Передумови реформування органів публічної влади та адміністративно-територіального устрою України: практика проведення регіональних досліджень

В статті обґрунтовані передумови реформування місцевого самоврядування на прикладі Херсонської області. Визначені проблемні питання, які постають сьогодні в сфері місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою України, та шляхи їх вирішення як на місцевому так і загальнодержавному рівнях. Наведені результати регіональних досліджень, тематичних зустрічей, навчальних заходів, проведених в контексті обговорення реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Зроблено висновки та надано пропозиції щодо підготовки законотворчих ініціатив, які закріпляють засади формування ефективних територій та функціонування дієздатного самоврядування. Значних зусиль потребує розробка сучасних технологій управління територіями та відповідна підготовка керівних кадрів сільських та селищних рад. Реалізація реформи призведе до розвитку самодостатності територіальних громад, консолідації ресурсного забезпечення та стратегічного планування розвитку, покращення рівня надання соціальних та інших публічних послуг, скорочення відтоку населення з сільських територій.

З часу набуття Україною незалежності було створено організаційну і правову базу місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування входить до найважливіших засад демократичного устрою держави, але існуючий його стан та адміністративно-територіальний устрій України сьогодні не в повній мірі відповідають потребам суспільства. Недостатньо оптимізовані та упорядковані система управління територіями та взаємовідносини органів влади різних ієрархічних рівнів, органи місцевої державної влади іноді беруть на себе вирішення питань, які належать до компетенції органів місцевого самоврядування територіальних громад, і вони фактично не можуть здійснювати деякі надані їм повноваження. Надмірна подрібленість сільських територіальних громад призводить до гальмування, або неможливості реалізації завдань соціально-економічного розвитку. Існують проблеми упередженості вирішення бюджетних питань, малі бюджети таких сільських рад не дозволяють утримувати апарат спроможний надавати якісні адміністративні та соціальні послуги населенню.

У результаті реформи місцевого самоврядування, ініційованої Президентом України Віктором Януковичем, мала з’явитися активна громада, яка здатна забезпечувати розвиток власних територій, знаходити шляхи розв’язання місцевих проблем самостійно або через кооперацію із сусідами. Як зазначав Президент України у виступі на засіданні Ради регіонів в березні 2013 р.: «Реформування місцевого самоврядування має відбуватися на засадах децентралізації владних повноважень, консолідації ресурсного забезпечення та стратегічного планування розвитку територіальних громад» [1].

В контексті обговорення реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні протягом останніх років в Херсонській області проводились тематичні дискусії, соціологічні опитування, навчальні заходи та формувались проблемні питання для підготовки законотворчих ініціатив.

Завдання реформування та функціонування органів публічної влади та адміністративно-територіального устрою України не нові. Серед науковців та практиків, які досліджують окремі напрями реформування в Україні, слід відзначити Н.Р. Нижник, М.М. Паламарчука, С.Є. Саханенка, М.І. Долишнього, Ю.Б. Молодожен, М.І. Ставнійчук, І.П. Лопушинського, які із урахуванням секторальних пріоритетів та можливостей регіонів визначають своє бачення розвитку місцевого самоврядування та реформування місцевих органів влади.

Пропоноване дослідження присвячено висвітленню результатів тематичних дискусій, соціологічних опитувань та регіональних досліджень щодо передумов реформування місцевих органів публічної влади та адміністративно-територіального устрою України на прикладі Херсонської області.

Реформа місцевого самоврядування має забезпечити самодостатність регіонів, створити умови для покращення життєдіяльності територіальних громад, а саме: формування територіальних громад, здатних і спроможних самостійно або через органи місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення, чіткий розподіл повноважень між рівнями органів місцевого самоврядування, місцевими органами виконавчої влади та територіальними органами центральних органів виконавчої влади. Реформування має підвищити рівень якості життя людей у містах, селищах та селах шляхом забезпечення спроможності органів місцевого самоврядування створювати економічні та соціальні умови розвитку територіальних громад та їх об’єднань, а також забезпечити доступність жителів громади до адміністративних, соціальних та інших послуг.

На сучасному етапі можна виділити появу багатьох конкретних ініціатив як з боку центральних органів публічної влади, асоціацій органів місцевого самоврядування, так і окремих політиків та науковців. Запропонована та розглянута на пленарному засіданні 21 червня 2013 р. Конституційною Асамблеєю нова конституційна модель місцевого самоврядування у розділі XI «Місцеве самоврядування» проекту Концепції внесення змін до Конституції України. Можна визначити появу проектів документів, у яких містяться: концептуальне бачення розвитку місцевого самоврядування, проведення адміністративно-територіальної реформи, формування сучасної регіональної політики, яка відповідає європейським принципам. В даний час пройшли обговорення та громадську експертизу концепції, підготовленої Кабінетом Міністрів України, Асоціацією міст України, Українською асоціацією районних та обласних рад та ін. Розроблений рамковий документ «Основні стратегічні напрями реформування місцевого самоврядування в Україні». Сформована Таблиця пропозицій до нього, з урахуванням надісланих на адресу Державного фонду сприяння місцевому самоврядуванню в Україні матеріалів від зацікавлених сторін, в тому числі регіональних центрів перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій.

Проект Указу Президента України «Про Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні» був схвалений на засіданні Уряду 8 квітня 2013 р. та за відповідним рішенням Ради регіонів запропоновано організувати обговорення проекту серед територіальних громад та забезпечити проведення широкої інформаційно-роз’яснювальної роботи щодо переваг реформи системи місцевого самоврядування, роз’яснення її суті та основних напрямів. По завершенні обговорення Концепції в жовтні Прем’єр-міністром України надіслано Главі держави уточнений проект Указу Президента.

Впровадження нових концептуальних засад має наблизити Україну до стандартів місцевого самоврядування, які сформульовані в Європейській хартії місцевого самоврядування та на практиці задовольнятимуть потреби громадян. В рамках Форуму на панельній дискусії «Реформа системи територіального самоврядування в Україні» (2013 р.) Віце-прем’єр-міністр О. Вілкул підкреслив, що підвищення ефективності управління регіонами у відповідності з кращими світовими практиками є важливою частиною євроінтеграції України. Він зазначив, що на рівні регіонів євроінтеграція відбувається дуже активно, «впровадження Україною положень Європейської хартії є однією з вимог ЄС щодо підписання Угоди про асоціацію» [2].

В Херсонській області своєчасно створена та працює робоча група, розроблені заходи з реалізації державної політики щодо місцевого самоврядування та соціально-економічного розвитку. З квітня по червень 2013 р. під час засідань регіональної ради з питань взаємодії місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування м. Херсона, тематичних зустрічей представників влади і громадськості та в період виїзних (кущових) семінарів обговорено Концепцію реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні. Проект Концепції отримав підтримку більшості голів сільських та селищних рад, про що свідчить аналіз і узагальнення висловлених під час обговорення вагомих пропозицій і та влучних зауважень, більшість яких стосуються питань практичної реалізації основних положень Концепції на місцевому рівні, з урахуванням концептуальних засад адміністративно-територіальної реформи, яка передбачає укрупнення територіальних громад. Пропозиції внесені, узагальнені та направлені до Кабінету Міністрів України та Державного фонду сприяння місцевому самоврядуванню України для подальшого опрацювання.

Адміністративно-територіальна реформа, в свою чергу, передбачає зміну на законодавчій основі системи організації та функціонування публічної влади. Серед основних цілей реформи треба означити оптимізацію існуючих адміністративно-територіальних одиниць, покращення якості надання адміністративних, публічних, соціальних та інших послуг громадянам, а також зміцнення місцевого самоврядування на принципах повсюдності та субсидіарності, що відповідатиме стандартам Європейської спільноти.

Так, в ході реалізації проекту «Участь громадян та незалежних експертів у плануванні та реалізації адміністративно-територіальної реформи в Україні» було зібрано статистичну інформацію, проведено моделювання нових громад та зроблено аналітичні висновки стосовно реформування в чотирьох цільових районах: Бериславському, Білозерському, Великолепетиському та Нововоронцовському. Саме ці райони були відібрані для дослідження в ході консультацій з Херсонською обласною державною адміністрацією в контексті реалізації Стратегії економічного та соціального розвитку Херсонської області до 2015 р. [3]. Проект був реалізований за методично-консультаційної підтримки Інституту громадянського суспільства (м. Київ). Дослідження проведено в рамках програми «Залучення громадян та незалежних експертів до планування та реалізації адміністративно-територіальної реформи», яка є спільною ініціативою Міжнародного фонду «Відродження», Фонду Східна Європа та Швейцарсько-українського проекту «Підтримка децентралізації в Україні» та реалізованої у партнерстві з Міністерством регіонального розвитку і будівництва України [4].

Для широкого кола зацікавлених осіб корисною стала інформація стосовно паспортів територіальних громад, розрахунків кількісних та якісних показників (обсяг фінансових витрат на побудову достатньої соціальної та комунально-побутової інфраструктури в нових центрах громад; рівень дотаційності нових громад з урахуванням змін у бюджетному законодавстві; розрахунковий рівень видатків на управління в новостворених громадах та порівняння його з сучасним станом), які ілюстрували можливість запланованих змін.

За результатами реалізації проекту було зроблено висновок, що зміни саме в адміністративно-територіальному устрої назріли та потребують ґрунтовної підготовки й опрацювання. Реалізація реформи призведе до зміцнення місцевого самоврядування, розвитку самодостатності територіальних громад, покращення рівня соціальних та інших публічних послуг населенню, скорочення відтоку населення з сільських територій. Потрібно відповідально поставитись до питання урбанізації сільських територій та залучення інвестицій до села, що, в свою чергу, потребує розвитку технологій в сільському господарстві, сприятиме збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції та створенню нових робочих місць. Саме тому нові громади в першу чергу мають оцінити свої можливості, загрози та розробити стратегічні плани свого розвитку.

В цьому аспекті, Херсонський обласний центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій (далі – Центр) приймає активну участь у реалізації пріоритетних цілей розвитку Херсонської області, які стосуються стратегічного планування розвитку територій. Центр на постійній основі проводить власні дослідження з питань формування стратегії розвитку, використання проектно-цільового управління при прийнятті управлінських рішень та визначення шляхів наповнення бюджетів територіальних громад. Відпрацьовуються критерії конкурентоспроможності територіальної громади, питання підготовки і реалізації інвестиційних проектів, формування проектів бездотаційних бюджетів та проектів під гранти. Розроблена збалансована модель підвищення кваліфікації менеджерів з підготовки проектів та розвитку територіальної громади з числа керівного складу сільських та селищних рад, яка містить у собі: теоретично-інформаційну, практично-тренінгову та методично-допоміжну складові. Застосовуються тренінгові програми, пропонуються до реалізації за визначеними методиками соціологічні дослідження та дистанційні програми навчання, відпрацьована серія науково-методичних розробок та рекомендацій з вказаних питань, а саме підготовлені розробки: «Стратегічні засади розвитку територіальних громад», «Застосування інформаційних комунікацій для вирішення питань розвитку громади», «Європейські стандарти та механізми підвищення конкурентоспроможності розвитку сільських територій», «Рекомендації щодо формування проектів під гранти», «Проект як ефективний механізм вирішення питань соціально-економічного розвитку», «Територіальна громада: європейський досвід та євроінтеграційні пріоритети сталого розвитку», «Розвиток місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі реформування: проблеми та пріоритети», «Роль депутата сільської, селищної ради у здійсненні перспективного планування розвитку територіальних громад». У 2012 р. Центр взяв участь у науково-дослідній роботі за темою: «Дослідження актуальних науково-практичних аспектів адміністративної реформи: проблеми та шляхи їх розв’язання».

У 2012 р. Центр став учасником започаткованого Державним фондом сприяння місцевому самоврядуванню в Україні та Швейцарсько-українським проектом «Підтримка децентралізації в Україні – DESPRO» дистанційного навчання за напрямом «Управління проектами місцевого та регіонального розвитку». Три викладачі пройшли відповідну підготовку та отримали сертифікати тренерів з питань розробки проектів і програм розвитку місцевого самоврядування та стратегічного планування розвитку територій.

В контексті продовження зазначеної співпраці проводяться тренінги для сільських (селищних) голів з питань підготовки проектів та стратегій розвитку територіальних громад та їх експертне опитування. Навчанням передбачені інформаційно-практичні заняття щодо стратегічного планування місцевого розвитку, оперативного планування реалізації стратегії територіального розвитку громади, впровадження стратегії через управління проектами. Важливим елементом підвищення кваліфікації є вивчення та обмін позитивним досвідом роботи як досвідчених посадовців, так і тих, хто робить перші, але впевнені кр. в управлінні розвитком територіальних громад. Підготовлена презентація кращих муніципальних практик та результатів участі у Всеукраїнському конкурсі проектів і програм розвитку місцевого самоврядування, надання порад щодо пошуку благодійних фондів для фінансування проектів, під гранти.

Також Центр планує продовжити проведення тренінгів в рамках навчання за професійними програмами голів та секретарів сільських (селищних) рад щодо удосконалення управлінської діяльності в сфері планування розвитку територіальних громад з метою надання якісних послуг членам територіальних громад [5]. В 2013 р. проведено цикл тематичних семінарів з питань формування бюджетів, метою яких є забезпечення цільової підготовки та підвищення кваліфікації сільських (селищних) голів та бухгалтерів відповідних рад, які приймають участь у розробці стратегій соціально-економічного розвитку територіальних громад. Підвищення кваліфікації менеджерів з підготовки проектів та розвитку територіальної громади з числа керівного складу сільських та селищних рад сприятиме ефективному врядуванню, орієнтованому на максимальне задоволення потреб та інтересів членів територіальної громади, із використанням кращих прикладів вітчизняного досвіду та європейських практик.

В Центрі налагоджена співпраця з Херсонською обласною організацією Спілки економістів України з питань інформаційно-методичного супроводу підвищення конкурентоспроможності територій на основі формування кластерної моделі виробництва. Центр зацікавлений в реалізації обласного проекту «Територія майбутнього» із залучення громад до активного розвитку сільської місцевості. Активно співпрацює з кафедрою державної служби та місцевого самоврядування Херсонського національного технічного університету та Одеським регіональним інститутом державного управління Національної академії державного управління при Президентові України: бере участь у щорічних науково-практичних конференціях за міжнародною участю «Сучасна регіональна політика: освіта, наука, практика» (Секція 4. Інструменти ефективного розвитку державного управління та місцевого самоврядування) та фахових виданнях (збірники наукових праць: Херсонського національного технічного університету «Актуальні проблеми державного управління, педагогіки та психології», Одеського регіонального інституту державного управління «Актуальні проблеми державного управління»). Сьогодні система адміністративно-територіального устрою нашої держави є багаторівневою, складною і потребує вдосконалення, необхідно сформулювати єдині підходи при визначенні територіальної основи сільських, селищних і міських рад. Дослідження підтвердили існування невиправданих диспропорцій на районному та місцевому рівнях, що суттєво впливає на ефективність управління територіями. Місцеве самоврядування поки ще не отримало достатньої автономії щодо своїх функцій, шляхів і засобів їх здійснення, а, найголовніше – ресурсів, необхідних для ефективного функціонування. Значних зусиль потребує розробка сучасних технологій управління територіями та відповідна підготовка керівних кадрів сільських та селищних громад. Тому виправданою є необхідність внесення змін та доповнень до Конституції України (або нової її редакції), прийняття низки законів, які закріпляють засади формування ефективних територій та функціонування дієздатного самоврядування.

Антикорупційна політика держави: реалії та перспективи

У статті розкриті питання реалізації антикорупційної політики держави на сучасному етапі та проаналізовані основні зміни, внесені до антикорупційного законодавства України. Автором висвітлюються нововведення у системі декларування особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, свого майнового стану, доходів, витрат і зобов’язань фінансового характеру; удосконалення процедури врегулювання конфлікту інтересів; розширення гарантій щодо захисту осіб, які повідомили про порушення вимог антикорупційного законодавства іншою особою та запровадження єдиної системи навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування з питань антикорупційного законодавства. Серед останніх змін в антикорупційному законодавчому пакеті ключовими є норма про публічність Єдиного державного реєстру осіб, що вчинили корупційні правопорушення; запровадження інституту спеціальної конфіскації до посадових корупційних злочинів та кримінальної відповідальності юридичних осіб за корупційні правопорушення, пособництво тероризму та відмивання брудних коштів.

Існування та розвиток явища української корупції в реаліях сьогодення – актуальне питання не тільки для нашої держави, а й для всього європейського світу в цілому. Масштаби корупційних діянь зростають щодня і охоплюють все більше сфер життєдіяльності суспільства. Очевидним є те, що це явище притаманне будь-якій політичній чи економічній системі і є складовою механізму використання суспільства бюрократичними структурами.

Проте за сприятливих умов корупція може перетворюватися на важливий елемент політичного та господарського життя суспільства. На жаль, саме такий вид корупції притаманний Україні. Надзвичайно високий рівень корупції в нашій країні визнаний не тільки вітчизняними та закордонними фахівцями, громадськими та міжнародними організаціями, а й державним керівництвом.

Переважна більшість наукових джерел визначає корупцію як складне соціальне явище, яке негативно впливає на всі аспекти політичного і соціально-економічного розвитку суспільства і держави [11; 15].

Як зазначено в Національній антикорупційній стратегії на 2011 – 2015 рр., корупція в Україні набула ознак системного явища, яке поширює свій негативний вплив на всі сфери суспільного життя, все глибше укорінюючись у повсякденному житті як основний, швидкий та найбільш дієвий протиправний засіб розв’язання питань, досягнення певних цілей. Масштаби поширення корупції загрожують національній безпеці України [6; 45].

Підтверджують такі висновки і різноманітні міжнародні рейтинги, соціологічні та статистичні дані.

Варто зазначити, що практично всі країни декларують боротьбу з корупцією. Більш того, всі держави змушені тією чи іншою мірою боротися з нею. Але в одних державах така боротьба полягає у створенні системи надійних правових та інституціональних гарантій громадського і політичного контролю за діяльністю державних органів, різного роду організацій і окремих осіб, в інших же – зводиться до вимушених заходів владних структур, спрямованих на відновлення елементарного порядку в суспільстві, перерозподіл сфер впливу тощо.

У 2011 р. ухвалено пакет антикорупційних документів, зокрема, закони «Про принципи попередження та протидії корупції в Україні», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення». Нове законодавство значно розширило коло потенційних суб’єктів корупційної діяльності та перелік корупційних дій, за які передбачена кримінальна та адміністративна відповідальність. Також суттєво обмежено можливості посадових осіб у використанні службового становища та проведенні іншої корупційно небезпечної діяльності.

Були здійснені кроки до створення таких ключових для державної антикорупційної політики складових, як національна антикорупційна стратегія та головний державний координаційний орган в цій сфері.

Так, 1 вересня 2011 р. указом президента України був створений Національний антикорупційний комітет як консультативно-дорадчий орган при Президенті. Очолює Комітет сам Президент, він також затверджує його персональний склад за поданням виконавчого секретаря, яким визначено міністра юстиції. Це випливає з європейського досвіду реалізації національної антикорупційної політики, коли відповідний головний координаційний орган очолює одна з перших осіб держави і несе основну відповідальність за реалізацію такої політики. В Україні такою особою сьогодні і де-юре, і де-факто є Президент.

Наступним кроком стало ухвалення Національної антикорупційної стратегії на 2011 –2015 рр. Її метою є зниження рівня корупції в Україні через вжиття превентивних заходів, зміцнення режиму законності, а також формування у суспільства негативного ставлення до корупції як суспільно небезпечного явища з допомогою спільних зусиль державних та громадських структур та за участю міжнародних організацій.

В суспільстві існує достатньо високий запит на протидію корупції. Так, за даними опитування соціологічної групи «Рейтинг» корупція займає друге місце в переліку найбільш важливих проблем безпеки для громадян України (53 %) [8, с. 26].

Однак рівень довіри населення до органів влади, які і мають реалізовувати антикорупційну політику, є дуже низьким. За даними вже згадуваного дослідження «Стан корупції в Україні. Порівняльний аналіз загальнонаціональних досліджень 2007  2009, 2011» довіра до Президента становить 14 %, Верховної Ради – 7,7 %, Кабінету міністрів – 9,2 %. Обласним органам влади довіряють 10 % громадян, а місцевим – 20 % [8, с. 34].

Ще гірша ситуація з рівнем довіри до силового блоку, який фактично являє собою «каральний меч» влади у протидії корупції. Так, за даними соціологічної групи «Рейтинг», найменший рівень довіри суспільства до ДАІ та судової системи (по 8 %), іншій частині міліції, податковій та митній службам довіряють по 10 % опитуваних, прокуратурі – 12 %. На цьому фоні кращий вигляд має Служба безпеки України, якій довіряють 16 % респондентів.

