіді думи. Відтак виступаючий запропонував підвищити оклад на 300 руб., наголосивши при цьому, що «така надбавка дуже незначна. Якщо дана особа… залишить посаду, то на такий малий заробіток складно буде знайти іншу» [4, арк. 81]. Гласні погодилися з думкою, а отже, з 1901 р. міський секретар отримував вже по 1500 руб. на рік [4, арк. 81 зв.].

Нові вибори до інституцій міського самоврядування на 1905 – 1909 рр. актуалізували й питання про підвищення окладів членам управи. У ході обговорення було, зокрема, підкреслено: «Ця посадова особа (міський голова – Л.Ш.) присвячує весь свій час міським справам і не може мати додаткових занять; крім того міський голова повинен здійснювати за свій рахунок поїздки. Якщо порівняти оплату праці у вільних професіях, порівняння буде не на нашу користь: у вільних професіях праця оплачується значно краще, хоча праця міського голови важча й відповідальніша» [6, арк. 79]. «Праця міського секретаря велика, – читаємо у думському протоколі, – він працює не лише в управі, але і в думі; у деяких думах існує по два секретарі – секретар думи і секретар управи, у нас це поєднується в одній особі. … доповіді думи складаються ретельно і детально. Міський секретар бере участь в усіх комісіях: в одних, як член, в інших як секретар; доповіді комісій готуються ним же і так само детально і добре, як і доповіді управи думі» [6, арк. 80]. Гласні визнали почуте справедливим й постановили, щоби протягом 1905 – 1909 рр. міському голові нараховували 3600 руб. [6, арк. 79 зв.], секретареві – 1800 руб., членам управи – по 1500 руб. (1200 руб. – ставка і 300 руб. – на відрядження чи, так звані, «роз’їзні» кошти) [6, арк. 80].

Харківський науковець Д.М. Чорний, змальовуючи соціально-політичний портрет еліти українських міст початку ХХ ст., констатував обумовленість окладів очільників самоврядних структур розмірами населеного пункту та ступенем розвиненості комунального господарства [11, с. 146]. У разі достатньої наповненості місцевого бюджету зафіксовані факти підвищення заробітної плати службовцям управи вже через роки після делегування на посади. Так, 1906 р. у Єлисаветграді міському голові збільшили оклад на 2000 руб., порівняно з 1905 р., заступнику і членам управи – на 200 руб. [8, с. 57]. Річні прибутки Чернігова не дозволяли подібного. Місто, порівняно з іншими губернськими центрами, програвало за економічними параметрами, тому обсяги посадових ставок визначалися не тільки раз на чотири роки, але й лишалися статичними протягом кількох наступних обрань, чи, навіть, зменшувалися. Підтвердженням того став той факт, що з 1905 по 1917 рр. посадовці Чернігівської управи отримували ті ж, затверджені у серпні 1905 р., 1500 руб. за виконання обов’язків членів управи і секретаря (як бачимо, секретареві зменшили виплати на 300 руб.) і 3600 руб. – міському голові.

Для порівняння, станом на 1914 р. керівники Чернігівської губернської і повітової земських управ заробляли відповідно по 5000 і 2400 руб. [3, арк. 8, 14], члени – по 3000 і 1500 руб. [3, арк. 8 зв., 14]. Грошові еквіваленти праці директора міського громадського банку Чернігова становили 2400 руб., його заступників – по 1500 руб. [5, арк. 24 зв.], завідувача міського ломбарду – 720 руб., касира – 600 руб. [5, арк. 27 зв.], міського санітарного лікаря – 1200 руб. [3, арк. 60 зв.], молодшого і старшого фельдшерів Чернігівських богоугодних закладів – 620 і 845 руб. [3, арк. 10 зв., 11]. Скориставшись матеріалами з інших міст українських губерній, відзначимо, що протягом 1911 – 1913 рр. найбільше платили міському голові у Катеринославі – 10 тис. руб. і Харкові – 8 тис. руб., менше – Маріуполі – 4800 руб., Сумах – 4000 руб., Луганську – 3600 руб., Кременчуку – 3500 руб., Олександрівську, Бахмуті, Павлограді – 3000 руб., Новомосковську, Нікополі, Ромнах – 2500 руб., Ніжині – 2400 руб., Глухові і Прилуках – 1800 руб. [11, с. 146]. 1912 р. міський голова Києва отримував 8000 руб., заступник – 6000 руб., члени управи – по 4000 руб. [8, с. 57].

У роки Першої світової війни, що спричинила глибоку економічну кризу, службовцям Чернігівської міської управи надавалася одноразова матеріальна допомога. Так, у серпні 1916 р., враховуючи подорожчання продуктів харчування, предметів першої необхідності, палива та знецінення грошей, на засіданні думи пролунала пропозиція про цільові доплати членам управи «… у скромному розмірі доступному для коштівміського управління…». «Взявши до уваги з одного боку надзвичайно збільшені ціни на усі без виключення товари життєвого вжитку, а з іншого – стан міських фінансів, – йшлося у протоколі зібрання гласних, – достатньо було би міському голові асигнувати 540 руб., секретарю управи – 270 руб., чотирьом її членам – по 225 руб.». Тобто, із 1 липня 1916 р. мали додатково виділити з бюджету 1710 руб. [5, арк. 419].

Цікаво, що тодішній міський голова Аркадій Верзилов, усвідомлюючи делікатність питання, спробував попередити небажані дебати перед голосуванням. Він запропонував, аби джерелом для виплат стали невикористані гроші на відрядження, а для голови – оплата за виконання обов’язків очільника сирітського суду. Досі за ці функції А. Верзилов не отримував коштів, зекономлена сума якраз і сягали 540 руб. Однак, коли розпочалося обговорення, не дійшли одностайності серед думців. Чулися відверті звинувачення на адресу службовців управи, які й так мали чималі ставки, порівняно з доходами пересічних громадян, котрі також живуть в умовах загальної дорожнечі. Наведемо лише найбільш емоційні висловлювання гласних Іларіона Тудоровського і Матвія Архипова: «… вони усі люди заможні: нема підстав робити надбавки особам, які отримують по 300 руб. на місяць… Каса порожня, а ми будемо робити надбавки…». «… а хто тепер бідним домовласникам надбавить, – гарячкував М. Архипов. Я повинен дотримуватися інтересів домовласників. Якщо їм мало, то нехай подадуть у відставку і ми виберемо інших. Ставлять це питання без докорів сумління і просять» [5, арк. 419 зв.]. Натомість колишній міський голова Чернігова Микола Рудін намагався заспокоїти зібрання. Він переконував присутніх, що це держава зробила надбавки посадовцям, у більшості установ навіть при окладі понад 5 тис. руб. дозволяється одноразова допомога. «Не можна нам, – зазначив він, – поставити своїх службовців у таке становище, що виходить із рамок». Чи то спокійна промова М. Рудіна, чи то інший чинник, але за результатами голосування (14 чол. – «за», 8 – «проти») дума вирішила таки виділити доплати службовцям управи в означених вище розмірах [5, арк. 421 зв.].

Потреба у фінансовій допомозі мала місце. Тільки з січня по жовтень 1916 р. спостерігалося поступове, але невпинне подорожчання м’яса і хліба. Залежно від ґатунку фунт (400 гр.) яловичини зріс у ціні на 12-13 коп. (67-108 %), свинини – 5-7 коп. (25-39 %), баранини – 15-17 коп. (131-136 %), ковбаси і шинки – 10 коп. (відповідно на 33 і 17 %); житнього чорного хліба – 2 коп.(50 %), напівбілого – 2,5 коп. (56 %), білого поклеванного – 2,5 коп. (45 %), французька булка вагою 45 золотників (1 золотник – 4,27 гр.) – на 2 коп. (33 %) [5]. За проїзд гужовим транспортом, однокінним екіпажем 2-го розряду платили 0,25-1,1 руб. залежно від відстані, парокінним – 0,4-2,1 руб. Користування однокінним та парокінним екіпажами 1-го розряду обходилося у півтора рази більше [5, арк. 186, 186 зв, 187].

У цілому ж, задля виваженості висновку про розміри окладів посадовців варто мати на увазі. По-перше, початок ХХ ст. поставив перед членами Чернігівської управи нові завдання. Помітно розширився і поглибився спектр обов’язків щодо комунального господарства, експлуатації об’єктів муніципальної власності, реалізації соціально важливих проектів. Зі вступом імперії у Першу світову війну додалася купа проблем, пов’язаних з облаштуванням військових частин, поранених, біженців; економічна криза змушувала дбати про належне продпостачання міста, регулювання цін на місцевих базарах тощо. Органи самоврядування, як ніколи, потребували спеціалістів, спроможних працювати з максимальною віддачею, добре знаючих свою справу. До моменту виборів вони обіймали певні посади відповідно до фахової освіти з належною оплатою. Будучи делегованими в інституції громадського управління, сподівалися, цілком природно, на гідну матеріальну винагороду.

По-друге, доцільно усвідомлювати масштабність і різноплановість виконуваної роботи управлінців, ступінь відповідальності перед громадою і державною владою, врахувавши при цьому психологічний аспект. Члени управи були під постійним і прискіпливим поглядом місцевої спільноти. Як відомо, окремо взятій особистості або певному мікросоціуму властиво сприймати як належне поліпшення благоустрою міста, вирішення господарсько-побутових, соціально значимих проблем. При цьому абсолютно не замислюючись, яких зусиль вартувало, скажімо, забрукувати Чернігів, електрифікувати, запровадити централізовану систему водопостачання, відкрити новий навчальний заклад і т.п. Натомість будь-які, нехай дрібні, недоліки у роботі, зумовлені часом нездоланними перепонами, викликали не лише хвилю критики, у тому числі й на сторінках «Черниговских губернских ведомостей», але й подання скарг до вищих владних інституцій. З іншого боку, члени управи були державними службовцями, а отже, їхня діяльність так само ретельно контролювалася губернським правлінням, представники якого вимагали від самоврядних структур фінансувати першочергово так звані «обов’язкові загальнодержавні потреби». Часом важливе для міста питання не вирішувалося через бюрократичну тяганину або особисту неприязнь між очільниками самоврядування і губернської адміністрації. Такі речі не могли виноситися на загал у якості пояснення причин невиконання запланованого, обіцяного у ході виборчої кампанії. А якщо врахувати, що до роботи в управі долучалися особистості, котрі щиро прагнули змінити на краще життя городян, то для них постійне балансування між інтересами громади і держави зумовлювало значний психологічний тиск, який навряд чи можна відшкодувати у грошовому еквіваленті.

Викладений матеріал засвідчив, що члени Чернігівської міської управи мали статус державних службовців й отримували заробіток у розмірі, затвердженому гласними думи. Оклад призначався перед балотуванням на посади, а отже, дозволяло реально оцінити роботу кожного управлінця без огляду на конкретну персоналію. Найбільше нараховувалося міському голові та секретареві, які виконували обов’язки і в управі, і в думі одночасно. Голова очолював дві гілки самоврядування, секретар вів діловодство, продуковане думою та управою. Члени управи, відповідаючи за певні галузі муніципального господарства й, маючи потребу у поїздках, отримували, окрім окладів, доплати на відрядження. Заробітна плата службовців характеризувалася сталістю. 1905 р. відбулося підвищення ставок, які лишилися незмінними до революції 1917 р. У період Першої світової війни надавалася одноразова матеріальна допомога з огляду на подорожчання продуктів харчування, палива, предметів першої необхідності.

Історична демографія і самоврядування Батурина у ХVІІ – ХVІІІ ст.

У статті здійснено огляд історико-демографічних і статистичних джерел з демографії та організації місцевого самоврядування Батурина у ХVII  XVIII ст. Розглядаються обставини заснування та заселення Батурина на початковому етапі його існування, інформаційний потенціал ревізій та козацьких реєстрів як основних джерел про населення міста того часу. Автор звертає увагу на те, що повнота та достовірність даних про чисельність мешканців Батурина залежала від мети здійснення переписів, яка в основному мала фіскальний чи військовий характер. Коливання у кількості мешканців Батурина простежуються у зв’язку зі змінами його адміністративного статусу, військово-політичними подіями загальнодержавного характеру. На основі аналізу залучених джерел автор приходить до висновку, що Батурин був не тільки військово-адміністративною столицею козацької держави, а й одним з найзначніших та динамічно зростаючих міст тогочасної України.

Поміж сотень стародавніх міст України є кілька, священних для кожного українця. Окреме місце серед них посідає Батурин, який упродовж 53-х років (1669 1708; 1750 1764 рр.) був офіційною військово-адміністративною столицею козацької держави і одним з найзначніших та динамічно зростаючих міст України. Попри нищівне розорення міста під час каральної акції царських військ на чолі з О. Меншиковим 2 листопада 1708 р., вже в середині ХVІІІ ст. Батурин постав як консолідуючий центр відродження гетьманства і української державності загалом.

Джерельна база даного дослідження представлена писемними пам’ятками. Перші їх публікації припадають на другу половину XVIII ст. На початку ХІХ ст. робота дослідників пожвавилася, особливо значними були заслуги українського історика і археографа О. Бодянського. Пізніше зусиллями М. Костомарова, П. Куліша, І. Крип’якевича та інших було видано фундаментальні археографічні серії «Памятники, изданные временной комисией для разбора древних актов», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Архив Юго-Западной России» та ін. Упорядники цих видань спиралися переважно на документальні джерела, виявлені в архівосховищах Києва, Москви, Петербурга, Варшави, Стокгольма, в державних і приватних зібраннях. Якщо враховувати, що чимало оригіналів опублікованих там джерел пізніше було втрачено, то цінність згаданих серій стає особливо вагомою. В 2009 р. у Чернігові вийшов збірник документів і матеріалів «Батурин: сторінки історії» (редколегія Коваленко О.Б. та ін.), що став першим археографічним виданням, в якому відтворено багатовікову історію Батурина. У 2012 р. відбулося перевидання книги з доповненнями її змісту.

Демографія та організація самоврядування Батурина ХVII XVIII ст. в дорадянській літературі не досліджувалися. Окремо стоять праці справжнього енциклопедиста з питань історії Лівобережжя О. Лазаревського, який написав понад 400 робіт, присвячених цій частині України, зібрав і видав чимало цікавих історичних документів.

В радянський час будь-яке спеціальне дослідження Батурина було практично неможливим. Досить обмежено студіювалось зодчество міста ХVІІІ ХІХ ст.

У 1993 р. в Батурині на базі комплексу пам’яток культурної спадщини та природи, пов’язаних з історією українського козацтва доби Гетьманщини, з метою здійснення їх комплексного наукового дослідження та охорони було створено Державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» (2007 р. він отримав статус Національного). З 1997 р. заповідник проводить щорічні всеукраїнські та міжнародні наукові конференції з батуринської тематики, а з 2006 р. публікує виголошені доповіді. Вузькоспеціальні публікації дослідників батуринської старовини регулярно з’являються на сторінках вітчизняної та зарубіжної періодики, та цього, нажаль, вкрай не достатньо для розкриття обширної і складної теми розвитку Батурина, що підхопив естафету української державності у специфічних умовах ХVII XVIII ст.

У 2008 і 2011 рр. видано два випуски збірника наукових статей «Батуринська старовина». Окрім вітчизняних вчених, авторами цієї колективної роботи є авторитетні історики й літературознавці з інших країн світу.

Загалом сучасна історіографія Батурина свідчить про ґрунтовне зацікавлення вчених різними аспектами минулого міста. Проте ні народонаселення, ні організація та діяльність органів самоврядування Батурина ХVІІ ХVІІІ ст. не стали темою спеціальних досліджень, залишаючи значну кількість нерозкритих питань. Таким чином, виникає необхідність науково дослідити та проаналізувати основні джерела та літературу по демографії та організації місцевого самоврядування ранньоновітнього Батурина.

Уся історія розвитку Батурина нерозривно пов’язана зі змінами динаміки чисельності і відтворення його населення. У даній роботі розглядається чисельність населення на території, що належить до сучасного Батурина, а також його передмістя на протилежному березі річки Сейм Матіївка, що стало окремим адміністративним центром лише у 1918 р., та органи місцевого самоврядування з середини ХVІІ і до кінця ХVІІІ ст.

Перше міське поселення на місті сучасного Батурина з’явилось у Х ст., і, хоча давньоруські матеріали поширені на площі біля 30 гектарів, чисельність населення батуринського граду тоді була невисокою. Монголо-татарська навала припинила розвиток давньоруського Батурина майже на чотири століття.

Відродження міста пов’язане з польською присутністю в краї. У квітні 1625 р. Щасний Вишель, який мав від польського короля Сигізмунда ІІІ доручення займатися заселенням території Чернігово-Сіверщини, отриманої за договором 1618 р., назвав осадчим Батуринського городища свого слугу Матея Стахурського. В результаті активних колонізаційних заходів польської влади, під кінець 1620-х рр. Батурин мав постійне населення. А навесні 1630 р., за даними московської розвідки, тут були зосереджені регулярні польські та козацькі підрозділи [4, с. 260]. На жаль, досі не віднайдено відомостей про кількість перших насельників Батурина у ХVІІ ст. та органи місцевого самоврядування міста за польської доби.

За козацької доби, яка почалася в історії Батурина після вигнання з нього поляків, з’явилися перші статистичні відомості про його населення реєстри Війська Запорозького та ревізії. Ці документи складалися з воєнною або фіскальною метою і є єдиною, а тому особливо цінною категорією статистичних джерел ХVІІ ст. Наприклад, ґрунтовні відомості містить укладений після Зборівського миру наприкінці 1649 на початку 1650 рр. реєстр чисельністю понад 40 тис. козаків. У цьому реєстрі міститься поіменний список козаків Батуринської сотні, до складу якої окрім самого Батурина входили козаки сіл Красне, Митченки, Обмачів та навколишніх хуторів. Разом 99 осіб. На їх чолі стояв сотник Степан Окша [13, с. 483 484].

Досі відкритим залишається питання про надання Батурину самоуправління за Магдебурзьким правом. У всякому разі, в 1654 р. його міщани вже мали ратушну старшину війта Івана Данилова та бурмістра Савелія Гаврилова, а отже, і орган самоуправління [12, с. 226]

Після Переяславської ради 1654 р. були укладені так звані Присяжні книги царському уряду, куди вміщено прізвища козаків, списки міщан і топографію міст. Ці акти мали охопити всі полки Гетьманщини, однак видано Присяжні книги лише Білоцерківського та Ніжинського полків. За цим зведенням у Батурині, що адміністративно належав до Ніжинського полку, цареві присягнули 635 його мешканців (360 козаків і 275 міщан) [12, с. 218 222, 226 229]. Переписувачі не враховували жінок, неповнолітнього населення та духовенства, яке відмовилося присягати на вірність царю. На чолі козаків Батуринської сотні стояла сотенна старшина: сотник Савелей Михайлов (Савка Мишуренко), писар Иван Петров, осавул Семен Мачульський, хорунжий Влас Прокопьев (Улас Проценко) [12, с. 218].

Доба Руїни гірше зберегла козацькі реєстри. Їх брак частково компенсується Переписними книгами 1666 р. Проте проблемою точності переписів і ревізій фіскального характеру в усі часи було те, що платники податків усіляко намагалися зменшити їх розмір. Для обману переписувачів існували різноманітні способи. Найпростіший з них, який дозволяв «дворы писать пустыми» полягав у тому, що люди на період перепису просто йшли до своїх родичів або на деякий час покидали місто, залишаючи двір пустим. Іноді загороджували два двори однією огорожею чи просто приховували двори. Чимало помилок відбувалось через невігластво і недбалість переписувачів, а також хабарі посадовцям за пропущені двори. Переписом 1666 р. в Батурині було обліковано 365 міщанських дворів, 679 осіб платників податків [11, с. 5-29]. Козацькі двори не обкладалися податком і тому не були пораховані. Шляхом математичних розрахунків дослідник С. Павленко визначив приблизну кількість населення Батурина в 1666 р. 3175 чоловік обох статей [8, с. 39-40].

Облаштування у Батурині з 1669 р. гетьманської резиденції безперечно сприяло збільшенню кількості його народонаселення (на 200 300 дворів). За висновками С. Павленка, у період гетьманування І.Мазепи, наприкінці ХVІІ на початку ХVІІІ ст. у Батурині було 1000 1100 дворів та 7 8 тисяч мешканців [10]. Міське самоуправління здійснювалося сотенною і ратушною старшинами спільно. У 1697 р. представниками міської влади Батурина були війт Лук’ян Филонович та бурмистр Самійло Григорович [7, с. 204]. В ході Північної війни 2 листопада 1708 р. Батурин було знищено, загинула значна кількість його мешканців [9, с. 161-163]. Одним з керівників оборони Батурина джерела називають батуринського сотника Дмитра Нестеренка [7, с. 53].

Після подій 1708 р. і до 1740 р. Батурин перебуває у власності І.Скоропадського, О. Меншикова, державної казни. Головними джерелами, що відносно констатують кількість населення Батурина у XVIII – на початку ХІХ ст. є матеріали ревізій податного населення Російської імперії, що проводились з метою подушного оподаткування, котре прийшло на зміну подвірному. Вільними від сплати податків були дворяни, духівництво, особи на державній службі (військові, поштарі, медики, та ін.), придворні, купці. Вони не враховані ревізіями. Оподатковувались всі сільські обивателі і до 1863 р. міщани та трудівники міст. В зведених таблицях ревізій ніколи не обліковувалася жіноча стать.

Унікальним джерелом, що констатує соціально-економічний стан Батурина у першій чверті XVIII ст., є так звана «Мазепина книга» – збірка документів про організацію та проведення ревізії колишніх маєтностей І. Мазепи, що зберігається в Чернігівському обласному історичному музеї ім. В.В. Тарновського (№ Ал 501/17). Даний документ містить виписку про чисельність податного населення Батурина з ревізійних книг Ніжинського полку 1723 р., оригінали яких не збереглися (641 двір) [6, c. 20-22]. Також вміщено подвірний перепис населення Батурина (537 дворів разом з постоялими дворами), та розподіл жителів за приналежністю до цехових об’єднань і місцевих топонімічних одиниць [6, с. 74-83]. У 1726 р. до батуринської ратушної старшини належали війт Іван Степанов та бурмістр Кирило Степанович Острозький. Ратушним писарем був Степан Петров. На чолі Батуринської сотні упродовж 1712 – 1732 рр. стояв сотник Федір Данилович Стожок. Після його смерті 9 травня 1732 р. уряд перейшов його синові, Климентію Федоровичу Стожку [2, с. 130].

Указом імператриці Анни Іоанівни від 11 липня 1740 р. Батуринська волость була віддана у відання полкових командирів кінної лейб-гвардії для утримання на її землях кінного заводу. У Батурині та прилеглих слободах-передмістях Гончарівці, Матіївці і Горбанівці гвардії відійшов 171 двір посполитих [1, с. 20]. Військові порядкували в Батурині до 1750 р., коли Указом імператриці Єлизавети Петрівни тут знову постала гетьманська резиденція. [2, с. 138]

Інтенсивні будівельні роботи, налагодження виробництв гетьманом і з 1760 р. повноправним володарем Батурина К.Розумовським сприяли збільшенню народонаселення міста у другій половині XVIII на початку ХІХ ст. У середині 1750-х рр. у Батурині за «Расположениями» зі збирання консистентського податку з населення Лівобережної України нараховувалося 492 двори мешканців і 5 хат підсусідків [2, с. 163-166]. Імператриця Єлизавета Петрівна Указом від 17 лютого 1760 р. пожалувала К. Розумовському «в вечное и потомственное Ему и детям его наследное владение малороссийские маетности, а именно город Батурин и город Почеп с их уездами…» [3, с. 36].

Після приходу до влади Катерини ІІ, з метою впровадження нового підвищеного державного оподаткування, представниками великоруських військових команд грубими методами проводився Генеральний опис Лівобережної України 1765  1769 рр., що в історіографії отримав назву Румянцевський, від імені його головного організатора та ідеолога, графа П.О. Румянцева-Задунайського. Хоча опис не було завершено, оскільки почалася війна з Туреччиною, збережена його частина є унікальним джерелом інформації, оскільки містить 969 книг, у яких зосереджені відомості про 3,5 тис. населених пунктів Гетьманщини. Частину опису Ніжинського полку (нині зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву України в Києві) було опрацьовано О. Лазаревським. За ним у Батурині налічувалося 214 козацьких та 133 селянських дворів. Окрім К. Розумовського тут мали свої володіння козацька старшина та духівництво [5, с. 304-305].

Наприкінці ХІХ ст. в Батурині щорічно відбувалися 4 великі ярмарки − у березні, травні, серпні, жовтні. Кожного разу до міста прибувало до 3 тис. їх учасників, які затримувалися в ньому від 23 днів до тижня [2, с. 262].

Про характер міського самоврядування Батурина кінця ХVІІ − середини ХVІІІ ст. згадував у своєму донесенні гетьману К. Розумовському батуринський сотник Дмитро Стожок: «Розправы же издревле також и за гетмана Скоропадского, даже до завладения городом Батурином князем Меншиковим, ярмарковые и гражданские все суда отправляемы в ратуше купно сотником з сотенною и ратушною старшиною добропорядочно, так как ныне в Глухове и протчи городах, где граждане есть, отправляются, а не единою ратушною старшиною. И суд был один в городе Батурине, а отменилось тое отправление судов разных гражданских и о земельных делах за Менщикова владения по сильной власти его, а по прихотям будучих тогда и опосля управителей и законной гвардии, присылаемыми на залоги в Батурин афицерами. Суды и расправы были ими с великою правам и указам отменою чинени без прав, но по единому их мнению с немалою просителем и ответчикам − козакам и гражданам − обидою…» [2, с. 161-162] Останнім батуринським сотником був Микита Смяловський (Смалявський) [2, с. 226].