Що стосується політичної волі у влади до подолання корупції, то її рівень теж можна продемонструвати через призму суспільної думки. На основі соціологічних даних треба підкреслити, що політичну волю представників владних структур до подолання корупції помічають загалом не більше 17 % населення. Так, майже 17 % вірять у бажання президента подолати корупцію, 11 % – у таке ж бажання прем’єр-міністра. Показники інших органів влади більш скромні – 7-8 %. В цілому соціологи відмічають, що боротьба з корупцією з боку влади сприймається населенням України як нонсенс [8; 17].

Важливе місце у боротьбі з корупцією у тій чи іншій державі має визначення її масштабів. Цими питаннями найґрунтовніше займається Транспаренсі Інтернешнл, головним завданням якої є формування антикорупційної сфери, котра б виключала можливість існування та розповсюдження корупції.

На жаль, навіть якщо цей індекс є дещо завищеним, факт, що корупція в Україні існує – беззаперечний. Об’єктивно оцінити рівень і масштаби поширеності корупції та результати боротьби з нею в Україні сьогодні неможливо тому, що не існує загальновизнаних критеріїв оцінки цього явища. Чинна статистика не відображає реального стану справ, її дані не корелюються між різними відомствами і тому викривлюють реальні кінцеві результати боротьби з такими діяннями. Для боротьби з корупцiєю виявляється замало лише досліджень масштабів корупції. Потрібно розглядати не наслiдки цього явища, а його причини, серед яких в Українi, перш за все, називають економiчнi та соцiальнi негаразди, прогалини чинного законодавства, незадовільну роботу контролюючих органiв та iн. Розробка дiйсно ефективних методiв і способiв боротьби з корупцiєю неможлива без врахування конкретної економiчної ситуацiї в державi.

Розповсюдженість корупційної поведінки, перетворення її для значної маси населення на норму зовсім не означає, що в суспільстві не залишається людей, які не сприймають корупцію, хабарництво у будь-якому вигляді. Зрозуміло, що певні соціальні групи зацікавлені в існуванні корупції. Однак, більшість населення України хоче жити в нормальному правовому, соціально здоровому суспільстві.

Однак проблема не лише в тому, що корупція існує, проблема в тому, що вона для багатьох вигідна і напряму пов’язана з українською політикою.

Сьогодні з ініціативи ООН прийнята всеосяжна конвенція по боротьбі з корупцією. У роботі над її проектом брали участь більше 100 країн світу, у тому числі й Україна.

Верховною Радою України 14 травня 2013 р. прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації державної антикорупційної політики», що набрав чинності 9 червня 2013 р.

З часу ухвалення Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі Закон) масштабні та системні зміни до нього вносяться вперше, що зумовлює необхідність детального їх аналізу задля формування єдиного розуміння та правозастосування.

Окреслимо коло найважливіших, на нашу думку, змін:

– удосконалення понятійного апарату (стаття 1);

– зміна кола суб’єктів відповідальності за корупційні правопорушення (стаття 4);

– скорочення переліку спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції (стаття 5);

– конкретизація антикорупційних обмежень (статті 6-10);

– удосконалення механізму проведення спеціальної перевірки (стаття 11);

– удосконалення системи фінансового контролю (стаття 12, додаток до Закону);

– удосконалення системи запобігання та врегулювання конфлікту інтересів (стаття 14);

– запровадження антикорупційної експертизи нормативно-правових актів, розмежування повноважень з проведення антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів (стаття 15);

– розширення гарантій захисту осіб, які надають допомогу в запобіганні і протидії корупції (стаття 20);

– уніфікація положень про звільнення осіб, притягнутих до відповідальності за корупційні правопорушення (стаття 22).

Поряд із запровадженням перевірки декларацій встановлено обов’язок подавати декларації не лише при прийнятті на службу та під час її проходження, а й при припиненні служби (за період, не охоплений раніше поданими деклараціями) та упродовж року після цього.

Крім того, розширено перелік осіб, декларації яких підлягають оприлюдненню, а також встановлено альтернативу способу оприлюднення: на офіційних веб-сайтах або в офіційних друкованих виданнях відповідних органів. При цьому оприлюднення на веб-сайтах здійснюється на термін не менше одного року.

Відтепер обов’язок інформувати органи Міністерства доходів і зборів про відкриття валютного рахунка в установі банка-нерезидента покладається не лише на службовців, а й на членів їх сімей.

Одночасно деталізовано форму декларації, що надасть можливість виявляти за результатами її вивчення конфлікт інтересів, а сума одноразової витрати, що підлягає декларуванню, зменшено зі 150 до 80 тисяч гривень. Остання зміна також набере чинності з 1 січня 2014 р., а тому декларування витрат за поточний рік здійснюватиметься, виходячи із суми 150 тисяч гривень.

В цілому така оновлена система декларування особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, свого майнового стану, доходів, витрат і зобов’язань фінансового характеру повинна дозволити більш ефективно використовувати цей механізм з метою запобігання корупційним проявам в діяльності вказаних осіб.

До останнього часу виникало багато спірних ситуацій щодо того, у якій формі має здійснюватися повідомлення безпосереднього керівника про наявний конфлікт інтересів – відповідно до внесених змін таке повідомлення має здійснюватися письмово.

Крім того, впроваджується додатковий інструмент запобігання виникнення конфлікту інтересів, що полягає в обов’язковій передачі в управління належних особі корпоративних прав або підприємств упродовж 10 днів з моменту її призначення (обрання) на посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування. При цьому така передача не може здійснюватися на користь членів сім’ї відповідної посадової особи.

Також з метою забезпечення неухильного дотримання вимог законодавства щодо обов’язкового врегулювання конфлікту інтересів запроваджується відповідний контроль, який здійснюватиметься у законодавчій гілці влади – визначеним Верховною Радою України комітетом, у судовій гілці влади – Радою суддів України, у виконавчій гілці влади та в органах місцевого самоврядування – згаданими уповноваженими підрозділами.

В свою чергу антикорупційна експертиза нормативно-правових актів державних органів, нормативно-правові акти яких підлягають державній реєстрації, здійснюється під час такої реєстрації.

Законом також передбачено можливість проведення громадської антикорупційної експертизи нормативно-правових актів.

Удосконалено й положення щодо антикорупційної експертизи проектів нормативно-правових актів. Зокрема, розмежовано повноваження щодо її проведення: Міністерство юстиції, як і раніше, відповідальне за проведення експертизи щодо законопроектів та проектів актів Президента України, Кабінету Міністрів України, а профільний комітет Верховної Ради України  щодо проектів, внесених на розгляд Верховної Ради України народними депутатами.

Внесеними змінами передбачено більш широкі, порівняно з наявними до цього у законодавстві, гарантії захисту осіб, які повідомили про порушення вимог Закону іншою особою.

Вказані гарантії полягають у забороні звільнення чи примусу до звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності зазначених осіб чи застосування до них з боку керівника або роботодавця інших негативних заходів впливу (переведення, атестація, зміна умов праці тощо) у зв’язку із таким їх повідомленням.

Відповідно до передбаченого Законом уніфікованого підходу звільнення у зв’язку з притягненням особи до кримінальної або адміністративної відповідальності за корупційні правопорушення настає лише у випадку, якщо таке правопорушення пов’язане з порушенням обмежень Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». Відтак, звільнення не має застосовуватися у випадках притягнення до відповідальності за дрібні корупційні правопорушення (наприклад, несвоєчасне подання декларації, неповідомлення про конфлікт інтересів).

Останні зміни, які були внесені до антикорупційного законодавства у травні 2013 р. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реалізації державної антикорупційної політики» від 14.05.2013 р. № 224 – VІІ є такими, що вирішують низку суперечливих питань щодо застосування норм антикорупційного законодавства України у поєднанні з іншими нормативно-правовими актами.

Закон врахував міжнародні рекомендації, у тому числі від групи країн GRECO, і посилив вимоги до фінансового контролю.

Поведінка державних службовців має відповідати очікуванням громадськості й забезпечувати довіру суспільства та громадян до державної служби, сприяти реалізації прав і свобод людини і громадянина, визначених Конституцією України і законами України.

Необхідно зазначити, що у Національній антикорупційній стратегії на 2011  2015 рр. серед основних причин виникнення і поширення корупції в Україні першою причиною зазначено недостатній рівень доброчесності окремих осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

У зв’язку з цим, Нацдержслужба України, як єдиний державний замовник на підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування з питань запобігання та протидії корупції на державній службі та службі в органах місцевого самоврядування, ставить перед собою такі завдання:

– запровадження єдиних стандартів щодо підвищення кваліфікації за зазначеним напрямом;

– створення національної мережі тренерів для підвищення кваліфікації у сфері антикорупційного законодавства;

– започаткування системи каскадних тренінгів за цим напрямом;

– забезпечення державного контролю за якістю навчання з урахуванням потреб органів влади та органів місцевого самоврядування.

Для забезпечення проведення системної роботи з широкого роз’яснення основних положень нового антикорупційного законодавства серед державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування на центральному рівні та в регіонах Нацдержслужба України ініціювала прийняття Кабміном розпорядження від 06.07.2011 № 642-р «Про підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування з питань запобігання проявам корупції на державній службі та службі в органах місцевого самоврядування».

У комплексі весь пакет – це дієва система протидії корупції, з його прийняттям заповнюється чимало прогалин, що мали місце в українському антикорупційному законодавстві. Але реальна боротьба з корупцією здійснюється не тільки в законодавчій площині, але і реалізацією прийнятих законів виконавчою владою. Не можна забувати, що закони – законами, але виконують їх люди. Українська антикорупційна культура суттєво відрізняється від європейської: там, де європейці бачать хабар, ми бачимо хороших знайомих, друзів та родичів. І якщо закон суперечить культурі людини і її розумінню звичайних речей, то він не виконується.

Однією з найбільш резонансних в ухваленому пакеті законів є норма про публічність Єдиного державного реєстру осіб, що вчинили корупційні правопорушення. Ще кілька місяців тому ставлення Міністерства юстиції до цієї ініціативи було різко негативним, а нині воно готує відповідне програмне забезпечення для публікації відповідної інформації в мережі Інтернет. Чотири законопроекти змінили базовий для антикорупційної сфери Закон «Про засади запобігання та боротьби з корупцією», Кримінальний, Кримінальний процесуальний кодекси та Кодекс про адміністративні правопорушення, створивши нову правову реальність як для корупціонерів, так і для тих, хто покликаний з ними боротися.

Ще один закон з ухваленого пакета – № 2803 – запроваджує інститут спеціальної конфіскації, яка застосовуватиметься виключно до посадових корупційних злочинів. Нові правила конфіскації та арешту доходів, одержаних злочинним шляхом, дозволяють застосовувати санкції не лише до прямих, а й непрямих (конвертованих) доходів. Крім того, з’являється норма про конфіскацію доходів третьої особи, якій у певній формі передано матеріальні цінності, що були отримані корупційним шляхом. Простіше кажучи, якщо хтось віддасть частину отриманого хабара на будівництво церкви та спасіння власної душі, то ці гроші батюшці доведеться повернути, якщо він знав або повинен був знати про їх корупційне походження. Якщо кошти корупційного походження є часткою, вкладеною у певний бізнес, – на власника бізнесу накладається штраф у грошовому еквіваленті вартості цієї частки.

Не менш важливим є ухвалення і законопроекту № 2990, яким запроваджується кримінальна відповідальність юридичних осіб за корупційні правопорушення, пособництво тероризму та відмивання брудних коштів. Тобто якщо раніше за корупційні злочини судили окремих фізичних осіб, то тепер доведеться відповідати і установам, в інтересах яких вони діяли. Побачити дієвість цієї норми ми зможемо після 1 вересня 2014 р.

Отже, на перший погляд, система антикорупційного законодавства в Україні створена. Вона містить багато нормативно-правових актів: як базових для всіх сфер соціального життя, так і тих, предметом яких є окрема галузь національної економіки чи певна сфера суспільних відносин. Крім законів України, існує низка підзаконних нормативно-правових актів.

Ухваливши антикорупційні нормативно-правові акти, наша держава виконала ще низку рекомендацій Групи країн проти корупції Ради Європи (GRECO) і ще просунулася вперед у виконанні Плану дій щодо візової лібералізації з ЄС.

Для українських чиновників ухвалені закони, безумовно, мають ознаки «революційних». Але для громадянського суспільства, яке справді переймається боротьбою з корупцією, та європейських партнерів, які живуть в іншій правовій реальності, ці зміни ще мають наповнитися реальною конкретикою.

На жаль, більшість депутатів уникає виконання деяких вимог європейських партнерів. Насамперед ідеться про створення дієвого антикорупційного органу. Відповідні проекти законів реєструють опозиційні депутати. Так само досі невизначеною залишається ситуація і навколо державних закупівель. Проекти законів, які забезпечують прозорість державних закупівель, зокрема № 2207, парламент не розглядає взагалі. Хоча їх ухвалення було б прямим виконанням європейських вимог.

Позитивним є те, що в Україні з’явилося відділення Глобальної організації парламентарів проти корупції (Global Organization of Parliamentarians Against Corruption), в якому об’єдналися народні депутати з усіх парламентських фракцій та позафракційні. Це надасть можливість боротися з корупціонерами поза межами контрольованих ними правоохоронних органів та судів.

Цими законами ми наблизили наше сприйняття корупції до європейського настільки, наскільки це дозволяє сьогодні українське суспільство та політична ситуація. В комплексі весь пакет – це досить дієва система протидії корупції, з його ухваленням заповнюється чимало прогалин, які мали місце в українському антикорупційному законодавстві.

Але реальна боротьба з корупцією здійснюється не тільки в законодавчій площині, а й реалізацією ухвалених законів виконавчою гілкою влади. Мусимо не забувати, що закони – законами, але виконують їх люди. Українська антикорупційна культура істотно відрізняється від європейської: там, де європейці бачать хабар, ми бачимо хороших знайомих, друзів і родичів. І якщо закон суперечить культурі людини та її розумінню звичних речей, то він не виконується. Тож ухвалення певних законопроектів – це аж ніяк не крапка, а лише кома, після якої залишається ще багато невирішених питань.

Реформування кадрової політики на державній службі

В статті розглянуті проблеми удосконалення кадрової політики на державній службі, окреслюються основні підходи щодо напрямків її реформування, описуються можливості зміцнення кадрового потенціалу державної служби. Як один із ключових заходів розглядається запровадження профілів професійної компетенції, які міститимуть чіткий перелік вимог до рівня знань, умінь, навичок державних службовців, критерії їх оцінювання, впливатимуть на процес професійного розвитку державних службовців та відіграватимуть визначальну роль при проведенні конкурсного відбору на посади державної служби. Автор детально зупиняється на положеннях Державної цільової програми розвитку державної служби на період до 2016 р., спрямованої на реформування інституту державної служби, її модернізації відповідно до стандартів ЄС, оновлення змісту діяльності, посилення інституціональної спроможності служб персоналу органів влади та створення умов для формування кадрового потенціалу владних установ, налагодження ефективної системи професійно-кваліфікаційної підготовки та всебічного розвитку їх працівників.

Реалізація завдань щодо розвитку системи державного управління щільно пов’язана з модернізацією основ роботи з персоналом. Державна кадрова політика України перебуває у стадії реформування. Здійснення сучасної кадрової політики держави в усіх сферах суспільної діяльності потребує комплексного впливу на саму систему роботи з кадрами – починаючи з питань підготовки та надання професійної освіти, якісного добору й відбору кадрів, адаптації їх на посаді та професійного розвитку, і закінчуючи питаннями передачі професійного й життєвого досвіду працівникам-початківцям.

Означене реформування відображається у прийнятті низки нормативно-правових актів [6; 8; 9], які дозволяють побудувати загальні стратегічні орієнтири щодо роботи з кадрами (удосконалюють нормативно-правову базу управління людськими ресурсами, політику щодо підготовки персоналу та питання професійної орієнтації, сприяють розвиткові наукового забезпечення кадрової роботи тощо), а також, запроваджують нову практику роботи з персоналом – удосконалюють політику щодо зайнятості населення й регламентують питання професійного розвитку працівників.

Не менш важливим є запровадження нової редакції Закону України «Про державну службу» [5], в якому робиться наголос на застосуванні компетентнісного підходу в управлінні людськими ресурсами сфери державного управління. Подібний підхід ґрунтується на врахуванні знань, умінь, навичок та особистісних якостей, що дають змогу реалізувати професійний потенціал на практиці, позитивно впливатимуть на якість персоналу державної служби, зміцнюватимуть її кадровий потенціал [3, с. 309].

Програмними документами щодо реформування кадрової політики на державній службі можна назвати прийняту Стратегію державної кадрової політики на 2012 – 2020 рр. [9], схвалену Концепцію Державної цільової програми розвитку державної служби на період до 2016 р. [10] та розроблену Державну цільову програму розвитку державної служби на період до 2016 р. [7]. У зазначених нормативно правових актах окреслюються питання створення професійної, політично неупередженої та ефективної державної служби, підвищення рівня застосування сучасних технологій управління людськими ресурсами на державній службі, створення цілісної та ефективної процедури управління державною службою в усіх державних та місцевих органах влади тощо.

Розгляд питань кадрової політики у сфері державного управління є достатньо розробленою проблемою. Теоретико-методологічним засадам дослідження кадрової політики присвятили свої роботи Т. Атаманчук, В. Бакуменко, С. Дубенко, В. Луговий, В. Малиновський, В. Олуйко, С. Серьогін, Ю. Сурмін, О. Турчинов та ін. Дослідження різних аспектів реформування роботи з персоналом державної служби, особливостей його здійснення й розвитку реалізовували у своїх розробках такі вчені як Т. Гаман, Л. Гогіна, Н. Гончарук, Д. Дзвінчук, В. Малиновський, Н. Нижник, О. Пархоменко-Куцевіл, Г. Щокін, В. Яцуба та багато інших.

За останній час відбулися достатньо суттєві зміни (через прийняття низки зазначених вище нормативно-правових актів) у питаннях кадрової політики у сфері державного управління та державної служби, підходів щодо формування кадрового потенціалу державної служби, зміни у пріоритетах держави у роботі з кадрами, оновлення нормативно-правової бази, що забезпечує функціонування кадрової політики держави на новому рівні (зокрема, у сфері державної служби) – саме це змушує повертатись до питань теорії й практики діяльності держави з удосконалення системи робота з кадрами у сфері державної служби, розглядати специфіку запроваджених змін.

Метою статті є розгляд сучасних тенденцій реформування кадрової політики на державній службі та їх загальна характеристика в контексті удосконалення системи державного управління в Україні.

Управління людськими ресурсами – це не тільки адміністрування кадрової служби, а й більш широкий обсяг діяльності керівників органів управління [4]. Воно включає в себе усі функції, пов’язані з плануванням, залученням, добором, соціалізацією, професійним розвитком, оцінюванням показників діяльності, оплатою праці, мотивацією, підтримкою робочих відносин з метою максимального використання потенціалу людських ресурсів. Тож спектр функцій, які необхідно реформувати (іноді – запровадити) у ході оновлення кадрової політики у сфері державної служби достатньо широкий.

Аналіз змісту завдань і заходів Державної цільової програми розвитку державної служби на період до 2016 р. [7] (далі – Програма) дозволяє визначити ті акценти, які є найголовнішими:

  • впровадження механізму, стандартів та процедури управління людськими ресурсами на державній службі;
  • посилення інституціональної спроможності у системі державної служби.

З одного боку, удосконалюється інструментарій щодо управління людськими ресурсами і вводяться стандарти, які дозволять використовувати подібний інструментарій для роботи з персоналом на новому, якіснішому рівні; з іншого боку – посилюється роль і вимогливість до спроможності самих служб персоналу дійсно проводити діяльність, пов’язану з функціями по управлінню людськими ресурсами, а отже – і до спроможності державної служби як інституту системи державного управління.

Впровадження профілів професійної компетентності посад державної служби покликане удосконалити функції управління людськими ресурсами, пов’язані з плануванням; залученням; добором; професійним розвитком; оцінюванням показників діяльності персоналу. Профілі мають використання під час проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державної служби, оцінювання результатів службової діяльності та просування по службі державних службовців.

На практиці профіль професійної компетентності посади:

  • має описувати вимоги до щоденних функцій посадовця, відображає взаємозв’язок між завданнями посадової інструкції та положенням про певний структурний підрозділ органу влади;
  • відіграє визначальну роль при проведенні конкурсного відбору (за ним визначаються об’єктивні результати конкурсу шляхом встановлення рівня професійної компетентності особи-претендента на посаду; вимог до рівня знань, умінь та навичок)
  • напряму впливає на процес професійного розвитку державного службовця – підвищення рівня професійної компетентності (визначає рівень знань, умінь та навичок державних службовців; вимоги до оволодіння спеціальними знаннями, формування умінь та навичок, необхідних для виконання роботи за певною посадою на певному рівні), встановлює напрямки самоосвіти державних службовців;
  • формує єдині науково-обґрунтовані критерії визначення рівня знань, умінь та навичок державних службовців незалежно від шляхів отримання.

Повинна якісно змінитись функція оцінювання показників діяльності персоналу та його кар’єрного розвитку. Виконання заходів Програми забезпечить зв’язку між результатами оцінювання службової діяльності державних службовців та подальшим проходженням державної служби. В даному напрямку розроблятимуться методики, що дозволятимуть визначити рівень відповідальності для кожної посади; обсяг повноважень і посадових обов’язків, а також оцінювання результатів службової діяльності державних службовців; оцінювання морально-психологічного стану державних службовців, його впливу на ефективність службової діяльності; визначення у посадових інструкціях державних службовців критеріїв результативності виконання посадових обов’язків тощо.

Програмою запланована побудова політично неупередженої державної служби, тож окрема увага приділятиметься розробленню методики виявлення фактів політичної упередженості державних службовців під час виконання службових обов’язків, зокрема таких форм політичної активності, як використання службового становища для передвиборної агітації та суміщення посади державного службовця з посадою в організації з підготовки і проведення виборчої кампанії; визначення механізму відповідальності державних службовців, який, зокрема, гарантував би політичну неупередженість на державній службі [7].

Значна увага приділена заходам з оновлення змісту діяльності служб персоналу державних та місцевих органів влади, посилення їх стратегічної ролі:

  • розроблення та впровадження методики визначення потреби в персоналі органу виконавчої влади з урахуванням вимог до рівня професійної компетентності осіб, які претендують на зайняття посад державної служби;
  • розроблення та впровадження державними та місцевими органами влади індивідуальних планів професійного розвитку державних службовців;
  • розроблення та впровадження методики оцінювання (аудиту) ефективності підвищення рівня професійної компетентності державних службовців.

Окремо у Програмі розглядаються заходи щодо забезпечення служб персоналу висококваліфікованими кадрами; можливості оптимізації чисельності персоналу з урахуванням віку, категорії, спеціальності, рівня професійної компетентності; спроможності забезпечення ефективності витрат, пов’язаних з оплатою праці, заохоченням і забезпеченням соціальних гарантій державних службовців тощо.

Реформування кадрової політики на державній службі, за Програмою [7], має запровадити комплекс заходів, покликаний системно вплинути на інститут державної служби в Україні шляхом:

  • наукового забезпечення розвитку системи державної служби, визначення методів і механізму модернізації державної служби відповідно до принципів роботи Європейського Союзу (створення електронної бази даних відомостей про кращий міжнародний досвід у сфері державної служби та визначення засад управління людськими ресурсами на державній службі; розроблення та затвердження Концепції розвитку наукової діяльності у сфері державної служби; удосконалення процедури проведення попередньої експертизи дисертаційних робіт на здобуття наукового ступеня у галузі науки «Державне управління» тощо);
  • посилення інституціональної спроможності служб персоналу державних та місцевих органів влади та їх апарату (запровадження об’єктивної оцінки діяльності служб персоналу; удосконалення їх роботи через оптимізацію витрат часу на окремі види діяльності; тренінгові підготовка й професійний розвиток керівників служб персоналу; автоматизація діяльності з управління людськими ресурсами, запровадження ІКТ тощо);
  • надання правової, консультаційної, методичної, організаційної та іншої допомоги державним та місцевим органам влади та їх апарату з питань модернізації державної служби та визначення засад управління людськими ресурсами на державній службі з урахуванням міжнародного досвіду (інформування громадськості про хід реформування державної служби із залученням друкованих засобів масової інформації; проведення соціологічних опитувань щодо публічної оцінки реформування державної служби, підвищення рівня професійної компетентності державних службовців та їх неупередженості; розроблення методики забезпечення відкритості та прозорості діяльності державних службовців; удосконалення механізму, стандартів та процедури взаємодії органів виконавчої влади з громадськістю тощо).

Заходи й завдання Програми повинні створювати умови щодо формування кадрового потенціалу сфери державного управління.

У державному управлінні під кадровим потенціалом розуміється загальне поняття, що «включає сукупність здатностей, прихованих можливостей фахівця, розкриття яких надає йому можливість реалізуватися у професійній сфері» [3, с. 309]. Тут акцент щодо кадрового потенціалу зміщується у бік розвитку особистості самого фахівця як представника тієї чи іншої професійної групи. Як поліфункціональне поняття, кадровий потенціал характеризує закладені та набуті (у минулому) здібності особистості (психологічні, фізіологічні, професійні, соціальні, управлінські тощо), можливості виконання тих чи інших функцій за сприятливого розвитку здібностей, задатків, доведених до вмінь, навичок.

Ефективна діяльність установ чи організацій сфери державного управління залежить не лише від високого рівня ресурсного забезпечення, відповідної конкурентоспроможності, але і від компетенції персоналу й ефективної його внутрішньої організації. Для успішного формування та реалізації будь-яких елементів потенціалу потрібні, насамперед, правильно підібрані кадри, якісне їх навчання, організаційна культура, тісне співробітництво, можливості для проявлення ініціативи, база знань, матеріальне та нематеріальне стимулювання.

Формування кадрового потенціалу будь-якої установи чи організації орієнтується на забезпечення виконання певних процесів [1, с. 47]:

  • процесу комплектування ядра колективу, що здатний постійно підтримувати оптимальний рівень кадрового потенціалу установи;
  • створення умов, що сприяють адаптації працівника в установі;
  • організації системи професійно-кваліфікаційної підготовки та всебічного розвитку працівника;
  • здійснення заходів, що попереджують виникнення незадоволення працівника своїм положенням з метою скорочення плинності кадрів.

Основою для стабільного існування кадрового потенціалу є кадрове ядро персоналу будь-якої організації. Колектив державних службовців установи чи організації розділений на соціальні, професійні та кваліфікаційні шари і групи, які по-різному беруть участь у реалізації мети і завдань основної діяльності державного органу. У колективі повинна існувати та його частина, яка відповідає за результат реалізації державної політики в тій чи іншій галузі. Таким «ядром» є найбільш стабільна частина колективу – ті особи, які мають великий стаж роботи в установі (організації), найбільш кваліфіковані співробітники, рівень підготовки яких відповідає займаній ними посаді.

Формування «ядра» колективу і управління його розвитком дозволять забезпечити самовідтворення колективів державних установ та організацій навіть в умовах відтоку певної частини персоналу.

Під адаптацією державного службовця до професійної діяльності розуміється перманентний процес взаємного пристосування, корекції інтересів, сподівань та вимог службовця і умов професійної діяльності на державній службі, внаслідок чого відбувається розвиток та збагачення як державного службовця, так і державної служби в цілому [11, с. 10]. З точки зору удосконалення кадрового потенціалу процес адаптації покликаний створити оптимальні умови щодо найшвидшої та максимально ефективної реалізації державним службовцем своїх професійних здібностей та досвіду на певній посаді в певній державній установі чи організації.

Якість кадрового потенціалу визначається насамперед кваліфікацією. Кваліфікація працівників – це рівень професійної придатності, що забезпечується сукупною наявністю у працівників загальноосвітніх і спеціальних знань, умінь, здібностей, досвіду та трудових навичок, необхідних для виконання робіт певної складності за відповідною професією чи спеціальністю [2, с. 748]. Кваліфікація працівника тісно пов’язана з характером та змістом праці, з її складністю і різноманітністю. Удосконалення та зміцнення кадрового потенціалу повинно спиратись на ефективну й дієву систему професійно-кваліфікаційної підготовки (підвищення кваліфікації) та всебічного розвитку працівника – і це повинна бути взаємна зацікавленість та взаємна вигода як персоналу, так і установи (організації).

Основними рисами кваліфікації державного службовця за сучасних умов стають багатопрофільність (розширення профілю і поєднання спеціальностей), високий рівень загальної і професійної культури, динамізм (кваліфікаційний рівень має весь час зростати).

Процес реалізації заходів, що попереджують виникнення незадоволення працівника своїм положенням з метою скорочення плинності кадрів передбачає долання негативів, наявних у сучасній державній службі: невизначеність перспектив щодо розвитку кар’єри; вплив постійних політичних змін на керівний кадровий склад органів державної влади та органів місцевого самоврядування; незадовільний рівень заробітної плати; скорочення посад і неможливість надання іншої посади відповідного рівня тощо. Частково зазначені негативи покликана змінити нова редакція Закону України «Про державну службу» та необхідним є також проведення більш далекоглядної кадрової політики на рівні керівників державних установ та організацій не лише по залученню висококваліфікованих перспективних кадрів, але і на рівні їх утримання («закріплення») на посаді й ефективного індивідуального мотивування.

Висновки. Реформування кадрової політики на державній службі створює підвалини для якісного оновлення комплексу заходів, пов’язаних з діяльністю по управлінню людськими ресурсами сфери державного управління. Прийняття державою низки законодавчих та нормативно-правових актів створюють можливість для впровадження механізму, стандартів та процедури управління людськими ресурсами на державній службі, посилюють інституціональну спроможність системи державної служби в Україні. Метою подібної діяльності є удосконалення організаційних засад державної служби з урахуванням компетентнісного підходу та формування висококваліфікованого кадрового складу державної служби.

Важливим у даному контексті є й удосконалення кадрового потенціалу державної служби – як комплексної проблеми, що потребує організації системи роботи з персоналом й враховуватиме процеси побудови ядра колективу певної установи чи організації; адекватної та результативної адаптації працівника на посаді; формування підходів щодо обов’язкового дієвого розвитку персоналу державної служби (в залежності від рівня посади та кваліфікаційних потреб як самого працівника, так і установи); контролю та нівелювання негативів, пов’язаних з плинністю персоналу.

«Депресивні регіони» в координатах ймовірних реформ

У статті розкриваються питання, пов’язані з так званою депресивністю територій України. Розглядається походження та визначення поняття «депресивна територія», його тлумачення в сучасному українському законодавстві, наводяться причини появи та характеристика депресивних регіонів в Україні. Автором визначається мета, перелік завдань державної політики щодо подолання депресивності територій. Особлива увага акцентується на стратегії інвестиційної політики в депресивних регіонах, яка має здійснюватися у комплексі з іншими антикризовими заходами загальноекономічного характеру. Автором обґрунтовується доцільність ранжування регіонів за рівнем депресивності та визначення на цій основі регіональних пріоритетів інвестування, етапів виділення інвестиційних ресурсів. З огляду на гостру потребу великих капіталовкладень в депресивні регіони, констатується необхідність радикального поліпшення інвестиційного клімату, що вимагає чіткого обґрунтування мети залучення інвестицій та створення такого економічного механізму, який би збалансував норми прибутків, рівні ризику, гарантії для залучення інвестицій та забезпечив якщо не швидке, то хоча б постійне і неухильне покращення економічної ситуації.

Відсутність зваженої регіональної політики веде до дезінтеграції будь-якої країни, що є особливо небезпечним чинником для держав з нетривалою історією демократичного розвитку. Сьогоднішній етап державотворення дозволяє і вимагає законодавчого закріплення нової ідеології регіональної політики і формування нової архітектури регіонального управління. Бачення регіону виключно як адміністративно-територіальної одиниці, а регіонального управління як перманентного перерозподілу повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування є неконструктивним, не відповідає соціально-економічним та політичним реаліям сьогоднішньої України.

Як зазначають численні довідкові видання, поняття «депресивна територія» вперше було вжито у Великій Британії в міжвоєнний період. Цей термін використовувався, головним чином, стосовно промислових районів старого освоєння в межах кам’яновугільних басейнів країни, які жорстко постраждали від безробіття, викликаного припиненням виробництва в деяких галузях важкої промисловості.

Зараз у зарубіжній науковій літературі, головним чином, вживається термін «distressed areas», який можна перекласти як «території в занепаді». Ці території, на думку експертів, потерпають від таких негараздів як застарілі, а часом малопридатні для використання, житлові фонди та інфраструктура, занедбані індустріальні майданчики, екологічні проблеми (наприклад, старіння населення, бідність, низькі стандарти стану здоров`я).

Чисельні публікації з проблем регіоналістики, наукові та громадські зібрання, що обговорюють вказані проблеми, як правило, зосереджуються на двох питаннях: всебічно вивчають строкатий зарубіжний досвід і аналізують роль недержавних організацій у регіональному розвитку. При цьому, як правило, ігнорується можливість застосування іноземного досвіду в сьогоднішній Україні, а за агентства регіонального розвитку видаються найрізноманітніші структури, включаючи комунальні підприємства, громадські організації, які діють в окремому населеному пункті тощо. З іншого боку, створюються концепції регіональної політики, ставляться завдання по створенню нових управлінських регіональних структур без з’ясування основних питань: для чого це потрібно, кому це потрібно, яка мета вказаної діяльності та як її досягти?

В Україні більш поширеним є поняття «депресивна територія», яке широко увійшло в науковий обіг у 1990-х рр. У Законі України «Про стимулювання розвитку регіонів» зазначається, що депресивна територія – це регіон чи його частина, рівень розвитку якого (якої) за показниками, визначеними законом, є найнижчим серед територій відповідного типу.

В Україні основним законом, який визначає правові, економічні та організаційні засади державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності територій є Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів». Відповідно до цього Закону об’єктами державної політики щодо стимулювання розвитку регіонів є, насамперед, депресивні території, якими вважаються регіон або його частина (промисловий або сільський район, місто обласного значення або кілька районів, міст обласного значення), рівень розвитку яких за показниками, визначеними цим Законом, є найнижчим серед територій відповідного типу.

Уряд ухвалив рішення щодо розширення груп територій, які визнаються депресивними, та надання їм такого статусу, повідомляє прес-служба Міністерства економічного розвитку і торгівлі.

Відповідну постанову, розроблена Мінекономрозвитку, прийняли на засіданні Кабінету Міністрів України 8 серпня 2012 р.

Метою цього документа є приведення Порядку здійснення моніторингу соціально-економічних показників розвитку регіонів, районів та міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення для визнання територій депресивними, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2010 р. № 235, у відповідність до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» щодо розширення груп територій, які визнаються депресивними, та надання їм такого статусу», який набрав чинності з 1 січня 2012 р.

Внесення цих змін забезпечує можливість надання статусу депресивних територій населеним пунктам, на території яких з 1996 р. були ліквідовані вуглевидобувні та вуглепереробні підприємства, але не були здійснені в повному обсязі заходи щодо вирішення соціально-економічних та екологічних питань, передбачених проектами ліквідації зазначених підприємств.

Території надається статус депресивної з метою створення правових, економічних та організаційних засад для вжиття органами державної влади та органами місцевого самоврядування особливих заходів для стимулювання розвитку таких територій.

З метою стимулювання розвитку депресивних територій у їх межах можуть здійснюватись такі заходи:

  • цільове спрямування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури;
  • надання державної підтримки, у тому числі фінансової, малим підприємствам, сприяння формуванню об’єктів інфраструктури розвитку підприємництва, таких як бізнес-центри, бізнес-інкубатори, інноваційні та консалтингові центри, венчурні фонди тощо;
  • спрямування міжнародної технічної допомоги на розв’язання актуальних соціально-економічних та екологічних проблем, а також здійснення інших найважливіших заходів;
  • сприяння зайнятості населення, забезпечення цільового фінансування програм перекваліфікації та професійного розвитку трудових ресурсів, стимулювання трудової міграції, удосконалення соціальної сфери, зокрема житлового будівництва, охорони здоров’я та охорони довкілля;
  • надання іншої державної підтримки розвитку таких територій.

До основних принципів державного стимулювання розвитку депресивних територій належать:

  • об’єктивність і відкритість при визначенні територій для державного стимулювання їх розвитку;
  • одночасна концентрація зусиль і коштів на відносно невеликій кількості територій з метою досягнення максимального соціально-економічного розвитку;
  • неприпустимість використання цільової державної підтримки для фінансування поточних потреб територій;
  • максимальне використання можливостей самих територій у розробці і реалізації системи заходів з подолання депресивності.

Депресивними визнаються:

  • регіони, у яких протягом останніх п’яти років найнижчі середні показники валової доданої вартості на одну особу;
  • промислові райони, у яких протягом останніх трьох років є найвищими середні показники рівня безробіття, зайнятості у промисловості, найнижчий обсяг промислового виробництва на одну особу та найнижчий рівень середньої заробітної плати;
  • сільські райони, у яких протягом останніх трьох років є найнижчими щільність сільського населення, природний приріст населення, найвищою – частка зайнятих у сільському господарстві, найнижчий обсяг виробництва сільськогосподарської продукції на одну особу та найнижчий рівень середньої заробітної плати;
  • міста обласного значення, у яких протягом останніх трьох років є найвищими середні показники рівня безробіття, зокрема довготривалого безробіття, та найнижчим рівень середньої заробітної плати.

Депресивними визнаються промислові та сільські райони, а також міста обласного значення, відповідні показники розвитку яких відповідають одночасно всім критеріям, визначеним частиною першою цієї статті.

Програма подолання стану депресивності території – взаємопов’язаний за змістом, термінами виконання, можливостями і виконавцями комплекс заходів (робіт) правового, організаційного, економічного, фінансового, соціального спрямування, орієнтованих на подолання депресивності конкретної території, у забезпеченні яких задіяні фінансові та інші ресурси держави і регіону.

Для подолання депресивності території центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики за участю інших центральних органів виконавчої влади, відповідних місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування розробляється відповідна програма.

Програма подолання депресивності території передбачає, зокрема:

  • коротку характеристику депресивної території, аналіз причин депресивного стану;
  • заходи центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо подолання стану депресивності території, строк їх здійснення, обсяги фінансування з державного, місцевих бюджетів та інших джерел, передбачених законодавством;
  • порядок здійснення моніторингу виконання програми, показники розвитку, за якими визначатимуться результати її виконання;
  • загальну оцінку очікуваної соціально-економічної ефективності реалізації програми.

Програма подолання депресивності території затверджується Кабінетом Міністрів України.

Очевидним є те, що депресивні регіони вимагають кардинальних заходів у соціальній та економічній сферах. Однак з огляду на обмеженість бюджетних ресурсів в Україні, Уряду буде не під силу реалізувати такий комплекс заходів, та ще й на значних територіях. Таким чином, враховуючи величезні диспропорції між самими територіями, варто диференціювати напрями і вагу державної підтримки та роль місцевих органів влади в цьому процесі.

Визначення обсягів державної підтримки депресивних територій у формі дотації вирівнювання базується на нормативах бюджетної забезпеченості населених пунктів. Разом з тим дотації вирівнювання, на наш погляд, не можна вважати дієвим інструментом подолання депресивності, оскільки вони направлені на подолання диспропорцій лише у фінансуванні поточних потреб.

Об’єктом державної підтримки депресивних регіонів мають бути не місцеві органи влади, а підприємства та населення, що знаходяться на даній території. Така підтримка має спрямовуватись на пом’якшення негативних соціальних процесів і прискорення структурної перебудови економіки регіону. Через загрозу розпорошення коштів, як це було на практиці, сьогодні видається доцільним також надання регіонам конкретної адресної допомоги, в обхід місцевих органів влади більш високого рівня (обласних, районних). Необхідно повністю виключити механізм посередників при розміщенні бюджетних коштів, що мають проходити каналами Державного Казначейства.

Хронічне обмеження інвестицій, застій та інерційність структури господарства, зниження ефективності виробництва є причиною появи економічно деградуючих депресивних регіонів. Державне регулювання інвестиційної діяльності в депресивних регіонах має ґрунтуватися на врахуванні загальних тенденцій розвитку національної економіки і лише відповідним чином коригуватися й уточнюватися у зв’язку з їхніми особливостями. Створення тут спеціальних умов для інвестиційної діяльності може бути виправдано.

Встановлення особливого режиму інвестування для депресивних регіонів передбачає обов’язкове врахування пріоритетності розвитку окремих галузей (і навіть підприємств), особливостей відтворювальних процесів, готовності до оновлення виробничого потенціалу, ефективності можливих витрат у довгостроковому розвитку.

Державна інвестиційна політика в депресивних регіонах має проводитися у комплексі з іншими антикризовими заходами загальноекономічного значення (загальне оздоровлення економічної ситуації, створення сталих передумов для ефективного функціонування ринкового механізму, забезпечення умов для формування прогресивних територіально-галузевих пропорцій). Це дасть змогу створити передумови для нормального функціонування економіки регіону в майбутньому.

Головну увагу слід приділяти вирішенню таких стратегічних завдань:

  • ліквідація глибинних структурних деформацій у більшості депресивних регіонів, що зумовлюють зниження ділової, в тому числі інвестиційної, активності, нівелювання негативних наслідків несприятливих стартових умов входження в ринок;
  • запобігання руйнації наявного виробничого і науково-технічного потенціалу через різке скорочення інвестування при критичному рівні зносу основних фондів, що істотно обмежує можливості активізації економічної діяльності;
  • удосконалення механізму державного регулювання інвестицій для стимулювання довгострокових вкладень фінансових ресурсів і створення сприятливого інвестиційного клімату.

При розробці заходів державної підтримки депресивних регіонів потрібно детально проаналізувати ситуацію, що склалася, особливості функціонування їхніх підприємств в умовах ринку, виділити ті з них, які через вагомі, але не пов’язані з переходом до нових економічних відносин, причини об’єктивно не можуть перебудувати свою виробничу діяльність. На основі цього можуть прийматися рішення про вибіркову інвестиційну підтримку підприємств з першочерговим наданням їм централізованих фінансових ресурсів.