На жаль, топографічного місцезнаходження у ХVІІ ст. ні батуринської ратуші, ні сотенної канцелярії, ні споруди, яка, можливо, вміщувала обидві ці інституції, наразі не встановлено. Звичайно, будівлі постраждали під час погрому 1708 р., що і пояснює надто малу кількість матеріалів поточного діловодства органів влади та місцевого самоврядування даного періоду. У квітні 1723 р. на передмісті Батурина пожежа знищила двори жителів та приміщення ратуші. [мк 83] Проте ратуша була відбудована, про що говорить документ 1750 р.: «При том же городе Батурине на предместе ратуша рубленая, в ней чулан забрат досками, против изба черная, между ними сени рубленые, позаде изба, комора рубленая, при той ратуше двор огорожен плетнём, ворота из драни, все старое, покрыто соломою. Под оною ратушею три пушки чугунных. Против ратуши чрез дорогу турма рубленая, покрыта драню старою» [2, с. 153]. Дані про місцезнаходження згаданого приміщення ратуші поточнює «Подворная книга владений последнего гетмана Украины графа Кириллы Разумовского за 1760 г.», що зберігається в Конотопському краєзнавчому музеї ім. О.М. Лазаревського (№ ПП – 1 − 72, 160 арк.): «За городом против Киевских ворот, едучи из Киева в город Батурин на правой стороне…» [3, с. 37], що дозволяє локалізувати її за адресою вулиця ім. В.А. Ющенка, №№ 31 − 37. Опис адміністративного приміщення Батуринської сотні, датований 1781 р., говорить: «в оной канцелярии комнат во всех строениях 4, сены и дверей 7, окошек 9, груб 2, оного ж строения в длину 20 аршин и 8 вершков (14, 58 м) в широту 11 аршин (7, 823 м), кровля в высоту 5 аршинов (3,556 м), под соломою, оное строение переставлено, старое» [2, с. 229]. Відомо також, що у Батурині знаходилося казенне приміщення земського суду Батуринського судового повіту, який функціонував з 1763 по 1783 р.

У 1781 р. було скасовано полково-сотенний адміністративний устрій, а землі Гетьманщини поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Батурин стає центром Батуринської волості Конотопського повіту Новгород-Сіверського, а з 1791 р. − Чернігівського намісництва Російської імперії.

Отже, архівні документи містять значний обсяг історико-демографічної та статистичної інформації, що може пролити світло на функціонування міського соціуму Батурина упродовж ХVІІ – ХVІІІ ст.

Адміністративна географія Батурина

  • 1620-ті − 1633 − однойменне поселення Чернігівського князівства Смоленського воєводства Речі Посполитої;

  • 1633 1649 − центр Батуринської волості (округу) у складі Новгород»Сіверського повіту Чернігівського воєводства Речі Посполитої;

  • 1649 − 1654− центр Батуринської сотні Чернігівського полку Гетьманщини;

  • 1654 − 1781 − центр Батуринської сотні Ніжинського полку Гетьманщини;

  • 1669 − 1708; 1750 − 1764 − офіційна резиденція гетьманів Д. Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи, К.Розумовського;

  • 1781 − 1791 − центр Батуринської волості Конотопського повіту Новгород-Сіверського намісництва Російської імперії;

  • 1791 − 1796 − центр Батуринської волості Конотопського повіту Чернігівського намісництва Російської імперії;

  • 1796 − 1802 − центр Батуринської волості Конотопського повіту Малоросійської губернії Російської імперії;

  • 1802 − 1856 − центр Батуринської волості Конотопського повіту Чернігівської губернії Малоросійського генерал-губернаторства Російської імперії;

  • 1856 − 1917 − центр Батуринської волості Конотопського повіту Чернігівської губернії Російської імперії;

  • 1917 − 1922 − центр Батуринської волості Конотопського повіту Чернігівської губернії (належав різним урядам: революційному комуністичному, Української Народної Республіки, Української держави гетьмана П. Скопорпадського, Української Соціалістичної Радянської Республіки, серпень-листопад 1919 − зона окупації військами А. Денікіна);

  • 1922 − 1923 − центр Батуринської волості Конотопського повіту Чернігівської губернії Української РСР;

  • 1923 − 1925 − село, центр Батуринського району Конотопської округи (округу) Чернігівської губернії Української РСР;

  • 1925 − 1930 − центр Батуринського району Конотопської округи (округу) Поліського підрайону Української РСР;

  • 1930 − 1932 − центр Батуринського району Поліського підрайону Української РСР;

  • 1932 − 1935 − село Бахмацького району Чернігівської області Української РСР;

  • 1935 − 1941 − село, центр Батуринського району Чернігівської області;

  • 1941 − 1943 − село, центр Батуринського району Чернігівської області прифронтової території Німеччини (зона окупації Німеччини);

  • 1943 − 1960 − село, центр Батуринського району Чернігівської області Української РСР;

  • 1960 − 1991 − селище міського типу Бахмацького району Чернігівської області Української РСР;

  • 1991 − 2008 − селище міського типу Бахмацького району Чернігівської області України;

  • З 2008 − місто районного значення Бахмацького району Чернігівської області України.

Адміністративно-територіальні реформи на теренах Північного Лівобережжя в останній чверті XVIII – на початку ХІХ ст.

Адміністративно-територіальна реформа 1781 – 1782 рр., ініційована урядом Катерини ІІ, стала одним із кроків на шляху знищення політичної автономії Гетьманщини. У процесі її реалізації було ліквідовано полково-сотенний устрій і на українські землі поширений загальноімперський поділ на намісництва (губернії). Більша частина земель Північного Лівобережжя увійшла до складу відкритих у 1782 р. Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв, що проіснували до 1796 р. Павло І з метою подальшої централізації влади і встановлення у країні військово-поліцейського режиму ініціював адміністративно-територіальну реформу, в результаті якої у 1796 р. була створена Малоросійська губернія. До її складу увійшли землі Чернігівського, Новгород-Сіверського і частково Київського намісництв. У 1801 р. Олександр І ініціював проведення адміністративно-територіальної реформи, внаслідок якої Малоросійська губернія у 1802 р. була перетворена в Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з Чернігівської і Полтавської губерній.

В останній чверті XVIII ст. російський уряд провів цілий комплекс заходів, наслідком яких стали остаточне знищення політичної автономії Гетьманщини і повна інтеграція Лівобережної України до складу Російської імперії. Імператриця Катерина ІІ, метою програми державного будівництва якої була добре регульована унітарна держава, 10 листопада 1764 р. видала указ, згідно з яким було остаточно скасовано політичний інститут гетьманства й управління Лівобережною Україною доручено Другій Малоросійській колегії на чолі з президентом П.О. Рум’янцевим [1, с. 961- 962]. Наступним кроком інкорпоративної політики Москви стала уніфікація адміністративного і судового устрою Гетьманщини відповідно до загальноімперського.

У 1775 р. Катерина ІІ започаткувала радикальну адміністративну реорганізацію Російської імперії у цілому. Попередня практика показала, що центральні органи влади з огляду на великі розміри держави не в змозі дієво та оперативно управляти окремими, насамперед віддаленими, її регіонами. Відтак, місцеві адміністрації повинні були перебрати на себе частину функцій урядових інституцій. 7 листопада 1775 р. було оприлюднене «Учреждение для управления губерний Всероссийской империи», яке поклало початок проведенню адміністративно-територіальної реформи в масштабах всієї імперії. Закон стандартизував розміри новоутворюваних губерній (намісництв) і повітів, а також чітко визначав права і обов’язки місцевих органів управління [2, с. 229-304]. Нові адміністративно-територіальні одиниці формувалися з урахування кількості населення, що підлягало оподаткуванню: у кожній губернії мало мешкати від 300 до 400 тисяч чоловік, а у кожному повіті – від 20 до 30 тисяч чоловік.

У відповідності з новим адміністративно-територіальним поділом створювалися губернські, повітові і міські установи, які у свою чергу поділялися на адміністративні, фінансові і судові. Губернські установи відповідали центральним інституціям Російської імперії і на місцях перебирали на себе частину функцій останніх. До числа губернських адміністративних установ відносилися губернське правління, казенна палата і приказ громадської опіки. До їх числа слід також додати канцелярію губернського землеміра. Судовими установами губернського рівня буди дві палати цивільного і кримінального суду, три станових суди другої інстанції (верхній земський суд, губернський магістрат і верхня розправа) і совісний суд.

Повітові адміністративні установи були представлені нижнім земським судом, повітовим казначейством, а також посадовцями: повітовим предводителем дворянства, капітаном-ісправником, землеміром і лікарем. Судові установи повітового рівня представляли суди першої інстанції. Ними були повітовий суд, дворянська опіка і нижня розправа. Міську адміністрацію очолював городничий або комендант, а судочинство над міщанами вершили городовий магістрат, городовий сирітський суд, ратуша у посадах і словесні суди у частинах міста.

Фундаментом провінційної реформи мала стати чітка і розвинута система громадського порядку та судочинства. Відтак у новому адміністративно-територіальному апараті на всіх рівнях кількісно переважали судові установи.

Згідно «Учреждения для управления губерній» на чолі кожної губернії мав стояти генерал-губернатор. Але зазвичай генерал-губернатор ставав імператорським намісником відразу у двох, а то й трьох губерніях. Він зосереджував у своїх руках надзвичайно широкі повноваження: керував місцевими установами, був начальником всієї поліції, командував місцевими військами, здійснював нагляд за збором податків, рекрутськими наборами та ін. На генерал-губернатора були покладені і судові функції: він затверджував рішення по кримінальним справам, міг призупиняти виконання рішення суду, передавати його на розгляд Сенату та ін.

Головним органом губернії було намісницьке правління, на чолі якого стояв генерал-губернатор, а до складу входили губернатор і два радники. Компетенція намісницького правління було достатньо широкою: воно доводило до відома місцевих установ усі укази імператора, Сенату та інших центральних урядових інституцій і здійснювало нагляд за їх виконанням, йому підпорядковувалися всі станові суди і повітова поліція (нижній земський суд). Вищим фінансовим органом у губернії була казенна палата. Її очолював віце-губернатор або директор економії. У віданні палати були прибутки і витрати по губернії. В структурі губернської адміністрації створювалася абсолютно нова за своїм характером установа – приказ громадської опіки, у відання якого ввірялися народна освіта, охорона здоров’я, громадська благодійність і тюремні заклади.

Вищими судово-апеляційними установами у губернії були дві судові палати – палата цивільних справ і палата кримінальних справ. Кримінальні справи з метою контролю та остаточного затвердження в обов’язковому порядку мали надходити з нижніх судів у палату кримінальних справ. Право подавати апеляцію в палату цивільних справ визначалося ціною позову не нижче 100 рублів і внесенням залогу у тій же сумі. В межах кожної губернії також діяли три станові суди другої інстанції: верхній земський суд, який судив дворян, губернський магістрат, під юрисдикцією якого були міщани, і верхня розправа, що здійснювала судочинство над вільними селянами. Кожний з цих судів складався з двох департаментів, що відповідали за кримінальні та цивільні справи. У зв’язку з цим кожен з станових судів мав двох голів, а до складу суду входили від 10 (у верхньому земському і верхній розправі) до 6 (у губернському магістраті) засідателів, які обиралися на три роки на відповідних зборах. В структурі судових установ губернського рівня окреме місце займав совісний суд, до складу якого входили суддя і шість засідателів. Цей суд розглядав кримінальні і цивільні справи представників усіх станів і підпорядковувався генерал-губернатору. Мета совісного суду полягала в тому, щоб по можливості примирити тих, між ким виникла судова тяганина, і в такий спосіб зменшити кількість справ, що надходили в інші судові установи.

З метою контролю над діяльністю губернських установ вводився інститут пр.ратури. На чолі прокуратури стояв губернський прокурор, який підпорядковувався генерал-губернатору. Під наглядом губернського прокурора також перебували в’язниці. Прокурора мав слідкувати за своєчасним розв’язанням справ тих осіб, які перебували під вартою.

Виконавча влада в межах повіту належала нижньому земському суду, до складу кого входили капітан-ісправник і 2 – 3 засідателі. Ця установа виконувала розпорядження керівництва губернії, здійснювала нагляд за виконанням законів, нагляд за шляхами сполучення, торгівлею і, нарешті, розшукувала селян-втікачів. Капітан-ісправник міг вживати всіх необхідних заходів для встановлення порядку, а також проводити попереднє слідство. Капітан-ісправник і нижній земський суд безпосередньо підпорядковувалися намісницькому правлінню.

Судовими установами у повіті були повітовий суд і нижня розправа. До складу повітового суду, як і нижнього земського, місцеве дворянство обирало суддю і двох засідателів. Компетенція повітового суду охоплювала справи кримінальні і цивільні. При повітовому суді було створено особливу установу – дворянську опіку. До її складу входили повітовий суддя, засідателі повітового суду і предводитель дворянства, який у ній головував. Головна функція дворянської опіки – турбота про дворянських вдів і малолітніх сиріт. Ще одна судова установа повітового рівня – нижня розправа – запроваджувалася лише у тих повітах, де чисельність державних селян становила 10 – 30 тисяч чоловік, але і у цьому випадку питання про відкриття нижніх розправ віддавалося на розсуд губернатора. Суддя, який очолював нижню розправу, призначався губернським правлінням «из чиновних людей».

«Учреждение для управления губерній» 1775 р. у самостійну адміністративну структуру виокремило місто, управління яким здійснювали городничий або комендант, городовий магістрат, при якому діяв городовий сирітський суд, словесний суд і ратуша у посадах. Компетенція городничого була аналогічною до компетенції капітана-ісправника. У виконанні своїх обов’язків городничий спирався на військову силу – «штатну команду», яка використовувалася як для підтримання «общественной безопастности і порядка», так і для караульної служби. Головна судова установа міста – городовий магістрат складався з двох бурмистрів і чотирьох ратманів, які обиралися міщанами. Його функції були тотожні до тих, що їх виконував повітовий суд. Функції ж городового сирітського суду були подібними до функцій дворянської опіки.

Отже, внаслідок губернської реформи, що почала запроваджуватися імперським урядом у 1775 р., відбувалася максимальна централізація влади в руках генерал-губернатора, який був імперським намісником на місцях, а розгалужена система місцевих органів влади з залученням до їх складу місцевих дворян дозволяла успішно виконувати рішення уряду і контролювати всі сфери життя суспільства. Система місцевих органів влади була побудована так, що адміністрація губернії здійснювала управління у широкому сенсі, а у повіті здійснювалося все виконання.

Апробувавши реформу на безпосередньо російських теренах, Катерина ІІ поширила чинність «Учреждения для управления губерний» на українські землі. 24 травня 1779 р. імператриця наказала П.О. Рум’янцеву, якого у листопаді 1775 р. було призначено генерал-губернатором Лівобережної України, розпочати підготовку до адміністративно-територіальної реформи, що передбачала знищення полково-сотенного устрою і запровадження на Лівобережній Україні загальноімперського поділу на намісництва та повіти [3, с. 247]. Допомагати П.О. Рум’янцеву мав щойно призначений Катериною ІІ малоросійський губернатор А.С. Милорадович [4, арк. 1 а; 5, арк. 120; 6].

Саме А.С. Милорадович здійснив основний комплекс заходів, пов’язаних з підготовкою адміністративно-територіальної реформи. Зокрема, впродовж другої половини 1779 – першої половини 1781 рр. малоросійський губернатор разом зі спеціально створеною Комісією, до складу якої увійшли канцеляристи Малоросійської колегії та представники козацької старшини, здійснив всебічний опис Лівобережній Україні, провів облік її населення [7, с. III-XVIII; 8; 9]. А.С. Милорадович на місці з’ясовував, як краще здійснити поділ краю на намісництва, а останніх на повіти. Відомо, що 16 жовтня 1780 р. Катерина ІІ наказала П.О. Рум’янцеву «для предполагаемого… устроения в Малой России образа управления от 7го ноября 1775го года осмотреть на месте удобность разделения сего края на три губернии и оных на округи по числу жителей, назначить города губернские и уездные» [10, арк. 285-286]. П.О. Рум’янцев виконання цього завдання, як і багатьох інших, переклав на малоросійського губернатора, якому він, схоже, повністю довіряв [11, арк. 2-3; 22, арк. 50-52].

В процесі об’їзду А.С. Милорадович також з’ясовував, як краще здійснити поділ краю на намісництва і повіти [12, арк. 285-286; 13, арк. 2-3; 14, арк. 50-52]. Адміністративними центрами майбутніх намісництв, на думку генерал-губернатора Лівобережної України П.О. Рум’янцева, мали стати міста Київ, Чернігів та Новгород-Сіверський, «как в разсуждении их древности и знатности по бывших в них княжениям, так преимущественного их пред прочими здешними городами положения при знатных реках, выгодного для торговли» [15, арк. 13 зв.].

16 вересня 1781 р. вийшов імперський указ про створення у межах Лівобережної України трьох намісництв – Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського [16, с. 246-247]. Принагідно зауважимо, що територія сучасної Чернігівської області почасти охоплює землі, які в останній чверті XVIII ст. входили до складу як Чернігівського, так і Новгород-Сіверського й Київського намісництв. На початку 1782 р. реформа була фактично введена у дію: 9 січня відкрили Київське намісництво, 19 січня – Чернігівське, а 27 січня – Новгород-Сіверське [17, арк. 12; 18, арк. 1; 19, арк. 221221 зв., 238238 зв., 250251]. Урочистості з нагоди відкриття Чернігівського намісництва, що тривали з 18 по 23 січня 1782 р., супроводжувалися церковними богослужіннями, військовими парадами, бенкетами, балами, феєрверками та масовими народними гуляннями [19, арк. 239249 зв.; 9, арк. 112].

30 вересня 1781 р. на чолі Чернігівського намісництва Катерина ІІ поставила губернатора А.С. Милорадовича [10, арк. 2; 20, арк. 479; 21, арк. 117]. На цій посаді він залишався упродовж всього часу існування намісництва. Новгород-Сіверське намісництво очолювали у 1782 – 1783 рр. І.В. Журман, у 1785 – 1792 рр. – І.Б. Бібіков, у 1793 – 1794 рр. – Я.В. Завадовський, у 1795 – 1796 рр. – Л.С. Алексєєв. Чернігівський, новгород-сіверський та київський губернатори підпорядковувався генерал-губернатору, який представляв вищу виконавчу владу у Київському, Чернігівському та Новгород-Сіверському намісництвах. 13 червня 1781 р. імператриця Катерина ІІ призначила П.О. Рум’янцева довічним генерал-губернатором Лівобережної України  [20, арк. 335336 зв.]. Щоправда, на початку 1790-х рр. останній через поважний вік та поганий стан здоров’я фактично відійшов від справ. Відтак, у 1790 – 1793 рр. обов’язки генерал-губернатора Лівобережної України виконував М.М. Кречетніков, а у 1793 – 1794 рр. – Й.А. Ігельстром [22, с. 66, 68].

Кожне з трьох намісництв поділялося на 11 повітів. Зокрема, Чернігівське намісництво складалося з Чернігівського, Городнянського, Березнянського, Борзнянського, Ніжинського, Прилуцького, Лохвицького, Глинського, Роменського, Гадяцького та Зіньківського повітів. Новгород-Сіверське намісництво складалося з Новгород-Сіверського, Погарського, Стародубського, Мглинського, Глухівського, Кролевецького, Конотопського, Коропського, Сосницького, Ново міського та Суразького повітів[16, с. 24-247; 23, с. 128-129]. Новий територіальний поділ повністю ігнорував попередній полково-сотенний. Так, до Чернігівського намісництва повністю чи частково увійшли 70 сотень Київського, Чернігівського, Ніжинського, Стародубського, Прилуцького, Лубенського і Гадяцького полків [23, с.150-153].

Станом на 1786 р. у Чернігівському намісництві нараховувалося 2143 населених пункти: 11 міст, 26 містечок, 416 сіл, 243 деревень, 40 слобід, 1393 хутори та ін. У них мешкало 746850 осіб (376343 чоловіки та 370507 жінок) [23, с. 154, 186188, 196].

Адміністративним центром намісництва було місто Чернігів. У 1786 р. тут налічувалося 3924 жителі. Слід зазначити, що за кількістю мешканців Чернігів поступався не тільки сусіднім губернським центрам – Києву і Новгороду-Сіверському, а й переважній більшості повітових міст Чернігівського намісництва, зокрема, Ніжину, Зінькову, Березній, Борзні, Прилукам, Лохвиці та Ромнам [231, с. 291-292, 305-306]. У Чернігові розмістилися 17 адміністративних і судових установ губернського та міського рівнів, у яких працювало 89 осіб [23, 176184, 305307].

9 квітня 1784 р. царський уряд своїм указом затвердив мундири для урядовців намісництв Російської імперії. Згідно з указом уніформою чиновників Чернігівського намісництва ставав «кафтан красной с черными бархатными воротником и косыми обшлагами, с 4 по разрезу пуговицами; подбой и камзол белые, пуговицы также белыя. На кафтане посажены оне на обеих сторонах гнездами, и карманы косые». Для порівняння форма урядовців Новгород-Сіверського намісництва мала такий вигляд: «кафтан красной с бледнозелеными бархатными лацканами, воротником и разрезными обшлагами, с 4 по разрезу пуговицами; подбой черной, камзол белой, пуговицы желтыя. Оставлен старой» [24, с. 90, 92].

Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва проіснували до 1796 р. Після смерті імператриці Катерини ІІ до влади у Росії прийшов її син Павло І. З метою подальшої централізації влади і встановлення у країні військово-поліцейського режиму він ініціював проведення у країні адміністративно-територіальної реформи. Згідно з указом Павла І від 30 листопада 1796 р «О восстановлении в Малороссии правления и судопроизводства сообразно тамошним правилам и прежним порядкам» створювалася Малоросійська губернія, в межах якої фактично була відтворена історична територія Лівобережної Гетьманщини [25, с. 212-213]. До складу губернії увійшли землі Чернігівського, Новгород-Сіверського, частково Київського та Катеринославського намісництв. Чернігів став губернським містом. Намісники і намісницькі правління були ліквідовані, проте останні деякий час функціонували з метою передачі справ. Виконавча влада в губернії належала Малоросійському губернському правлінню на чолі з губернатором. На посаду останнього у 1796 р. було призначено С.К. Вязмітінова, який здійснив підготовчу роботу з метою проведення нових адміністративно-територіальних перетворень. Як зазначив С.К. Вязмітінов пізніше у своєму «Рапорті» до Сенату від 12 грудня 1801 р., Малоросійську губернію було сформовано у 1796 р. з 11 повітів колишньої Чернігівської губернії, 16 повітів Новгород-Сіверської, 6з половиною повітів Київської та 4 повітів Новоросійської губернії «да двух полууездов той же губернии от Константиноградского и Алексопольского отделенных, составляя вообще 31 и три части уездов» колишніх намісництв. Сенатським указом від 29 серпня 1797 р. Малоросійську губернію було поділено на 20 повітів, центрами яких з ініціативи управляючого Малоросійською губернією І.П. Салтикова, було визначено Полтаву, Кременчук, Хорол, Гадяч, Ромни, Лубни, Золотоношу, Пирятин, Прилуки, Козелець, Ніжин, Чернігів, Сосницю, Коноп, Глухів, Новгород-Сіверський, Мглин, «містечко или посад» Зіньків [25, c. 709]. Кількість населення у Малоросійській губернії становила 1 161 383 чоловік, тобто у повітах мешкало від 50 до 70 тисяч чоловік [26, с. 6].

Проводячи реформу, російський уряд значно спростив систему місцевих установ, особливо судових. Зокрема, на теренах Лівобережної України гідно з указом Павла І у 1796 р. були відкриті Генеральний суд, члени якого обиралися українськими дворянами, а в повітах – земські (для цивільних справ) і підкоморські (по межовим справам) суди.

Новий поштовх адміністративно-територіальним реформам на українських теренах дали чергові зміни, що відбулися у політичному житті Російської держави. Правління Павла І завершилося 11 березня 1801 р. державним переворотом, який звів на престол його сина Олександра І. Маніфест нового царя проголошував повернення до часів правління Катерини ІІ. Олександр І провів контрреформу, яка, щоправда, не була такою радикальною, як в 1796 р., і повітового поділу не торкнулася. Імперський указ від 9 вересня 1801 р. передбачав розподіл величезної Малоросійської губернії на дві губернії та утворення подвійного «комплекту» урядовців, подвійного поліцейського та судового апарату В указі зазначалося про труднощі й незручності «отправления правосудия» та «действий земской полиции», про необхідність «соразмерного распределения» виконавчої влади «относительно к пространству земли, населению ея и нуждам обывателей». Ці обставини були «познаны из опытов и наблюдений, в продолжении многих лет собранных» [27, с. 775].

Призначений у вересні 1801 р. «к управлению в двух Малороссийских губерниях гражданскою частию» С.К. Вязмітінов надіслав 11 грудня 1801 р. Малоросійському губернському правлінню «Предложение»: на виконання указу від 9 вересня 1801 р. одне з губернських міст мало бути розташоване в північній, а друге – в південній частинах колишньої Малоросійської губернії. «А потому и назначаю, – сповіщав С.К. Вязмітінов, – первым город Чернигов по которому имяноваться имеет Малороссийская Черниговская губерния; а вторым город Полтаву, по которому станет имяноваться Малороссийская Полтавская губерния». Чернігівська губернія відразу стала володаркою всіх органів місцевого управління (вони лишилися їй від Малоросійськї губернії). До її складу увійшли повіти (в існуючих межах): Чернігівський, Козелецький, Ніжинський, Конотопський, Глухівський, Новгород-Сіверський, Сосницький, Стародубський, Мглинський. Натомість Полтава мала створити всі органи влади згідно з статутом губернського міста та очолити Полтавський, Кременчуцький, Зінківський, Хорольський, Золотоніський, Лубенський, Гадяцький, Пирятинський, Переяславський, Прилуцький і Роменський повіти. До відкриття в Полтаві губернського правління діловодство велося з Чернігова.