Не менш важливе значення має врахування і такого чинника, як загальна доцільність подальшої інвестиційної підтримки соціально-економічного розвитку депресивного регіону в межах наявної регіонально-галузевої спеціалізації. Це потребує аналізу соціальної, політичної, екологічної та демографічної ситуації, в тому числі динаміки міграційних процесів.

Доцільно виділяти повністю або частково депресивні регіони і проводити щодо них різну державну інвестиційну політику. Це передбачає ранжування таких регіонів за ступенем депресивності та визначення на цій основі регіональних пріоритетів інвестування, етапів виділення централізованих інвестиційних ресурсів, диференційованих заходів регулювання відтворювальних процесів. Доцільно скласти реєстр подібних регіонів, який має періодично поновлюватися.

Інвестиційні ресурси мають направлятися передусім на розвиток тих депресивних регіонів, у яких помітне відносне пожвавлення інвестиційних мотивацій, є достатні трудові ресурси, відносно сприятливі політичні та екологічні умови. Це запобігатиме розпорошенню ресурсів за численними об’єктами, дасть змогу швидко освоїти їх і забезпечити своєчасну окупність.

Інвестиції в соціальну сферу будуть більш виправданими з точки зору забезпечення потреб достатньо стабільного населення.

Широка інформація про стан ділової активності створює передумови для залучення приватного, в тому числі іноземного, капіталу.

Для повністю депресивних регіонів на першому етапі нереально надати інвестиції в необхідних обсягах. Їх слід спрямовувати на підтримку найважливіших галузей життєзабезпечення населення, підтримку виробничої діяльності обмеженого кола структуроутворюючих підприємств, у тому числі для виключення можливості соціального вибуху, але головне – з метою нівелювання дії чинників, що викликають депресивний стан регіонів, та створення передумов для пожвавлення ділової активності.

В Україні, де більша частина регіонів можуть розглядатися як депресивні, особливо важливо знайти оптимальне поєднання загальнонаціональних і регіональних інтересів. Надаючи бюджетну допомогу територіям, слід виходити з пріоритетів стабілізації й прискорення загальноекономічного зростання та необхідності зближення міжрегіональних відмінностей в умовах життєдіяльності населення. Цим зумовлюється переважаюча орієнтація на бюджетну самостійність господарюючих суб’єктів у вирішенні їхніх внутрішніх соціально-економічних проблем.

В умовах структурної перебудови української економіки гострою проблемою є потреба у великих інвестиціях. Активізація інвестиційного процесу є вирішальною умовою успішного продовження соціально-економічних перетворень в Україні. Капіталовкладення мають виступити засобом досягнення реальних структурних зрушень у народному господарстві, технічного переозброєння, підвищення якісних показників господарської діяльності на мікро- й макрорівнях і, головне, покращення життєвого рівня населення.

Таким чином, для забезпечення економічного зростання сприятливий інвестиційний клімат на нинішньому етапі стає головним завданням. Потрібне радикальне поліпшення інвестиційного клімату, бо нині він, не дивлячись на очевидні позитивні зміни, залишається вельми непривабливим. Разом з тим, швидко змінити ситуацію практично неможливо. Багато процесів, як, наприклад, політична реформа, подолання корупції і інші інституційні зміни мають тривалий характер. Звідси принциповий висновок: розумна політика полягає в тому, щоб забезпечити якщо не швидке, то постійне і неухильне поліпшення ситуації. В інвесторів повинна скластися упевненість, що сьогодні краще, ніж вчора, а завтра буде краще, ніж сьогодні. Таким чином, потрібна довгострокова стратегія стимулювання залучення інвестицій, закріплена в державній економічній політиці.

Наявність економічних передумов підвищення інвестиційної активності має стати реальною основою для обґрунтованого визначення мети залучення як іноземних, так і внутрішніх інвестицій у різні сфери української економіки (насамперед, в інфраструктуру).

Основними (прикінцевими) цілями повинні бути такі:

  • структурна перебудова промислового комплексу;
  • сприяння досягненню сучасного технічного рівня розвитку на основі новітніх технологій;
  • розвиток ресурсозберігаючих, наукоємних та екологічно чистих технологій;
  • збільшення обсягів експортного потенціалу країни;
  • подолання залежності національної економіки від імпорту;
  • створення виробництв із використанням місцевих природних ресурсів;
  • сприяння розвитку приватного сектору (малому і середньому бізнесу).

Досягти цього можна за умови розробки й реалізації вітчизняної стратегії залучення внутрішнього та іноземного капіталу в депресивні регіони. Перш за все, для покращення інвестиційного клімату необхідно запропонувати економічний механізм, ядро якого складатиме мотиваційний механізм, який дав би змогу збалансувати норму прибутку, рівень ризику, гарантії для залучення інвестицій у процес приватизації та розвитку експортного потенціалу, забезпечив би бажаний кінцевий результат інвестування, тобто помітний внесок у розвиток економіки, підвищення ефективності її функціонування, впровадження сучасних технологій і методів управління. Важливо обрати пріоритети в процесі регіональних перетворень, які б забезпечили найвищий рівень його ефективності.

Кращий досвід впровадження інновацій у вітчизняному місцевому самоврядуванні

У статті описано кращий вітчизняний досвід інноваційного розвитку територіальних громад, запропоновано шляхи подолання недоліків у формуванні цілісної інноваційної системи у сфері місцевого самоврядування. На думку автора, провідною в інноваційному розвитку України має стати стратегія нарощування, що передбачає використання вітчизняного науково-технічного потенціалу та залучення напрацювань зарубіжних вчених. В контексті інноваційного розвитку важливе значення має налагодження співпраці органів місцевого самоврядування з громадськістю. Серед найбільш ефективних форм, що на сьогодні застосовуються в українських містах, є проведення громадських слухань, опитувань громадської думки, залучення громадян до процесу прийняття рішень, реалізації проектів зі стратегічного планування розвитку міст та вирішення місцевих проблем. Водночас констатується необхідність вироблення стратегії переходу територіальних громад до інноваційної моделі розвитку, формування належного рівня інноваційної культури працівників органів місцевого самоврядування, узагальнення та повсюдного застосування в регіонах напрацьованого досвіду з подолання проблем розвитку територіальних громад та вирішення питань місцевого самоврядування на високому рівні.

Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Динаміка розвитку сучасного суспільства визначається ефективністю інноваційних процесів, що відбуваються в різних сферах життя. Нова модернізаційна стратегія розвитку нашої держави передбачає забезпечення збалансованої представницької демократії, сильного самоврядування.

На сьогодні питання інноваційного управління значною мірою розроблене в економічній науці; низка наукових праць присвячена інноваціям у системі освіти, а також інноваційним муніципальним технологіям; останніми роками з’явились наукові праці щодо інновацій в управлінні суспільним розвитком, що зумовлено усвідомленням потреби у розробці нових державно-управлінських механізмів. Разом із тим, питання інноваційного регіонального і місцевого управління та інноваційного розвитку територіальних громад органами місцевого самоврядування є недостатньо розробленими [5, с. 430].

Інтереси територіальних громад України вимагають негайних та ефективних заходів, спрямованих на збереження їх науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективнішого його використання для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Проблемам територіальної громади та її інноваційного розвитку присвячені численні публікації досвідчених вчених. Вагомий внесок у дослідження цієї проблеми зробили О.В. Батанов, В.М. Вакуленко, М.С. Дністрянський, М.І. Долішній, Я.Ф. Жовнірчик, В.М. Князєв, А.А. Коваленко, М.Х. Корецький, В.В. Кравченко, В.С. Куйбіда, О.Ю. Лебединська, Н.Р. Нижник, М.Ф. Орзіх, М.К. Орлатий, С.Є. Саханенко, Т.С. Смирнова, А.В. Степаненко, Ю.П. Сурмін, Ю.П. Шаров та ін.

Виділення не вирішених раніше аспектів загальної проблеми, яким присвячується стаття. Водночас вивчення наявних вітчизняних джерел показує, що більшість складових цієї сфери аналізу залишаються недостатньо дослідженими. Крім того, існує потреба в узагальненні й врахуванні кращого досвіду впровадження інновацій у місцевому самоврядуванні, нових факторів стосовно територіальної організації місцевого самоврядування, передусім за рахунок постіндустріальних елементів розвитку, інформатизації й комп’ютеризації суспільства, глобалізації світосистемних зв’язків, поступальних змін в українському суспільстві.

На сьогодні, є окремі зрушення у сфері реалізації завдань, пов’язаних із проблематикою інновацій у сфері публічно-управлінської діяльності місцевого самоврядування:

– формування інноваційної моделі розвитку регіону (району) чи населеного пункту (на базі «економіки знань»);

– пошук інвестицій для інноваційних напрямів, залучення іноземних інвестицій для місцевого (регіонального) розвитку;

– розвиток мережі інноваційних структур (створення бізнес-центрів), розвиток підприємництва;

– управління якістю публічних послуг ISQ 9001:2000 (International Standart Organization – міжнародний стандарт управління якістю адміністративних послуг);

– інституціональний розвиток муніципального консалтингу як засобу впровадження знань у діяльність органів місцевого самоврядування;

– культурно-економічна регіоналізація (локалізація високорозвинених зразків, стандартів культурно-економічної діяльності, інноватизація соціального середовища).

Там, де позиція посадових осіб щодо впровадження публічно-управлінських інновацій є активною, мають місце досягнення у зазначених вище напрямах діяльності. Ці досягнення можуть бути вагомішими, якщо надаватиметься державна організаційна та матеріально-фінансова підтримка.

Мета дослідження – визначити рівень впровадження інновацій у вітчизняному місцевому самоврядуванні. Це потребує розв’язання конкретних завдань: 1) описати кращий досвід упровадження інновацій; 2) запропонувати шляхи подолання недоліків у формуванні цілісної інноваційної системи у сфері місцевого самоврядування.

Світовою практикою напрацьовано три типи стратегій інноваційного розвитку:

– стратегія перенесення (використання зарубіжного науково-технічного потенціалу та перенесення його досягнень на терени власної економіки);

– стратегія запозичення (освоєння виробництва високотехнологічної продукції, що вже вироблялася в інших країнах, шляхом використання власної дешевої робочої сили та наявного науково-технічного потенціалу);

– стратегія нарощування (використання власного науково-технічного потенціалу, залучення іноземних учених і конструкторів) [1, с. 61].

В Україні переважають ознаки першого та, частково, другого типу інноваційного розвитку. Для України домінуючим повинен стати останній шлях розвитку, що базується на використанні стратегії нарощування інноваційного потенціалу в наперед визначених державою пріоритетних напрямах науково-технічного прогресу. У цьому зв’язку вітчизняну науку потрібно визнати найвищим національним пріоритетом, ресурсне забезпечення якого слід здійснювати першочергово [4, с. 157].

Сучасний розвиток демократії в Україні вимагає вдосконалення механізмів взаємодії громадян і держави, її методів та форм. У контексті активізації формування громадянського суспільства в Україні найактуальнішими питаннями сьогодення є налагодження ефективної взаємодії між владою та суспільством, створення дієвих механізмів цього процесу.

Органи місцевого самоврядування України все більше розуміють необхідність тісної співпраці з громадськістю. Першими містами України, що почали залучати громадськість до процесу прийняття рішень були такі, як: Комсомольськ, Бердянськ, Черкаси, Славутич та інші. Вони і зараз надають приклади ефективної співпраці з населенням та спільного з громадою вирішення усіх проблемних питань територіального розвитку. Так, зокрема, у Комсомольську були проведені перші в Україні громадські слухання. Їх тема: «Політика Комсомольської міської ради на сучасному етапі у вирішенні міських проблем, що склались у сфері життєдіяльності міста в період економічної кризи». Взагалі місцева влада Комсомольську використовує різноманітні форми взаємодії з місцевим населенням. Окрім громадських слухань, опитувань громадської думки, створення груп волонтерів, також проводяться заходи щодо громадської просвіти населення у співпраці з місцевими засобами масової інформації, громадськість залучається до таких сфер як соціально-економічний розвиток та стратегічне планування. Процес стратегічного планування в Комсомольську було розпочато в лютому 2000 р. з ініціативи міського голови Олександра Попова. Першим кроком стало навчання місцевих громадян, які висловили бажання стати першопрохідцями й узятися за створення плану розвитку міста на справді демократичних засадах. У цей же час місцеві засоби масової інформації почали пояснювати громаді важливість самого процесу стратегічного планування, необхідність стратегічного підходу до розвитку міста, а також участі громадськості для створення такого плану, який би дійсно відображав волю громади. На особливу увагу заслуговує Статут м. Комсомольська. Це був перший статут міста нової незалежної української держави. У ньому не тільки визначені основні методи, напрями діяльності та розвитку місцевої громади, але, досить чітко, прописані різноманітні форми взаємодії місцевої влади з громадськістю. Кожній з цих форм присвячена окрема глава, де прописані конкретні механізми та можливості їх реального застосування.

Досить ефективно співпрацює з громадськістю місцева влада м. Славутич Київської області. Починаючи з 1996 р. у місті проходять щорічні громадські збори. Із 1998 р. міська влада почала активно залучати громадськість до процесу прийняття рішень [10, 12].

Міський голова Славутича В. Удовиченко цей процес характеризує так: «Починаючи з 1998 р., до вирішення питань життєдіяльності м. Славутича залучалась громадська думка жителів міста. З цього часу створювалась модель місцевої демократії. Не лише до реалізації стратегії розвитку міста, а й до її розробки через різноманітні форми спілкування на громадських зборах, муніципальних слуханнях, засіданнях «Громадської ради з розвитку міста», прямих телеефірах з представниками міської влади, керівниками підприємств, установ та організацій, ділових іграх, в діяльності громадської приймальні залучається найширше коло соціально-активної частини населення Славутича».

На особливу увагу заслуговує «Громадська рада з розвитку міста». Заснована вона була у 1996 р. й об’єднала найбільш активних мешканців міста: підприємців, управлінців та просто ініціативних людей. На засіданнях Ради відпрацьовуються моделі та механізми розвитку міста в багатьох сферах його життєдіяльності. Так, на засіданнях були прийняті рішення про заснування Агентства з розвитку бізнесу, Спілки виробників товарів та послуг. На Громадській раді постійно розглядаються питання щодо розвитку та життєдіяльності міста. У місті постійно проводяться муніципальні слухання, на яких обговорюються усі важливі питання для місцевої громади: соціально-економічний розвиток, місцевий бюджет, соціальний захист та інші [10]. У Славутичі запроваджено систему управління якістю на засадах ДСТУ ISO 9001:2001, тому що це дієвий інструмент підвищення не тільки ролі та рівня роботи виконавчих органів, а й відповідальності перед громадянами за рівень послуг, які були надані. Під час впровадження системи управління якістю спеціальною робочою групою міста, до якої увійшли представники владних структур та громадськості, було розроблено Кодекс етики, честі, порядності, добросовісного та ефективного управління Славутицької територіальної громади. Метою впровадження Кодексу є створення сприятливих і якісних умов життя, зміцнення доброзичливих взаємин славутичан, здійснення добросовісного і ефективного управління міською владою. У 2008 р. у м. Славутичі реалізовано інформаційний проект «Електронне місто», який є першим етапом створення глобальної геоінформаційної ситеми Славутицької міської громади. За допомогою ГІС можна вивчити і змоделювати тенденції в плановій зоні комерційної діяльності, прогноз перспективних територій, можливі транспортні маршрути та багато іншого. Нові інформаційні технології можуть змінити зміст діяльності місцевих влад, «обличчя місцевої демократії». Цей процес на користь самих громадян, які отримують потужний важіль впливу на владу та ефективного контролю над нею.

Задля підтримки малого бізнесу працює Міжнародний центр роззвитку бізнесу «Славутич-ХХІ ст.». У ньому розмістилися:

  • комунальне підприємство «Агенція з розвитку бізнесу» та його відокремлений підрозділ «Бізнес-інкубатор»;

  • комунальне підприємство «Адміністрація спеціальної економічної зони Славутич»;

  • фонд «Славутич-ЧАЕС-Розвиток»;

  • кредитна спілка «Партнер»;

  • фонд підтримки підприємництва;

  • фонд поворотної фінансової допомоги.

Їхня діяльність спрямована на розвиток підприємницьких структур, реалізацію інвестиційних проектів, реформування системи соціальних послуг.

Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що інноваційна діяльність «Громадської ради з розвитку міста Славутича» є однією із вдалих форм удосконалення організації управління містом, залучення громадської ініціативи до реалізації подальшого розвитку економіки міста через її реструктуризацію, розширення виробництва, сфери послуг, створення нових робочих місць і в кінцевому результаті – зростання добробуту міської громади.

Починаючи з 1997 р., у м. Черкаси громадськість також активно залучається до вирішення місцевих проблем. У місті реалізовується така форма взаємодії з громадськістю як створення вуличних, квартальних, мікрорайонних громадських комітетів. Вони займаються вирішенням конкретних місцевих проблем: комунальних, соціальних та ін. Для більшої їх координації та вдосконалення системи взаємодії з місцевою владою, у складі органів місцевого самоврядування були створені так звані Управи мікрорайону. Управа має своє власне приміщення, усі необхідні засоби зв’язку, представника правоохоронних органів, лікаря та працівника соціально – культурної сфери [9].

Курс по вирішенню деяких соціальних проблем міста взяла місцева влада Броварів Київської області в рамках реалізації проекту «Толока».

На сьогодні важливою проблемою міських громад є наявність значної кількості соціальних проблем, які накопичились у суспільстві. Їх вирішення належить до компетенції місцевого самоврядування. Проте вони не можуть бути самостійно вирішені органами місцевого самоврядування з цілої низки причин, а саме: відсутності достатньої кількості бюджетних коштів, необхідного кадрового потенціалу, який розуміє суть та специфіку конкретної проблеми та зацікавлений в мінімізації витрат по її вирішенню. Тому для мінімізації значної кількості соціальних проблем органам місцевого самоврядування доводиться шукати нові інструменти та нові ресурси. Одним з таких інструментів може бути механізм соціального партнерства, коли до вирішення місцевої соціальної проблеми залучаються місцеві громадські організації із своїми власними ресурсами, а місцева влада надає їм фінансування з місцевого бюджету. Аби це фінансування було найбільш ефективним та прозорим має бути забезпечено конкурсний механізм визначення кандидатів на фінансування.

У 2003 р. за фінансової підтримки Міністерства у справах міжнародного розвитку Великої Британії (DFID) розпочала свою діяльність Програма «Демократизація України: програма малих проектів» [7, с. 7-12].

Мета Програми – перевести процес демократизації зі сфери політичного спілкування до рівня людей у громаді. Програма «Демократизація України» стосується зміни ставлення, відносин і сприйняття у громадах, а також демократизації усієї країни шляхом розбудови громад як за географічною ознакою, так і за ознакою спільних інтересів. Програма працює задля надання можливості людям у громадах особливо незаможним і соціально вразливим мати більший вплив на формування та прийняття владних рішень на місцевому рівні та якість послуг, які є важливими для їхнього життя.

Хоча Програма впроваджується лише у двох областях – десяти громадах Львівської та Донецької області – це справжній крок на шляху до демократизації України, оскільки здобутки Програми широко розповсюджуються по всій країні і їх можна поступово відтворити поза географічними межами даної Програми.

Основні зусилля Програми були спрямовані на апробацію в Україні інноваційних моделей демократії участі й розвитку громади. Ці моделі можуть використовуватись іншими громадами. Усі, хто був залучений до реалізації Програми на місцевому рівні, зможуть використовувати здобуті знання та досвід в подальшому при розв’язанні інших проблем, збільшуючи у такий спосіб вплив громадськості на впровадження змін та розв`язання місцевих проблем.

У рамках Програми у громадах Бродів, Дрогобича, Самбора, Сокаля та Червонограда (Львівська область) та Артемівська, Вугледара, Єнакієвого, Тельманового і Тореза (Донецька область) коаліції неурядових організацій у партнерстві з іншими зацікавленими особами, в тому числі владою, підприємцями, засобами масової інформації, розробили та реалізували свої проекти, спрямовані на активізацію незахищених верств населення та розвиток громад.

Проекти на місцевому рівні поступово перетворилися з таких, що реалізовувалися для цільової аудиторії, на ті, що виконуються разом з ними. Активну участь у плануванні, виконанні та оцінці ефективності проектів брали місцеві активісти, соціально вразливі верстви населення, люди похилого віку, непрацевлаштована молодь і безробітні жінки, люди з обмеженими можливостями, неповносправні, батьки, що виховують неповносправних дітей, діти-сироти та діти позбавлені батьківського піклування.

У дев’яти громадах Програми підписано Суспільні договори між місцевою владою та громадськими організаціями. Це стало можливим завдяки неполітичності створених коаліцій, об`єднанню усіх зацікавлених осіб навколо спільно визначених проблем та орієнтації на відкрите співробітництво, що сприяло зміцненню довіри та готовності до спільної відповідальності [11].