У своєму «Рапорті» до Сенату від 12 грудня 1801 р. С.К. Вязмітінов дещо змінив повітовий склад нових губерній. Зокрема, до Чернігівської губернії додавалися «вновь учрежденные» Городнянський, Новоміський та Борзенький повіти. Указ від 27 лютого 1802 р. «Об учреждении губерний Малороссийских: Черниговской и Полтавской» майже дослівно повторює формулювання «Рапорта» С.К. Вязмітінова [28, с. 59]. Проте й цей варіант адміністративно-територіального устрою Лівобережжя зазнав змін. Зокрема, згідно з указом від 27 березня 1803 р. в Чернігівській губернії повітовими містами ставали також Остер, Кролевець та Сураж.

Адміністративно-територіальні перетворення, започатковані на теренах Лівобережної України імперським указом від 9 вересня 1801 р., втілювалися на практиці тривалий час, хоча й були відносно «косметичними» у порівнянні з попередньою реформою 1796 р. Наступні сто роки майже не внесли змін до адміністративного поділу, що усталився у регіоні в 1801 – 1802 рр.

До питання про адміністративно-територіальний поділ Прилуцького козацького полку

У статті розглядаються питання створення та існування Прилуцького козацького полку як адміністративно-територіальної одиниці Гетьманщини. Автор звертає увагу на те, що незважаючи на значну кількість праць з з історії адміністративно-територіального устрою Гетьманщини саме питання сотенного поділу в межах полків потребує подальшого дослідження. Автор намагається окреслити межі Прилуцького полку відносно сусідніх полків, простежує зміни у кількості сотен та їх структурі в різні періоди існування полку. Автор приходить до висновку, що межі території козацького Прилуцького полку фактично не змінювалися, на відміну від внутрішньої адміністративної структури. Число полкових сотень коливалося від восьми до двадцяти одної. Основною причиною цих змін могли бути міграційні процеси на території Гетьманщини та поступова зміна статусу українських земель в складі Московської держави, а в подальшому Російської Імперії.

Не зважаючи на значний доробок вітчизняної історіографії з проблеми визначення адміністративно-територіального поділу козацьких полків, в роботах В. Заруби, М. Дністрянського, І. Крип’якевича та ін., за межами інтересу дослідників ще залишилася низка аспектів – у т.ч. визначення внутрішнього сотенного устрою окремих полків Гетьманщини.

Таким чином, метою статті є спроба розглянути адміністративно-територіальний устрій Прилуцького козацького полку, починаючи від початку Національно-визвольної революції українського народу середини ХVII ст. (1648 р.) до скасування полково-сотенного устрою в 1782 р.

Від початку Національної революціїі до укладення Зборівської угоди 8 (18) серпня 1649 р., на території Лівобережної частини Київського воєводства виникають перші військові, а в подальшому і адміністративно-територіальні одиниці майбутньої козацької держави, полки: Гадяцький, Зіньківський, Іракліївський, Полтавський, Миргородський, Ічнянський, Прилуцький, Ніжинський, Лубенський та Кропивянський [7, с. 128]. Всього ж в цей період, дослідники нараховують від 26 до 35 полків на всіх територіях заселених етнічними українцями.

На підставі Зборівської угоди козацька старшинська рада, що відбулася в Корсуні 16 жовтня 1649 р., ухвалила рішення про поділ сорокатисячного козацького реєстрового війська на 16 полків і 272 сотні, в межах Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств [11]. Серед них був і Прилуцький полк, до якого увійшло двадцять одна сотня. Переяслівський повіт було розділено на Переяславський і Прилуцький полки.

Територіальні межі козацьких полків часів Богдана Хмельницького досить ґрунтовно досліджені І. Крип’якевичем. За даними дослідника, межі Прилуцького полку з Московською державою були визначені по лінії польсько-російського кордону встановленого Поляновським трактатом і остаточно закріпленого угодами 1638 та 1647 рр. [7, с. 125]. Однак зазначимо, що чіткого кордону між полками, а тим паче між сотнями, не було, тому важко точно територіально виокремити полки і сотні, що до них входили.

Згідно даних реєстру 1649 р., прилуцьким полковником стає Тимофій Носач [8, с. 4]. Полковника призначав сам гетьман. Центром Прилуцького полку стало найбільш економічно розвинуте місто на цих територіях – Прилуки. Від початку створення полку полковник здійснював свою владу за допомогою козацької старшини – передусім сотенної, яка в більшості призначалась самим полковником. Полковник на території полку, як і сотник на території сотні, поєднували в свої руках військову, судову і адміністративну владу.

Остаточно поділ на сотні закріпився в другій половині XVII ст. Реєстр 1649 р. встановив назви сотень за назвою сотенного міста або прізвищем сотника. Згодом за сотнею здебільшого закріплялась назва сотенного міста, а з огляду на те, що за одним центром могло закріплятись кілька козацьких сотень, з’являються назви «з додатком». Так, в Прилуцькому полку існували Перша, Друга і Третя Прилуцькі сотні, а також Перша і Друга Варвинська та Перша і Друга Ічнянські сотні [8, с. 76; 10, с. 4-5].

В підпорядкуванні полковника знаходились городовий отаман (в Прилуках), отамани сотенні та курінні. Підпорядковувалися сотенні урядники як гетьманській, так і полковій адміністрації. Курінні отамани виконували в основному організаційно-господарські функції. Як зазначалось вище, територіальні межі сотень ніколи чітко не окреслювалися, до того ж вочевидь часто змінювалися і перерозподілялися, що привносило чимало проблем і суперечок між сотниками.

Найменшою адміністративною одиницею полку були курені, члени якого обирали собі отамана. Селяни ж обирали на сходах війта. Курінні отамани як і сільські війти, були найнижчою ланкою тогочасної адміністрації і підпорядковувалися сотенній старшині. Офіційно поділ реєстрових козаків на курені вперше зустрічається в реєстрі 1581 р. Кількість козаків в курені варіювалася від 20-30 до 70 чоловік. До сотні входило 10-20 куренів [12. с. 23].

Подібними адміністративними одиницями були і власницькі землі або ж «домінії». Насамперед це землі і населені пункти, що належали монастирям і гетьману. В окремих випадках, села які входили до рангових володінь гетьмана утворювали староства. В Прилуцькому полку до Дубовогаївського староства входили такі села як Вечірки, Дубовий Гай, Ковтуни і Сергіївка [5, с. 32]. Староство мало власну адміністрацію, територіальний поділ і управління, яке не підпорядковувалося місцевій козацькій адміністрації.

Згідно з реєстром на 16 жовтня 1649 р. Прилуцький полк складався з 21 сотні в 16 містечках, де налічувалося 1996 козаків. А саме: Прилуцька полкова сотня (сотник Сава Кременчуцький), Прилуцька друга або Шкуратова (сотник Іван Шкурат), Прилуцька третя (сотник Омелян Проценко), Прилуцька четверта (сотник Омелян Терех), Варвинська перша (сотник Микита Антоненко), Варвинська друга (сотник Федір Андрійович), Срібнянська (сотник Павло Федоронко), Галицька (сотник Василь Колос), Переволочанська (сотник Іван Мискович), Ічнянська перша (сотник Іван Янович), Ічнянська друга (сотник Федір Грищенко), Городенська (сотник Остап Єремієнко), Іванницька (сотник Степан Грищенко), Монастирищанська (сотник Дацько Мальченко), Корибутівська (сотник Лесь Федоренко), Краснянська (сотник Давид Деркач), Голянська (сотник Юрій Демченко), Гурівська (сотник Матвій Романенко), Кропивнянська (сотник Михайло Торлало), Дівицька (сотник Огій Данилович) і окремо козаки села Липове яких виділяють в Липовецьку сотню (сотник Тимко Грищенко) [6, с. 107; 8, с. 77, 199, 216, 235, 269, 304, 320, 354, 379; 11]. В цей час в складі полку вже перебував Ічнянський козацький полк. Він почав формуватися навесні 1648 р. з центром і містечку Ічня [5, с. 51]. За Зборівською угодою його ліквідовано, а його територію і особовий склад включено до Прилуцького полку. Точних даних про назви сотень цього полку поки що бракує, але можемо здогадуватись, що вони мали «іменні» назви від прізвищ отаманів з навколишніх Ічнянських сіл.

Відомо, що в 1654 р. одна Варвинська, Городенська, Гурівська, Дівицька, Кропивнянська і одна Прилуцька сотня були ліквідовані – відповідно, залишилося лише 14 сотень [10, с. 7].

В 1672 р. під Конотопськими статями поставили свої підписи 9 сотників Прилуцького полку, відповідно, на той час у Прилуцькому полку було 11 сотень: дві Прилуцьких, дві Варвинських, Ічнянська, Срібнянська, Красняннська, Іванницька, Журавська, Монастирищанська, Корибутівська [3, с. 147, 152, 153]. До 1672 р. було розформовано Галицьку, Голінську, одну Ічнянську, Переволочанську та дві Прилуцькі сотні та створена Журавську сотню, що відійшла з ліквідованого Кропивнянського полку [13, с. 167-173].

В 1723 р. в Прилуцькому полку було 8 сотень [5, с. 29]. Їх кількість змінилась після приєднання Корибутівської сотні до Красноколядинської (колишньої Краснянська). Таким чином, у Прилуцькому полку закріпилось 7 сотень, які існували до 1751 р., коли Корибутівська сотня знову була виділена з Красноколядинської [5, с. 89-90].

З матеріалів ревізій 1750 та 1765 – 1769 рр. бачимо, що у цей час було відновлено Переволочанську, Корибутівську сотні, по дві сотні стало у Варві, Ічні та Прилуках. Починаючи з 1761 р. в Прилуцькому полку налічувалося 11 сотень, які збереглися до кінця 1781 р. В 1780 р. Прилуцький полк мав 11 сотень, 9 містечок та 547 сіл [9, с. 83-88].

Хоча кількість сотень часто змінювалась, територія яку займав Прилуцький козацький полк залишалась приблизно однаковою протягом усієї історії його існування. Коливання кількості сотень ймовірно пов’язана із чисельністю жителів полку – особливо, козаків. Із збільшенням кількості переселенців з Правобережної України і покращенням демографічної ситуації, збільшувалась і кількість сотень, й навпаки, з збільшенням міграції селян і козаків до Слобожанщини кількість сотень зменшувалась.

Велику роль у формуванні сотенного устрою зіграло й запровадження у 1763 р. в Російській імперії інститутів «статутових», «земських», «громадських» і «підкоморських» судів. Через що, поряд з полково-сотенним, на Гетьманщині було введено і судово-повітовий поділ (проіснував аж до 1782 р.) [4, с. 67]. В Прилуцькому полку було створено Іванницький і Прилуцький судові повіти. Через три роки, в 1766 р. на українських землях запроваджено фінансові округи – «комісарства». В цьому ж році в полку утворено Іванницьке і Прилуцьке комісарства [4, с. 71].

Всього ж за час існування Прилуцького полку його адміністративними одиницями в різний час були такі сотні: Варвинська перша (1648 – 1782 рр.), Варвинська друга (1648 –1658 рр.; 1672 – 1676 рр.; 1760 – 1782 рр.), Галицька (1648 – 1658 рр.), Голянська (1648 – 1672 рр.), Городенська (1648 – 1654 рр.), Гурівська (1648 – 1654 рр.), Дівицька (1648 – 1654 рр.), Журавська (1658 – 1782 рр.), Іванницька (1648 – 1782 рр.), Ічнянська (1649 – 1782 рр.), Корибутівська (1648 – 1782 рр.), Красноколядинська (1648 – 1782 рр.), Кропивнянська (1649 – 1654 рр.), Липівська (1649 – 1651 рр.), Монастирищанська (1648 –1782 рр.), Переволочанська (1649 – 1658 рр.; 1657 – 1782 рр.), Прилуцька полкова (1648 –1782 рр.), Срібнянська (1649 – 1782 рр.) [3; 4; 5; 8; 10].

Сотенними містами були: Варва, Галицьке, Голянці, Городня, Гуріївка, Дівиця, Журавка, Іванниця, Ічня, Корибутів, Красне (Красний Колядин), Кропивне, Липове, Монастерище, Переволочна, Прилуки, Срібне та полкове місто Прилуки [2; 5; 8; 14].

Після скасування полково-сотенного устрою Гетьманщини у 1782 р., територію полку розділили між двома намісництвами. Журавська, Переволочанська та Прилуцька сотні увійшли до Пирятинського повіту Київського намісництва, решта до різних повітів Чернігівського намісництва [1, с. 43].

Таблиця 1. Кількість сотень в Прилуцькому козацькому полку

Р.

Кількість сотень

1649 р.

21

1654 р.

14

1672 р.

12

1723 р.

8

1761 р.

11

Висновки. Таким чином, протягом усього існування Прилуцького козацького полку його територіальні межі фактично не зазнавали великих змін, на відміну від внутрішньої адміністративної структури, яка досить часто змінювалась (Див. nабл. 1.). Як бачимо, кількість сотень Прилуцького полку коливалася від восьми до двадцяти однієї. Основною причиною цих змін вочевидь були міграційні процеси на території Гетьманщини в зазначений період, та поступова зміна статусу українських земель в складі Російського царства, а в подальшому Російської Імперії.

Любецька сотня Чернігівського полку: до питання формування

Формування Любецької сотні Чернігівського полку на сьогоднішній день є одним з невирішених питань, що потребують додаткової аргументації. Значення Любецького замку як прикордонного форпосту та наявність околичної шляхти – професійного війська, зумовили інтерес Богдана Хмельницького до регіону загалом та любецької шляхти зокрема. Проте частина цієї формації не сприйняла нові політичні обставини та залишилася на боці Речі Посполитої. До 1648 р. козацьке повстання охопило регіон, влітку повстанці взяли Любеч. Ймовірно вже в той час на території Любецького та Лоєвського староств були засновані відповідно Любецька та Лоєвська сотні. Проте невдовзі Любеч був захоплений литовськими військами. Процес покозачення більшої частини місцевої шляхти розпочався лише у 1649 р. Саме вона відіграла значну роль у формуванні козацької старшини Чернігівського полку. Завдяки цьому з 1651 р. Любецька сотня стала повноцінною військово-адміністративною одиницею.

На сьогодні в історіографії не вирішена та потребує додаткової аргументації проблема формування Любецької сотні Чернігівського полку. При нагоді зауважимо, що на сьогодні питання встановлення кількості сотень як Чернігівського, так й інших полків, вимагає подальших досліджень, адже навіть кількість полків у перші десятиліття існування Гетьманату коливалась від 20 до 35 – включаючи полки як військову та адміністративну одиницю, та як військовий підрозділ, сформований для виконання певної бойової задачі [5, c. 54]. Не вирішене в історіографії і питання часу формування Любецької сотні Чернігівського полку.

Відповідно, метою статті є спроба розв’язати питання часу формування Любецької сотні Чернігівського полку.

Напередодні Хмельниччини (1646 р.) Любецьке та Лоєвське староства були здатні виставити 600 вершників озброєних «по козацьки» [4, c. 38-44; 42, s. 44-45]. Зважаючи на те, що один вершник виставлявся від 5-6 чоловік, загальна кількість військових в регіоні становила близько 3000 – 3500 чоловік. Беззаперечно, що наплив польської шляхти та боротьба з магнатським свавіллям привели любецьку шляхту до «козацького хліба» та зумовили участь значної її частини у Національній революції українського народу середини ХVII ст. Водночас частина цієї верстви не сприйняла нових політичних реалій та виступила на боці Речі Посполитої.

Значення Любецького замку як прикордонного форпосту та наявність околичної шляхти – професійного війська, пояснюють інтерес Б. Хмельницького як до регіону, так і до любецької шляхти. Можливо саме тому, коли на Волині почали зосереджуватись коронні війська, а каральний марш Яреми Вишневецького проліг через Київщину, у липні 1648 р. на Сiверщинi з’явився «конфідент» гетьмана Петро Головацький, колишній жовнір Кодацької залоги, який походив з дрібної волинської шляхти. Очевидно, він мав завдання привернути любецьку шляхту на бік повстанців [2, c. 86, 312; 19, c. 131; 38, c. 183-184]. Між іншим, коли Вишневецький зі своєю 9-тисячною армією переправлявся через Дніпро поблизу Любеча, князь запропонував шляхті, що перебувала у Любецькому замку, піти з ним. Однак та не виявила ентузіазму та зайняла очікувальну позицію під приводом того, що тут «за лісами» безпечніше [15, c. 36].

Далеко не вся шляхта підтримала повстання. Хмельницькому та його соратникам фактично вдалося розколоти шляхетську верству – коли значна частина шляхти встала на бік повсталих. Гетьман неодноразово гарантував «шляхте, якую Бог Всемогущий до войска Запорожского наклонил, маетностей и грунтов власних уживать, як здавна они уживали» [18, c. 6]. У свою чергу, селянська маса намагалась знищити усіх «панiв», незважаючи на їх походження та віросповідання. Розуміючи це, гетьманська влада приймала шляхтичів до козацьких лав з гарантією збереження їхніх прав та маєтків [28, c. 54-55]. У травні 1648 р. Б. Хмельницький звернувся до козаків із забороною страчувати українську шляхту, в липні видав універсал із забороною чинити шкоди маєткам «литовської» шляхти [11, c. 100]. Фактично, можна стверджувати, що українська шляхта була взята під особисту протекцію гетьмана, на цьому наголошував ще В. Модзалевський [10, арк. 4 зв.].

Вже наприкінці травня 1648 р. розпочалась втеча з Чернігівщини польської шляхти та урядників. У червні козаки збиралися походом на Чернігів, Сосницю, Мену, Батурин та Новгород-Сіверський. Надзвичайно хутко повстанці взяли під контроль південь Чернігівського воєводства. Шляхта й окремі підрозділи жовнірів у Чернігові, Острі, Стародубі та інших містах поспіхом готували їх для оборони. Втім, вже в другій половині червня козаки взяли Новгород-Сіверський, Стародуб, Чернігів (окрім замку), паралельно створюючи нову адміністративну структуру – сотенну та полкову [30, c. 176-177].

Влітку біля Речиці козаками були розбиті хоругви Воловича, тоді ж козаки оволоділи Гомелем, Лоєвим, Брагіним та іншими містами [3, c. 230]. З листа шляхтича В. Халецького з-під Речиці датованого 3 липня 1648 р.: «тут скрізь закликають добровольців, посилають універсали, бунтують селянство… що хлоп, то козак, кожного треба боятися» [25, c. 30].

Вочевидь, саме з липня 1648 р. розпочався процес створення Брагінського та Речицького козацьких полків [25, c. 31; 35]. Лоєвим, другим після Любеча містом Любецької околиці, повстанці оволоділи у серпні (щонайменше до 8 числа) 1648 р., незабаром був захоплений і Любеч [7, c. 130, 141, 604; 23, c. 17; 30, c. 177]. Покозачені селяни та міщани Лоєва восени 1648 р. «поклялись один одному стояти до останнього»[3, c. 230]. У вересні 1648 р. козаки активно «фортифікували Речицю, Чернігів, Мозир та інші замки»[23, c. 17; 24, c. 12]. Активна діяльність козаків в цьому регіоні завадила польному гетьману Я. Радзивілу вдарити в тил козацькій армії восени 1648 р. (у вересні Хмельницький переміг польську армію під Пилявою) [3, c. 109].

Тоді ж на терені Любецького та Лоєвського староств були утворені Лоєвська та очевидно Любецька, козацькі сотні. Хоча за реєстром 1649 р. Любецька сотня у Чернігівському полку не фіксується – у його складі була полкова Чернігівська, Борзнянська, Бахмацька, Батуринська, Конотопська, Сосницька та Івангородська. Влітку 1649 р. Лоєвська сотня існувала, але на час складання реєстру її вже не було, бо Лоєв відійшов до Великого князівства Литовського (Лоєв та Любеч були згадані серед сотенних містечок лише у 1654 р.) [11, c. 113]. До того ж, Лоєвська сотня можливо належала не до Чернігівського, а до Брагінського полку (полк існував у 1648 – 1649 рр., на думку польських дослідників – до 1650 р.) [12, c. 73; 41, s. 53]. Цієї думки дотримується й білоруський історик С. Чаропко [35]. Про перебування козаків в Лоєві та наявність у ньому козацької сотні свідчать лист стражника ВКЛ Григорія Мирського та писаний в Лоєві 17 серпня 1648 р. лист до гомельського старости ніжинського полковника Прокопа Шумейка [7, c. 130, 141; 35].

Як бачимо, згадки про любецьку сотню у 1648  1649 рр. на сьогодні не віднайдено. Але, по-перше, сотня могла не увійти до реєстру тому, що Любеч (як і Лоєв) у 1649 р. був захоплений військом Радзивіла. Взимку 1649 р. гетьману Радзивілу вдалося витіснити частину козацьких загонів з регіону, хоча вже навесні 1649 р. під Брагіним знов гуртувалися козаки, а козацька залога повернулася до Лоєва.

По-друге, немає підстав стверджувати, що уся любецька шляхта беззаперечно підтримала повсталих, очевидно що у цей час більшість її зайняла нейтральну позицію. Нагадаємо, що шляхта відмовилася приєднатися і до армії Яреми Вишневецького. Вірогідно, що на початку свого існування любецька сотня складалася здебільшого із любецьких міщан та дрібного боярства: «у Любечі переписано сотню любецьких міщан, котрі постійно на сторожі» (1651 р.) [13, c. 261]. Першим відомим нам любецьким сотником був Рубанка (1651 р.) [12, c. 73], який навряд чи походив із шляхетського середовища. Про конфлікт повноправної шляхти з «чернью», свідчить універсал Б. Хмельницького 31 березня 1656 р. любецькій шляхті, де зазначалося, що ніхто не мав «кривдити» тамтешніх шляхтичів, а чернігівські полковники «пилно мають постерегати, жебы бунти ниякие не всчиналися, а бунтовников теж без фолги на горле карати» [8, c. 482; 31, c. 184].

До того ж, значна частина любецької шляхти покозачилась саме у 1649 р. Чимало представників шляхти Любецького староства потрапило до реєстру Війська Запорозького 1649 р., зокрема, Антоновичі, Барановські, Бровенські, Гутори, Гришковичі, Гравецькі (Ігравецькі), Даницькі (Даничі), Ігнатовичі, Казановські, Каменські, Киселі, Костенецькі, Козловські, Пузики, Романовичі, Савичі, Семеновичі, Селецькі, Счиковські (Щуковські), Ждановичі, Зеньковичі, Харабурди [19, c. 555-566]. Козаками Чернiгiвського полку стали Даничi (Пероцькі), Гутори, Юшкевичi, Ждановичi та iн., Київського полку – Бакуринські, Гутори, Красовські, Савичі, Ніжинського полку – Антоновичi, Пероцькі, Тарасевичi, Величковські, Тупицькі (Тупичi). У середині XVII ст. до козацького стану перейшли любецькі бояри та зем’яни Бивалкевичi, Богуші, Бурдюки, Ворошильські, Голобояриновичi, Жлоби, Жукови, Козлевичi, Орловські, Семаковичi, Сташевські, Стецькі, Селицькі, Щуковські та iн. На боці повсталих виступили родини Мишукiв та Пузикiв, які напередодні Хмельниччини втратили свої володіння [18, c. 1-2].

До козацьких лав пішли Микола Бакуринський зі своїм молодшим сином Юрієм. Сам Микола Бакуринський, за висловом В. Липинського, «вiдомий перед повстанням жовнір військ Речі Посполитої», загинув під час війни. Як повстанець загинув i «знатний шляхтич» Йосиф Велецький (Величковський) [19, c. 155-157; 28, c. 56]. Писарем Чернігівського полку за Мартина Небаби став любецький шляхтич Iван Красковський (1649 – 1651 рр.) [19, c. 229; 40, p. 78]. Восени 1649 р. козаками стали шляхтичі Кохановські [14, c. 85; 15, c. 400; 38, c. 205]. А от П. Кохановська з сином була ув’язнена стародубськими козаками й визволена чатою Станіслава Оршанського 22 січня 1649 р. [7, c. 185-186]. З перших днів Визвольної війни серед повстанців був Костюк Гутор [11, c. 131-132], з козаками Чернігівського полку – Орефа Зарецький із синами Іваном та Андрієм [19, c. 115, 453]. На козацькому боці виступив Оникій Силич (? – 1627 – 1663) – можливо був лоєвським сотником, товариш полку чернігівського (1657 – 1663), належав до гербу Корчак [13, c. 10]. За чернігівського полковництва Силича полковим сотником був Станіслав Коханенко (? – 1613 – бл. 1686). Чернігівським полковим сотником у 1650 р. був Іван Ігровецький, у 1651 р. він брав участь у облозі козаками Любеча, у квітні був «в Любечі на місці Небаби» (наказним полковником – І.К.) [11, c. 114, 131-132; 13, c39]. Сосницьким сотником у 1651 р. став Іван Красовський. Дослідник козаччини В. Кривошея називає його сином Юрія Красовського (25 лютого 1633 р. отримав привілей на с. Волинку) [11, c. 114, 131-132]. А от за даними П. Кулаковського сина Юрія звали Ян [15, c. 270, 343, 348, 354, 432]. Хоча наявність родинних зв’язків між Іваном (Яном) та Юрієм Красовським сумнівів не викликає. Вірогідно, що хорунжим Чернігівського полку за полковування Степана Подобайла був Василь Семенович Болдаковський [13, c. 8].