У 1998 р. за підтримкою Міжнародного фонду соціальної адаптації й Асоціації бізнес-інкубаторів і інноваційних центрів Польщі була створена Українська Асоціація бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів. Завдання Асоціації полягає в сприянні практичної реалізації загальнодержавних, регіональних, місцевих і міжнародних програм, спрямованих на розвиток підприємництва шляхом сприяння створенню і підтримки діяльності бізнес-інкубаторів, технопарків та інших інноваційних структур [8].

Один з результатів діяльності Асоціації – це створення в м. Біла Церква інноваційного бізнес-інкубатора – першого класичного бізнес-інкубатора в Україні. За його допомогою надана підтримка розвитку і становленню багатьох фірм. У його стінах діють Центр підтримки підприємців, консалтингове агентство, навчальний центр менеджменту, рекламне агентство, кредитний союз, громадська приймальня, центр соціально-психологічної і медичної реабілітації, об’єднана профспілка працівників малого і середнього бізнесу, аптека, кафе.

У 2002 р. в Україні був прийнятий Закон України «Про інноваційну діяльність» [2], який дає можливості і підтримку щодо створення бізнес-інкубаторів як самою державою, так і органами місцевого самоврядування.

Логічним продовженням Програми стало створення трьох технопарків:

  • технопарк «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка» (м.Київ);

  • технопарк «Інститут монокристалів» (м. Харків);

  • технопарк «Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона» (м.Київ).

Ряд програм і проектів представлено в Одеському та інших регіонах України, де працює цілий ряд організацій: Британський Фонд «НОУ-ХАУ», проекти Міжнародного Фонду «Відродження», ряд програм ТАСІС і АМР США, що надають «стандартний» набір навчальних, консультаційних і інформаційних програм як починаючим, так і підприємцям, що продовжують свій бізнес.

Ідею створення Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України підказало саме життя. Фонд за своїм статусом є центральною науково-методичною, консультативною та координуючою установою, створеною для підтримки місцевого самоврядування в Україні. Фонд повністю довів свою здатність погоджувати діяльність державних та громадських інституцій у сфері місцевого самоврядування, розробив низку концептуальних документів та законопроектів з питань місцевого і регіонального розвитку,започаткував проведення масштабних загальнонаціональних акцій. У 2003 р. Фондом запроваджено Всеукраїнський конкурс проектів та програм розвитку місцевого самоврядування, який сприяє пошуку найбільш ефективних, інноваційних шляхів та конкретних методів якнайшвидшого вирішення проблем місцевого і регіонального розвитку. На сучасному етапі муніципальної реформи Фонд відстоює інноваційний напрям, пов’язаний із формуванням дієздатних та самодостатніх територіальних громад у контексті розв’язання проблем їх ресурсного забезпечення тощо. Головною метою його діяльності в цьому напрямі є визначення джерел та пошук механізмів використання основних і додаткових ресурсів місцевого й регіонального розвитку [6].

Найвдалішою формою роботи Фонду стали щорічні Всеукраїнські муніципальні слухання. У 2012 р. позитивним прикладом є співпраця Державного Фонду сприяння місцевому самоврядуванню в Україні та Швейцарсько-українського проекту «Підтримка децентралізації в Україні» DESPRO щодо реалізації у рамках Всеукраїнського конкурсу проектів і програм розвитку місцевого самоврядування проекту, спрямованого на розвиток територіальних громад. Сучасні інформаційні технології дають можливість якісно проводити підвищення кваліфікації посадових осіб органів місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад без відриву від виробництва з максимально позитивним результатом щодо конкретного проекту місцевого і регіонального розвитку. Навчальний дистанційний курс «Управління проектами з питань місцевого та регіонального розвитку», сформована спільнота практиків інновацій та розвитку місцевого самоврядування стали яскравим початком позитивних змін у процесах об’єднання зусиль місцевих органів влади, громадськості та партнерських організацій щодо вирішення проблемних питань розвитку територій, формування нової сучасної ідеології муніципального розвитку України [3, с. 58].

В Україні діє Програма розвитку ООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду». Даний Проект працює з 1000 місцевих громад для забезпечення сталого розвитку сільських територій шляхом впровадження ініціатив з самоуповноваження та відродження громад для реального покращення рівня їх життя на місцевому рівні. Крім того, підтримується співпраця громад з обласними, районними та місцевими органами влади за допомогою розвитку та реалізації багатостороннього партнерства між громадами та місцевою владою, приватним сектором та міжнародними донорськими організаціями, внаслідок якого створюється відчутне покращення якості життя на селі.

Не менш актуальним, на сьогодні, є створення об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ). Практикою доведена ефективність діяльності ОСББ в містах і містечках України.

У Куликівському районі Чернігівської області визначено шляхи вдосконалення життєдіяльності територіальних громад на основі інноваційної діяльності.

Розроблена і затверджена у 2008 р. Стратегія соціально-економічного розвитку Куликівського району Чернігівської області до 2013 р. визначає головну мету соціально-економічного розвитку району – підвищення рівня та якості життєдіяльності населення, створення умов для гармонійного розвитку особистості, стимулювання сукупного попиту як рушійної сили економічного зростання, збільшення об’ємів інвестицій та випуску високотехнологічної продукції, підвищення її наукоємності та інноваційної активності.

З 2007 р. на території району діє проект «Створення та розвиток інформаційної інфраструктури Куликівського району Чернігівської області».У районі реалізується проект ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду», у якому задіяні п’ять громадських об’єднань територіальних громад. Постійно районна рада та ради базового рівня беруть участь у Всеукраїнському конкурсі проектів та програм розвитку місцевого самоврядування. У 2012 р. Куликівська районна рада та Кладьківська сільська рада стали переможцями конкурсу та реалізовують проекти: «Промінь надії» (перспективний підхід до надання паліативної допомоги жителям Куликівського району Чернігівської області), «Відродження депресивної сільської громади шляхом розвитку туризму та народних промислів у с.Кладьківка Куликівського району Чернігівської області».

Куликівська районна рада постійно працює по впровадженню принципів належного врядування, забезпеченню реалізації демократичних засад на території району: розроблено і затверджено Кодекс етики, створену Громадську раду при голові районної ради, значна увага приділяється роботі з молоддю, депутати районної ради опікуються проблемами багатодітних та проблемних сімей, створена та діє районна Асоціація місцевих рад, розроблено і затверджено Статути чотирьох територіальних громад. Постійна увага приділяється діяльності органів самоорганізації населення та ОСББ.

Інтереси територіальних громад України вимагають негайних та ефективних заходів, спрямованих на збереження їх науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективнішого його використання для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку.

Таким чином, роаналізувавши впровадження інновацій та кращих практик у місцевому самоврядуванні можна зробити такі висновки:

– синтез наукових результатів інноваційної теорії розвитку місцевого самоврядування показав, що саме інноваційна діяльність визначає розвиток територіальних громад. Важливим моментом є те, що успіх досягається лише за умови систематичного та неперервного впровадження інноваційних розробок, а не їх поодиноких проявів;

– стан інноваційного розвитку місцевого самоврядування України характеризується обмеженістю застосування щодо зародження, розвитку та розповсюдження інновацій і потребує запровадження гнучких важелів державного та регіонального управління, зокрема шляхом формування і реалізації стратегії регіонального розвитку інноваційної діяльності;

– інтереси територіальних громад України вимагають негайних та ефективних заходів, спрямованих на збереження їх науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективнішого його використання, розробку та впровадження інноваційної політики в сфері місцевого самоврядування для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку;

– організаційна структура влади, що регулює питання інноваційної діяльності в Україні, характеризується відсутністю чіткого зв’язку як між рівнями влади, так і між функціональними підрозділами. Тому в організаційних структурах регіональних державних адміністрацій та виконавчих комітетах міст слід передбачити функціонування спеціалізованих відділів з питань науково-технологічного та інноваційного розвитку для вироблення спільної регіональної інноваційної політики та інноваційно-координаційних рад для об’єднання учасників наукової, виробничої та фінансової сфери регіону;

– прийняті в Україні нормативно-правові документи потребують удосконалення положень розробки механізму закріплення джерел фінансування розвитку регіональних інноваційних процесів, підвищення юридичної відповідальності посадових осіб за невиконання існуючих законодавчо-нормативних актів у сфері інноваційної діяльності;

– основним недоліком у формуванні цілісної інноваційної системи у сфері місцевого самоврядування є відсутність стратегії переходу територіальних громад до інноваційної моделі розвитку, неналежне використання методів наукового планування на всіх рівнях управління (системного аналізу, прогнозування, оптимізації, програмно-цільових методів управління тощо), недостатній рівень інноваційної культури працівників органів місцевого самоврядування;

– органами місцевого самоврядування накопичений унікальний своєрідний досвід у напрямку подолання кризових явищ, забезпечення життєдіяльності регіонів, вирішення на високому рівні питань місцевого самоврядування. Такий досвід варто узагальнювати, пропагувати та розповсюджувати, вводити у практику взаємного інноваційного обміну в регіонах. Він надзвичайно корисний і для відпрацювання ефективної загальнодержавної політики в Україні.

Перспективи подальших розвідок у цьому напрямі будуть спрямовані на дослідження шляхів оптимізації реалізації інновацій у територіальній громаді органами місцевого самоврядування в Україні.

Проблема «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування

Робота присвячена проблемі «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування. Специфіка професії «державний службовець» розглядається як один з факторів появи та розвитку синдрому «професійного вигорання». Висвітлені психологічні особливості, причини виникнення проблеми «професійного вигорання» та визначені групи працівників, найбільш схильних до професійного вигорання. Проведена порівняльна характеристика симптомів та стадій синдрому «професійного вигорання», а також аспекти профілактики та подолання цієї проблеми у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування. На думку автора, найбільш дієвими заходами є навчання державних службовців ефективним стилям комунікацій, вирішення конфліктних ситуацій; впровадження тренінгів та антистресових програм, орієнтованих на особистісну корекцію самооцінки, формування мотивації до особистісного та професійного розвитку, емоційної стійкості, впевненості і психофізичної гармонії шляхом оволодіння способами саморегуляції та планування професійної кар’єри.

У сучасних умовах постійної мінливості, коли часто змінюються раніше існуючі уявлення й погляди, виникають відносно нові, що мають свої особливості. Актуалізується безліч несподіваних професійно цікавих, теоретично й практично значимих проблем, що потребують сучасного осмислення й вирішення. Однією з таких актуальних проблем є «професійне вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби та служби в органах місцевого самоврядування.

Підвищення інтенсивності життя, політичні, економічні та соціальні зміни, які відбуваються в Україні сьогодні, постійне зростання обсягів інформації, якою необхідно оперувати, висувають до державних службовців нові, більш складні вимоги, що безумовно, впливає на психологічний стан працівників, обумовлює виникнення емоційного напруження, розвитку значної кількості професійних стресів. Одним із найважчих наслідків довготривалого професійного стресу є синдром «професійного вигорання».

Проблема синдрому «професійного вигорання» знайшла своє відображення у роботах зарубіжних і вітчизняних вчених Р. Алексюк, О. Баранов, О. Бєлих, А. Бутенко, М. Буриш, Г. Діон, В. Зеньковський, Л. Карамушка, Л. Колеснікова, Л. Китаєв-Смик, В. Князєв, Н. Левицька, Н. Липовська, Г. Ложкін, Ю. Львов, М. Лейтер, С. Максименко, Л. Малець, Е. Махер, В. Никонов, В. Орел, А. Реан, С. Соколовський, М. Смульсон, Т. Форманюк, Х.Дж. Фрейденбергер, А. Шафранова, У. Шуфелі та ін.

У працях сучасних авторів підвищення ефективності роботи державних службовців пов’язується з рівнем їх підготовки до попередження та подолання синдрому «професійного вигорання» та оволодіння ними знаннями, що розкривають зміст та структуру синдрому «професійного вигорання», методами діагностики, засобами та прийомами профілактики та подолання синдрому.

Актуальність теми полягає у важливості емоційного та психологічного стану державного службовця, який є представником типу професій «Людина – людина». Особлива актуальність даного питання пов’язана з матеріальною незахищеністю державних службовців, що посилюється з загостренням світової економічної кризи.

Метою роботи є обґрунтування сутності синдрому «професійного вигорання» та визначення особливостей прояву впливу на виконання службовцями своїх професійних обов’язків у системі державної служби та органах місцевого самоврядування.

У відповідності до поставленої мети визначено наступні завдання:

  • розкрити психологічні особливості синдрому «професійного вигорання» як одного з наслідків хронічного професійного стресу у державних службовців;

  • виявити основні прояви синдрому «професійного вигорання» та соціально-психологічні детермінанти його виникнення;

  • проаналізувати способи профілактики «професійного вигорання».

Психологічні особливості синдрому «професійного вигорання». Професійна діяльність може викликати у людини почуття внутрішньої емоційної спустошеності внаслідок специфічних умов роботи. В наш час істотно розширилася не тільки кількість симптомів, але і збільшився перелік професій, представники яких схильні до небезпеки «професійного вигорання». До цих професій належать також державні службовці у системі державної служби та служби в органах місцевого самоврядування. В результаті, синдром «професійного вигорання» перетворився на «хворобу» соціальних і комунікативних професій.

Специфіка роботи державних службовців відрізняється тим, що в них присутня велика кількість ситуацій з високою емоційною насиченістю і когнітивною складністю міжособистісного спілкування, і це вимагає від них значного внеску до встановлення довірливих відносин та уміння управляти емоційною напруженістю ділового спілкування.

Зазвичай «професійне вигорання» починається з тривалого стресу, пов’язаного з трудовою діяльністю, що викликає нервове напруження, роздратування і втому, супроводжується емоційним виснаженням, деперсоналізацією й ослабленням прагнення особи до успіху в професійній діяльності. Загальною ознакою і причиною організаційного стресу виступає наявність внутрішнього конфлікту між вимогами з боку державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та очікуваннями і реальними можливостями працівника.

Вигорання найбільш небезпечне на початку свого розвитку. «Вигоряючий» співробітник, як правило, майже не усвідомлює своїх симптомів, тому зміни у його поведінці першими помічають колеги. Дуже важливо вчасно помітити такі прояви і правильно організувати систему підтримки для цих співробітників.

Згідно визначенню ВООЗ «синдром вигорання» (burnout syndrome) – це складний психофізіологічний феномен, який визначається як фізичне, емоційне або мотиваційне виснаження, що характеризується порушенням продуктивності в роботі і втомою, безсонням, підвищеною схильністю до соматичних захворювань. Цей синдром, зазвичай, розцінюється як стрес-реакція у відповідь на безжальні виробничі і емоційні вимоги, що походять від зайвої відданості людини своїй роботі з зневагою до сімейного життя або відпочинку.

На сьогоднішній день «синдром вигорання» розглядається як довготривала стресова реакція, яка виникає як наслідок дії на людину хронічних професійних стресів середньої інтенсивності. У зв’язку з цим, ми розглядаємо синдром вигорання як «професійне вигорання», що потенціює деформацію особистості професіонала. Синдром «професійного вигорання» – найнебезпечніше захворювання тих, хто працює з людьми, чия діяльність неможлива без спілкування.

Умовно можна виділити чотири групи працівників, які найбільш схильні до професійного вигорання:

Перша група. Особливо швидко «вигоряють» співробітники, які є інтровертами, індивідуально-психологічні особливості яких не узгоджуються з професійними вимогами. Вони не мають надлишку життєвої енергії, характеризуються скромністю та сором’язливістю, схильні до замкнутості і концентрації на предметі професійної діяльності. Саме вони здатні накопичувати емоційний дискомфорт.

Друга група. Люди, які відчувають постійний внутрішній конфлікт у зв’язку з роботою.

Третя група. Це – жінки, що переживають внутрішню суперечність між роботою і сім’єю, а також тиск у зв’язку з необхідністю постійно доводити свої професійні можливості в умовах жорсткої конкуренції з чоловіками.

Четверта група. Працівники, професійна діяльність яких проходить в умовах гострої нестабільності і хронічного страху втрати робочого місця.

Синдром вигорання включає в себе три основні складові (згідно моделі К. Маслач та С. Джексон): емоційну виснаженість, деперсоналізацію (цинізм) та редукцію професійних досягнень.

Під емоційною виснаженістю розуміється відчуття спустошеності і втоми, викликане власною роботою.

Деперсоналізація передбачає цинічне ставлення до роботи та до її об’єктів. При деперсоналізації виникає байдуже, негуманне, цинічне ставлення до людей, з якими працюєш.

Редукція професійних досягнень – виникнення у працівників почуття некомпетентності в своїй професійній сфері, усвідомлення неуспішності в ній.

Причини виникнення проблеми «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування. Вигорання часто пов’язано з тим, що раптом професія стає перешкодою для розвитку особистості людини. Наприклад, вона може дуже обмежувати його, і в якийсь момент працівник чітко усвідомлює, що загнаний в тісні рамки. Відчуваючи близькість глухого кута, людина переосмислює ситуацію, і його ціннісні орієнтири змінюються: професійна діяльність відходить на другий, а то й на третій план.

Друга причинa «професійного вигорання» пов’язана з тим, що людина ставить перед собою неадекватні цілі. Вони або недосяжні, або, навпаки, малі в порівнянні з його потенціалом.

Третя причина «професійного вигорання» пов’язана з тим, що в результаті раптової зміни зовнішніх обставин життя, діяльність стає скрутною або навіть безглуздою. Нерідко така перспектива лякає, усвідомлення ж можливих складнощів призводить до того, що людина біжить від роботи.

Четверта причина «професійного вигорання» пов’язана з тим, що працівник ненавидить сам процес роботи. Щоденний прихід в офіс, інформація про знову виниклі проблеми сприймається ним як необхідне зло, яке він повинен винести заради отримання прибутку.

Причини вигорання можуть бути класифіковані на дві групи:

1) суб’єктивні (індивідуальні) пов’язані: з особливостями особистості, віком (молоді співробітники більше схильні до ризику «вигорання»), системою життєвих цінностей, переконаннями, способами і механізмами індивідуального психологічного захисту, з особистим ставленням до виконуваних видів діяльності, взаєминами з колегами по роботі, членами своєї сім’ї. Сюди можна віднести і високий рівень очікування результатів своєї професійної діяльності, високий рівень відданості моральним принципам, схильність до самопожертви тощо. Найбільше схильні до «згоряння», і першими виходять з ладу, як правило, найкращі працівники – ті, хто найбільш відповідально ставиться до своєї роботи, переживає за свою справу, вкладає в неї душу.

2) об’єктивні (ситуаційні) безпосередньо пов’язані зі службовими обов’язками, наприклад: зі збільшенням професійного навантаження, недостатнім розумінням посадових обов’язків, неадекватною соціальною та психологічною підтримкою і т.д.

Професійна діяльність керівників і підлеглих у системі державної служби та служби в органах місцевого самоврядування насичена наступними стресогенами:

– високий ступінь відповідальності;

– активна міжособистісна взаємодія (пов’язана з виконанням адміністративних функцій та, як наслідок, значної кількості контактів з іншими людьми, що представляють різносторонні інтереси);

– підвищена емоційна напруженість (часто працівникам доводяться завдання із обмеженим терміном виконання, що потребує максимального зосередження);

– зміни та очікування (часті політичні зміни на загальнодержавному рівні спричиняють структурні, кадрові зміни усередині органів державної влади, що потребує від працівника додаткових витрат енергії для адаптації та можливого перегляду своїх цілей).

Різниця між стресом і вигоранням полягає в тому, що вигорання може бути результатом постійних стресів, але це не те ж саме, що надмірна кількість стресів. Стрес включає в себе занадто «багато»: надто багато тиску, який вимагає надто багато від людини фізично і психологічно. Люди, що перебувають під стресом уявляють, що, якщо вони зможуть все взяти під контроль, то вони почуватимуться значно краще. Вигорання, зовсім навпаки, означає «нічого». Переживати вигорання означає відчувати порожність, позбавленність мотивації.

Симптоми та стадії синдрому «професійного вигорання». Симптоми «професійного вигорання» діляться на три групи: психофізичні, соціально-психологічні та поведінкові.

До психофізичних симптомів відносяться:

 – відчуття постійної втоми не тільки ввечері, але і вранці, відразу після сну (симптом хронічної втоми);

 – відчуття емоційного і фізичного виснаження;

 – зниження сприйнятливості і реактивності у зв’язку зі змінами зовнішнього середовища (відсутність реакції зацікавленості на чинник новизни або реакції страху на небезпечну ситуацію);

 – загальна астенізація (слабкість, зниження активності та енергійності, погіршення біохімії крові і гормональних показників);

 – частий безпричинний головний біль;

 – різка втрата або різке збільшення ваги;

 – повне або часткове безсоння;

 – постійний загальмований, млявий стан і бажання спати протягом всього дня;

 – задишка або порушення дихання при фізичному або емоційному навантаженні;

 – помітне зниження зовнішньої та внутрішньої сенсорної чутливості: погіршення зору, слуху, нюху і дотику, втрата внутрішніх, тілесних відчуттів.