Одним з перших любецьких сотників (першим відомим нам сотником був Рубанка (? 1651 – ?) [12, c. 73]), став онук колишнього реєстрового гетьмана Війська Запорозького (1637 р.) Сави Кононовича, «шляхетно урожоний» Сава Кононович-Посудевський-Внучко. За деякими даними, він обійняв посаду сотника ще у 1650 р. [34, арк. 668] та займав її щонайменше до 1669 р (у 1667 р. був чернiгiвським полковим обозним) [27, c. 190-192; 40, с. 75, 96]. У 1653 р. він, вочевидь про всяк випадок, отримав привілей польського короля Яна Казимира, у 1650 та 1656 рр. – універсали гетьмана Б. Хмельницького, 1657 р. – гетьмана І. Виговського, 1660 р. – гетьмана Ю. Хмельницького, 1663 р. – гетьмана І. Брюховецького. У 1669 р. брав участь у виборах гетьмана Д. Ігнатовича (Многогрішного), від якого 1670 р. також отримав охоронний універсал [17, c. 95-96; 29, aрк. 31; 34, aрк. 657-657 зв.; 36, aрк. 1].

Отже, саме «шляхетська» складова відігравала основну роль у формуванні козацької старшини Чернігівського полку. За підрахунками В. Кривошеї, питома вага шляхтичів з-поміж козаків Чернігівського полку була однією з найбільших в Україні. Частка родин шляхетського походження у козацькому середовищі становила не менше 12,6 %, (у Чернігівському полку – 13,5%.) [11, c. 100, 101, 349]. Це дає підстави стверджувати, що чи не головним джерелом формування старшини у регіоні була покозачена шляхта.

Як вже зазначалося, нові політичні реалії не були сприйняті беззастережно усіма представниками любецької шляхти. Перед ними, як і перед усією українською шляхтою, постала проблема внутрішньої боротьби «етнічного русина – політичного поляка»[37, c. 97-103; 39]. Частина української шляхти і надалі дотримувалась пропольської орієнтації. Про це, зокрема, свідчать рішення шляхетських сеймиків Київського, Чернiгiвського та Волинського воєводств [9, c. LIХ, LХILХІІ]. Так, в ухвалі сеймової конституції 1648 р. йшлося про те, що шляхтичі, що володіли маєтностями на «Сіверській землі … з причини повстання козаків, за спустошенням замків, не можуть жити в тамтешніх своїх маєтках» [32, c. 147]. У 1649 р. любецькі шляхтичі Даничi й Масловичi отримали підтверджувальний привілей Владислава IV на Щуковщизну [33, aрк. 572 зв.]. У 1653 р. – привілей польського короля Яна Казимира отримав любецький сотник Сава Кононович-Посудевський-Внучко [29, aрк. 31; 34, aрк. 657-657 зв.; 36, aрк. 1]. Чимало любецьких шляхтичів у другій половині ХVII – XVIII ст., навіть перебуваючи на козацькій службі, залишили за собою землі на Правобережжі Дніпра.

Цей своєрідний «розкол» поділив на ворожі табори не лише любецьку шляхту в цілому, але й окремі родини. Так, два старші сини Миколи Бакуринського – Ян та Павло виїхали до Польщі [28, c. 56, 60-61]. Сини Івана Сулими – Степан та Северин Сулименки були у козацькому війську (вписані до реєстру 1649 р.), а Федір Сулима пішов на службу до поляків [16, cVІІ]. У «войску полском» загинув 1651 р. Йосиф Велецький [26, c. 167]. У серпні 1651 р. козаками був вбитий любецький шляхтич – курєр з оточеного Любеча до литовського князя Я. Радзивіла: «товариша пана Тарасовського, котрого лист(а)… до князя при собі мав, вбито на розбої» [23, c. 16]. На боці литовського війська виступив і хтось з родини Злобів («Злоба з Хатанович (с. Антоновичі ? – І.К.), любечанин»), який у жовтні 1653 р. ходив на розвідку до Чернігова [24, c. 15].

Взимку 1648 – 1649 рр. розпочався контрнаступ армії ВКЛ на чолі із Я. Радзивілом. У лютому 1649 р. був захоплений Мозир, причому осаджені козаки посилали по допомогу до Лоєва. З листа Радзивіла від 23 квітня 1649 р. відомо, що чернігівський полковник Я. Кішка заборонив давати провіант військам ВКЛ з Любеча та Лоєва, а 3 квітня в Гомель на прохання міщан знов вступили війська полковника М. Небаби [21, c. 136]. Щоб унебезпечитись від армії ВКЛ, Хмельницький надіслав до Лоєвського староства тритисячний корпус на чолі з полковником Іллею Голотою [22, c. 34].

За даними В. Кривошеї, весною 1649 р. корогва, що складалася з 17 сотень Чернігівського полку, на чолі з Подобайлом була розміщена під Лоєвим [13, c. 7]. На початку літа (десь до 10 червня) армія Януша Радзивіла захопила місто. З листа від 10 червня шляхтича А. Довгялло до великого гетьмана литовського Я. Кишки: «…цими днями були ми чатою у тисячу душ у самому Лоєві та у Любечу1… Там же ми з Божої ласки немало побили гультяйства, двох взяли живцем, між котрими старшого сотника лоївського захопило моє товариство. Цей говорить про велику ворожу потугу, що в прикордонних містах, особливо у Гомелі, Любечі, у Чернігові, в Стародубі і в Чорнобилі». При відступі Лоєв був спалений козаками, а козацька залога залишилась охороняти Лоєвську переправу [7, c. 241; 20, c. 114]. 27 червня (7 липня)2 1649 р. рильський воєвода Сонцев повідомляв про взяття Лоєва військами гетьмана Я.Радзивіла: «да они ж де взяли город Лоев. А в Лоеве де сидели казаки, и тех казаков и жен и детей порубили всех» [6, c. 195].

В ніч з 16 на 17 червня 1649 р. у битві під Загаллям (територія сучасного Речицького району Гомельської області), козацький корпус зазнав поразки, а його ватажок І. Голота загинув. Рештки корпуса відступили до Чорнобиля і сформували там Брагінський полк. Пізніше він об’єднався із армією київського полковника та кума Хмельницького Михайла (Станіслава) Кричевського [7, c. 254-256; 22, c. 34].

За наказом Б. Хмельницького, наприкінці червня козаки Чернігівського полку (6 тис. чоловік) виступили до Білорусі [1, c. 4], очевидно, що тоді їм вдалося відбити Лоєв. Це дозволило охороняти лоєвську переправу з обох сторін. Авангардна задніпровська залога складалася з сотні Малка, що ймовірно походив з роду дрібних любецьких бояр Малковичів. Наприкінці червня 1649 р. у полон потрапив один з козаків цієї сотні – Мехед з села Савичі Любецького староства [7, c. 266].

У цей час армія ВКЛ активно готується до вторгнення на Лівобережжя. З матеріалів допиту полоненого під Загаллям козака Бугая:

« – Чому козаки стоять табором під Лоєвом?

– Через [загрозу] переправи ляхів через Дніпро, де собі й шанці насипали біля самої переправи. У цьому шанці має бути п’ять гармат, a дo них привезено туди з Києва скільки треба ядер та пороху.

– Чи багато було б їх біля цього шанця?

Сказав, що 13 xоругв, але точної їх кількості (…) [не] знає.

– Як би найкраще підступити до тих, що під Лоєвом?

– Найкращий приступ з боку Лоєва, ніж через Сож; подає таку рацію: якщо з Лоєва поставити гармати без насипання блокгаузів, то можна бити з гармат на їхній табір, бо наш [литовський] берег вищий; a якщо Сожем до них наступати, тоді неприступний; тому то козаки й мали спалити Лоєвський замок, щоб з нього їх не обстрілювали. Над цими лоєвськими старшим є Пободайло.

– Чи захоче здатися Любеч, якщо підступлять війська В. кн. Литовського?

– Не схочуть здаватися, але мають потужно боронитися, бо й на любецькій переправі ці зрадники також поставили залогу, на котрій тепер стоїть п’ять хоругв, над цими старшим є Віюк»[7, c. 263-266].

Хоча у документі і не йдеться про існування Любецької сотні, Любеч разом із Лоєвим виступають як центри оборони краю – саме через Лоєвський брід та Любецьку переправу очікувався наступ армії ВКЛ.

Висновки. Таким чином, на сьогодні питання часу формування Любецької сотні залишається невирішеним. За логікою подій та зважаючи на те, що Любецьке та Лоєвське староства становили єдиний комплекс, час появи Любецької сотні має бути синхронним з часом появи Лоєвської. Не можна виключати того, що на початку повстання більшість представників любецької шляхти (окрім частини дрібного боярства) зайняла нейтральну очікувальну позицію. Цьому сприяли і загальні антишляхетські настрої селянської та міщанської верств. Відповідно, створена у 1648 р. Любецька сотня ймовірно складалася з місцевого міщанства та частини дрібного любецького боярства та навряд чи становила серйозну військову одиницю. Лише опісля того, як на бік Хмельницького перейшло професійне воїнство (масовим цей процес стає у 1649 р.), Любецька сотня стає повноцінною бойовою одиницею Чернігівського полку.

1 якщо Лоєв був захоплений, то Любеч – ні. Про це йдеться далі у цьому ж документі.

2 Тут і далі подане датування за старим та новим (у дужках) стилем. На той час різниця між юліанським та григоріанським календарями становила 10 днів.

Козацька старшина Менської сотні у владних структурах Гетьманщини та Російської імперії (XVIII – поч. XIX cт.)

У статті здійснена спроба реконструкції службової кар’єри вихідців з козацьких старшинських родин, що мешкали на території Менської сотні Чернігівського полку. Взявши до уваги походження, освіту, особисті зв’язки та інші можливості для здобуття відповідних посад та звань, автор порівнює службовий шлях та діяльність окремих представників старшинських родин у сотенних, полкових структурах та органах центральної влади Гетьманщини. Водночас простежується процес їх переходу на службу до владних установ Російської імперії з отриманням відповідних чинів та здобуттям прав на російське дворянство. У підсумку наприкінці XVIII ст. більшість козацьких старшин з Менської сотні продовжили свою кар’єру в системі інституцій нової влади та задовольнили свої претензії на статус дворян. Окремі з них брали активну участь у роботі комісій з розгляду справ претендентів на дворянство. Однак лише про незначну кількість старшин в подальшому збереглись документальні відомості про визнання їх дворянами. Представлене дослідження засвідчує необхідність подальших розробок щодо питань нобілітації колишньої козацької старшини та її перебування на військовій і цивільній службі в Російській імперії.

У XVIII ст. в суспільно-політичному житті Української козацької держави («Війська Запорозького») настав період відносного спокою, більш сталих форм набув її адміністративно-територіальний устрій та система владних інституцій. Центральне керівництво державою та управління на рівні територіальних одиниць (полків і сотень), закріпилося в руках козацької старшини, представники якої тримали свої посади впродовж десятиліть. Як відомо, Гетьманщина на правах автономії знаходилася під протекторатом Російської імперії. Російські монархи взяли рішучий курс на інкорпорацію українських земель до загальноімперського організму, поступово обмежуючи повноваження гетьманського уряду та місцевого правління. В цих умовах козацька старшина, що ідентифікувала себе не інакше як шляхта, прагнула будь що зберегти своє панівне становище та користуватись всією повнотою прав, які мали її попередники за часів річпосполитського правління. Одним із засобів зміцнення свого становища були численні прохання козацьких керманичів щодо зрівняння їх в правах з російськими військовими та цивільними чинами (згідно з «Табелем про ранги»), потім – російським дворянством та поступовий перехід на військову та чиновницьку службу Російської імперії. В цьому процесі брали участь урядовці всіх рівнів влади Гетьманщини та представники неурядової старшини.

В нашому дослідженні ми спробуємо простежити розвиток службової кар’єри представників козацької старшини, що проживали у межах сотенних структур Української козацької держави, а саме на прикладі Менської сотні Чернігівського полку. Висвітлюючи процес їх пристосування на військовій та цивільній службі в нових імперських умовах, звернемо також увагу на здобуття колишніми старшинами дворянських звань та титулів.

Становлення та функціонування системи органів влади Гетьманщини, обов’язки, діяльність старшинських урядовців, процес ліквідації автономного устрою та нобілітації козацької старшини досліджуються вже не одним поколінням істориків. У XIX ст. – на початку XX ст. ця проблематика була започаткована у працях О. Лазаревського, О. Милорадовича, Д. Міллера В. Модзалевського. Одночасно здійснювалася розробка генеалогії старшинських родин та характеристика їхньої економічної діяльності [33; 35; 37; 38; 40]. В роботах 1920 – 1950-х рр. козацька старшина розглядалася переважно в контексті соціально-економічної історії Гетьманщини та організації влади у полках та сотнях [49; 50]. Дослідження, присвячені безпосередньо козацькій еліті та її окремим представникам, в той період майже не велись через несприятливу політичну кон’юктуру радянської України. Водночас, ці студії продовжили українські історики, що емігрували за кордон, наприклад, О. Оглоблин та Л. Окиншевич. Зокрема, Л. Окиншевич започаткував дослідження таких категорій неурядової старшини як бунчукове, військове та значкове товариство [28; 42].

З кінця 1950-х рр. участь старшинської верхівки у суспільно-політичному, економічному житті Гетьманщини розглядалася у працях О. Апанович, В. Дядиченка, О. Компан, І. Крип’якевича, О. Путра та ін. У 1970 – 80-х рр. персоналії старшин, окремі аспекти їхньої діяльності аналізуються в роботах В. Борисенка, О. Гуржія, В. Смолія та Г. Швидько. На сучасному етапі військова та цивільна служба представників старшинської верхівки, їх приватне життя висвітлюється в дослідженнях В. Горобця, О. Дзюби, Ю. Мицика, В. Панашенко, О. Репана, В. Степанкова, Т. Чухліба. За кордоном ця тематика розробляється у працях З. Когута [17; 18; 23; 28; 45; 46; 48].

На сучасному етапі особливого значення набули дослідження з генеалогії та персонального складу козацької старшини в полках Гетьманщини. Цей напрямок представлений насамперед роботами В. Кривошеї та І. Кривошеї [26; 30; 32]. В них подані списки генеральної, полкової, сотенної старшини; представлені докладні генеалогічні розписи старшинських родин, відомості про службу, шлюбні зв’язки та економічну діяльність їх представників. Дослідження персоналій окремих родин козацької старшини представлені працями О. Алфьорова, С. Горобця, Д. Каюка, І. Кондратьєва, М. Крикуна, І. Кривошеї, Ю. Мицика, І. Ситого та ін. [17; 22; 25; 28].

Менська сотня як територіальна одиниця у складі Чернігівського полку відома за поодинокими згадками ще з початку його заснування у 1648 р. У 1654 р. вона згадується у складі Ніжинського, а з 1672 р. – у складі Чернігівського полку [47, с. 8]. Наприкінці XVII ст. в місцевому правлінні та житті сотні провідні позиції поступово обіймає родина Сахновських, що походила з менських козаків. Чотири її представники очолювали сотню з перервами впродовж 62 років. Найдовше уряд сотника обіймав Гнат Васильович Сахновський (? – 1697 – 1722). У 1722 – 1732 рр. він служив чернігівським полковим обозним, у 1726 р. згадувався наказним полковником. Його син – Іван тримав посаду менського сотника у 1723 – 1739 та полкового обозного – у 1739 – 1741 рр. Cлід зазначити, що службовому просуванню Сахновського в значній посприяло його одруження на доньці генерального судді Михайла Забіли Євдокії. Завдяки цьому він заручився підтримкою свояка – генерального писаря Андрія Яковича Безбородька (1741 – 1742, 1751 – 1761). Про їх тісні зв’язки свідчило листування щодо будівництва маєтку Безбородька у Стольному, який попросив Сахновського проконтролювати цю справу [43, с. 383]. В Івана Сахновського було шестеро синів. Найстарший, Григорій, навчався у Києво-Могилянській академії (1727), у 1733 – 1737 рр. служив військовим канцеляристом в Генеральній військовій канцелярії (далі – ГВК). Згодом – полтавський полковий суддя (1737 – 1768), полковий обозний [30, c. 355]. Військовими канцеляристами в ГВК розпочинали службу й інші сини Сахновського – Іван (чернігівський полковий осавул у 1759 – 1769 рр.), Пантелеймон та Яким. Останній за проханням батька 30 січня1739 р. отримав універсал на менський сотенний уряд [14, арк. 55-56 зв.]. Яким Сахновський здобув освіту у Чернігівському колегіумі. Поряд з обов’язками сотника, у 1740 – 1742 рр. Сахновський брав участь у проведенні ревізій в Чернігівському полку та різних комісіях за розпорядженнями Чернігівської полкової канцелярії (далі – ЧПК) [11, арк. 53 зв.]. У 1742 р. Яким Сахновський втратив уряд у зв’язку зі справою проти генерального писаря Андрія Безбородька [9, арк. 2; 26, с. 312]. До 1748 р. він залишався вакансовим сотником та активно відстоював своє право на втрачену посаду. У січні 1743 р. отримав атестати з Чернігівської полкової та Менської сотенної канцелярій якими визнавалася його «згодност и достоинство» на уряд сотника. Останній документ мав продемонструвати, що сотенна старшина та товариство сотні визнавали Сахновського «за командира», а він у свою чергу не чинив жодних кривд козакам [11, арк. 57, 59].

Ще два сини полкового обозного Івана Сахновського – Михайло та Степан розпочинали службу вже в період ліквідації адміністративно-територіального устрою Гетьманщини. У 1768 – 1772 рр. Михайло Сахновський відомий як капітан та екзекутор у Малоросійській колегії. Екзекуторами називали чиновників, що відали господарськими справами установи та стежили за порядком у канцелярії. У 1773 р. Сахновський був асесором у канцелярії Малоросійського скарбу. У 1779 р. він отримав спочатку чин колезького асесора, а з 2 квітня – надвірного радника. Цивільний чин колезького асесора (існував в Російській імперії з 1722 р.) належав до VIII класу за «Табелем про ранги», відповідав чину майора та до 1845 р. надавав право на спадкове дворянство. Його назва пішла від посади асесора – засідателя колегій, запроваджених Петром І, Сенату, Синоду, а потім – губернських правлінь та судів. Колезькі асесори служили реєстраторами, секретарями або радниками. Надвірний радник – цивільний чин VII класу за «Табелем про ранги», відповідав чину підполковника [41, с. 87].

З 8 квітня 1781 р. Михайло Сахновський став директором економії Чернігівського намісництва. У 1784 р. він брав активну участь у підготовчих заходах щодо подорожі імператриці Катерини ІІ землями колишньої Гетьманщини. Зокрема, за розпорядженням з Чернігівської казенної палати Сахновський взимку 1786 – 1787 рр. організував постачання дичиною та рибою станцій, що знаходились по маршруту карети імператриці [19, с. 34-36]. У 1796 р. Сахновський отримав чин колезького радника, що відповідав VI класу за «Табелем про ранги». Чиновники цього класу могли обіймати посади начальників відділів, прокурорів, діловодів (керуючих справами) у центральних установах.

Степан Іванович Сахновський згадувався як бунчуковий товариш, підсудок земського суду Менського повіту (1768 – 1772) та земський суддя Менського повіту. У 1781 р. мешкав у Мені. Напередодні 29 листопада 1779 р. отримав чин колезького асесора. У 1784 р. він згадується як асесор Чернігівської палати цивільного суду [40, с. 505; 43, с. 320].

У 1753 – 1772 рр. менським сотником був Павло Петрович Сахновський, племінник полкового обозного Івана Сахновського. У 1772 р. отримав бунчукового товариша у відставці. У 1782 – 1787 рр. був повітовим предводителем дворянства Сосницького повіту. Син Павла Сахновського Іван з 1776 р. почав службу канцеляристом у Малоросійській колегії. 17 лютого 1779 р. переведений у Військову комісію. 8 березня 1781 р. отримав звання військового товариша, з 1782 р. працював у Генеральному суді, закриваючи невирішені справи. У 1785 р. отримав чин титулярного радника, був новгород-сіверським, стародубським повітовим (1791) казначеєм. У 1798 р. отримав чин колезького асесора, з 1810 р. був сосницьким повітовим суддею [40, с. 511].

Серед представників родини Сахновських, які наприкінці XVIII ст. досягли значних кар’єрних висот, був також Михайло Якимович. З 1760 р. згадувався у званні сержанта, дослужився до прем’єр-майора у 1782 р. Тоді ж став радником Чернігівської казенної палати. З 1784 р. отримав чин надвірного, з 1793 р. – колезького, у 1801 р. – статського радника. У 1803 р. Сахновський став чернігівським віце-губернатором [40, с. 508].

Помітне місце серед козацької старшини з Менської сотні займала родина Павловських. Одним з перших її представників згадується Захар Павловський, який з 1718 р. був курінним, з 1725 р. – менським городовим отаманом [30, с. 361]. Приблизно у 1733 р. отаманом став брат Захарія Павловського Василь [13, арк. 142]. У вересні 1743 р. Павловський подав чолобитну до ГВК про присвоєння йому звання значкового товариша, на отримання якого  він був атестований ЧПК 29 квітня. З указом ГВК від 9 вересня 1743 р. Павловський став значковим товаришем Чернігівського полку. У 1755 – 1771 рр. він згадувався полковим осавулом. У 1765 р. його обрали підсудком земського суду Менського повіту [30, с. 361].

У 1779 р. Василь Павловський згадується як суддя Чернігівського полку, (з 1782 р. – у відставці) та бунчуковий товариш [1, арк. 58]. Його син Леонтій у 1787 р. був возним у земському суді Менського повіту. Інший син Василя Павловського Олексій у 1779 р. служив підсудком того ж суду. Сини Леонтія Василь та Лев у 1787 р. мали чини губернських реєстраторів [30, с. 362].

В середині XVIII ст. посаду хорунжого у сотенному правлінні тривалий час займали вихідці з родини Омелют. На початку 1730-х рр. у Мені проживали кілька козаків з таким прізвищем. Проте, на нашу думку, до сотенної старшини потрапили вихідці з родини Омеляна Омелюти, згаданого у 1732 р. Напевно, його син Юхим у 1737 та 1743 − 1748 рр. обіймав посаду сотенного хорунжого [13, арк. 689; 30, с. 365]. Потім хорунжим став його син Василь, який був на цьому уряді у 1750 − 1768 рр. [13, арк. 311, 527; 29, с. 44]. У 1768 р. у Мені згадувався колишній сотенний осавул Юхим Омелюта, його сини Василь (теж абшитований сотенний осавул) та Яків. Останній відомий у 1768 − 1772 рр. як хорунжий чернігівської полкової артилерії [13, арк. 311] На початку XIX cт. він згадувався як поручик та менський поміщик. Його син – Данило був менським сотенним писарем у 1781 – 1783 рр., а потім − канцеляристом у Чернігівській кримінальній палаті. У 1784 р. отримав звання військового товариша [30, с. 366].

Наприкінці XVII ст. на теренах Менської сотні отримали маєтності представники козацької старшини – переселенці з правобережних полків. Одним з таких був виходець з Корсунського полку, Іван Якович Лисенко, чернігівський полковник (1669 – 1671). 9 лютого 1671 р. гетьман Многогрішний, зважаючи на військові заслуги Лисенка, надав йому до «ласки войсковой» Дягову, Осьмаки та млини на р. Мені [39, с. 127]. В подальшому маєтності Івана Лисенка перейшли до його сина Федора, який 25 жовтня 1699 р. отримав від гетьмана Івана Мазепи стверджувальний універсал на Осьмаки та Дягову з усіма угіддями [15, c. 589; 39, с. 128]. У 1709 р. Федір Лисенко згадувався значним товаришем Чернігівського полку. У 1710 – 1714, 1717 – 1723 рр. обіймав посаду чернігівського полкового осавула. Був березинським сотником у 1723 – 1728 рр., 16 грудня 1728 р. став генеральним осавулом. Брав участь у Гилянському, Кримських, Польських, Дербентському та Кримському походах у 1735 р. Останній проходив під час російсько-турецької війни 1735 – 1739 рр. У квітні 1737 р. Федір Лисенко інспектував військовий підрозділ Чернігівського полку, що мав вирушити у черговий похід. У 1741 р. став генеральним суддею, перебував на цій посаді до самої смерті у 1751 р. У 1748 р. склав духовний заповіт, за яким розділив свої володіння між дітьми від першого та другого шлюбів [39, с. 129].

У Лисенка від першого шлюбу залишилися сини Андрій, Іван, Яким, Федір та Трохим, від другого − Йосип, Олександр, Степан [39, с. 128-131]. Найстарший син Андрій був березинським сотником, помер до 1748 р. Іван Федорович у 1723 р. зі знатних військових товаришів Чернігівського полку став киселівським сотником. Яким Лисенко у 1760 р. згадувався бунчуковим товаришем. Федір Федорович відомий як бунчуковий товариш у 1760 − 1763 рр. Він помер до 1768 р., заповівши володіння своєму племіннику Павлу Петровичу Сахновському [39, с. 131].

Трохим Лисенко у 1747 – 1750 рр. відомий як бунчуковий товариш. Син Федора Лисенка від другого шлюбу Йосип у 1757 – 1770 рр. теж згадувався бунчуковим товаришем. Олександр Федорович Лисенко відомий як бунчуковий товариш у 1756 − 1763 рр.

Ще одним представником Правобережжя був Василь Полоницький, син полкового писаря Канівського полку Остафія Полоницького та Маргарити Микитівни, рідної сестри святителя Феодосія Углицького [29, с. 592; 40, с. 172]. У 1679 р. згадувався як значний товариш Чернігівського полку (1679), потім – значний військовий товариш (1709). 14 липня 1710 р. Полоницький отримав універсал гетьмана Скоропадського, яким підтверджувався обмін маєтностями між ним та чернігівським полковником Павлом Полуботком. Полоницький віддав йому с. Боровичі та слобідку Бобровиці Седнівської сотні, отримавши від останнього Домашлин з Брецьким хутором та двома млинами [15, с. 610].

У Полоницького було троє синів Володимир, Василь та Михайло. 21 травня 1734 р. вони зверталися з проханням до гетьмана Данила Апостола  про взяття їх під «рейментарскую оборону» та надання стверджувального універсалу на батьківські маєтності. Полоницькі не мали посад в козацькій адміністрації за винятком того, що деякий час служили військовими канцеляристами. Володимир Полоницький згадувався бунчуковим товаришем у 1732 – 1760 рр. Він зафіксований у реєстрі генеральної старшини та бунчукових товаришів 1736 р. [48, с. 549].

Василь Васильович Полоницький відбував службу у званні військового товариша. Спочатку він навчався у Києво-Могилянській академії [29, с. 591]. Про його службу свідчить «сказка», яку Полоницький дав у січні 1762 р. [10, арк. 49]. На той час йому було 42 роки. Служити почав з 21 р. на посаді канцеляриста Генерального суду, за атестатом якого 17 березня 1742 р. та універсалу ГВК  отримав звання військового товариша. У 1744 р. за ордером генерального хорунжого Миколи Ханенка перебував у комісії з ремонту мостів на головному шляху з Глухова до Києва. У 1753 р. Полоницький, за ордером гетьмана Кирила Розумовського, призначений у рахункову комісію Шептаківської волості. Окрім цього, за ордерами ГВК у 1746 р. знаходився полковим комісаром при Ризькому драгунському, у 1756 – при Казанському полках. На цій посаді він залишався на початку 1760-х рр. [10, арк. 49]

Перші згадки про службу Михайла Полоницького стосуються періоду російсько-турецької війни 1735 – 1739 рр., коли він брав участь в Очаківському (1737) та Хотинському (1739) походах. У 1741 р. згадувався військовим канцеляристом. В тому ж році отримав звання військового товариша. В цьому званні Полоницький пробув до 1747 р., коли 31 березня став бунчуковим товаришем.

Сини Михайла Полоницького Григорій та Яків у 1785 та 1778 рр. отримали відповідно звання військового та значкового товаришів [40, с. 174]. Яків у 1777 р. служив на форпостах «от полской стороны». Григорій Михайлович разом з братами Федором та Яковом у 1779 р. мешкав у Домашлині. Федір пізніше згадувався як значковий товариш у відставці (1786 − 1805) [40, с. 175].

У XVIII ст. у с. Данилівці Менської сотні оселився ще один представник неурядової старшини, значковий товариш Данило Якович Колчевський. Існує припущення, що його батько «вышел из Польши» тобто з Правобережжя. З 1704 р. ходив у військові походи, брав участь у Полтавській битві 1709 р., польській кампанії 1733 – 1735 рр., у битві при Гайман-долині під час Кримського походу 1738 р. В бою дістав важкі поранення, внаслідок чого лівою рукою не володів. Звільнений з військової служби у 1739 р. Згадувався значковим товаришем Чернігівського полку (? – 1737 – 1740 − ?) [30, с. 380].

Колчевський мав двох синів – Данила і Павла. Данило розпочав службу у 1749 р., значковий товариш Чернігівського полку. З 1764 р. відомий як возний Менського повіту, з 1767 р. – абшитований військовий товариш [8, арк. 2 зв.]. Павло розпочав службу з 1752 р. полковим канцеляристом у Чернігівській полковій канцелярії. Потім був возним гродським чернігівським (з 1770 р.) та писарем городовим чернігівським (з 1779 р.) [30, с. 381].

Син Данила Колчевського Григорій з 1764 р. працював у Менському земському суді, в 1773 р. згадувався канцеляристом у Малоросійській колегії, отримав звання військового товариша. З 1782 р. служив земським ісправником Сосницького повіту. Його син Мануйло, згаданий як виходець з дворян, cлужив підпрапорщиком у Катеринославському гренадерському полку. У відповідь на своє прохання отримав указ від 2 грудня 1802 р. про звільнення з військової служби у 1815 р. згадувався як колезький реєстратор [5, арк. 24].

В період ліквідації полково-сотенного устрою 1781 – 1782 рр. в середовищі козацької старшини розпочинається активна діяльність, спрямована на здобуття звань та чинів російського дворянства. Згідно з рескриптом від 26 жовтня 1782 р. після запровадження намісництв та депутатських дворянських зібрань необхідно було здійснити так званий «разбор дворянства». На вимогу губернських предводителів дворянства повітові предводителі повинні були скласти списки претендентів, після чого в кожному повіті обирався депутат в комісію з «разбора дворянства» [36, с. 12; 37, с. 201]. Такі комісії к кожному намісництві повинні були запрацювати у 1784 р. У грудні 1782 р. список претендентів на отримання дворянських звань у Сосницькому повіті надав повітовий предводитель Павло Сахновський. Всього тут налічувалося 213 чоловік, з яких на колишню Менську сотню припало 53 бажаючі отримати статус дворян. Перелік включав осіб, що вже знаходились на російській службі, бунчукових, військових, значкових товаришів, колишніх полкових, сотенних старшин та військових канцеляристів. З них лише 21 претендент належав до представників згаданих вище родин козацької старшини, решта – 32 (колишні сотенні урядовці, значні товариші) походили з козаків. Загалом, за нашими підрахунками, у Менській сотні у Менській сотні у XVIII ст. згадувалося 4 значних військових товаришів, 23 бунчукових, 27 військових та 20 значкових товаришів [21, с. 24].

У 1784 р. почала працювати комісія з «разбора дворянства» Новгород-Сіверського намісництва. На той час припадає активне листування Сахновського з предводителем дворянства Новгород-Сіверського намісництва Іваном Миклашевським щодо розгляду справ претендентів на дворянство з Сосницького повіту. Серед них був і вже згаданий Степан Іванович Сахновський, який надав комісії документи, якими обґрунтовував право на дворянство для себе та родини. Розглянувши їх, комісія своїм розпорядженням від 16 вересня визнала його дворянином з внесенням до 6 частини дворянської родовідної книги [4, арк. 2]. У 1798 р. він згадувався в чині надвірного радника у відставці [40, с. 505].

Брат Павла Сахновського, бунчуковий товариш у відставці Йосип Петрович як депутат від дворянства Сосницького повіту згадувався у цій комісії з 1784 р. [2, арк. 6, 61 зв.]. Його підписи фігурують у численних документах про розгляд та задоволення претензій на дворянство за 1794 – 1795 рр. Окрім старшини, прохання подавали козаки, купці, ремісники, священики та ін. Як відомо, їх доказова база була вельми сумнівною, оскільки документи та генеалогії зазвичай виготовлялись на замовлення. Те ж саме стосувалося роботи дворянських комісій. Збереглись численні свідчення, коли дворянство фактично купувалося за гроші і депутати мали з цього неабиякий зиск. Зокрема, згадувалося і про зловживання в цій справі з боку Йосипа Сахновського, на якого був написаний окремий донос [37, c. 201].

На початку XIX ст. представники лише кількох найбільших старшинських родин після довготривалого розгляду їх справ у Герольдмейстерській конторі були визнані дворянами з наданням відповідних гербів. До таких відносились Колчевські, Лисенки, Полоницькі, Сахновські та вірогідно, Омелюти [38]. За нашими підрахунками 4 представники з них отримали чин титулярного радника, 6 чол. – колезького асесора, 6 чол. – надвірного та колезького радників, 1 чол. – статського радника.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. після ліквідації полково-сотенного устрою більшість представників старшинських родин з Менської сотні продовжили свою кар’єру на військовій та цивільній службі Російської імперії. Насамперед вони завершували різні справи державних установ колишньої Гетьманщини напередодні їх ліквідації. Місцева старшина поповнила штати чиновників місцевих органів влади на повітовому та губернському рівнях. Поряд з представниками відомих старшинських родин на початкових етапах сюди потрапляли й вихідці з менш заможних родин сотенної стпаршини. Їх подальша доля та службова кар’єра у XIX ст. є однією з перспективних тем для подальших досліджень.

Органи виконавчої влади Ніжинського козацького полку сер. XVII – кін.XVIII ст.

Стаття присвячена розгляду системи органів виконавчої влади Ніжинського козацького полку, їх основних функцій та особливостей. Вся влада в полку належала полковнику, який вирішував військові та економічні справи, відповідав за реалізацію рішень гетьманського уряду. До полкової старшини входили: обозний, суддя, писар, осавул та хорунжий, які відповідали за певні напрямки управління полком. Формально всі полкові старшини обиралися, але фактично їх призначав гетьман, а у XVIII ст. – російський уряд. Полкова канцелярія була вищим колегіальним органом виконавчої влади в Козацькому полку. Наступним елементом після полкової адміністрації була сотенна старшина, очолювана сотником. Згадані посадовці часто використовували службове становище для власного збагачення. Вони вимагали численні хабарі, утискуючи козаків і селян. В кінці XVIII ст. полкові органи влади набули чисто формального значення та були скасовані російським урядом.

Вивчення системи органів виконавчої козацької держави сер. XVII кін. XVIII ст. починаючи з XIX ст. було і є предметом історичних та правознавчих досліджень. Самобутня унікальність та яскраво виражена мілітаризована спрямованість виконавчого апарату Гетьманщини і сьогодні створює широке поле для історичних розвідок, використовуючи досвід попередніх поколінь та новітні розробки історико-правознавчих дисциплін.

Органам виконавчої влади Гетьманщини різних рівнів присвячені роботи таких істориків як О. Апанович, В. Горобець, В. Дядиченко, В. Кривошея, Л. Окиншевич, В. Панашенко, О. Шафонський та інші. Незважаючи на їх ґрунтовний доробок, присвячений центральним органам виконавчої влади, проблема вивчення органів виконавчої влади на регіональному полково-сотенному рівні залишається сповна нерозкритою. Особливої ваги у цьому контексті має столичний Ніжинський козацький полк. Система органів виконавчої влади Ніжинського полку почасти висвітлювалася в роботах О. Лазаревського, М. Петровського та О. Ростовської.

Метою статті є висвітлення органів виконавчої влади Гетьманщини на полково-сотенному рівні на прикладі столичного Ніжинського козацького полку 1648 – 1783 рр.

Відновлення української державності у 1648 р., проявом якого виступала Гетьманщина, поставило перед українським народом питання формування власного державного апарату, виокремлення основних гілок влади, створення нових управлінських структур та посад. В умовах війни і постійного мобілізаційного стану природнім є те, що воєнна організація перетворилася в політичну й територіальну, а поділ на полки та сотні набув функцій схеми державного управління. Перераховані особливості державного апарату Гетьманщини, зокрема на його регіональному рівні, можна простежити на прикладі виконавчих органів влади Ніжинського козацького полку 1648  1783 рр.

Вся повнота військової і цивільної влади у Ніжинському полку належала полковнику. Полковниками переважно ставали особи, що були умілими воєначальниками, користувалися особливою довірою гетьмана та мали авторитет серед старшини і козаків полку. Знаком влади полковника були пернач, що носився за поясом та полкова печатка [3, с. 385].

Згідно з козацькими звичаями посада полковника була виборною. Однак на практиці українські гетьмани, прагнучи до централізації влади, призначали полковників власними універсалами. Так, гетьман Б. Хмельницький у 1650 р. особисто призначив ніжинським полковником бужинського сотника Чигиринського полку Лук’яна Сухиню [4, с. 179-180]. Московська влада поступово намагалася позбавити гетьманів права призначати полковників, що було зокрема закріплено у Коломацьких статтях 1687 р. [29, с. 262].

Призначення Л. Сухині ніжинським полковником є унікальним явищем для доби Хмельниччини. За усталеною традицією полковником обиралася старшина – виходець з того ж полку. Дана традиція була скріплена і статтями Переяславського договору 1659 р.[10, с. 123]. У випадку ж з Л. Сухинею, Б. Хмельницький порушив традицію і перевів до Ніжинського козацького полку вихідця зі столичного Чигиринського полку.

Намагаючись централізувати гетьманську владу, Б. Хмельницький і його наступники надавали полковницькі посади своїм родичам. За час існування козацької держави представники правлячих гетьманських родин 6 разів обіймали ніжинське полковництво: Іван Золотаренко (1652 – 1655) – брат третьої дружини Б. Хмельницького Ганни Золотаренко; Василь Золотаренко (1655 – 1656) – брат Івана та Ганни Золотаренків; Григорій Гуляницький (1656 – 1659 рр.) – родич Б. Хмельницького; Іван Обидовський (1698 – 1701) – небіж Івана Мазепи; Петро Толстой (1719 – 1727) – зять Івана Скоропадського; Петро Розумовський (1753 – 1771) – двоюрідний племінник Кирила Розумовського.

Варто зазначити, що призначення гетьманами на посаду полковників своїх родичів у Ніжині, як і в інших полкових містах Північного Лівобережжя, пояснювалося двома чинниками: по-перше, близькістю Ніжина, Чернігова, Стародуба до гетьманських резиденцій у Батурині і Глухові; по-друге, віддаленістю до Запорізької Січі, адже населення прилеглих до Запоріжжя полків більш завзято відстоювало свої права при виборі полковника й авторитет гетьманської булави, особливо після смерті Б. Хмельницького, був тут слабким.

Єдиним свідченням української історіографії про виборність посади полковника, за участі представників Ніжинського полку, є дані знайдені свого часу Миколою Петровським. Будучи в 1928 – 1933 рр. професором Ніжинського інституту народної освіти, М. Петровський підготував статтю «До історії полкового устрою Гетьманщини», в якій описав схему і перебіг виборів полковника, що мали місце у 1690 р. [19, с. 69-73]. Вибори відбувалися у сусідньому з Ніжинським Переяславському полку. За схемою вибори складалися з 2 турів. У першому турі проводилися вибори в окремих сотнях полку, що мали визначити кандидатів на вакантне полковництво. Другий тур виборів відбувалася дещо пізніше, безпосередньо у полковому м. Переяславі.

З метою забезпечити власний контроль над виборами, гетьман І. Мазепа надіслав до Переяслава трьох своїх представників: Захара Шийкевича, військового товариша, колишнього ніжинського полковника 1678 1685 рр. Якова Михайловича Журахівського і ніжинського сотника Василя Ігуменського [19, с. 70]. Загалом у виборах брали участь переяславська полкова старшина, значкові товариші, козаки від кожної сотні, що прибули на вибори на чолі з сотниками, представники міщанства Переяслава. Після зачитання відповідного гетьманського універсалу розпочалося голосування. За свідченням М. Петровського, полкова старшина і значкові товариші кожен мали свою воту (голос). По одному голосу мала кожна сотня і одна вота була надана всьому міщанству. Перемогу здобував той кандидат, який відповідно набирав більшу кількість голосів.

На думку М. Петровського, вибори за такої схеми були притаманні кожному полку Гетьманщини в мирний час. Зважаючи на часті військові дії у роки Хмельниччини і Руїни (1657 1687) дана схема виборів не застосовувалася і набула поширення вже за гетьманування І. Мазепи. Чи обиралися за такої схеми полковники в Ніжині? Дати точної відповіді ми не можемо. Єдиним підтвердження обрання ніжинським козацтвом свого полковника є дані О. Лазаревського. Означені свідчення є винятком і виходять за рамки виборчої схеми поданої М. Петровським, адже вибори відбувалися не в мирний, а у військовий час. Так, улітку 1668 р. ніжинське козацтво самочинно обрало полковником Остапа Золотаренка [15, с. 9]. Такий хід подій пояснюється тим, що в умовах українсько-московської війни 1667 1668 рр. гетьмана, який міг призначити полковника в Ніжин, на той час не було: козаками було вбито І. Брюховецького, а П. Дорошенко у серпні 1668 р., повернувся з військом на Правобережжя.

Поряд з тим, якщо брати за основу свідчення М. Петровського, за часів І. Мазепи загальна кількість голосів при можливому виборі ніжинського полковника розподілялася наступним чином:

  1. Ніжинські міщани – 1 голос.

  2. Представники сотень Ніжинського полку – 19 голосів (станом на 1690 р.) [7, с. 73]. У залежності від хронологічного періоду в історії Гетьманщини кількість сотень в Ніжинському полку була різною.

3. Полкова старшина – 7 голосів (полкові обозний, писар, суддя, 2 осавули і хорунжі).

4. Кількість значкових товаришів теж у різний час була різною.

Як бачимо, переважна кількість голосів на виборах належала значковим товаришам і полковій старшині. Їхній сумарний голос переважав над голосами козацтва в сотнях і тим більш – міщанства, що давало провладному козацтву можливість обирати вигідного їм полковника.

Починаючи з XVIII ст. виборність й призначення, полковників поступово перейшла до рук російського самодержавства, що намагалося уніфікувати етнічно строкаті провінції своєї держави. У 1713 р. фельдмаршал Шереметєв, штаб якого з 1712 р. розміщувався в Ніжині, вимагав у гетьмана І. Скоропадського звільнити чотирьох підозрілих полковників, серед яких згадувався і ніжинський полковник Л. Жураківський. А через два роки, у 1715 р., до гетьманської резиденції у Глухові надійшла царська грамота про нову систему призначення полкової старшини. Самі вибори скасовувалися, що підривало ключові основи існування козацької адміністрації, заснованої на верховенстві рішень генеральних і старшинських рад. До функцій козацьких рад належав лише відбір двох або трьох кандидатів, одного з яких гетьман, за погодження з резидентом московського уряду, призначав на полковництво [29, с. 262]. Як правило, на полковницький уряд призначалися особи, які користувалися цілковитою довірою царського уряду. Так, після смерті у травні 1718 р. Л. Жураківського, ніжинське полковництво отримав росіянин граф Петро Петрович Толстой. Призначення П. Толстого на ніжинське полковництво започаткувало політично продуману традицію московського уряду розміщувати на старшинських посадах російських дворян, тим самим перетворюючи їх на імперських управителів українськими провінціями держави Романових.

Термін перебування на посаді полковника не був регламентований й залежав як від об’єктивних (переведення на іншу посаду) так і суб’єктивних чинників (хвороба, смерть). Усунення полковників зі своєї посади зазвичай здійснювалося рішеннями гетьманів, а з поч. XVIII ст. – російських урядовців. Так, у 1656 р. гетьман Б. Хмельницький звільнив з посади ніжинського полковника В. Золотаренка, замінивши його Г. Гуляницьким, якого вважав більш досвідченішим військовим і адміністративним керівником. Водночас, у 1685 р. гетьман І. Самойлович позбавив Я. Журахівського ніжинського полковництва, передавши його Яремі Непраку [15, с. 11]. У XVIII ст. зміна ніжинських полковників залежала від рішень Петербургу. У рр. правління російського імператора Петра ІІ Романова (1727 1730), яке співпало з гетьмануванням Д. Апостола (1727 1734), петербурзький уряд власноручно звільняв та призначав полковників. Так, указом від 25 травня 1727 р. звільнено з посади ніжинського полковника графа П. Толстого, а на його місце указом від 6 червня 1727 р. призначено І. Хрущова. З цього приводу історик Б. Крупницький писав: «Залишається враження, ніби російський уряд поспішав з призначенням москалів і інших чужинців. Саме те, що до Ніжена було послано Хрущова, виразно характеризує російську політику. У північних полках України призначаються здебільшого росіяни, що відповідає давній тенденції мати саме тут опору на випадок якихось інцидентів на Гетьманщині» [14, с. 80].

Повноваження ніжинського полковника можна поділити за наступними сферами діяльності:

1. Військова сфера. У військовому відношенні полковник відповідав за стан формованого на території полку військового підрозділу, дбав про його боєздатність, забезпечував дисципліну, матеріальне забезпечення, мобілізацію. Починаючи з XVIII ст. важливим обов’язком ніжинського полковника було складання реєстру підзвітних йому козаків. Так, 10 листопада 1722 р. наказний гетьман П. Полуботок надіслав ніжинському полковнику П. Толстому лист з наказом вислати йому реєстр ніжинських козаків [16, арк. 2].

2. Економічно-господарська сфера полягала в організації господарського життя та збору податків на території Ніжинського полку. Поряд з тим, у віданні ніжинського полковника перебували і вільні незайняті землі, угіддя, поля й ліси полку. Виходячи з військових заслуг, полковники надавали козацькій старшині вільні угіддя, землі, придатні для будівництва гребель і млинів річки. Свідченням цього є універсал ніжинського полковника Артема Мартиновича козакам шабалинівським Опанасу Кириченку і Івану Омельченку на зайняття греблі і будування млина під селом Шабалинів [27, с. 901]; листи ніжинського полковника Л. Жураківського олишівському сотнику Леонтію Шрамченку на села Смолянку, Топчіївку і Березанку Ніжинського полку тощо [2, с. 140-142]. Поступово такі надання одержували не лише військовослужбовці, а й духовенство та цивільні чи потрібні полковнику окремі люди. 8 січня 1675 р. ніжинський полковник Марко Борсук видав універсал ктиторам церков Новомлинських на прибутки від перевозів [27, с. 919], а 3 липня 1670 р. було видано універсал ніжинського полковника Пилипа Уманця про продаж сварківському обивателеві Тимошу Татарину поля, що у селі Сваркові [27, с. 904].

3. Сфера державного будівництва. Ніжинський полковник виступав виконавцем основних рішень гетьмана та генеральної старшини. Його завданням було швидко донести рішення верховної законодавчої влади й пов’язану з цим необхідну інформацію до населення полку та слідкувати за їх виконанням. Прикладом реалізації ніжинськими полковниками гетьманських рішень є універсал гетьмана І. Скоропадського ніжинському полковнику Л. Жураківському та полковій старшині з розпорядженням про запровадження пошти у віданні міської ратуші від 3 лютого 1717 р. В універсалі зазначалося, що ніжинська полкова старшина була відповідальною за надання населенням підвід на користь пошти і відбування інших повинностей [14, арк. 1].

Посада полковника Ніжинського козацького полку передбачала наявність певних рангових володінь, що були закріплені за полковницьким пірначем. Згідно з «Генеральним слідством про маєтності Ніжинського полку 1729 – 1730 рр.» на ранзі ніжинського полковника перебували: села Володькова Дівиця, Рожнівка, Максимівка, Вишнівка, новопоселена слобода біля с. Володькової Дівиці (усі – друга полкова сотня), м. Веркіївка (нинішне с. Вертіївка Ніжинського району – Р.Ж.) і с. Берестовець (Веркіївська сотня) [2, с. 68-70].

У разі раптової смерті чи відсутності полковника в полковому центрі функції очільника полку виконував наказний полковник. Він призначався з числа полкової старшини або заможних козаків Ніжинського полку. Однак траплялися випадки коли наказним полковником Ніжинського полку призначали і вихідців з інших полків.Так, у 1722 р. ніжинським наказним полковником було обрано полтавського полкового осавула С. Тарануху [5, с. 232]. З числа наказних ніжинських полковників, поданих істориком В. Зарубою, варто виокремити відомих військово-політичних діячів Романа Катіржного, Григорія Кобилецького, Василя Золотаренка, Романа Ракушку-Романовського та Лук’яна Журахівського [7, с. 73-74]. Останній, як відомо, найдовше перебував у статусі наказного полковника з 1701 по 1708 рр. У часи відсутності дійсного чи тодішньою мовою «совершенного» полковника наказні володіли всією повнотою влади, зокрема видавали власні універсали і накази. До нашого часу зберігся наказ виданий наказним ніжинським полковником Р. Катіржним [17, с. 12-28], який заступав І. Золотаренка під час його участі у Білоруському поході 1654 – 1655 рр. Поширеною формою наказного полковництва було командування частиною полку, що направлялася в похід. Так, під час Чигиринського походу 1678 р. Ніжинський полк очолював наказний полковник Василь Ігуменський [7, с. 269], а під час російсько-турецької війни 1768 – 1773 рр. – Олександр Безбородько –пізніше засновник Гімназії вищих наук у м. Ніжині.

Сучасний історик О. Путро свідчить, що у ІІ пол. XVIII ст. ми не зустрічаємо відомостей про наказних полковників: «Якщо полк з будь-яких причин залишався без полковника, то до призначення нового полковника полком звичайно управляла полкова старшина. Мабуть, у зазначений час така форма управління, як наказне полковництво, зникла зовсім, або, якщо й мала місце, то дуже рідко» [21, с. 137]. Віддаючи належне досліднику, ми маємо зазначити, що така тенденція не була характерна для Ніжинського козацького полку. По-перше, за 10 років до ліквідації полково-сотенного устрою наказним полковником Ніжинського полку був О.А. Безбородько. По-друге, в останні роки існування української державності простежувалася явна стабільність перебування старшини на посаді полковника Ніжинського полку й призначення наказного полковника не мало необхідності.

Реалізацію влади полковника забезпечувала полкова старшина: обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. Формально кожна з посад була виборною, але фактично її отримували прихильники гетьманів і ніжинських полковників.

Першою особою після полковника серед полкової старшини вважався полковий обозний. Функції обозного полягали у віданні артилерією та обозом. Окремим обов’язком ніжинського полкового обозного була реєстрація приїжджого населення до Ніжинського полку [5, с. 246]. Полковому обозному підлягали полкові артилерійські осавул, писар, хорунжий, отамани, кілька гармашів і пушкарів. На уряд полкового обозного, як правило, призначали осіб, що вже мали певний досвід військової старшинської служби. Доволі часто, перед тим як отримати посаду полкового обозного, особа тривалий час займала нижчі посади полкової старшини. Так, останній відомий ніжинський полковий обозний Василь Тимофійович Кладигроб (1774 1779) перед цим у 1765 1768 рр. обіймав посаду полкового хорунжого [7, с. 76]. Траплялися випадки, коли посаду полкового обозного отримували сотники. У 1698 р. за відданість гетьману І. Мазепі ніжинським полковим обозним було призначено Федора Кандибу, який перед цим був конотопським сотником [5, с. 252]. Слід відзначити, що ніжинський старшина Матвій Шендюх (Матюха) займав посаду ніжинського полкового обозного тричі (1671 1672, 1685, 1694 1695)й виконував свої обов’язки за трьох гетьманів (Д. Ігнатовича, І. Самойловича, І. Мазепи) та був підзвітний трьом ніжинським полковникам: П. Уманцю, Я. Непраку та С. Забілі. Як і при генеральній старшині, коли в разі відсутності гетьмана його обов’язки виконував генеральний обозний, полкові обозні часто перебували у ранзі наказних полковників під час військових походів. Загалом відомі імена 13 обозних Ніжинського козацького полку, починаючи з 1659 р. і закінчуючи 1779 р. [12, с. 48-49].На ранзі ніжинського полкового обозного перебували села Смолянка, Топчіївка та Березанка [5, с. 247].