До соціально-психологічних симптомів відносяться:

 – байдужість, нудьга, пасивність і депресія (знижений емоційний тонус, відчуття пригніченості);

 – підвищена дратівливість на незначні, дрібні події;

 – часті нервові зриви (спалахи невмотивованого гніву або відмова від спілкування, замкненість у собі);

 – постійне переживання негативних емоцій, для яких у зовнішній ситуації немає причин (відчуття провини, образи, сорому, підозрілість, скутість);

 – відчуття неусвідомленого неспокою і підвищеної тривожності (відчуття, що «щось не так, як треба»);

 – відчуття гіпервідповідальності і постійне почуття страху, що «щось не вдасться» або «я не впораюся»;

 – загальна негативна настанова на життєві і професійні перспективи (за типом «як не намагайся, все одно нічого не вийде»).

До поведінкових симптомів відносяться:

 – відчуття, що робота стає все важчою і важчою, і виконувати її – все важче і важче;

 – співробітник помітно змінює свій робочий режим (збільшує або скорочує час роботи);

 – постійно, без необхідності, бере роботу додому, але і вдома її не робить;

 – керівникові важко ухвалювати рішення;

 – відчуття даремності, зневіра, що справи поліпшаться, зниження ентузіазму у ставленні до роботи, байдужість до її результатів;

 – невиконання важливих, пріоритетних завдань і «зациклення» на дрібних деталях, не відповідна до службових вимог витрата більшої частини робочого часу на мало усвідомлюване або не усвідомлюване виконання автоматичних і елементарних дій;

 – дистанційність від співробітників, підвищення неадекватної критичності.

Крім того, встановлено залежність рівня вигорання від віку. Найбільш високі показники вигорання у осіб віком від 18 до 25 та 46 до 56 років. Схильність молодих за віком до вигорання можна пояснити емоційним шоком, який вони отримують при зіткненні з реальною дійсністю, починаючи свій професійний шлях, що часто не відповідає їх очікуванням. Після 45-50 років вік починає самостійно впливати на рівень вигорання. Це пояснюється переоцінкою цінностей та зміною особистісної ієрархії мотивів.

Синдром «професійного вигорання» проходить три стадії:

Перша стадія. «Професійне вигоряння» починається з тривалого стресу, пов’язаного з трудовою діяльністю, що викликає нервове напруження, роздратування і втому, супроводжується емоційним виснаженням й ослабленням прагнення особи до успіху в професійній діяльності. Всі ознаки та симптоми проявляються в легкій формі через турботу про себе, наприклад, шляхом організації частіших перерв у роботі. Починається забування якихось робочих моментів. Зазвичай на ці першочергові симптоми мало хто звертає увагу. Ця стадія може тривати від 3 до 5 років.

Друга стадія. Спостерігається зниження інтересу до роботи, потреби в спілкуванні (в тому числі, і з близькими): «не хочеться бачити» тих, з ким спеціаліст працює, «в четвер відчуття, що вже п’ятниця», «тиждень триває нескінченно», прогресування апатії до кінця тижня. Можливі порушення трудової дисципліни та відстороненість від професійних обов’язків. Дана стадія триває від 5 до 15 років.

Третя стадія. Як правило третя стадія є хронічною, розвиваються хронічні захворювання, внаслідок чого людина частково або повністю втрачає працездатність. Посилюються переживання незадоволеності власною ефективністю та якістю життя. Людина може почати сумніватись в цінності своєї роботи, професії та самого життя. Характерна повна втрата інтересу до роботи і життя взагалі, емоційна байдужість, отупіння, відчуття постійної відсутності сил. Спостерігаються порушення пам’яті та уваги, порушення сну, особистісні зміни. Ця стадія характеризується повним згорання, яке часто переростає в повну відразу до всього на світі. Тривалість цієї стадії від 10 до 20 років.

Результати досліджень з проблеми «професійного вигорання», що проведені в останні роки, показують невтішну статистику:

– більше 30 % працюючих постійно або часто перебувають у стані стресу під час виконання своїх службових обов’язків;

– 48 % стверджують, що рівень стресу суттєво підвищився за останні 5 років;

– 75 % працівників вважають, що основним чинниками стресу є питання, пов’язані з грошима та роботою;

– близько половини опитаних засвідчили, що стрес має негативний вплив як на їхнє особисте життя, так і на професійне.

Профілактика та подолання проблеми «професійного вигорання» у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування. Стратегія профілактики та подолання проблеми «професійного вигоряння» в системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування повинна передбачати наявність системи заходів для навчання державних службовців ефективним стилям комунікацій, вирішення конфліктних ситуацій (це можуть бути соціально-психологічні тренінги, ділові ігри тощо); організації системи тренінгів, що сприяють мотивації саморозвитку, особистісного та професійного зростання державних службовців; впровадження антистресових програм з групами підтримки, які орієнтовані на особистісну корекцію самооцінки, впевненості, соціальної сміливості, емоційної стійкості і психофізичної гармонії шляхом оволодіння способами саморегуляції та планування професійної кар’єри.

До системи заходів подолання проблеми «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби та служби в органах місцевого самоврядування слід також віднести:

– визначення короткострокових та довгострокових цілей (що не тільки забезпечить зворотний зв’язок, як свідчення того, що державний службовець обрав правильний життєвий та професійний шлях, але також підвищить довгострокову мотивацію);

– організація відпочинку від роботи;

– оволодіння вміннями та навичками саморегуляції (релаксація, медитація, ідеомоторні акти тощо);

– професійний розвиток і самовдосконалення за допомогою курсів підвищення кваліфікації, конференцій, круглих столів тощо;

– емоційне спілкування (коли людина аналізує свої почуття і ділиться ними з іншими);

– підтримання гарної фізичної форми.

Способом профілактики проблеми «професійного вигорання» у державних службовців може також бути культивування різноманітних інтересів, не пов’язаних з професійною діяльністю, наприклад, внесення різноманіття в повсякденну професійну діяльність; створення умов для нових проектів та їх реалізації без очікування санкцій з боку керівництва та осуду колег; емоційне задоволення від соціального життя: наявність друзів (бажано інших професій); здатність до самооцінки без надії тільки на повагу оточуючих; уміння не поспішати і давати собі достатньо часу для досягнення позитивних результатів в роботі, житті; читання не тільки професійної, але й іншої цікавої літератури для свого задоволення без орієнтації на якусь користь; періодична спільна робота з колегами, які мають інші професійні й особистісні якості; участь у роботі професійної групи, що дає можливість обговорити особисті проблеми, пов’язані з роботою; хобі, що приносять задоволення .

Подолання синдрому «професійного вигорання» значною мірою залежить від керівництва. Задля попередження професійного вигорання державних службовців як керівників, так і підлеглих в установі мають бути введені наступні методи:

1. Робота повинна бути відповідною до досвіду та знань. Потрібно побудувати такі взаємовідносини в колективі, щоб кваліфіковані та досвідчені працівники навчали молодших та у всьому підтримували їх на початковому етапі роботи.

2. Навчання та розвиток співробітників.

3. Висока мотивація співробітників. Варто пам’ятати, що однаково важлива як матеріальна, так і нематеріальна мотивація.

4. Повний соціальний пакет. Працівник не може працювати ефективно, якщо не відчуває, що він захищений.

5. Проведення дослідження рівня прояву синдрому у державних службовців.

6. Проведення відповідної ротації кадрів з метою зниження ймовірності розвитку зазначеного синдрому.

Підводячи підсумки аналізу специфіки проблеми «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, слід відзначити, що однією з основних специфічних особливостей їх життєдіяльності є різноманіття та складність завдань, які вони вирішують. Значущість діяльності та переживання її виконавцями за результат виконання завдання визначають напруженість умов діяльності. Екстремальність умов та вимоги, які висуваються управлінською діяльністю до емоційновольових та інших якостей державних службовців, їх індивідуальні соціальнопсихологічні особливості визначають вірогідність криз та стресів у життєдіяльності.

Розвиток «професійного вигорання» завжди пов’язаний з наявністю напруженої психоемоційної діяльності: інтенсивне спілкування, що супроводжується емоціями, отримання й обробка великої кількості інформації, прийняття відповідальних рішень.

Структура синдрому вигорання у державних службовців аналогічна структурі синдрому у представників інших професій. Для державних службовців, так як і для представників інших професій, найважливішими властивостями є здоров’я (фізичне і психічне), професіоналізм і компетентність. Необхідною умовою для розвитку здорової людини є економічна база, політичне та психологічне відчуття стабільності в країні. Вивчення проблеми «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, що виникає як результат розвитку стресів та емоційного навантаження державних службовців, розробка методичних підходів щодо його профілактики, і загалом створення відповідних умов діяльності державних службовців дозволить підвищити професійний рівень Державної служби в цілому, наблизити її до стандартів Європейського Союзу, дасть змогу Україні зробити ще один крок на шляху до сильної, конкурентноспроможної світової держави.

Необхідно відзначити, що без стресу жива істота просто гине, однак, занадто часте перебування в стресових ситуаціях різного ступеню «токсичне» для людської психіки. Тому кожному з нас потрібно визначити для себе і постаратися встановити той рівень напруження, який необхідний для нашого сприятливого існування.

Вплив громадськості та науковців на формування державної політики національної пам’яті (на прикладі підписання указу Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії»)

Аналізується вплив громадськості та науковців на формування державної політики національної пам’яті на прикладі підписання Указу Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» від 22 вересня 2011 р. № 925. Показано успішний приклад залучення до сфери державної політики національної пам’яті найбільшої в історії Другої світової війни в Європі трагедії бузувірського знищення нацистськими карателями у березні 1943 р. містечка Корюківка разом із усім цивільним населенням – близько 7 тисяч осіб. Раніше у країні та світі цей злочин проти людяності був практично невідомим. В дослідженні стисло на основі відомих документів і свідчень, спогадів мешканців містечка висвітлено причини, організатори та виконавці цього нацистського злочину проти цивільного населення, перебіг та результати Корюківської трагедії. Також розглянуто політику пам’яті щодо жертв цієї трагедії з повоєнного часу до 2010 р., яку проводила місцева влада з ініціативи громади міста та району.

На формування та розвиток державної політики національної пам’яті важливим, якщо не ключовим фактором, є вплив громадськості та науково-експертної спільноти. Це стосується не тільки героїчних подій, успішних для українського народу та його держави, а також і трагічних сторінок вітчизняної історії.

Конкретне знання про страшні злочини проти людяності та цілеспрямована, послідовна державна політика вшанування жертв трагедій українського народу, є важливою засадою створення нетерпимості та безумовного засудження можливості їх повторення – здійснення в майбутньому потенційними організаторами і виконавцями. Наступні покоління слід виховувати у непримиренності до будь-яких злочинів проти людяності, органічного відторгнення будь-якої злочинної ідеології та політики.

Підписання 22 вересня 2011 р. Президентом України Указу «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» № 925/2011 [25] є класичним прикладом адекватного реагування Голови держави на суспільне замовлення громадськості і наукових кіл за підтримки місцевої державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Отже, ставимо за мету проаналізувати успішність й результативність взаємовідносин суспільства, наукового середовища і влади на прикладі залучення у сферу державної політики національної пам’яті України практично невідомої у країні та світі події бузувірського знищення нацистськими карателями у березні 1943 р. містечка Корюківка разом із усім цивільним населенням.

Територія Чернігівської області перебувала в окупації під управлінням німецького військового командування. З кінця 1942 р. головна польова комендатура № 399 у місті Конотоп Сумської області, в управлінні якої перебували Корюківський та Щорський гарнізонні комендатури, була підпорядкована VІІ відділу при штабі групи армій «Південь» [10; 19; 23, с. 14-15]. Окупаційна адміністрація на території Чернігівщини, крім власне німецьких військових і спеціалізованих каральних формувань, допоміжної поліції, сформованої із числа колабораціоністів – громадян СРСР, широко використовувала підрозділи угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ.

Уночі 27 лютого 1943 р. радянські партизани з’єднання Олексія Федорова розгромили німецький гарнізон, залишки якого уціліли тільки у цегляному будинку лікарні. Визволили в’язнів з тюрми – сім’ї партизанів, активістів з усього району (за офіційними даними – 97, за спогадами – від 37 до 50) [8, с. 6-9].

Начальник штабу 399-ї головної польової комендатури Байєр Бруно Франц (1888 р. нар., уродженець німецького міста Касселя, який помер у 1961 р.) віддав наказ знищити Корюківку разом із її мешканцями з метою помсти та залякування. Виконавцем стали представники зондеркоманди 4а (Sonderkommando 4a) айнзатцгрупи «С», що діяла на території України. У березні 1943 р. її очолював бригадефюрер СС, генерал-майор поліції Макс Томас, а штаб знаходився у Полтаві [10, с. 3-4; 19; 23, с. 14-15]. Для знищення Корюківки айнзатцгрупа «С» створила збірний каральний загін із залучених військовослужбовців німецьких та угорських формувань Щорського гарнізону, колаборантів із числа місцевої допоміжної поліції навколишніх сіл і районів.

Уранці 1 березня 1943 р. з м. Щорс у селище міського типу Корюківка прибув німецький каральний загін. Населений пункт було оточено. Всіх мешканців групами по 50-100 чол. зганяли у великі будинки і розстрілювали. Ось як про це описано в Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р.: «Масові розстріли з наступним спаленням здійснювалися головним чином: 1) У ресторані […] 1 березня 1943 р. в будинок Корюківського ресторану загнано було до 500 чоловік мирного населення, у порядку черговості, партіями від 50 до 100 чоловік. Вони розстрілювалися кожний окремо з автомата на виду всіх присутніх людей. Після всієї цієї розправи 2 березня 1943 р. ресторан разом із трупами було спалено. 2) Таке масове знищення людей шляхом розстрілу з наступним спаленням було проведено також у помешканні земвідділу, у театрі і на території церкви» [12, с. 5-6].

Одночасно до 10 легкових машин із карателями прочісували всі хати й околиці містечка і вбивали жителів у як помешканнях, так і на вулицях [12, с. 6].

Після знищення всіх знайдених корюківців карателі містечко спалили. Очевидці казали, що дим і заграву від пожеж було видно у Щорсі, Сосниці, Холмах [12, с. 6].

Акцію проведено 1 і 2 березня 1943 р. Пізніше, 9 березня карателі повернулися, щоб допалити селище і добити вцілілих. Ось як про продовження цієї трагедії розповіла Лідія Скрипка: «…наумівською дорогою […] просувалися підводи корюківчан з пожитками. Люди забирали й вивозили все, що залишилося після погрому. Ліда бігла й хотіла потрапити на котрусь з підвід. Аж тут – кулеметна черга. Дівча впало у бур’яни і притихло. А фашисти автомобілем заїхали наперед підводам і зупинили їх. Майже всіх людей вивезли до колишньої цегельні, заштовхали у піч для вижарювання цегли, облили їх гасом і запалили. Того ж дня нелюди на Камишанці [район Корюківки – автор] повитягували з підпіч спалених хат стареньких бабусь, які повернулися додому, завели їх до сараю, облили гасом і підпалили. Звірствували як хотіли» [12, с. 6-8].

Наслідки нацистського злочину: вбито близько 7 тис. мешканців. В Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р. вказано, що 1 і 2 березня 1943 р., за підрахунками, здійснено вбивство 6700 чоловік, спалено 1290 будинків. Проте, реальна кількість загиблих, за оцінками дослідників і місцевої влади, є більшою від встановленої комісією. Порахувати всіх через спалення у будинках та велике число неофіційних поховань без зовнішніх ознак навесні-влітку 1943 р. просто було неможливо, а радянські війська вступили до спаленого райцентру тільки 19 вересня цього ж року. Ускладнює оцінку втрат і те, що внаслідок цього злочину повністю припинили існування цілі родини і династії, про які вже нема кому згадати [12, с. 11-12].

У радянський час та перші дев’ятнадцять років існування незалежної України пам’ять про Корюківську трагедію та їхні жертви гідно зберігала міська та районна громадськість за підтримки місцевої влади. Щорічно без погодження та отримання дозволів від обласних та центральних органів виконавчої влади у місті вивішували державні прапори з траурними стрічками, проводили заходи вшанування жертв нацистського злочину.

Про сам факт цієї трагедії писала районна преса, час від часу згадували обласна і центральна преса, наукові видання [15, с. 257-264; 10, с. 9-15]. Таким чином, вітчизняна громадськість і наукова спільнота практично нічого не знала про цю трагедію, були відсутні оцінки щодо її місця в терористичній політиці нацистської Німеччини проти цивільного населення в Другій світовій війні в Європі

У перший половині 80-х рр. XX ст. було здійснено спробу вшанувати пам’ять жертв Корюківської трагедії на державному рівні. Вдалося погодити проект Меморіального комплексу 256-ти спаленим селам і містам України в Корюківці. Це був результат зусиль корюківської та всеукраїнської громадськості й науковців, які нібито переконали ЦК КПУ збудувати Меморіал [12, с. 19].

У 1988 р. видано надзвичайно малим накладом книгу-меморіал «Вінок безсмертя сотням безсмертних українських сіл, що згоріли у вогні фашистських каральних акцій, тисячам нездоланних людей, що жили в них і зазнали мученицької смерті від гітлерівських катів», в якій описана трагедія у Корюківці [5].

Проте, всі зусилля громадськості, науковців і місцевої влади виявилися на той час марними. Після Чорнобильської катастрофи 1986 р. цей проект було згорнуто і забуто.

У 2003 р. до 60-х роковин Корюківської трагедії також безрезультатними виявилися зусилля громадськості, зокрема й статті відомого чернігівського журналіста та історика Сергія Павленка [16; 17; 22, с. 20]. У 2004 р. за підтримки Чернігівської облдержадміністрації та редакції газети «День» його історична розвідка «Чорний понеділок Корюківки» була надрукована у історико-краєзнавчому альманасі «Чернігівщина incognita» [18; 22, с. 21].

Ще однією спробою привернути увагу до знищення населених пунктів разом їхніми мешканцями нацистськими карателями як важливу трагічну подію в національній пам’яті стало створення документальної стрічки. 1 вересня 2009 р. до 70-річниці Другої світової війни телеканал «Інтер» презентував документальний фільм власного виробництва «1377 спалених заживо». Автор і режисер Іван Кравчишин (студія «07 Продакшн») розповів у стрічці про Корюківську трагедію 1943 р. [12, с. 15].

Отже, неодноразові звернення свідків трагедії, громадськості Корюківщини, Чернігівської області й країни за підтримки місцевої влади в часи існування СРСР та до перших трьох президентів незалежної України, у тому числі й до земляка Леоніда Кучми, виявилися, попри обіцянки, невдалими.

Проте, свідки трагедії, громадськість та місцева влада продовжили добиватися гідного вшанування на державному рівні пам’яті жертв Корюківської трагедії 1-2, 9 березня 1943 р. і всіх спалених нацистськими карателями населених пунктів України.

У 2010 р. ситуація почала змінюватися. У грудні того року Український інститут національної пам’яті, Чернігівська облдержадміністрація та Корюківський історичний музей видали збірник документів і матеріалів «Корюківка, 1943: злочин проти людяності» [8]. Він став результатом великої роботи цілого колективу істориків і краєзнавців за повної підтримки (і фінансової) влади, свідків трагедії та громадськості. У книзі вперше було оприлюднено висновок, що знищення карателями міста Корюківка разом із цивільним населенням було найбільшим подібним злочином у Другій світовій війні в Європі (1939 –1945 рр.). Експертні оцінки фахівців Українського інституту національної пам’яті та істориків із Інституту історії України НАН України підтвердили цей висновок.

Вже з січня 2011 р. обласна влада у співпраці з громадськими і ветеранськими організаціями Києва, Чернігівщини, Корюківщини, Українським інститутом національної пам’яті, науковцями і журналістами розпочала потужну інформаційно-просвітницьку компанію інформування вищих органів влади та громадськості країни про Корюківську трагедію [3; 4; 7]. Так, 24 січня 2011 р. в Чернігівському обласному історичному музеї ім. Василя Тарновського проведено презентацію книги «Корюківка, 1943: злочин проти людяності» за участю представників громадськості науковців, журналістів з обласних та центральних засобів масової інформації та представників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування Корюківського району, Чернігівської облдержадміністрації. Видання представив заступник голови Чернігівської облдержадміністрації Віктор Тканко [24].

2 березня 2011 р. на меморіальному мітингу під час відзначення 68-х роковин трагедії у Корюківці голова Чернігівської облдержадміністрації Володимир Хоменко і директор Українського інституту національної пам’яті, член-кореспондент НАН України Валерій Солдатенко пообіцяли зробити все від них залежне, щоб гідно вшанувати пам’ять жертв на державному рівні [6]. Молоде покоління місцевої громадськості так оцінило цю подію в їхньому рідному місті: «І ось нарешті в цьому році, після 68 років після трагедії, завдяки участі у жалобних заходах голови Чернігівської облдержадміністрації В.М. Хоменка, голови Чернігівської обласної ради А.І. Мельника і директора Українського інституту національної пам’яті, член-кореспондента Національної академії наук України В.Ф. Солдатенка, вшанування пам’яті жертв Корюківскьої трагедії вийшло за рамки міського й районного заходу» [7].