Полковий суддя відав судовим відділом полкової канцелярії, входив до полкового суду та мав власну печатку. До нашого часу збереглися імена 17 полкових суддів Ніжинського полку [12, с. 49]. Як і решта посад полкової старшини, ранг полкового писаря вважався виборним. Поступово функція призначення полкового судді перейшла до ніжинського полковника. Водночас, існують приклади коли гетьмани власноруч призначали полкових суддів Ніжинського козацького полку. Так, 7 липня 1730 р. гетьман Д. Апостол власним універсалом призначив ніжинським полковим суддею Семена Чуйкевича й надав йому у володіння село Куликівку Салтиково-Дівицької сотні, що в подальшому набуло статусу рангового володіння полкових суддів Ніжинського полку [2, с. 70].

Діяльністю полкової канцелярії відав полковий писар, якому підлягали канцеляристи (10-16 чоловік). Також у його підзвітності були сотенні писарі. Призначення ніжинського полкового писаря здійснювалося з волі ніжинського полковника. Почасти, у XVIII ст., рішення ніжинських полковників скріплювалися гетьманськими універсалами. Так, у 1722 р. наказний гетьман П. Полуботок власним універсалом підтвердив призначення ніжинським полковим писарем Павла Минецького [26, с. 184-185]. Під час військових походів полковий писар теж залучався до військових справ. Він відав полковою військово-похідною канцелярією, під його керівництвом велося листування з російським командуванням і гетьманською адміністрацією. Упродовж 1654 – 1783 рр. у Ніжинському полку служило 27 писарів. Завадські Федір і Осип, Михайленко Павло, Максимович Дмитро та Пироцький Іван займали цю посаду не один раз [12, с. 49]. До рангу полкового писаря Ніжинського козацького полку було прикріплено с. Кропивна другої Ніжинської сотні [2, с. 70].

Безпосереднім помічником полковника виступав полковий осавул, який мав власну печатку. Він відав списками козаків полку, відповідав за їх бойову підготовку, організацію військової служби, очолював окремі загони, стежив за дотриманням порядку і дисципліни у полку, організовував розшук злочинців та контролював виконання судових рішень. О. Шафонський прирівнює функції полкового осавула під час походів до функції майора регулярної російської армії у сер. XVIII ст., який повинен був відповідати за «исправность и чистоту целого полку» [28, с. 354]. В окремі періоди в полку могло бути одночасно 2 осавули. Помічником осавула був підосавул. Виходячи зі своїх повноважень, полкові осавули мали перебувати у більшості військових походів. У XVIII ст. вони, на відміну від полковників, брали безпосередню участь у бойових діях російської армії. Встановлено, що у 1765 р. з Пруського походу в контексті Семилітньої війни (1756 – 1763) повернулися ніжинські козаки на чолі з полковим осавулом Павлом Коцебою[8, арк. 3 зв. – 4]. Загалом, у роки Гетьманщини, відомі 54 полкові осавули Ніжинського козацького полку [7, с. 76]. У І пол. XVIII ст. на ранговому володінні ніжинського полкового осавула перебувало с. Пашківка [2, с. 75].

Найнижчою посадою серед полкової старшини вважався чин полкового хорунжого. Зазвичай полкові хорунжі, як і решта посад полкової старшини, призначалися полковником і затверджувалися гетьманом, а з 1764 р. – Другою Малоросійською колегією. Підставою для одержання посади полкового хорунжого могла стати успішна військова служба. Яскравим прикладом даної тенденції є ніжинський полковий хорунжий Василь Кирилович Грива, який обіймав цю посаду упродовж 20 років: з 1740 по 1760 р. До одержання посади полкового хорунжого В. Грива у 1734 р. був учасником війни за «польську спадщину» (1733 – 1735) та російсько-турецької війни (1735 – 1739) [15, с. 46]. Водночас, Прокіп Адасовський у 1772 р. отримав ранг ніжинського полкового хорунжого за проявлену ним особисту хоробрість під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. Функції полкового хорунжого полягали в збереженні полкових корогви і значка – малого прапора. Починаючи з гетьмана І. Скоропадського кожен полк мав двох хорунжих: старшого і молодшого. Перший охороняв полкову корогву, а другий, відповідно, – полковий значок. За свідченнями О. Апанович, обов’язки полкового хорунжого були близькими до обов’язків полкового обозного, але вони носили менш самостійний характер і поєднувалися з адміністративно-господарчими та конкретними військовими дорученнями полковників [1, с. 67]. У Ніжинському козацькому полку ІІ пол. XVII – кін. XVIII ст. хорунжими були 33 особи, встановлені істориком В. Кривошеєю [12, с. 51]. На ранзі хорунжого Ніжинського козацького полку знаходилось с. Іллінці Веркіївської сотні [2, с. 71].

За свідченнями В. Дядиченка, на відміну від інших полків, зокрема, Гадяцького, Лубенського і Прилуцького, полкова старшина Ніжинського полку не одержувала грошової плати за виконання своїх функцій, оскільки володіла ранговими селами [5, с. 235].

Поряд з окресленими посадами полкової старшини одноосібного характеру, в Ніжинському полку діяли і колегіальні органи виконавчої влади.

Вищим колегіальним виконавчим органом у Ніжинському козацькому полку була полкова канцелярія. Очолював полкову канцелярію полковник, а її роботою керував полковий писар. Полкова канцелярія складалася з трьох відділів: скарбового, рахункового і судового. Контроль за роботою відділів здійснював реєнт – помічник полкового писаря. До штату полкової канцелярії входили старші канцеляристи і канцеляристи. За свідченнями В.В. Панашенко, полкові канцелярії складали компути – списки козаків полку з відомостями про їх майнове становище, проходження ними військової служби [18, с. 3-22]. Відповідали за компути полкові осавули. З полкової канцелярії виходили універсали, накази і листи полковників. До нашого часу зберігся «Журнал реєстрації вхідної кореспонденції за 1775 р.», що стосується ніжинської полкової канцелярії і сьогодні зберігається у фондах ВДАЧО у м. Ніжині [6, арк. 1-44]. У ІІ пол. XVIII ст. відправні прохання ніжинської полкової канцелярії до сотенних канцелярій чи окремих осіб реєструвалися у спеціальній книзі [9, арк. 1-11].

Наступною ланкою після полкових були органи виконавчої влади сотенного рівня. Подібно до полковника, сотник зосереджував всю повноту виконавчої влади, здійснював адміністративні, військові та судові функції у межах підпорядкованої йому територіальної одиниці. Символом влади сотника була сотенна хоругва, що зберігалася в одній з церков його резиденції, а під час походів перебувала разом з сотнею. До його обов’язків входило оприлюднення та виконання наказів, отриманих з полкової канцелярії, проведення ревізій населення, описів майна, стягнення різних зборів з населення, засвідчування угод про купівлю-продаж маєтностей та ін. Так, за архівними даними «Журналу реєстрації вхідної кореспонденції за 1775 р.», сотники, зокрема новомлинський Кирило Кошелєв, звітували до Ніжина про стан поточних справ у сотнях [6, арк. 15 зв.].

Під час Національно-визвольної революції 1648 – рр. посада сотника була виборною й перебувала у компетенції сотенної ради. Пізніше результати рішення сотенної ради затверджувався радою генеральної старшини або полковою радою. Починаючи з 1680-х рр. сотників призначав ніжинський полковник і затверджував гетьман [24, арк. 1]. До нашого часу зберігся універсал гетьмана І. Самойловича про призначення «військового товариша» Ф. Кандиби конотопським сотником Ніжинського полку [27, с. 768-769]. Після антиросійського виступу гетьмана І. Мазепи російський уряд власноруч почав призначати сотників Ніжинського козацького полку. Так, у кінці 1708 р. царський указ призначив новомлинським сотником Григорія Шишкевича [5, с. 258]. Натомість, царським указом 1715 р. було запроваджено новий порядок обрання сотника: сотенна старшина (осавул, писар і хорунжий) рекомендувала трьох кандидатів на посаду, а гетьман та царські урядовці затверджували одного з них [18, с. 11]. Як наслідок у І пол. XVIII ст. відомі поодинокі випадки обрання сотника козаками самої сотні. Наприклад, у 1727 р. новомлинські козаки обрали сотником Івана Шишкевича і їх вибір був затверджений гетьманським урядом від 1 січня 1728 р. [15, с. 70]. За періоду Російської імперії, упродовж 1734 – 1750 рр., сотників призначала Генеральна військова канцелярія. Після скасування гетьманства в 1764 р. призначення сотників перейшло до президента Другої Малоросійської колегії.

За твердженням О. Апанович, сотники користувалися майже необмеженою владою в сотні, допускали насильства та свавілля, прагнули примножити свої земельні володіння, всіляко ухилялися від військової служби [1, с. 70]. Так, конотопський сотник Андрій Лизогуб (1716 – 1719) здобув свою посаду лише завдяки підтримці свого молодшого брата Семена, одруженого на дочці гетьмана І. Скоропадського. З його наполягань з конотопського сотництва був усунений Григорій Костенецький. Отримавши посаду сотника А. Лизогуб завдавав утиски, обкладав новими податками і відробітками населення Конотопської сотні, привласнював гроші з військового скарбу, що мали бути використані на потреби війська [15, с. 204]. Водночас, десятки скарг гетьманам І. Скоропадському і Д. Апостолу було подано населенням Батуринської сотні на сотника Федора Стожка (1713 – 1732). Так, мешканець с Пальчики Іван Шевченко скаржився, що сотник намагався зробити його своїм підданим, а коли той відмовився – відібрав у селянина вола. У 1727 р. Ф. Стожок зґвалтував дівчину Проську й відмовився на ній одружуватись. Дівчина поскаржилася на це козаку Гришаєнку і той написав по це гетьману. У відповідь батуринський сотник заказав «забити в колодки» козака і вимагав 5 рублів за його звільнення. Всіх же ж козаків Батуринської сотні він обклав податком в 1 руб [15, с. 248-250]. Хоча згадані сотники і були відсторонені від посад, їхні наступники теж продовжували безкарно чинити злочини і зловживання владою.

Посада сотника теж передбачала низку рангових володінь. Так, у Ніжинському козацькому полку на ранзі сотника третьої Ніжинської сотні перебувало с. Будище [2, с. 71]. Натомість до ранку новомлинського сотника були прикріплені наступні володіння: орні поля та сінокоси біля с. Рижки, поля і сінокоси в урочищі Некрасівцях, озера Ситне та Световальне біля того ж с. Рижки [2, с. 73].

Сотник очолював сотенну старшину, до якої входили сотенний отаман, сотенний писар, сотенний осавул, сотенний хорунжий. До функцій перерахованої старшини, окрім отамана, належали ті ж обов’язки, що і полковій старшині. На відміну від полкової старшини Ніжинського козацького полку сотенна старшина не мала рангових володінь і її забезпечення повністю покладалося на козацьке і селянське населення підпорядкованих їм сотень. Так, на утримання сотенного писаря Борзенської, Новомлинської, Олишівської, Дівицької сотень кожен козацький двір щороку платив по 2 копійки; тоді як у Конотопській сотні на писаря збирали лише по 1 коп. на рік [5, с. 271]. У такому самому співвідношенні козаки перерахованих сотень утримували і сотенного хорунжого.

Нижчу ланку військової сотенної старшини становили осавул та хорунжий. Вони, насамперед виконували військові функції: відповідали за озброєння козаків, їх навчання, постачання провіанту під час походів, а також відали всіма списками козаків сотні придатних до військової служби. У XVIII ст. виконання деяких з перерахованих функцій було складним. Зокрема, часті військові походи Російської імперії та будівництво каналів і фортець стало причиною ухилення козаків від мобілізації [1, с. 53]. На прикладі Ніжинського полку можна простежити і ту тенденцію, що в залежності від кількості населення кількість осавулів у сотнях теж була різною. Так, у І пол. XVIII ст. у Олишівській сотні було два сотенні осавули, а у Веркіївській – навіть чотири [5, с. 274]

Сотенний отаман управляв частиною сотні – куренем. Почасти його називали курінним отаманом. Посада курінного отамана вважалася виборною, але здебільшого призначалася сотенною, полковою, а то і генеральною старшиною. Так, курінний отаман с. Красне Батуринської сотні Левко Кудря був призначений на цю посаду батуринським сотником Ф. Стожком. Місцеві козаки висловили своє незадоволення й побили гінця, посланого в село Л. Кудрею. Якщо в цьому випадку отамана призначив сотник Ніжинського полку, то батуринського отамана Федора Приму призначив сам гетьман І. Скоропадський [15, с. 248-249]. Обов’язками курінного отамана було складання списків козаків свого куреня, відповідальність за їх збір під час мобілізації і стан спорядження до походу.

У разі додавання до військової влади адміністративних функцій у межах свого міста, курінних отаманів називали городовими отаманами. За свідченням І. Крип’якевича, посада городових отаманів виникла ще за польської доби, в 30-ті рр. XVII ст. [13, с. 360], проте в той час вона не відігравала особливої ролі. Значення і функції посади городового отамана зросли починаючи з моменту створення у 1648 р. Української козацької держави. Зважаючи на те, що полкова старшина зазвичай першою вирушала до військових походів, городові отамани, які залишалися в містечках, зосереджували у своїх руках всю повноту адміністративної влади. Відносно Ніжинського козацького полку, то починаючи з 1649 р. зустрічаються відомості про діяльність городових отаманів у сотенних центрах Конотоп і Глухів. Відомо, що останні листувалися з московськими воєводами, що стосувалося прикордонних справ [13, с. 361].

З процесом інкорпорації Гетьманщини до складу Російської імперії український державний апарат втрачав реальну владу і був остаточно скасований урядом російської імператриці Катерини ІІ (1762 – 1796) у 1782 – 1783 рр.

Отже, органи виконавчої влади Ніжинського козацького полку сер. XVII – кін. XVIII ст. відповідали загальноприйнятій традиції державного будівництва на полково-сотенному рівні. Система одержання посад полкової старшини в Ніжинському козацькому полку, як і у всій Гетьманщині не була сталою і чітко визначеною. Полковництво отримували як шляхом виборів, так і призначень особисто гетьманами. Сотники Ніжинського козацького полку теж обиралися як козаками сотні, так і призначалися зверху. Таке двоїсте поєднання є прикладом співіснування демократичних і авторитарних тенденцій в управлінні козацькою державою ІІ пол. XVII – кін. XVIII ст. Покладені на органи виконавчої влади функції дозволяли полковій і сотенній старшині створити умови для соціально-економічного розвитку м. Ніжина і сотенних центрів, гарантувати порядок у суспільстві, створити систему захисту населення Ніжинського полку і виконання ним поставлених державою завдань. Водночас, означені посадовці, перш за все, дбали про власне збагачення, вимагали чисельні хабарі, утискували козацьке і селянське населення. У кін. XVIII ст. органи виконавчої влади Ніжинського козацького полку набули суто формального значення, не мали реальних важелів влади й були скасовані російським урядом.

Боротьба за Україну як етап світової революції (за матеріалами журналу «Коммунист». 1919 р.)

У статті здійснено аналіз матеріалів пропагандистського журналу ЦК КП(б)У «Коммунист», два номера якого вийшли у Чернігові восени 1919 р. під час нетривалого перебування у місті керівних органів радянської України. Серед характерних рис вміщених публікацій визначено домінування в них ідеї світової революції, відверта зневага до українського національно-визвольного руху, фактичне виправдання наслідків червоного терору як засобу залякування та знищення буржуазії. Також увага звертається на висвітлення авторами матеріалів причин поразок більшовицької армії в України. Загалом опрацювання текстів статей засвідчило практичну неспроможність більшовицького керівництва України запропонувати нові підходи до наболілих тогочасних питань. За вкрай важкої воєнної ситуації воно продовжувало проштовхувати іде світової революції, Україна розглядалася перш за все як територія боротьби з «контрреволюцією», плацдарм для наступу на Захід, а її населення  як допоміжний або навіть витратний матеріал.

Як відомо, наприкінці серпня 1919 р. органи радянської влади евакуювалися з Києва і прибули до Чернігова, де затрималися приблизно на півтора місяці, перш ніж змушені були поступитися денікінцям. Історія боротьби за столицю з більшовицького боку слабко вивчена. Хоча в зверненні Ради Оборони України до робітників і селян підкреслено, що Червона Армія шість днів відбивала всі «атаки як царських холопів, так і польських наймитів петлюрівців» [17, с. 15], однак ще Н. Полонська-Василенко відзначила, що 30 серпня більшовики «без бою залишили Київ» [20, с. 531]. Цей же висновок знайшов підтвердження і в найсучаснішому дослідженні історії Української революції: «Після того, як 25 серпня політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про необхідність евакуації усіх урядових установ УСРР з Києва до Гомеля, почалася агонія компартійно-радянської вертикалі влади УСРР» [16, с. 307].

Проте, порівняно легко віддавши Київ, більшовицьке керівництво не збиралося втрачати Україну. Свідченням тому можуть бути публікації в журналі, який виходив у Чернігові саме в час перебування у місті вищих органів КП(б)У та радянської влади. Статус видання визначався як тижневий додаток до «Известий Совета рабоче-крестьянской обороны Украины», які, в свою чергу, видавалися ЦК КП(б)У. Перший номер вийшов 25 вересня, другий (і, вірогідно, останній) – 1 жовтня 1919 р. Ціна додатку 3 рубля, обсяг – 16 сторінок. На цій друкарській площі вміщено 23 різнопланових матеріали. Прізвища членів редколегії не вказувалися. Журнал виходив російською мовою, за двома винятками, про які йтиметься нижче.

Видавничою базою стала друкарня Чернігівського губраднаргоспу. Було б доречно пов’язати появу цього проекту з діяльністю, створеного на початку липня 1919 р. Зафронтового бюро ЦК КП(б)У на чолі з С. Косіором, але інформація щодо перебування Зафронтбюро у Чернігові відсутня – його штаб спочатку знаходився у Києві, потім – у Брянську, Москві й Серпухові. Проте деякі члени – А. Бубнов, М. Савельєв друкувалися у вищеназваному журналі [25, с. 101102]. З іншого боку, автори журналу (А. Бубнов, К. Ворошилов, А. Йоффе) входили до Президії Ради Робітничо-Селянської оборони України, звернення якої регулярно друкувалися у виданні. Редакція в оголошенні, вміщеному в першому номері, підкреслила, що «Коммунист» – орган, призначений «для зафронтової роботи», а тому зверталася до «товаришів», котрі перебували «в захопленій генералом Денікіним Україні», з проханням надсилати «замітки, повідомлення, звіти, кореспонденції» «про роботу нашої партії на Україні». Фактів, очевидно, бракувало, бо в наступному номері вміщено ту ж вимогу, а також прохання про доставку «білогвардійських і петлюрівських газет». Зафронтова зона знаходилася, принаймні, у вересні не так уже далеко від Чернігова: наприкінці місяця бої точилися в Янівці (тепер – Іванівка), а 12 чи 13 жовтня денікінці захопили місто [14, с. 330].

Починаючи зі звернення редакції у першому номері, всі матеріали просякнуті похмурим пафосом боротьби проти всіх, ретельно перерахованих ворогів більшовиків: «військової диктатури німецького імперіалізму», «білогвардійсько-гетьманського уряду», «офіцерсько-куркульської директорії Петлюри-Винниченка» і, нарешті, «генеральсько-поміщицької зграї» А. Денікіна. Останній противник проголошувався головним, у боротьбі з ним «ми йдемо пліч-о-пліч з братньою Радянською Росією, яка взяла на себе героїчне завдання керівництва етапом світової революції, яка розгортається. Перемогти в цій останній битві [виділено в тексті. – Т. Д.] ми можемо тільки за умови, якщо колосальним напруженням усіх пролетарських сил і ресурсів зуміємо утримати основні завоювання робітничої революції до нового великого кроку вперед комуністичного руху в державах Антанти» [18, с. 1]. Отже, ідея світової революції, як і раніше, домінує в теоретичних постулатах та ідейно-політичних концептах російських більшовиків. А. Йоффе пише про успіхи революції: «Буржуазні газети з жахом відзначають зростання комунізму в Кроації, Славонії, Боснії і Сербії» [7, с. 12], а звернення до робітників і селян незмінно закінчувалися ритуальними закликами: «Хай живе влада Рад у всьому світі», «Хай живе світова революція» [17, с. 15].

Питання, яке місце посідає власне український народ у цих глобальних задумах, схоже, більшовицьке керівництво не особливо цікавило. Головне – українська територія як плацдарм для походу на Захід. Цей погляд з дивовижною відкритістю висловив галицький комуніст В. Порайко у статті, написаній українською мовою: «Галичина, північно-східня провінція бувшої Австро-Угорської монархії, з того моменту, коли хвилі розбурханого революційного моря докотилися до єї границь, має для нас кольоссальне значіння. Ми не повинні забувати тої обставини, що через Галичину веде дорога до Польщі, до Угорщини, а звідси до Австрії, Баварії і т. д. А оскілько ми орієнтуємося і повинні орієнтуватися на захід, то Галичина послужить як раз тим мостом, через котрий пламя революції перекинеться до західних країв» [21, с. 4].

Однак, як не радували блискучі перспективи, а реальність полягала в тому, що майже вся територія України перебувала в руках ворога, який переможно наступав. Відтак на порядку денному постало питання – організація відсічі ворогу. У статті М. Савельєва, якою відкривається перший номер, констатується, що Україна, котра була «місцем боротьби трьох основних класових сил: пролетаріата, куркулів і білогвардійщини – значною мірою опинилась в руках останніх» [24, с. 2]. Отже, знову – «місце», територія, а не народ. Автор усіляко демонструє свою зневагу до українського руху, солідаризуючись у цьому питанні навіть…з денікінцями: «Единая неделимая»… ось лозунг, який виставляється ними у відповідь на всі самостійницькі (самостийнические) заяви з боку українців», – єхидно зауважує він [24, с. 3].

Складається враження, що для київських керівників, котрі тимчасово осіли в Чернігові, петлюрівці (Петлюра) є втіленням усіх ворожих сил. Уже згадуваний В. Порайко оцінив постать лідера української революції: «вірний Цербер Клємансо, Льойд-Джорджа і Вільзона» [21, с. 5]. Проте для більшості авторів «церберами», «агентами» Антанти виступають: «офіцери, генерали, колишні князі, барони, змиршавілі праві меншовики…», тобто представники російських антибільшовицьких рухів [22, с. 11]. Петлюрівцям відводиться другорядна роль: вони покликані стати синонімами огидної постаті куркуля чи поняття куркульства. У це кліше зміст вкладається, з одного боку, зневажливий, а з іншого, ворожий: «Несприятливе класове співвідношення сил на українському селі справило свою вирішальну роль. Куркуляччя і куркульський авантюрист бандит Петлюра, при всій своїй незначній вазі, саме дякуючи тому зміг завдати зрадницький удар у спину радянській владі при боротьбі з Денікіним». І далі цитата із статті тов. Яковлєва у газеті «Правда», якою, звичайно, підтверджується істинність вищезазначених оцінок [22, с. 9]. Ці ж інвективи звучать в іншій публікації: «Куркульство, яке чинило безперервну протидію усім Радянським заходам, було слугою генеральсько-імперіалістичної контрреволюції» [26, с. 1]. Нарешті, голова та члени Президії Центрального Виконавчого Комітету Ради Робітничих, Селянських і Червоноармійських депутатів України Г. Петровський, К. Ворошилов, В. Затонський у зверненні до «трудящих України» заявляють, що «петлюрівці через своїх агентів насаджували, де могли, по країні банди куркулів… На Україні куркульство сильне, а селянство темне» [8, с. 14]. Прочитавши ці та низку їм подібних тверджень, важко збагнути – чи було це зловісне «куркульство» складовою частиною українського селянства, чи їх імпортували звідкілясь зловредні петлюрівці, щоб перешкоджати заходам радянської влади, і взагалі в чому полягали ці останні, що викликали потужну протидію не тільки куркулів, а й усього «темного» селянства. Водночас в аналізованій пропагандистській продукції можна виявити й згадки про те, що «сили Петлюри не в куркулі. Він зміг отримати останні перемоги тільки в силу того, що зміг використати куркуля як вождя селянської маси» [22, с. 9]. Таким чином, куркулі знехотя, але визнаються справжніми лідерами українського селянства.

Суть «комуністичних перетворень» переконливо розкрита у двотомнику історії Української революції: «Досить відвертим і обґрунтованим видається пояснення початку наступальних дій російського Раднаркому проти України в одній з підсумкових колективних праць, що побачила світ 1947 р.: «Тільки на Україні було 74,7 млн центнерів зайвого хліба, але хліб цей був здебільшого у куркулів, які не хотіли віддати його молодій Радянській державі» [Виділено в книзі. – Т. Д.]. Ключове слово в цитаті – «віддати», оскільки на те, щоб їм «продавали», більшовики не погоджувалися. Таким чином, винними в збройному наступі більшовиків на Україну називалися не ті, хто не мав чи то коштів, чи то бажання або вміння домовитися про постачання товару, а ті, в кого такий товар був. У такій, образно кажучи, «психології грабіжника» радянські історики не вбачали нічого неприродного, власне тому і друкувалися подібні тексти» [16, с. 264265]. Висновок однозначний: «Кремль не бажав визнавати свої власні помилки, оскільки вони були невід’ємною складовою комуністичного штурму. Натомість винних шукали в Україні» [16, с. 306]. Отже, якщо хліба не хотів віддавати ніхто з селян, хто його мав, то всі вони зараховувалися до ворожого класу куркульства.

Наслідки «Київської катастрофи» були для більшовицького керівництва, як манна небесна. По-перше, вони переконалися, що Петлюра не такий сильний ворог, як Денікін, по-друге, дістали «доказ» співпраці двох своїх противників, і нарешті, з’явилася підстава для висміювання петлюрівців як бездарних вояк. Те, що для українців стало катастрофою, інтернаціоналісти використали як привід позубоскалити і скомпрометувати своїх противників. У двох номерах вміщено злу, дотепну сатиру анонімного автора «Лист Щирого до атамана Петлюри». У памфлеті викривається «контрреволюційна» сутність керівників УНР, з особливою дошкульністю висміюється здача Києва білогвардійському генералові Брегову [Так у тексті. Насправді прізвище генерала було Бредов – Т. Д.] [15, с. 10-11]. У наступному номері «листа» вже написано українською мовою, але зміст не змінився. Складається враження, що цю подію так усердно експлуатували в більшовицькій пропаганді ще й тому, щоб не привертати зайвої уваги до власних прорахунків при здачі Києва.

У журналі робилися спроби, щоправда, досить неоковирні, виправдати наслідки червоного терору. Як відомо, у містах, захоплених денікінцями, було зроблено все можливе, щоб документально зафіксувати звірства чекістів, оприлюднити цю інформацію про жертви не лише у місцевій, але й закордонній пресі. Численні джерела, свідчення очевидців, опубліковані в останні роки, доказують правоту денікінців [11, с. 21-172]. Але А. Йоффе, об’єднавши воєдино російських чорносотенців з білогвардійцями, стверджує, що «вбиті, розтерзані й замучені озвірілими білогвардійськими бандитами, звозяться в приміщення «чрезвичаєк» і там демонструються, як діяння рук останніх» [6, с. 6]. Якби на цьому автор зупинився, то можна було б трактувати його слова як бездоказову, але все-таки гіпотезу. Проте в статті відкрито визнається наявність і, більше того, необхідність червоного терору: «Радянська влада неодноразово заявляла відкрито, що принципово визнає червоний терор». Мета його – залякування буржуазії, яка, мовляв, така боягузлива, що її легко налякати, а от пролетаріат, навпаки, настільки безстрашний, що не піддається залякуванню всілякими жахами [6, с. 7]. Тому більшовики здійснюють свої терористичні акції з шляхетною метою, а буржуазія і її слуги мстять пролетаріату за його успіхи і чинять аморально. Ця казуїстика досягає свого апогею в таких міркуваннях: «Якби Радянська влада вважала необхідними тортури і катування, якби вона визнавала потрібним вирізати паски і статеві органи на тілах своїх ворогів, як це роблять білогвардійці, вона повинна була б і це робити відкрито [підкреслено в тексті – Т. Д.], бо тільки в цьому випадку такі дії могли б служити цілям залякування» [6, с. 7]. Нажаханих читачів тут же заспокоюють, що Радянська влада «надто людяна, надто гуманна», а то все білогвардійські звірства, про які відомо всім [6, с. 7]. Очевидно, авторові не приходить в голову, що «розтерзаній» людині байдуже, чи її закатували з метою залякування класу буржуазії, чи задля помсти пролетаріату. Як писав роком раніше у знаменитому листі до Ю. Коцюбинського С. Єфремов: «Ви скажете – то буржуазна кров… Звідки ви це знаєте? – спитаю вас. І чи не більше за цих проклятих десять день пролито крові пролетарської? А втім, для мене мене це ваги не має, бо і буржуазна кров так само червоніє, як і пролетарська, і так само веселіше їй текти по жилах, ніж по піску Маріїнського парку, і так само п’янить вона людей, що можуть полоскатися у їй. І голі трупи, ограбовані, роздягнені, яких снопами розвозили по вулицях – вони німо свідчать, що п’яні од горілки й крові люди ні впину, ні межі хижацтву своєму не знають» [5, с. 94]. Треба відзначити, що й інші автори покладаються на червоний терор як на панацею від усіх лих, в тому числі й виступів проти більшовиків: «Ні, не просто червоним терором повинні ми тепер відповісти на їхні виступи, а послідовним і повним знищенням верхівки буржуазії і всієї білогвардійщини, яка підстерегає нас із-за рогу» [22, с. 11]. При цьому на сторінках журналу вміщені й повідомлення про більшовицькі втрати. Некрологи вражають своєю беззмістовністю. Товариш Довнар-Запольський названий «любим» (в оригіналі – «милым»), з «вражаюче тонкою душою» і «широким політичним світоглядом», але при тому не названо ні його ім’я, ні вік, не розкриті обставини смерті [23, с. 13]. Таким же бездушним пафосом віє й від некролога, написаного чи підписаного К. Ворошиловим. У ньому йдеться про двох «начальників бронепотягів», які покінчили життя самогубством, щоб не дістатися ворогові, причому один з них зумів застрелитися вже в полоні. Ознакою доби, що наступала, можна вважати назву одного з бронепотягів – «Ворошилов» [4, с. 14].

Інформативний блок у першому номері складається з огляду «По окупованій Україні». Тут скупо йдеться про «червоних героїв Городні», «славний загін моряків Сердюка» поблизу Диканьки; детально описуються катування, завдані білогвардійцями районному комісару Поліських залізниць т. Шевелі [19, с. 15]. Замітка про те, що київська газета «Путь рабочего» опублікувала «наклеп» на радянську владу – голод у Петрограді й Москві, селянські повстання в Совдепії, наділена виразним заголовком – «Гади» [19, с. 14-15]. У другому номері подано огляд радянської преси «У Радянській Росії» [22].

Отже, ця, перша, група матеріалів носить відверто пропагандистський характер і спрямована загалом на компрометацію ворога. Однак на сторінках даного видання знаходимо й публікації, автори яких прагнули знайти вихід із вкрай небезпечної ситуації, в котру самі себе загнали, хоча це останнє визнавалося вкрай неохоче. Так, М. Волохов уважав, що Українська армія (червона) зазнала поразки через паніку – «незмінну супутницю поразок». Причини він визначив такі: «партизанщина»; «відсутність у нас командного складу»; «специфічні умови на Україні», в яких «сам чорт собі лоба розіб’є» (сам черт себе лоб прошибет) [3, с. 8–9]. Вихід пропонується неоригінальний, але єдино можливий, з огляду на ідейно-політичну спрямованість видання: «об’єднання військових наших зусиль з Радянською Росією» [3, с. 9]. Складається враження, що автор нічого не чув про військово-політичний союз 1 червня 1919 р., а в Україні вели воєнні дії винятково збройні сили Радянської України. Такими ж міркуваннями просякнута стаття А. Бубнова. Цей видатний більшовицький діяч, з одного боку, визнає, що на українській землі розгортається партизанська війна, в якій він виділяє три групи: зеленовсько-петлюрівсько-куркульська, махновсько-босяцька і радянська революційно-повстанська, а, з іншого, повчає, що Україна буде й надалі залишатися ареною зіткнення світових сил, але її внутрішні сили «будуть відігравати лише допоміжну роль» [1, с. 5]. Кому відводиться головна роль – здогадатися не важко. Але щоб розставити всі крапки над «і», у статті підкреслюється особлива роль РКП(б) і КПУ, причому зазначається, що остання підпорядковується першій [1, с. 6]. У наступній статті А. Бубнов знову вдається до поділу українських повстанських загонів на радянські, махновські й петлюрівські. Він, по суті, визнає, що «організовані в «нейтральній зоні» дві червоних партизанських дивізії і стали ядром військ, що очистили Україну від гетьманщини і петлюрівщини» [2, с. 3]. Знову ж таки, хоча ім’я «організаторів» і не згадано, але, очевидно, що це російські більшовики.Таким чином, РКП(б) скрізь і завжди виступає головною політичною силою, що очолює боротьбу з численними ворогами. А от українське селянство – рушійна сила всіх вищеназваних повстанських загонів – радше заважає, ніж допомагає більшовикам. Хоча партійні керманичі розуміють, що їхнє найважливіше завдання – організувати широкий повстанський рух, але бояться і не довіряють селянству як класу: «Необхідно вже тепер вжити заходів до того, щоб революційне повстанство [підкреслено в тексті. – Т. Д.] не виродилося згодом в партизанщину, ту партизанщину, яка, раз пригріта на грудях радянської влади, зрадницьки вжалила її в найбільш небезпечний, важкий час. Необхідно вже тепер всебічно сприяти відходу бідняків і середняків від куркульських елементів села, що розпочався в процесі повстання, і збирати їх під червоні знамена комуністичної революції» [10, с. 4]. Ця ж мета ще конкретніше формулюється в статті іншого автора: «Згуртовуючи через сільсько-господарських робітників бідноту села, нам необхідно ні на одну секунду не випускати з поля зору найважливіше наше завдання в селі – завдання виділення селянина-середняка і завоювання його симпатій до робітничо-селянської влади» [26, с. 2]. Цікаво, що в текстах партійних функціонерів і журналістів практично не згадується В. Ленін, відсутні посилання на його вказівки та праці. Натомість як вождь, авторитет цитується Г. Зінов’єв [9, с. 79].

Проте якраз В. Ленін, що переконливо довів С. Кульчицький, на об’єднаному засіданні політбюро та оргбюро ЦК РКП(б) 20 листопада 1919 р., де обговорювалася резолюція «Про радянську владу на Україні», зміг переламати це загалом нігілістичне, вороже ставлення до українського питання, контури якого чітко окреслюються в усіх публікаціях журналу [16, с. 320-335]. Мабуть, позитивну роль зіграла й зміна курсу аграрної політики більшовиків. На VIII Всеросійській партконференції (грудень 1919 р.) було затверджено такі заходи: «повна ліквідація відновленого Денікіним поміщицького землеволодіння з передачею земель безземельним та малоземельним селянам»; «будування радгоспів тільки в строго необхідних розмірах, зважаючи на життєві інтереси навколишнього селянства», «полишення справи об’єднання у комуни та артілі на вільне вирішення самих селян, з суворим покаранням місцевих властей за всякі спроби внести сюди основу примусу» [12, с. 133]. У відомій роботі С. Кульчицького відзначається, що на вищеназваній партконференції між В. Леніним та Х. Раковським виникла суперечка з приводу оцінок аграрної політики більшовиків в Україні. Переміг, звичайно, В. Ленін. Автор наголосив: «тактичні завдання утвердження союзу з середнім селянством дістали пріоритет перед стратегічними, програмними завданнями. Комуністичний штурм відходив на дальній план перед турботою про збереження влади» [12, с. 133134]. У одному з останніх досліджень науковець підкреслив і позитивну роль денікінщини для утвердження радянської влади: «Антон Денікін мимовільно став рятівником більшовизму в Україні. Адже він не приховував негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного розподілу землі, на чому й трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Після його короткого нашестя українці зрозуміли, що може бути ще гірше і зробили висновок, що єдиним способом виживання української державності є пошуки компромісу з більшовиками» [16, с. 315]. Такий проникливий тактик як В. Ленін спостеріг ці зміни і зробив крок назустріч, хоча, як підкреслює С. Кульчицький, «контроль Кремля над Україною», забепечували не тільки заходи, спрямовані на взаємопорозуміння з українським селом, але й 1,2 млн радянських військовослужбовців, розквартированих наприкінці 1920 р. на території України. І, мабуть, це був вирішальний фактор. «Спираючись на таку величезну силу, – підкреслює історик, – Москва могла дозволити собі укласти в грудні 1920 р. «рівноправний» договір з власним породженням – харківським партійно-радянським центром» [13, с. 3233].

Таким чином, аналіз текстів, частково відверто пропагандистських, частково з претензією на теоретичне обґрунтування заходів, спрямованих на подолання численних ворогів, засвідчує практичну неспроможність більшовицького керівництва України запропонувати нові підходи до наболілих питань тогодення. Воно за вкрай важкої воєнної ситуації ні на йоту не могло відступити від ідеї підштовхування світової революції, що само по собі змушувало до трактування населення території, яка перетворювалася на арену «вирішальної битви» між світовим пролетаріатом і світовим імперіалізмом або «контрреволюцією», як допоміжного або навіть витратного матеріалу. Така настанова знайшла своє втілення у непримиренній ворожості до куркульства, яке фігурує у кожній публікації серед найлютіших ворогів радянської влади. Оскільки селянство було абсолютно байдужим до глобальних планів російських більшовиків і не бажало задарма віддавати свій хліб, то на нього в цілому поширювалася класова ненависть і червоний терор. Уявне чи справжнє куркульство прирівнювалося до найзатятіших противників нового ладу. Поразка українських військово-політичних сил у боротьбі за Київ, була вдало використана для дискредитації УНР, опускання її керівництва до рівня «бандитів». Однак спротив селянства – хай і погано організований, але масовий повстанський рух – змусив В. Леніна дещо змінити на краще ставлення до України в цілому і її селянства зокрема.

Формування території Чернігівського полку у другій половині ХVІІ ст.

У статті розглядаються етапи формування території Чернігівського полку у другій половині XVII ст. Автор звертає увагу на досить умовний, нестійкий характер його кордонів на початковому етапі існування, що було спричинено бурхливими політичними, військовими та адміністративними змінами. Також відзначається фрагментарність даних у джерелах щодо кількості сотень Чернігівського полку та їх постійний перехід до складу сусідніх полків у відповідності до завдань вищого керівництва. Автор констатує штучний характер конфігурації Чернігівського полку за Зборівським договором 1649 р., в списках якого відсутні значні сотенні центри навколо Чернігова. На його думку, це зумовлено однією з домовленостей Зборівського договору про скорочення козацького реєстру до 40 тис. чол. Подальше формування території полку здійснювалося у 1654 – 1672 рр. та було пов’язане з переорієнтацією зовнішньої політики гетьманів у бік Московської держави. Починаючи з 1672 р. Чернігівський полк незмінно складався з 16 сотень, які помітно відрізнялись між собою за розмірами території та кількістю населених пунктів.

Чернігівський полк було утворено влітку 1648 р., коли на терені Північного Лівобережжя діяли козацькі загони на чолі з ватажками – сподвижниками Б. Хмельницького – М. Небабою, П. Головацьким, М. Гладким, які звільнило територію Чернігівщини від польської шляхти.

На звільнених територіях створювалися козацькі полки, які були водночас військовими й адміністративними одиницями Украънської козацької держави. Саме до липня 1648 р. відносяться перші відомості про Чернігівський полк, який сформувався на основі Чернігівського повіту Чернігівського воєводства (насамперед Чернігівське староство, Городенський, Седнівський, Слабинський округи) та Любецького староства, займаючи територію по річках Десні, Снову та Сейму.

Межі Чернігівського полку усталилися не відразу. Більше того, в перші роки Національно-визвольної війни на Чернігівщині, яка не мала усталених козацьких традицій, адміністративно-територіальні зміни носили достатньо сумбурний характер. На східних кордонах Чернігівського полку в 1648 – 1649 рр. існували окремі Борзнянський та Сосницький полки, деякі сотні Чернігівського та Ніжинського полків переходили з одного полку до іншого – відповідно до військової ситуації та стратегічних завдань, які ставило вище керівництво.

На жаль, брак джерельних відомостей не дає змоги чітко зафіксувати ці процеси. Очевидно, що на перших порах до складу Чернігівського полку увійшли Чернігівська полкова, Седнівська, Слабинська та Любецька (або ж Лоївська, згадки про яку відносяться до літа 1649 р. [12, c. 113]. Хоча за деякими джерельними відомостями у 1648 – 1649 рр. Лоївська сотня входила до складу Брагинського чи Речицького полку [17, с. 147], або ж окремого Лоївського полку [17, с. 203]). Є також відомості про існування у перший період Визвольної війни Стольненської, Ройської та Менської сотень [23, c. 92]. З огляду на нестабільну і динамічну військово-політичну ситуацію, яка вимагала оперативного реагування і чіткого керування військовими підрозділами, така практика цілком могла мати місце. Однак не викликає сумнівів, що ці сотні (насамперед Ройська), якби вони існували на початковому етапі Визвольної війни, були швидше тимчасовими військовими утвореннями для виконання певних бойових завдань і, відповідно, існували протягом незначного часового проміжку – як і багато інших не лише сотень, а й полків [23, c. 85-93].

Чергова, але більш ґрунтовна реорганізація козацьких полків відбулась після Зборівського договору 1649 р. Вона носила поспішний характер, що цілком очевидно на прикладі Чернігівщини. Зрозуміло, Зборівський мир 1649 р. мав обмежити козацьку вольницю, «утиснути» бурхливе повстанське море у 40-тисячний реєстр, тому певна реформа була неминуча. Однак складається враження, що проведена реорганізація вийшла занадто штучною. Так, у складі Чернігівського полку названо сім сотень: Чернігівська полкова, Борзнянська, Бахмацька, Батуринська, Конотопська, Сосницька, Івангородська [20, c. 502-503]. З одного боку, маємо перший відомий перелік сотень полку, з другого – робити на їх основі якісь серйозні висновки передчасно. Скажімо, легко помітити, що в реєстрі 1649 р. не названо жодної сотні на захід чи на північ від Чернігова, крім Полкової, де налічувалось відразу 400 козаків. Виходить, що витоки таких сотень, як Ройська, Любецька, Білоуська, а також Слабинська, Седнівська, Городнянська, необхідно шукати в сотні Полковій – чи не завелика територія навіть для сотні в 400 козаків?

З іншого боку, вже в конфесаті (протоколі допиту) від 24 березня 1651 р. селянина Молошана, полоненого повстанця із с. Місалова на Бобруйщині, який літо попереднього року провів на заробітках на «Чернігівщині і Седнівщині», зазначено, що до Чернігівського полку належать «Чернігів, Мена, Седнів, Любеч, Борзна», а в Лоєві козаків зовсім нема [16, c. 14]. Імовірно, Молошан описував ситуацію станом на 1650 р., що лише підкреслює штучність конфігурації Чернігівського полку за версією Зборівського реєстру.

Якщо порівняти інформацію Молошана з відомостями 1654 р. (Чернігівський полк «состоит из городов Чернигова, Слабуна, Седнева, Любяча (пустого), Лоева (пустого)» [3, c. 100]), то починає вимальовуватись перелік козацьких центрів Чернігівського полку від самого початку його існування: Полкові сотні, Любеч, Лоєв, Седнів і, меншою мірою, Мена, Слабин. Тим більше, що за присягою 1654 р. у складі Ніжинського полку зустрічаємо такі козацькі центри, як Березна, Волинка, Киселівка, Мена, Понорниця, Синявка, Сосниця, Стольне [19, c. 125348]. На жаль, історикам поки що не вдалося відшукати присягу Чернігівського полку 1654 р., яка б могла заповнити багато пробілів щодо конфігурації полку у часи Хмельниччини. На сьогодні відомі лише імена п’яти сотників (без прізвищ), яких ще лише належить ідентифікувати [18, c. 38].

Таким чином, можемо констатувати повну неузгодженість списку сотень за реєстром 1649 р. з реальною ситуацією перших двох років війни, що зайвий раз свідчить про умовність Зборівського договору, який не сприймався козаками як довгострокова угода. Більше того, окреслений у реєстрі перелік сотень, імовірно, ніколи не існував на практиці, оскільки продовжували діяти перелічені вище козацькі центри. Та й сама логіка подій суперечить Зборівському реєстру. З огляду на постійну активність козаків на лоєвському та гомельському напрямках у перші роки війни, було б нерозумно покладати все це на одну єдину Полкову сотню [6, c. 11-12].

У звичному вигляді територія Чернігівського полку сформувалася у 1654 – 1672 рр., що було пов’язано з процесами переорієнтування зовнішньої політики ряду козацьких гетьманів (насамперед І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича) у бік Російського царства і викликало певне переформатування полків Північного Лівобережжя. Тож протягом 1672  1782 рр. Чернігівський полк незмінно складався з 16-и сотень: Березнянської, Білоуської, Вибельської, Волинської, Городнянської, Киселівської, Любецької, Менської, Понорницької, Ройської, Седнівської, Синявської, Слабинської, Сосницької, Стольненської та Чернігівської полкової, які помітно відрізнялись між собою за розмірами території та кількістю населених пунктів.

Таблиця 1. Перелік сотень Чернігівського полку за джерелами ХVІІ ст.

1649

1669

1672

1676

1678

1682

Бахмацька

Білоусівська

Березнянська

Березнянська

Березнянська

Березнянська

Батуринська

Волинська

Білоусівська

Білоусівська

Білоусівська

Білоусівська

Борзнянська

Киселівська

Вибельська

Вибельська

Вибельська

Вибельська

Івангородська

Любецька

Волинська

Волинська

Волинська

Волинська

Конотопська

[Полкова]

Городнянська

Городнянська

Городнянська

Городнянська

Полкова

Понорницька

Киселівська

Киселівська

Киселівська

Киселівська

Сосницька

Сиберезька

[Любецька]

Любецька

[Любецька]

Любецька

Синявська

Менська

Менська

Менська

Менська

Слабинська

[Полкова]

Полкова

Полкова

Полкова

Сосницька

Понорницька

Понорницька

Понорницька

Понорницька

Стольненська

Сиберезька

Осняківська

Сиберезька

Ройська

Седнівська

Седнівська

Седнівська

Седнівська

Синявська

Синявська

Синявська

Синявська

Слабинська

Слабинська

Слабинська

Слабинська

Сосницька

Сосницька

Сосницька

Сосницька

Стольненська

Стольненська

Стольненська

Стольненська

Всього: 7

10 (11)

14 (16)

16

15 (16)

16

Примітка. Список сотень укладено на підставі таких джерел: реєстр 1649 р. [20, c. 502-503], присяга 1669 р. [2, c. 93], присяга 1672 р. [2, c. 152], присяга 1676 р. [21, арк. 238-242], список втрат у Чигиринському поході 1678 р. [7; 10], присяга 1682 р. [22, арк. 234зв.-237, 496зв.-498]. У квадратних дужках подано сотні, які з тих чи інших причин відсутні у документах, однак їх існування на той час не викликає сумнівів.

Розглянемо процес формування території Чернігівського полку окремо по кожній сотні.

Березнянська сотня. Вірогідно, виникла між 1651 – 1654 рр. у складі Ніжинського полку [8, с. 116]. Вперше згадується в присязі 1654 р. До Чернігівського полку переведена в 1672 р., з приходом до влади гетьмана І.Самойловича.

Білоуська сотня. Її утворення В. Заруба і С. Коваленко пов’язують з адміністративною реформою гетьмана І. Брюховецького, датуючи виникнення Білоуської сотні кінцем 1663 р. [8, c. 117; 9, с. 370]. Дж. Гаєцький, а слідом за ним і О. Галушко більш обережно вказують 1660-ті рр. [4, с. 12; 25, с.89]. В документах вперше згадується в 1669 р. [14, с. 159]. Очевидно, територія сотні раніше входила до Полкової сотні.

Вибельська сотня. Більшість дослідників відносять заснування сотні до 1656 р., коли вона вперше згадана в джерелах [8, c. 125; 25, с. 119]. За С. Коваленко Вибельська сотня сформована між 1654 – 1656 рр. [9, с. 361], що видається доволі правдоподібним. Адміністративно сотня тісно межує з Ніжинським полком, однак не викликає сумнівів, що її територія раніше входила до Полкової сотні, становлячи її південно-східну околицю.

Волинська сотня. До утворення окремої сотні населені пункти навколо Волинки входили до Сосницької сотні [15, с. 402]. Вірогідно, саме з цих міркувань В. Заруба вважає можливим віднести заснування Волинської сотні до 1648 р., коли на початковому етапі Національно-визвольної війни діяв Сосницький полк [8, с. 126]. Однак документально це не підтверджується, оскільки нам невідомий сотенний склад полку в Сосниці, а конфігурація військових підрозділів у 1648 1649 рр. могла бути якою завгодно. Відтак говорити про існування сотні від 1648 р. передчасно. Вперше згадується під час присяги 1654 р. у складі Ніжинського полку, де й перебувала до 1669 р. Передана до Чернігівського полку після приходу до влади гетьмана Д. Многогрішного.

Городнянська сотня. Вірогідно створена в 1672 р. (вперше згадується) гетьманом І. Самойловичем у ході адміністративної реформи Лівобережної України. З огляду на географічне розташування раніше мала входити до складу Седнівської сотні [8, с. 136; 9, с. 363; 25, с. 91]. За Дж. Гаєцьким, із 1703 р. на деякий час знову входила до Седнівської сотні [25, с. 91] (О. Галушко вказує часовий проміжок 1703 – 1718 рр. [5, с. 35], однак якщо такий факт і мав місце, все ж верхня межа явно завищена – Городнянська сотня фігурує в ревізії посполитих 1713 р.).

Киселівська сотня. Відома з 1654 р. у складі Ніжинського полку. Як і у випадку з Волинською, В. Заруба відносить Киселівську сотню до складу Сосницького полку на початковому етапі війни з поляками (1648 – 1649 рр.) [8, с. 150], що знову ж таки занадто гіпотетично і може спиратися не на джерельну базу, а на географічну близькість Киселівської сотні до Сосниці. Більше того, В. Заруба стверджує, що у 1649 р. Киселівську сотню ліквідовано разом із Сосницьким полком, а козаків і територію включено до складу Сосницької сотні. Хоча у джерелах зустрічається згадка про сотника киселівського Власа Вовка [14, с. 50-51] і він фігурує у реєстрі сотників щонайменше з 1997 р. [11, с. 42]. Сумнівним видається і твердження про перебування Киселівської сотні у відновленому в 1663-1668 рр. Сосницькому полку [8, с. 150]. Втім, на сьогодні не зовсім зрозуміло, коли сотня опинилася у складі Чернігівського полку. Дж. Гаєцький називає 1669 р. [25, с. 93], О. Галушка – 1663 р. [4., с. 12], В. Кривошея – період 1654 – 1659 рр. [15, с. 49]. Але без сумніву, що це сталося між 1660 – 1669 рр.