Треба відзначити, що зусилля науковців і влади були б нічого не варті без збереженої «живої» народної пам’яті, пронесеної через десятиліття. Знаково, що молодь повністю підтримує зусилля старших поколінь у справі гідного вшанування пам’яті жертв нацистського злочину. Так, Корюківська районна молодіжна громадська організація «Альянс 3000» на своєму сайті [21] регулярно розміщує матеріали та інформації, які стосуються трагедії знищення міста та політики вшанування жертв, підтримала у 2011 р. власним зверненням заклик районної влади, свідків злочину та районної ветеранської організації до вищих органів влади країни щодо відзначення на державному рівні 70-х роковин трагедії, створення Меморіалу [7].

Окремо варто відзначити роль всіх районних і міських керівників органів влади, підприємств і організацій Корюківщини, які адміністративно і фінансово всі роки без огляду на вказівки та дозволи з гори забезпечували збереження пам’яті про жертви нацистського злочину, щорічно проводили меморіальні заходи тощо. Цю естафету зараз гідно прийняли і вже зробили вагомий внесок голова Корюківської райдержадміністрації Олександр Довгаль, Корюківський міський голова Ігор Матюха і керівництво ПАТ «Слов’янські шпалери – КФТП» на чолі з Анатолієм Бондарем та інші представники органів влади і бізнесу району.

Впродовж зими – літа 2011 р. керівництво Чернігівської облдержадміністрації та Українського інституту національної пам’яті розробили проект указу та інші нормативні документи, забезпечили повноцінне інформування Президента України, прем’єр-міністра України, керівництва та депутатів Верховної Ради України про Корюківську трагедію, позицію громадськості і науковців щодо гідного вшанування на державному рівні пам’яті жертв Корюківської трагедії 1-2, 9 березня 1943 р. і всіх спалених карателями населених пунктів України, необхідності створення Меморіалу.

Отже, Президент України, як і має бути, 22 вересня 2011 р. підписав указ, виконавши консолідоване суспільне замовлення громадськості і свідків трагедії, підтримане особисто першими особами центральної та місцевої державної виконавчої влади, народними депутатами України і органами місцевого самоврядування.

Указ передбачив спорудження у місті Корюківка Меморіального комплексу пам’яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами; проведення відповідної дослідницької роботи, організації наукового форуму на цю тему, створення документального фільму, видання відповідної науково-документальної та науково-популярної літератури; проведення у загальноосвітніх та інших навчальних закладах, закладах культури, військових частинах уроків пам’яті, лекцій, бесід, круглих столів, присвячених трагічним подіям березня 1943 р. у місті Корюківка; підготовку тематичних теле- і радіопередач, проведення жалобних заходів у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії на державному рівні, інформування міжнародної спільноти про трагічні події березня 1943 р. у місті Корюківка Чернігівської області [25].

Одним із перших позитивних наслідків підписання Указу Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» стали результати наукових досліджень істориків.

Вже 4 грудня 2011 р. у м. Корюківка проведено міжнародну наукову конференцію «Актуальні проблеми партизансько-підпільного руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни». Організатори: Чернігівська облдержадміністрація, Корюківська райдержадміністрація, Український інститут національної пам’яті, Інститут історії України Національної академії наук України, Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка, Державний архів Чернігівської області, Чернігівський обласний історичний музей ім. В.В. Тарновського, Комунальний заклад «Пошукове агентство по створенню науково-документальних серіалів «Книга пам’яті» та «Реабілітовані історією» Чернігівської обласної ради, Корюківський історичний музей, Чернігівська обласна організація національної спілки краєзнавців України [1; 9].

У 2012 р. колектив авторів-упорядників на чолі з директором Українського інституту національної пам’яті Валерієм Солдатенком видав фундаментальний анотований покажчик «Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941 – 1944 рр.)» [26]. У наступному році Український інститут національної пам’яті спільно з Чернігівською облдержадміністрацією та Пошуковим агенством по створенню науково-документальних серіалів «Книга Пам’яті» та «Реабілітовані історією» Чернігівської обласної ради видали збірник документів і матеріалів «Спалені села і селища Чернігівщини в 1941 – 1943 роках: злочини проти цивільного населення» [23]. За підрахунками фахівців під час перебування німецьких окупантів в Україні з 22 червня 1941 р. до кінця жовтня 1944 р., нацистськими карателями та військами свідомо було знищено понад 670 населених пунктів із 50828 особами цивільного населення в 16-ти областях країни та Автономній республіці Крим [26, с. 48, 51-322].

Кількість спалених сіл по окремих областях у межах сучасного адміністративно-територіального поділу України становить:

1) Вінницька – 17 населених пунктів, вбито 808 осіб цивільного населення [26, с. 51-68];

2) Волинська – 93 (з них 4 села, що не існують), вбито 5056 осіб цивільного населення [26, с. 69-92];

3) Дніпропетровська – 4 (з них не існує – 1), вбито 138 осіб цивільного населення [26, с. 93-94];

4) Житомирська – 121 (із них не існує – 6), вбито 7389 осіб цивільного населення [26, с. 95-152];

5) Запорізька – 1, відсутня інформація про число вбитого цивільного населення [26, с. 153];

6) Київська – 48, вбито 2704 осіб цивільного населення (із них не існує – 16) [26, с. 154-169];

7) Кіровоградська – 2 (з них не існує – 1), вбито 28 осіб цивільного населення [26, с. 170];

8) Львівська – 5 (з них не існує – 1), вбито 269 осіб цивільного населення [26, с. 171-173];

9) Полтавська – 6, вбито 798 осіб цивільного населення [26, с. 174-179];

10) Рівненська – 74 (з них не існує   11), вбито 6954 особи цивільного населення [26, с. 180-200];

11) Сумська – 65 (із них не існує – 13), вбито 4532 осіб цивільного населення [26, с. 201-224];

12) Тернопільська – 7 (із них не існує   1), вбито 1517 осіб цивільного населення [26, с. 225-231];

13) Харківська – 1, вбито 240 осіб цивільного населення [26, с. 232];

14) Хмельницька – 28 (із них не існує   1), вбито 1411 осіб цивільного населення [26, с. 233-261];

15) Черкаська – 15 (із них не існує – 4) , вбито 1342 особи цивільного населення [26, с. 262-267];

16) Чернігівська – 63 (із них не існує – 3), вбито 17642 осіб цивільного населення [23, с. 26-57];

17) Автономна республіка Крим – 127 (із них понад 1/3 з різних причин зникло), за відсутністю довідок порахувати кількість вбитих ще немає можливості [26, с. 295-299].

У 2011 р. Українським інститутом національної пам’яті спільно з Чернігівською облдержадміністрацією, Корюківською райдержадміністрацією, Корюківським історичним музеєм здійснено перше [12], а в 2013 р. – друге, перероблене, виправлене та доповнене видання довідника «Мартиролог встановлених жертв Корюківської трагедії 1943 р.» [13]. У ньому вдалося встановити поіменно 1893 жертви. На жаль, це тільки 28 % всіх вбитих під час каральної акції, загальне число яких за даними Акту комісії від 17 грудня 1943 р. складало 6700 осіб. Навіть побіжний і приблизний аналіз цього скорботного списку показує, що нацистський окупаційний режим в боротьбі з партизанами знищив 704 дітей і підлітків (віком від немовлят до 16 років включно без огляду на стать), за іншим підрахунком – 1097 осіб жіночої статі (від немовлят до похилого віку), які на час війн та лихоліть є найбільш незахищеними серед цивільного населення. Серед загиблих за національною ознакою найбільше українців – 1715 осіб, росіян – 94 особи, поляків – 4 особи і по одній особі – угорець, чех, білорус [13, с. 12].

Керівництво Українського інституту національної пам’яті за підтримки Міністерства закордонних спав України отримало інформацію про організаторів та виконавців знищення Корюківки від архівістів ФСБ Російської Федерації та Центрального відомства з розслідування злочинів націонал-соціалістичного режиму Федеративної Республіки Німеччини [11; 19].

20-22 березня 2013 р. на міжнародній науково-практичній конференції «Хатинь: 1943 –2013. Події. Люди. Пам’ять», що відбулася у м. Мінськ Республіки Білорусь, директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко та заступник директора Інституту з наукових питань Дмитро Вєдєнєєв представили результати досліджень про Корюківську трагедію та знищені нацистськими карателями населені пункти України. Вони зацікавили учасників наукового форуму, дослідників з Білорусі, Росії, Німеччини, Ізраїлю, Польщі, Сербії, Чехії, зокрема, розроблені фахівцями Українського інституту національної пам’яті критерії визначення знищених населених пунктів [14].

Таким чином, результати наукових досліджень, які продовжуються, є вагомим внеском у створенні Меморіального комплексу пам’яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами, з музейною експозицією про всі спалені села і селища України.

Саме тому 1 березня 2013 р. голова делегації Українського інституту національної пам’яті, перший заступник директора Інституту Володимир Кривошея, утаємничений в усі обставини підписання указу та прийняття постанови Верховної Ради України «Про вшанування пам’яті жертв Корюківської трагедії під час Другої світової війни» від 21 жовтня 2011 р. № 3965-VI [20], під час спілкування з учасниками жалобних заходів та журналістами центральних ЗМІ заявив, що підготовка та організація відзначення 70-х роковин Корюківської трагедії 1-2, 9 березня 1943 р. є прикладом успішної співпраці фахівців Українського інституту національної пам’яті, вітчизняних істориків, архівістів і науковців історичних музеїв Києва, Чернігова і Корюківки з вищими органами влади країни, органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування Чернігівщини, журналістами країни й області на виконання наказів і побажань Корюківської громади [6]. Це сприятиме формуванню та реалізації політики національної пам’яті.

Приклад розвитку самоврядування – розвиток регіону

У статті досліджено проблеми розвитку місцевого самоврядування в Україні, проаналізовано особливості місцевого самоврядування в Ніжинському районі. Увага звертається на діяльність Ніжинської районної ради, що представляє спільні інтереси територіальних громад району. Йдеться про систематичне організаційно-методичне, правове, інформаційне забезпечення рад та підтримку тісного зв’язку із радами нижчого рівня. Висвітлюється співпраця органів державної влади і місцевого самоврядування, що полягає у спільному плануванні щомісячних заходів в районі і спільному їх проведенні. Важливе місце в роботі районної ради займає організація навчання, підвищення кваліфікації депутатів та посадових осіб місцевого самоврядування. Ще одним із способів ефективного вирішення проблем місцевих громад є співпраця з трудовими колективами, громадськими організаціями, осередками політичних партій та рухів. Наголошується на необхідності підтримки територіальних громад у розв’язанні найважливіших потреб їх розвитку шляхом самоорганізації, розбудови їх потенціалу та впровадження невеликих за обсягом громадських ініціатив у різних сферах.

На сьогодні соціально-економічний розвиток суспільства вимагає активну участь не лише державної влади, а й безпосередньо самого населення, тобто громади та органів місцевого самоврядування. Альянс принципів централізації та децентралізації в здійсненні державної влади проявляється в тому, що за центральними органами держави зберігається право охорони та забезпечення загальних державних інтересів, а місцеві органи державної влади вирішують питання регіонального та місцевого значення, забезпечують реалізацію загально державних програм. Місцеве самоврядування наділено правом самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Ця проблема є предметом дослідження як зарубіжних вчених і практиків, так і вітчизняних фахівців. Серед них варто відзначити праці Б. Парді [7], О. Мельниченко, Ю. Ращупкіна, О. Сунцова, О. Федоренко, Б. Щербаченко [11] та інших.

Відомо, що регіональний розвиток забезпечує і розвиток держави. Оптимальний розвиток регіональної влади забезпечує соціальні послуги населенню.

На сучасному етапі розвитку всіх гілок влади постає питання необхідності вдосконалення теорії та практики сучасного державотворення, викликаного перетвореннями в політичній системі суспільства, проведенням адміністративно-територіальних, регіональних реформ, впровадженням конструктивного соціального партнерства між центром та територіями. Мається на увазі концептуальна зміна функцій і повноважень місцевих державних адміністрацій і формування виконавчих органів місцевих рад, що передбачено Європейською хартією місцевого самоврядування.

Пошук оптимальної моделі самоврядування та місцевої виконавчої влади відбувається повільно. Тут є ряд об’єктивних та суб’єктивних чинників серед яких: недосконалість вітчизняної теоретичної бази, невизначеність законодавчого поля, на якому можна було б формувати організаційну, правову та матеріально-фінансову основу взаємовідносин органів місцевого самоврядування та державних адміністрацій, слабкість самої муніципальної діяльності, яка виражена неспроможністю сільських, селищних та й в більшості міських рад надати повний обсяг соціальних послуг жителям громад.

У сучасних умовах не можна говорити про здатність органів виконавчої влади, а саме місцевих державних адміністрацій, виконати в повній мірі покладені на них функції держави. В той же час Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено делегування державою цілої низки повноважень виконавчим органам сільських, селищних, міських рад, які фінансово не підкріплено.

Існує ще цілий ряд суперечностей між діючими законами України «Про місцеве самоврядування в Україні» [3] та «Про місцеві державні адміністрації» і Бюджетним кодексом України.

На сьогодні більшістю політиків та науковців підкреслюється доцільність розширення муніципального руху та становлення місцевого самоврядування. Але розвиток місцевого самоврядування, хоча Україна має значний історичний досвід, помітно відстає від світових та загальноєвропейських тенденцій, а точніше кажучи на цьому шляху ми мало в чому відійшли від колишніх методів та принципів жорсткої централізації влади.

Ратифікація Верховною Радою України Європейської хартії місцевого самоврядування визначила нові відносини держави і територій. Проте суперечностей між необхідністю здійснення адміністрування по вертикалі та наданням широких повноважень місцевим громадам не зменшилось. Саме в Європейській хартії визначено механізм, через який можна провести децентралізацію державного механізму в Україні [8].

Перерозподіл повноважень і ресурсів від органів державної влади до органів місцевого самоврядування і, на основі вироблених стандартів, реалізація через послуги відповідних потреб громадян – ось перше завдання, яке стоїть перед державою. Очікувати від місцевого самоврядування відповідальності можна тільки передавши повноваження та ресурси. Тому що, не маючи ресурсів для реалізації цих повноважень, місцеве самоврядування потрапляє в ситуацію, коли воно не може реалізувати своїх повноважень.

Ідея реформи сьогодні є значною мірою дискредитованою. Не можна вимагати результативного втілення у життя реформи від посадовців, наприклад райдержадміністрацій, яким кажуть, що завтра вашої посади вже не буде. Але, незважаючи на це, усередині самих органів місцевого самоврядування різного рівня вже зріє розуміння того, що реформа в якомусь вигляді необхідна.

Реалізація та здійснення в Україні адміністративно-територіальної реформи дозволить:

  • створити умови для динамічного розвитку потенціалу промислових та сільських територій області, ліквідує соціальні та економічні диспропорції в їхньому розвитку;

  • розумна зміна меж територіальних одиниць, що спирається на реальні потреби громадян, призведе до поліпшення якості соціальних, адміністративних, транспортних послуг;

  • зекономити ресурси місцевих громад завдяки узгодженому з громадськістю скорочення мережі соціальних закладів;

  • збільшити відповідальність місцевих обранців перед виборцями завдяки збільшенню повноважень органів місцевого самоврядування одночасно з ресурсами для їхньої реалізації.

Територіальний устрій Ніжинського району було закладено ще 31 січня 1923 р., коли відбулося його створення.

Діяльність Ніжинської районної ради спрямована на відновлення провідної ролі місцевого самоврядування.

Відповідно до Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [3] районна рада представляє спільні інтереси територіальних громад селища та 71 села. На території району діють районна, селищна та 29 сільських рад.

Важливою складовою забезпечення системності і змістовності діяльності роботи ради є її планування.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [3] затвердження перспективного плану роботи та заслуховування звіту про його виконання відбувається виключно на пленарних засіданнях ради. Відповідно до Регламенту Ніжинської районної ради перспективний план затверджується на півріччя.

Протягом терміну виконання плану до нього вносяться зміни та доповнення за рішенням Президії районної ради. Після затвердження плану сесією районної ради, питання, які планується винести на пленарне засідання оприлюднюються в міськрайонній газеті «Ніжинський вісник» та на сайті районної ради.

Аналогічно приймають перспективні плани і селищна та сільські ради. Працівниками виконавчого апарату районної ради постійно надаються методичні рекомендації по правильному плануванню роботи місцевих рад під час проведення днів відділів районної ради на базі селищної, сільських рад.

Із метою підвищення результативності проведення заходів районної ради та районної державної адміністрації складаються узгоджені спільні плани проведення спільних заходів.

Згідно перспективного плану, затвердженого на рік на загальних зборах Асоціації, проводить свою роботу районна асоціація органів місцевого самоврядування «Ради Ніжинщини».

За окремими графіками планується проведення днів районної ради, виїзних приймалень, днів віддаленого села, днів відділів районної ради. Ці графіки обов’язково доводяться до відома селищного, сільських голів.

Основна робота ради полягає у прийнятті рішень та контролі за їх виконанням.

Питання, які виносяться на розгляд пленарних засідань ради це – планові питання, а також питання, внесені за рекомендаціями постійних комісій та Президії районної ради, депутатами, головою районної державної адміністрації, депутатськими фракціями та групами.

На пленарні засідання ради запрошуються депутати обласної ради, керівники районних служб, промислових та сільгосппідприємств, селищний та сільські голови, представники засобів масової інформації. Це надає роботі сесії більш актуального та цілеспрямованого змісту, дозволяє прийняти виважені, конкретні рішення.

Виробилась в районній раді і практика контролю за виконанням рішень. З метою доведення рішень до відома населення в п’ятиденний термін рішення районної ради оприлюднюються на офіційному сайті, оголошення про оприлюднення подається в міськрайонній газеті «Ніжинський вісник».

Також районна рада докладає всіх зусиль до постановки на належний організаційний рівень сесій селищної, сільських рад району. Хід підготовки та проведення сесій селищної, сільських рад контролюється організаційним відділом районної ради, надаються всі необхідні довідкові та інформаційні матеріали. Методична допомога по організації та проведенню сесій надається і під час проведення днів відділів районної ради.

Підвищенню ефективності роботи районної ради сприяють постійні комісії. Їх у районній раді 5: з питань бюджету, соціально-економічного розвитку району та комунальної власності; з питань агропромислового комплексу, земельних та майнових відносин; з питань освіти, культури та туризму молоді і спорту; з питань охорони здоров’я, соціального захисту населення та екології; з питань законності, правопорядку, регламенту та депутатської етики.

У практиці роботи постійних комісій запроваджуються нові форми роботи: це засідання постійних депутатських комісій проведені спільно з Колегією районної державної адміністрації, де розглядаються питання про транспортне забезпечення пільгової категорії населення району в межах діючого законодавства.

Важливу роль у координації роботи рад виконує дорадчий орган ради – Президія. Засідання Президії є обов’язковим перед кожним пленарним засіданням районної ради. Саме Президія затверджує проект порядку денного пленарного засідання, висловлює узгоджені рекомендації з питань, які передбачається винести на розгляд сесії, схвалює тези доповідей та співдоповідей, узгоджує осіб, які виступатимуть з інформаціями, висуває кандидатури депутатів на відзначення з нагоди державних та професійного свята Дня місцевого самоврядування, щорічно пропонує кандидатуру на конкурс «Жінка року» в номінації «Жінка – депутат».

У районі систематично здійснюється організаційно-методичне, правове, інформаційне забезпечення рад та підтримується тісний зв’язок із радами нижчого рівня.

Відповідно до ст. 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [3] районна рада делегувала районній державній адміністрації передбачені цим законом повноваження. Тому в районі має місце співпраця органів державної влади і місцевого самоврядування.

В першу чергу це спільне планування щомісячних заходів в районі і спільне їх проведення. Зокрема це: підготовка питань на засідання постійних комісій та пленарне засідання районної ради, спільна підготовка та проведення семінарів-нарад селищного, сільських голів та секретарів, рад на квартал розширена спільна нарада районної державної адміністрації та Президії районної ради, залучення працівників відділів та управлінь РДА до складу робочих груп. З окремих питань приймаються спільні розпорядження голови районної ради та голови районної державної адміністрації.

Спільно з районною державною адміністрацією районна рада приймає участь у масових заходах на території району, області.

Активно працює районна асоціація органів місцевого самоврядування «Ради Ніжинщини».

У районній раді залишаються активними такі організаційні форми роботи з населенням, виборцями, як виїзні громадські приймальні, дні районної ради, дні віддаленого села, прямий телефонний зв’язок.

Одним із способів ефективного вирішення проблем місцевих громад є співпраця з трудовими колективами, громадськими організаціями, осередками політичних партій та рухів.