Любецька сотня. Відома з 1656 р., хоча мала б існувати з самого початку Національно-визвольної війни (якщо тільки не входила до складу Лоївської сотні), особливо з огляду на активні бойові дії в районі сусіднього Лоєва в 1648-1649 рр. С. Коваленко датує формування сотні 1654 – 1656 рр. [9, с. 366], а В. Кривошея веде відлік сотників від 1651 р., коли була переписана сотня любецьких міщан [14, с. 262].

Менська сотня. Раніше вважалося, що від присяги 1654 р. і до 1672 р. перебувала у складі Ніжинського полку, допоки гетьман І. Самойлович не передав її до Чернігівського полку [8, с. 171; 25, с. 98]. Між тим нові документи дозволяють дещо інакше змалювати ранню історію сотні. Так, за В. Кривошеєю, Менська сотня сформована в складі Чернігівського полку у 1651 р. шляхом виділення із Сосницької та Івангородської сотень. На час присяги 1654 р. перебувала в Ніжинському полку, звідки повернулася до Чернігівського в проміжку 1657 – 1659 рр., за гетьманування І. Виговського. Пізніше входила до складу Сосницького полку (1663 – 1668 рр.), після розформування останнього – сотня Чернігівського полку [15, с. 347].

Понорницька сотня. Вперше згадується в 1654 р. у складі Ніжинського полку, хоча В. Заруба відносить її виникнення до 1651 р. [8, с. 193)]. Дж. Гаєцький датує перехід до Чернігівського полку 1669 р. [25, с. 101]. Натомість В. Заруба вважає, що це сталося 1663 р., при адміністративному реформуванні Ніжинського полку і створенні Стародубського [8, с. 193].

Ройська (Сиберезька, Осняківська) сотня. Одна з найбільш загадкових сотень для дослідників.Вірогідно, виникла на початку 1659 р., а її основу склали землі колишньої чернігівської козацької хоругви, що існувала з 1625 р. У попередні часи ця територія входила до Полкової сотні. Лише землі на північ та північний захід від Ріпок, як здається, повинні були належати Любецькій сотні, до якої безпосередньо прилягали [6, 9-10, 14].

Імовірно, поява нової сотні викликана адміністративною реформою гетьмана І. Виговського і пов’язана зі зміною зовнішньополітичних орієнтирів, у рамках підготовки до воєнних дій проти Росії. В. Заруба помилково пов’язував утворення сотні із функціонуванням у 1659 р. Седнівського полку, до складу якого нібито увійшла і Ройська сотня. А наприкінці року, після приходу до влади Ю. Хмельницького, Седнів реорганізовано у сотенний центр, а Роїще стало центром сотні Чернігівського полку [8, с. 21, 92, 198]. Проте в усіх відомих універсалах 1659 р. (11 лютого, 20 травня, 26 серпня) [24, c. 93-95] Ройська сотня чітко ідентифікується у складі Чернігівського полку. Більше того, географічне сусідство Ройської і Седнівської сотень доволі оманливе: насправді, їх територія чітко розділяється важкопрохідним болотом Замглай. За часів Київської Русі єдиний прохід до Седнівщини знаходився біля Звеничева. У наступні століття ситуація дещо змінилася, однак питання комунікації між Ройською і Седнівською сотнями залишалося доволі проблематичним. Саме з огляду на географічний фактор рішуче відкидаємо версію С. Коваленка про перебування Ріпок (одного з найбільш значних центрів сотні) і решти земель Ройської сотні у складі Седнівської сотні в 1652 – 1659 рр. [9, с. 368].

Окрема плутанина склалася з назвою сотні. Справа в тому, що перші сотники базувалися у різних поселеннях – Роїщі, Сибережі, Осняках. Відтак сотня називалася то Ройською, то Сиберезькою, то Осняківською. Зокрема, В. Заруба присвятив Сиберезькій сотні окрему статтю: «Створена у складі Чернігівського полку гетьманом Д. Многогрішним у 1669 р., при посиленні ним сіверських полків (Чернігівського, Ніжинського та Стародубського). Виділена зі складу Седнівської сотні. У 1672 році гетьман І. Самойлович ліквідував цю військово-адміністративну одиницю, включивши її склад до Роїщанської сотні, посиливши останню. Населені пункти, які входили до Сиберезької сотні, нараз встановити видається неможливим» [8, с. 202]. Ще більш громіздку конструкцію запропонував С. Коваленко, вважаючи, що у 1648 – 1651 рр. Сиберезька сотня входила до Чернігівських сотень (тобто Полкових, яких, на думку дослідника, могло бути декілька), у 1652 – 1658 рр. – до Седнівської, а в 1659 – 1669 рр. і від 1672 р. – до Ройської сотні [9, с. 370]. Насправді, Роїще, Сибереж і Осняки – сусідні поселення, які розташовані на відстані 5-6 км одне від одного, а різні варіанти назв сотні ніколи не вживалися одночасно [6, с. 16-21].

Седнівська сотня. Вірогідно, існувала з самого початку Національно-визвольної війни. В джерелах міститься згадка про Седнів, як значний козацький центр у 1651 р. [15, с. 85].

Не знаходять підтвердження відомості про існування Седнівського полку у 1659 р. За В. Зарубою, «виділений промосковською чернігівською старшиною у 1659 році зі складу Чернігівського полку на основі його Седнівської сотні у початковий період Руїни і боротьби В. Виговського з М. Пушкарем. У кінці 1659 р. полк, який ще не встиг сформуватися, ліквідовано, а територію і козаків повернуто до Седнівської сотні Чернігівського полку. Полковником був Григорій Ничипір…». Дослідник навіть спробував визначити сотенні центри Седнівського полку, вважаючи такими Роїще, Тупичів, Клочків та Березну [8, с. 92]. На жаль, робота В. Заруби не містить посилань на джерела. Між тим, схоже, що вельми сміливе припущення про існування Седнівського полку зроблене на основі документу від 10 червня 1659 р., коли козацька старшина присягала на Варшавському сеймі у вірності Гадяцьким статтям. Серед підписантів значиться і «Ничипор Григорович, сотник Седневский зъ полку Черниговского» [1, с. 214].

Синявська сотня. Вперше згадана в присязі 1654 р. у складі Ніжинського полку. В. Заруба датує її формування кінцем 1651 р. [8, с. 202], В. Кривошея – 1650-1653 рр. [15, с. 175]. До Чернігівського полку включена в 1669 р. гетьманом Д. Многогрішним. Вірогідно, раніше, у 1663 − 1668 рр. перебувала в складі Сосницького полку [15, с. 175].

Слабинська сотня. Вірогідно, виникла на початковому етапі війни з поляками [8, с. 203; 9, с. 370; 25, с. 108]. Вперше згадується в 1659 р. (В. Заруба помилково вказує 1654 р. [8, с. 203]). В. Кривошея вважає, що Слабин запустів після смерті Б. Грязного і був наново заселений лише за сотництва І. Домонтовича в 1659 р. [14, с. 226]. Однак такі масштаби запустіння видаються перебільшенням.

Сосницька сотня. Вперше згадана в 1649 р. Дж. Гаєцький і В. Заруба вважають, що на початковому етапі Національно-визвольної війни існував окремий Сосницький полк [25, с. 110; 8, с. 205]. За твердженням В. Заруби, полк мав сотні Волинську, дві Сосницькі та Киселівську, ліквідований 1649 р. і включений до складу Чернігівського полку [8, с. 92]. З огляду на умовність Зборівського договору, перебування Сосницької сотні у складі Чернігівського полку видається дещо штучним і епізодичним явищем, тож під час присяги 1654 р. вона вже відносилась до Ніжинського полку. У 1663 – 1668 рр. на Гетьманщині існував окремий Сосницький полк, виділений І. Брюховецьким з територій окремих сотень Ніжинського полку, прилеглих до Сосниці [8, с. 92]. Його ліквідував П. Дорошенко під час свого походу на Лівобережжя і сотня остаточно увійшла до Чернігівського полку.

Стольненська сотня. За В. Зарубою, сотня створена після Білоцерківської угоди 1651 р. у складі Ніжинського полку і проіснувала до її ліквідації після 1655 р. [8, с. 208]. Хоча більш логічним видається твердження В. Кривошеї про входження Стольного у 1649 –1654 рр. до складу Березнянської сотні Ніжинського полку як курінного центру [15, с. 246]. Вірогідно, у подальшому входила до Менської сотні (О. Галушко помилково відносить територію Стольненської сотні до Полкової [4, с. 12]), зі складу якої і виділена як окрема сотня в 1669 р. гетьманом Д. Многогрішним.

Таблиця 2. Час заснування сотень Чернігівського полку.

Сотня

Заснування

(перша згадка)

Входження до складу Чернігівського полку

1

Березнянська

Між 1651 – 1654 (1654)

1672

2

Білоусівська

1660-і (1669)

Від початку

3

Вибельська

Між 1654 – 1656 (1656)

Від початку

4

Волинська

До 1654 (1654)

1669

5

Городнянська

1672

Від початку

6

Киселівська

До 1654 (1654)

1660-і

7

Любецька

До 1651 (1651)

Від початку

8

Менська

1651

1651, 1657 – 1659, 1669

9

Полкова

1648

Від початку

10

Понорницька

До 1654 (1654)

1663 (1669)

11

Ройська

1659

Від початку

12

Седнівська

До 1651 (1651)

Від початку

13

Синявська

До 1654 (1654)

1669

14

Слабинська

Між 1651–1659 (1659)

Від початку

15

Сосницька

1648–1649 (1649

1669

16

Стольненська

1669

1669

Щодо особливостей побудови палацово-паркового комплексу К.Г. Розумовського в Батурині

В статті висвітлюється історія будівництва палацово-паркового комплексу К.Розумовського в Батурині. Обгрунтовується думка, що його початок припадає на 1760-ті рр., коли вчитель К. Розумовського Г. Теплов розпочав будувати у Батурині власний будинок, а також заклав парк на землях, подарованих йому гетьманом. Аналізуються відомості з документальних джерел про розташування та внутрішнього планування будинку Г. Теплова, розглядаються версії щодо авторства початкового проекту маєтку. Воно могло належати кільком архітекторам, серед яких – італійський зодчий А. Рінальді. Подальша розбудова палацово-паркового комплексу продовжилася вже в 1790-х рр. після повернення цих земель К. Розумовським та за участі англійського архітектора Ч. Камерона. Автором висвітлюються результати численних досліджень архітектурних особливостей палацу та його оздоблення, на основі яких зроблено висновок, що Ч. Камерон перепроектував вже існуючий одноповерховий будинок Г. Теплова, після чого була здійснена надбудова другого та третього поверхів.

Справжньою окрасою Батурина є палац останнього гетьмана України К.Г. Розумовського: «… место, где находится этот замок называется Тепловкой, по имени Теплова, управлявшего делами К.Г. Разумовского и принимавшего деятельное участие в постройке этого замка» [1, с. 299]. Палац, що збудований в період з 1799 – 1803 рр. загальноприйнято вважати величним творінням відомого архітектора Ч. Камерона [14, с. 139]. Але мало кому відомо, що у цієї будівлі було щонайменш 2 творці. Адже за свою 40-річну історію існування у XVIII ст., а саме в період зміни своїх власників, споруда могла зазнавати суттєвих архітектурних змін декілька разів. Початок будівництва палацу своїм корінням сягає аж в 60-ті рр. XVIII ст. А такий палац, який постає перед нашим поглядом сьогодні, був збудований у 1803 р.

Цікавою, але водночас і дуже загадковою, є історія будівництва цієї споруди. Відомо, що гетьманським універсалом від 3 грудня 1760 р. [1, с. 181] Розумовський дарує в знак подяки земельну ділянку в дуже мальовничому місці Батурина своєму вчителю і наставнику Г.М. Теплову. Як вважає дослідник старовини М. Шугуров: «Теплов умел выбрать место для своей усадьбы» [1. с. 288]. В свою чергу Григорій Миколайович, будучи дуже впливовою особою, значно розширив межі власних володінь за рахунок придбання сусідніх земельних ділянок. На цій території він розпочинає будівельні роботи та розбиває регулярний парк. На разі не відомо за який кошт ведеться це будівництво: за власний, чи за гроші казенні. Також суперечливою є думка про архітектора, за планом якого воно було розпочате. Дослідниками названо багато відомих прізвищ, але невідомо, хто саме з архітекторів на той час перебував в Батурині, хоча є відомості, що дехто з них працював неподалік міста.

Початок будівництва припадає на період 1760 – 1764 рр. [17, с. 335-339]. Це пояснюється тим, що після того, як у 1764 р. за указом Імператриці Катерини ІІ гетьманство в Україні було скасоване, Теплов повернувся до Росії. На той час він отримав нову посаду при дворі, таким чином батуринський маєток став йому непотрібним, але перебував у його власності до 1772 р. і протягом цього періоду утримувався в належному стані. Прямим підтвердженням того являвся доглянутий парк в маєтку Теплова: «в оном саду дорог прямых – 6, шпалерных вишневых дорог – 2, да куртин с липами малых – 16; решотки для дерев, по 4-м дорогам деревяныя ветхие. В оном разных дерев: обрезков попорчених – 15, винограду кустов разных – 10, да весняного саженья розгами малая грядка винограду ж – 1, розону кустов – 27, персиков – 4, смородины красной кустов – 13, чорной смородины – 11, крыжовнику кустов – 5, орехов волоских разного сорту – 38, шпанских вишень старых – 11, черешень – 5, яблонь разных сортов – 97, груш разных же сортов – 106, слив разных сортов – 178, липок кронных больших – 174, по двум сторонам около забору вишневых прямых шпалер по два ряда, итого – 4, дичок яблонных и грушевых – 210» [17, с. 339].

З історичних джерел довідуємося, що на території маєтку на той час було декілька будівель, а саме: «два деревянных флигеля на каменных фундаментах, в 10-ть комнат каждый, постройка для прислуги и зачатое каменное строение в семи комнатах, в четырех только сведенных окнах и троих сенях» [11, с. 2]. Відомо, що ця земельна ділянка протягом 12 рр., перебуваючи у власності Теплова, не стояла пусткою, бо не виключено, що навіть, за відсутності господаря, будівельні роботи могли проводитись і надалі, аж до 1772 р.

Через 12 років після дарування батуринських земель, К. Розумовський повернув їх собі, викупивши у Теплова за 10 тис. руб. [10, с. 67]. В «Купчей крепости на продажу Тепловым графу Разумовскому усадьбы и хутора Скритного» таємний радник, сенатор Г.М. Теплов чітко сформулював наступне: «продал я…дом мой, состоящий Нежинского полку в городе Батурине со всем строением каменным и деревянным, построенным мною на земле уступленной мне от его же сиятельства, в 1760 г. …» [17, с. 341]. Автор статті схильна до тієї думки, що Г.М. Теплов займаючи високі посади, як при дворі, так і в Гетьманщині, повинен був мати маєтки, які задовольняли б потреби та смаки такого вельможі і відповідали б його соціальному статусу та положенню в суспільстві. Тому, проживаючи тривалий час в Батурині – столиці Гетьманщини, Теплов був просто зобов’язаний мати тут маєток, який за архітектурою відповідав би столичній будівлі.

Тож не виникає сумнівів, що К.Г. Розумовський придбав ділянку з декількома спорудами, серед яких був і будинок та доглянутий парк. Про що і довідуємось з купчої, в якій Теплов перераховує все, що входить до проданого ним майна К. Розумовському. Але з невідомих причин батуринський управитель Гофштейн не вносить до реєстру купленого, будинок, який зазначив Теплов. В перелік, зарахованого до батуринської економії потрапили лише: «… два флигеля в десять комнат каждый, зачатое каменное строение в семи комнатах, о четырех только сведенных окнах и трех сенях…» [5, с. 39].

У 1794 р. Кирило Григорович остаточно повертається до Батурина і, як пише біограф родини Васильчиков: «последние годы жизни своей граф Кирила Григорьевич был занят постройками дома… в Батурине».

Цікавий той факт, що Розумовський розпочав будівництво лише в 1799 р (за іншими джерелами в 1790 р). Виникає запитання, чи міг маєток Теплова за два десятиліття, починаючи з 1772 р, перетворитися в пустку? Вірогідно, що ні, адже при бурхливому житті і стрімкій розбудові гетьманської столиці, це навряд чи було можливим.

Тим паче, К. Розумовський був великим будівничим «… имел страсть к строительству и ботанике» [3, с. 37]. Ймовірно, не зраджуючи своїм уподобанням, Розумовський міг удосконалити маєток, придбаний у Теплова. Сміливо можна припустити, що будинок був перебудований, можливо і декілька разів, за участю відомих зодчих того часу. Адже, серед такого прекрасного парку з вишуканими насадженнями не могла стояти руїна – будівництво, яке було почате Тепловим і не закінчене. Вірогідно, що до 1790 р. будинок був одноповерховим, не враховуючи напівпідвального приміщення та горища. Документального підтвердження цьому на даний ще не виявлено, але версія автора має право на існування.

Автор статті дотримується думки, що про остаточне перепланування Розумовським «тепловського» будинку мова йшла ще в 1790 р. Саме в цей час екс-гетьман вже залучав до будівельних робіт в Батурині Ч. Камерона, про що відомо з листів Розумовського до сина від 13 червня 1790 р. [11, с. 3].

Невідомо, як розвивалися події, але архітектор Ч. Камерон на запрошення Розумовського прибув до Батурина лише у 1799 р. Взагалі, зодчий не був прихильником швидкого проектування, але в даній ситуації проект був виконаний в стислі строки.

Давно існує багато версій щодо побудови палацово-паркового комплексу Кирила Розумовського. Свого часу Горностаєв писав, що зведення палацу є досить загадковим, «Но вот недавнее неожиданное открытие в архиве князя Репнина старинных планов Батуринского дворца, подписанных архитектором Камероном, устанавливает авторство последнего, что делает сооружение дворца крайне загадочным. Единственно возможное предположение заключается в том, что Батуринский дворец был перестроен Камероном в период 1799 – 1803 годов» [7, с. 28]. До цієї думки схильні архітектори проектних майстерень тресту «Будмонумент» Управління в справах будівництва при Раді Міністрів УРСР під керівництвом М.Г. Терзієва: «Фундаменты Тепловского дома в будущем используются при сооружении гетманского дворца» [11, с. 2], а також кандидат філологічних наук та місцевий краєзнавець В. Бондаренко, який зазначив, що: «… можливо, Камерон перебудовував палац, що існував раніше, авторами якого могли бути італійці Рінальді або Кваренгі» [4, с. 4].

«Изучение цокольной части здания, произведенное архитектором Терзиевым, подтвердило, что в стенах дворца сохранились части Тепловского дома, о котором упоминалось выше. Камерон использовал имевшиеся уже фундаменты и части стен и включил их в состав фундаментов нового сооружения. А в тех местах, где ему требовалось расширить пространство (расширения пространства требовал парадный вестибюль дворца), он смело сдвинул стены І-го этажа и частично установил их на мощных сводах цокольного этажа» [11, с. 9].

В той час, як проводилась надбудова над «тепловським» будинком уже за проектом Камерона, І-й поверх та цокольне приміщення залишались незмінними і були придатними до експлуатації. На це вказує лист О. Розумовського своєму батькові екс-гетьману від 3 травня 1802 р. в якому він зазначає, що: «Едет к Вам в Батурин компания, Елизавета Кирилловна с детьми. И где разместится такое людство. Разве на Тепловке» [12, с. 73].

Автор вважає, що для Розумовського, надбудувати «тепловський» будинок – це було мудре рішення і водночас величезна економія, адже разом з існуючим першим поверхом в будинку вже існувало і напівпідвальне приміщення. За висновками будівельної комісії на чолі з М.Г. Терзієвим, видно, що: «цокольний поверх мав висоту 3,5 м, перший – близько 4,8 м. Глибина фундамента від поверхні підлоги цокольного поверху – 90 см. Товщина стін цокольної частини: зовнішніх – 150 см і внутрішніх – 77-130 см; першого поверху: зовнішніх – 80-150 см, внутрішніх 70-90 см» [11, с. 9].

Отже: «… і сам палац був запроектований Камероном на існуючих мурованих фундаментах (підвалах) будинку Теплова, згаданого в купчій. Можливо саме цим і пояснюється ряд суттєвих розбіжностей планувальної структури підвалу та верхніх поверхів, які спостерігаються, як і в авторських кресленнях, так і в натурі». «Згідно натурних досліджень було установлено, що характеристика будівельних періодів мурування підвалів та верхніх поверхів споруди пам’ятки мають суттєві відмінності, які пояснюються різним по часу будівельними періодами споруди» [13, с. 2].

Батуринський палац є унікальним витвором архітектури, адже він – єдиний в Україні приклад «кубічної», центричної композиції палацу [22, с. 713]. Особливостями цієї споруди також є те, що покрівля була виготовлена з окремих товстих оцинкованих листів заліза [21, с. 104], між кам’яними блоками колон, для міцності, була закладена свинцева арматура; цей прийом у будівництві використовувався ще древніми греками. Для оздоблення палацу використовували мармуровий вапняк [8, с. 15]. Стіни першого поверху викладено з нетесаного каменю (рустовано) [22, с. 713]: «Тяжелый, весь рустованный нижний этаж служит монументальным постаментом для всего здания. Весьма своеобразен архитектурный прием убранства этого этажа ложной аркатурой, в глухих пролетах которой как бы прорезаны отверстия окон, доходящие до верха арок. Этот архитектурный прием широко использован во французской архитектуре школы Жака Франсуа Блонделя в первой половине 18-го века» [7, с. 34]. Головний фасад оздоблено восьмиколонним іонічним портиком на глухій аркаді. Садовий фасад має відкриту терасу, що спирається на колонаду тосканського ордеру [22, с. 713]. На думку дослідника Ф. Горностаєва: «Странным кажется здесь, во дворце такое запоздалое сочетание тяжелого, архаического низа с изящно-легкой колоннадой портика, украшенной нежно нарисованными ионическими капителями эллинского типа. И странным кажется в строго логичной концепции форм всего дворца встретить по существу не нужное тройное расчленение нижнего этажа под сплошным портиком фасада» [7, с. 34].

З вищезазначеного виникає запитання: хто ж розпочав будувати палац? На сьогоднішній день «дослідники архітектури не дійшли єдиної думки, щодо авторства побудови. Вважається, що до будівництва палацу мають відношення декілька зодчих: і Чарльз Камерон… і… Антоніо Рінальді», але не Джакомо Кваренгі, як вважалось раніше [18, с. 81]. Відомо, що він прибув до Росії лише в кінці 1780 р. [15, с. 110] Автор вважає, що до будівництва будинку Теплова в Батурині він не має ніякого відношення, але, не виключена можливість його участі у подальшому переплануванні цього ж таки будинку, після купівлі його Розумовським у Теплова в 1772 р. Про те, що над зміною архітектурних форм даного будинку в різні часи працювало декілька зодчих писав і Ф. Горностаєв. Він припускав, що для закладання «тепловського» будинку могли залучити зодчого А. Рінальді. Також дослідник вважав, що: «имя архитектора … выписанного из Италии … для строения города Батурина, указывает на известную близость эпохи Барокко; поворот к классицизму только что в то время начинался. … В Батуринском дворце … такая двойственность заметна, но ее нет в блестящих произведениях Камерона, совершенно чуждых устарелым формам барокко» [7, с. 28].

Автор праці «Антонио Ринальди» Д. Кючаріанц дотримується думки, що: «… история последнего батуринского дворца еще не выяснена в достаточной степени. Создается впечатление, что он был построен Камероном с частичным использованием ранее существовавшей постройки, … возведенной Ринальди. О том, что для ринальдиевского дворца могло быть выбрано только это место, говорит его расположение на возвышенности, откуда открывается широкая, неизменно поражающая панорама – река, поля, угодья» [16, с. 13]. Адже А. Рінальді завжди намагався: «выбрать место для строений и связать их с окружающим ландшафтом. Впервые Ринальди мог проявить себя в городе Батурине» [16, с. 11]. Тому цілком можна припустити, що італійський зодчий брав безпосередню участь у проектуванні будинку Теплова та закладці парку біля нього. А вже у переплануванні цього будинку Розумовським, зодчий участі не брав, так як: «архитектора ( Ринальди – М.Г.) уже не было в России, он уехал в Италию в 1790 г.» [14, с. 139].

Офіційною датою завершення будівництва палацу вважається 1803 р., адже 9 січня цього року помер замовник робіт – граф Кирило Григорович. На стадії чорнових робіт будівництво було припинено на невизначений термін. Подорожуючий Батурином кн. І. Долгорукий в серпні 1810 р. зазначив, що кам’яний будинок, розташований в наймальовничішому куточку міста, «только что отделан» має вишуканий вигляд [1, с. 225], але екс-гетьман так і не встиг в ньому пожити [19, с. 388].

Отже, аналізуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що перший поверх та цокольне приміщення батуринського палацу К. Розумовського були збудовані за проектом невідомого архітектора у 60-ті роки XVIII ст., а другий та третій поверхи надбудовані значно пізніше – у 1799 – 1803 рр. за проектом Ч. Камерона.

А, взагалі, в історії будівництва палацу Розумовського, власне, як і в історії самого Батурина, є ще багато білих плям і безліч запитань ще лишаються без відповідей. Тому вивчення даної теми є великою перспективою для нових відкриттів.