Важливе місце в роботі районної ради займає організація навчання, підвищення кваліфікації депутатів та посадових осіб місцевого самоврядування. Продовжується практика проведення спільно з районною державною адміністрацією семінарів-нарад селищного, сільських голів та секретарів сільських рад. На семінарах, як правило, розглядаються найбільш актуальні питання місцевого самоврядування, підготовки та виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, земельні та інші питання. А також надається необхідна методична та інформаційна допомога, зразки довідок, необхідних документів.

Ніжинська районна рада активно долучається до проведення Дня Європи та Європейського тижня місцевої демократії, які відповідно проходять у травні та жовтні. Заходи організовуються районною, селищною, сільськими радами та структурними підрозділами райдержадміністрації відповідно до розроблених планів.

З метою забезпечення гласності в роботі місцевих рад та їх органів Ніжинська районна рада однією з перших в області створила офіційний сайт.

Постійно відбувається залучення депутатів до участі у виїзних приймальнях, Днях районної ради та Днях віддаленого села, що дає можливість їм ближче познайомитись з життям, проблемами та надбаннями територіальних громад.

Крім того, районна рада систематично проводить роботу із зверненнями громадян, які надходять на особистих прийомах, по лінії прямого телефонного зв’язку, поштою.

Свою роботу районна рада будує так, щоб жодне звернення не залишилось без відповіді. Далеко не всі питання районна рада може вирішити позитивно, але надати компетентне роз’яснення щодо порядку можливого вирішення проблеми намагається завжди.

Оскільки районна рада представляє спільні інтереси територіальних громад району, то питання їх життєзабезпечення є одним із пріоритетних у діяльності районної ради.

За час роботи районної ради VІ скликання приділялась значна увага і питанням формування та наповнюваності місцевих бюджетів, в першу чергу за рахунок місцевих податків та зборів. Адже самодостатній бюджет – це можливість розв’язувати безліч місцевих проблем. Слід відзначити, що навіть незважаючи на наші скупі бюджети, керівникам територіальних громад все ж таки вдається вирішувати ряд питань. Газифіковано заклади гуманітарної сфери по Вікторівській сільській раді, в с. Світанок проведено заміну вікон у школі та музеї. Взагалі в питанні благоустрою населених пунктів помітні значні позитивні зміни практично по всіх територіальних громадах.

Активно долучаються до вирішення питань місцевого життя трудові колективи діючих сільгосппідприємств, навчальних закладів. Це участь у благоустрої територій та загально-масових заходах, надання спонсорської допомоги, забезпечення при необхідності транспортом, вирішення питань по похованню та інші.

Допомагають утверджувати основи місцевого самоврядування і депутати обласної ради, які депутатські кошти спрямовують на різні потреби.

Відповідно до вимог Закону України «Про органи самоорганізації населення» та рекомендацій обласної ради в районі документально створені 25 сільських та 25 вуличних комітетів. Існуючі вуличні та сільські комітети надають посильну допомогу у залученні населення до вирішення питань місцевого значення. Створюються і спеціальні об’єднання громадян по сприянню правоохоронним органам і органам пожежного нагляду.

На основі проведеного аналізу роботи попередніх років Ніжинська районна рада працює над спрямуванням своєї діяльності у напрямку активізації роботи депутатського корпусу у виборчих округах; урізноманітнення форм проведення засідань постійних комісій та підвищення їх ролі у вирішенні проблем територіальних громад; продовжить практику проведення виїзних приймалень, днів ради та інших заходів на території населених пунктів.

Планується проведення інвентаризації нерухомого майна спільної власності територіальних громад сіл, селища району з метою оптимального його використання та збільшення надходжень до спецфонду районної ради.

Необхідним є посилення активної участі територіальних громад у інвестиційних проектах різного спрямування, більше залучати до вирішення життєво-важливих питань громади громадські організації, політичні партії.

Активно працює голова районної ради і над обговоренням особливостей розвитку місцевого самоврядування, обміном досвіду та впровадження нових практик у діяльності Ніжинської районної ради, який отримано на зустрічах у Польщі, під час різних семінарів, конференцій різних рівнів.

Особливості обміну досвідом у розвитку місцевого самоврядування обговорювалися під час візиту генерального консула Республіки Польща в Києві Рафала Вольські до Ніжина, а також під час міжнародної науково-практичної конференції «Інтелектуальний внесок поляків у науку й культуру Чернігівщини: історія й сучасність».

Партнерство з Європейським Союзом та Програмою розвитку ООН в Україні дозволяє підвищувати розвиток Ніжинського району. Перші кроки до цього дозволяє зробити участь у Проекті Європейського Союзу – Програми розвитку ООН в Україні Clima East: «Збереження та стале використання торфовищ», який буде реалізовуватися на території Ніжинського району. На останній сесії Ніжинської районної ради депутатами прийнято рішення про створення об’єкта природно-заповідного фонду місцевого значення – регіонального ландшафтного парку «Ніжинський».

Шляхом діалогу між населенням, заохочення соціальної активності, визначення колективного бачення майбутнього та впровадження спільних ініціатив щодо розвитку громади, спрямовується наша співпраця.

Ставиться завдання на підтримку територіальних громад у розв’язанні найважливіших потреб їх розвитку шляхом самоорганізації, розбудови їх потенціалу та впровадження невеликих за обсягом громадських ініціатив у різних сферах.

Підсумовуючи варто зазначити, що на сьогодні Українська держава та громадянське суспільство потребують принципово нової якості публічної влади: наповнення місцевого самоврядування реальним змістом, ефективного правового регулювання організації діяльності територіальних громад та органів системи місцевого самоврядування. Необхідним є впровадження у механізм державного регулювання міжбюджетних відносин таких практичних заходів, що допоможуть розв’язати проблеми стабільного та справедливого забезпечення місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, досягнути ефективності при здійсненні видатків розвитку та сприятимуть збільшенню їхніх обсягів.

Діяльність Ніжинської районної ради спрямована на відновлення провідної ролі місцевого самоврядування. Це досягається виконанням стратегічних завдань розвитку місцевого самоврядування.

Розвиток туризму – важлива складова стратегії розвитку міста Чернігова на 2007 – 2015 рр.

У статті проведено короткий аналіз механізмів державного управління сфери туризму, взаємодії в цій галузі органів місцевого самоврядування, господарських суб’єктів та громадських фундацій. Основний наголос зроблено на регіональному аспекті цієї проблематики. Наводиться коротка історична довідка про Чернігів, інформація про пам’ятки архітектури, визначних діячів в історії України, які мешкали та працювали в Чернігові. Здійснено аналіз стратегії розвитку міста на 2007 – 2015 рр., «Детального плану центральної частини Чернігова» та «Схеми перспективного розвитку туризму міста». Проаналізовано перебіг впровадження програми щодо розвитку туристичної індустрії та міжнародних зв’язків Чернігова. В статті також представлена інформація про вплив туристичної галузі на стан соціально-економічного розвитку міста, динаміку надходжень до міського бюджету від туристичного збору. Ще однією важливою складовою статті є визначення напрямків розвитку туристичної інфраструктури та переліку привабливих інвестиційних проектів.

Чернігів – одне із найдавніших міст Європи. Відповідно до археологічних досліджень, формування міста розпочалось близько 1300 років тому, на зорі виникнення східнослов’янської державності. На початку другого християнського тисячоліття у місті було три кам’яних собори та князівські двори. Трохи пізніше з’явились ще дві кам’яні культові споруди (для порівняння: у Парижі у той же час існували тільки дві кам’яні церкви – собор Паризької богоматері та кафедральний храм). Розташований на перетині важливих торговельних шляхів, Чернігів швидко зростав та за декілька століть перетворився на багате та добре укріплене місто, яке могло гідно суперничати з «матір’ю міст руських» – стольним градом Києвом. Про це красномовно свідчить перша письмова згадка про Чернігів у 907 р. як про велике місто, згадане другим після Києва у договорі князя Олега з переможеною ним Візантійською імперією.

До найбільш значущих пам’яток цієї доби відносяться унікальні за своїм значенням, творіння світового мистецтва, які є гордістю і окрасою не тільки Чернігова, а й світової культури та історії: Спаський (ХІ ст.) і Борисоглібский (ХІІ ст.) собори, Успенський собор Єлецького монастиря (ХІІ ст.), Антонієві печери та Іллінська церква (ХІ – ХІІ ст.), П’ятницька церква (ХІІ ст.), а також більш пізні комплекси історико-культурного значення – Єлецький і Троїцько-Іллінський монастирі.

На сьогоднішній день за кількістю найвизначніших архітектурно-історичних пам’яток Чернігівська область та її обласний центр – Чернігів, – мають найбільш питомо вагому частку, посідають одне із перших місць у рейтингу областей України. Це єдина область в нашій державі, де заходиться третина історико-архітектурних памятників домонгольського періоду, що збереглися в Україні, і більшість з них розташована в обласному центрі. На території міста знаходяться 32 об’єкти, які входять до Державного реєстру національного культурного надбання та 39 пам’яток містобудування та архітектури місцевого значення, значна кількість пам’яток культури, мистецтва, археології. Місто з його архітектурноархеологічними пам’ятками внесено до попереднього списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Наша земля – джерело творчого натхнення цілої плеяди видатних представників культури і наукової еліти. Ось прізвища небагатьох видатних особистостей, що внесли неоціненний вклад у розвиток національної та світової науки і культури, які пов’язані з нашим краєм: відомий мореплавець Ю. Лисянський, видатний кінорежисер О. Довженко, історик і письменник О. Бодянський, винахідник М. Кибальчич, скульптор І. Мартос. Понад 300 полотен і малюнків створив на Чернігівщині (і у Чернігові в т.ч.) Т. Шевченко. Тут жили, бували і творили О. Пушкін, О. Грибоєдов, Адам Міцкевич, Л. Толстой, М. Горький, М. Гоголь, М. Глінка, П. Чайковський, Іоанн Максимович, Марко Вовчок, Л. Глібов, М. Коцюбинський, П. Тичина, І. Рашевський.

Чернігів також має вигідне географічне розташування: близькість до столиці України, до прикордонних областей Росії та Білорусі, наявність міжнародних транспортних коридорів, чудові природні ландшафти.

Важливішим документом, який регламентує розвиток міста Чернігова, освоєння територій є Генеральний план. Головна планувальна ідея цього документу полягає у збереженні домінуючого значення історико-архітектурного комплексу міста, його унікальних панорам, та природного оточення. Ці підходи покладено в основу затверджених: «Детального плану центральної частини Чернігова» та «Схеми перспективного розвитку туризму міста». В зв’язку з цим, містобудівною документацією визнано пріоритетним напрямком економіки міста розвиток сфери туризму. Передбачається перетворення туризму в одну з найбільш прибуткових галузей економіки міста за рахунок максимального використання його архітектурно-ландшафтного та історичного потенціалу. В період до 2025 р. щорічна кількість туристів має складати до 600 тис. осіб.

Всі ці фактори сприяли тому, що розвиток туристичної галузі став одним з пріоритетних напрямків Стратегії розвитку міста Чернігова на 2007  2015 рр., яка була затверджена рішенням міської ради від 21 грудня 2007 р. (двадцять третя сесія п’ятого скликання). У розробці стратегії міста брали активну участь міський голова та його заступники, керівники структурних підрозділів міської ради, керівники районних у місті Чернігові рад, депутатський корпус міської ради, представники міських органів центральної влади, господарюючі суб’єкти, Міжнародний центр перспективних досліджень «Голос громадськості» у співпраці з Центральноукраїнським регіональним навчальним центром Фундації «Україна − США» за фінансової підтримки Світового банку.

Одним з найважливіших компонентів розробки Стратегії є створення організаційних структур, які будуть спрямовувати і контролювати процес реалізації. Працездатність цієї системи організаційних структур, що забезпечує контроль за виконанням та корекцією плану – одна із необхідних умов реалізації Стратегії.

У реалізації Стратегії бере участь значна кількість установ, підприємств та організацій, серед яких роль лідера виконує міськвиконком та міська рада. Вони відіграють особливу роль, виступаючи активними, співвиконавцями більшості заходів.

Якщо в цілому Стратегія не є нормативним документом, то, спрямовані на її реалізацію програми міської ради і виконкому є нормативними документами.

Перспективні міські інвестиційні програми і міський бюджет формуються з урахуванням Стратегії, а міська рада приймає рішення по фінансуванню її завдань.

Фінансування окремих заходів Стратегії проводиться в рамках індивідуальних схем. При цьому заходи, які включені до Стратегії, користуються пріоритетним правом при фінансуванні як із міського бюджету, так і із бюджетів вищого рівня.

Деякі із завдань потребують вирішення на рівні центральних органів виконавчої влади. До їх виконання слід залучати можливості депутатів Верховної Ради України, обласної ради, Асоціації міст України. Важливим джерелом залучення коштів є міжнародна технічна допомога та кредити Світового банку. Слід враховувати більш широкі можливості лобіювання інтересів міста на рівні області та держави, пов’язані саме із наявністю Стратегії.

Згідно зі Стратегією розвитку міста Чернігова на 2007 – 2015 рр. щодва роки приймається відповідна Програма, яка регулює та направляє розвиток туристичної галузі. 30 листопада 2012 р. 27 сесією Чернігівської міської ради шостого скликання була прийнята Програма розвитку туристичної галузі й міжнародних відносин міста Чернігова та сприяння залученню інвестицій на 2013  2014 рр. Вказана Програма підготовлена відповідно до Європейської Хартії місцевого самоврядування, Конституції України, законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про туризм», «Про інвестиційну діяльність».

Продовжується постійний діалог влади, бізнесу, громадських фундацій з питань розвитку туристичної галузі міста, налагодження дієвих механізмів співпраці. Відповідно до розпорядження міської ради від 20 лютого 2012 р. № 40-р була утворена міська міжвідомча рада з туризму, як консультативно-дорадчий орган. Доповіді, виступи, запитання, дискусії в ході засідань ради показали зацікавленість господарюючих суб’єктів, державних організацій та установ, науковців, представників громадськості працювати спільно з владою в питаннях розвитку туризму в місті.

Цікавими та конструктивними є постійні зустрічі першого заступника міського голови Андроса Сергія Олександровича з представниками бізнесових кіл, які працюють у сфері туризму. Як один з перших результатів – реалізація спільного проекту Чернігівської міської ради, Чернігівської Медіа Групи, Громадської організації «Прайм Медіа», агенції «Фреш Студіо» щодо нової сучасної пішохідної туристичної навігації в місті. Розглядаємо пропозиції Агенції Регіонального Розвитку «Вектор» щодо реклами туристичного потенціалу міста Чернігова на міжнародних транспортних коридорах. Питання розвитку туризму в місті Чернігові, залучення інвестицій у туристичну галузь були обговорені на українсько- польському семінарі «Ревіталізація в урбаністиці». В червні місяці поточного року спільно з управлінням споживчого ринку та підприємництва підготовлено та проведено освітній семінар за темою «Розвиток водного кластеру – одного із перспективних видів туристичної галузі Чернігова» з практичним сплавом на плотах по річці Десна. Керівництво та працівники управління взяли участь в круглому столі та семінарі за участю міжнародної організації професійних жінок з актуальних питань розвитку туристичної галузі та започаткування бізнесу в сфері туризму.

Значна увага в роботі приділяється удосконаленню інформаційно-рекламної кампанії міста. Готується вже третій випуск тримовного Календаря подій міста Чернігова. В ньому буде надана інформація про основні заходи, які проходитимуть в місті протягом 2014 р. Важливою складовою Календаря подій є довідковий блок. Виготовляються та розповсюджуються під час представницьких заходів сувеніри з символікою міста, а саме чашки, футболки, кепки. Туристи, які звертаються, безкоштовно отримують відповідну друковану продукцію (найбільшим попитом користуються двомовні карти – схеми та путівники). Всі делегації, які прибувають до міста Чернігова або виїжджають за кордон (офіційні, спортивні, творчі, громадські) забезпечуються відповідною іміджевою продукцією.

Значним внеском у розвиток туристичної сфери міста Чернігова є всебічне поширення інформації про його туристичний потенціал шляхом забезпечення діяльності та вдосконалення роботи міського туристичного багатомовного сайту www.chernihivtourist.com.ua. За час його роботи було зафіксовано 60 тис. відвідувань з 82 країн світу.

Постійно розміщується та оновлюється інформація на відповідних сторінках у соціальних мережах: на facebook, vkontakte, twitter, youtube, Rutube та на файлообмінниках.

Продовжується налагодження партнерських взаємин з іншими веб-сайтами туристичного спрямування. Проводиться обмін інформацією про туристичні події нашого міста.

Туристичні можливості міста постійно презентуються на виставкових та інших масових заходах туристичного спрямування. Наша експозиція викликала велику зацікавленість під час проведення обласної виставки-презентації в рамках щорічного зібрання Чернігівського земляцтва в Києві, міжнародному туристичному салоні «Україна: подорожі та туризм 2013», Міжрегіональному туристичному форумі в Сокиринцях, Міжнародному пісенному фестивалі «Івана Купала» на Голубих озерах.

В місті встановлено 43 двомовні вказівники до основних туристичних об’єктів. Ця навігація спрямована, передусім, на подорожуючих автотранспортом. В даний час реалізується спільний проект влади та бізнесу щодо розміщення елементів туристичної навігації (вуличні вказівники, інформаційні стенди, план-контенти – всього 27 од.). Ця навігація спрямована, перш за все, на туристів-пішоходів, виконана в сучасному дизайнерському рішенні українською та англійською мовами. Розпочато роботу по створенню туристичної навігації в тому числі інформаційних стендів щодо назв вулиць на зупинкових комплексах. Слід відзначити, що в туристичній навігації, інформаційно- іміджевій продукції завжди присутній елемент брендінгу – чернігівський клубок, слоган «Чернігів – місто легенд».

Продовжує свою роботу Туристично-інформаційний центр. Основне завдання центру – надання безкоштовної інформації про туристичний потенціал міста. Основні питання, з якими звертаються до ТІЦу: екскурсійне обслуговування по місту та області, сприяння в організації екскурсії, про інфраструктуру міста, в т.ч. інформацію про готелі, квартирні бюро, міні-готелі, бази відпочинку, можливості активного відпочинку та ін.

Кількісний аналіз звернень показує зростання інтересу потенційних туристів до нашого міста. За 6 місяців поточного року ця цифра складає 92 % від кількості звернень у 2012 р.

Продовжується робота над розвитком пріоритетних для Чернігова видів туризму: подієвого (фестивального), екскурсійного, сільського, екологічного та ін.

Новим інформаційно-іміджевим заходом стало відкриття туристичного сезону 19 – 20 квітня поточного року. Протягом двох днів в місті пройшла низка заходів: конкурс «Міс-туризм Чернігів»; туристична виставка та містечко майстрів; фольклорно-історичне дійство на Валу; фестиваль «Дерун-фест». Гостями заходу стали учасники прес-туру для всеукраїнських та регіональних ЗМІ – більше 30 журналістів, представників туристичних видань, рейтингових телеканалів, Інтернет – ресурсів. На відкритті туристичного сезону були також представлені велопарковки з туристичною навігацією – спільний проект управління стратегічного розвитку міста та туризму міської ради та КП «Паркування та ринок». Приємно, що ця справа має подальший розвиток з боку приватного бізнесу – свої велопарковки, навіть з велопрокатом, встановила мережа «Чашка» інші заклади. Завершальним акордом даного заходу став запуск проекту «Зелена сцена». Вказаний проект реалізовується спільно зі студією «Че» та Чернігівською медіа групою з 2012 р. та працює щоп’ятниці протягом активного турсезону (з червня по жовтень). Варто відзначити розширення тематичної палітри зазначеної акції, її часових рамок, підвищення інтересу до неї з боку жителів міста та гостей.

Відомими в Чернігові та привабливими для туристів стали такі фестивалі та акції: велодень в Чернігові, проводився у травні втретє і став наймасовішим за кількістю учасників. Цього року в ньому взяли участь понад 800 велосипедистів. Змінився формат проведення акції «Еко-Бум», що розпочалася з проведення майстер-класів, зйомок відповідних промо-роликів. 15 вересня спільно з Центром туристсько-оздоровчої та виховної роботи з дітьми та молоддю міського управління освіти, було проведено сплав на плотах, змагання з туристичного багатоборства, тренінг для організаторів туристичної роботи в загальноосвітніх школах. Фестиваль «Чернігів екстрим – сіті» як важлива складова подієвого туризму об’єднав більше 25 різноманітних туристично- спортивних та культурних заходів, знайшов позитивний відгук серед мешканців та гостей міста, особливо молоді.

Дуже перспективним для міста Чернігова є розвиток паломницького туризму, який має глибокі історичні корені та традиції. Антонієві печери, Спаський собор, мощі святителя Феодосія, святе озеро традиційно приваблювали до міста численних паломників. Наведу такий історичний приклад, під час відкриття мощів святителя Феодосія та його прославлення як святого з 5 по 10 вересня 1896 р. місто Чернігів відвідало близько 150 тис. паломників. Щоб зрозуміти масштаби події для міста, відзначу, що кількість гостей приблизно в п’ять разів перевищувала тогочасне населення Чернігова.

Протягом 2012 2013 рр. забезпечено реалізацію проекту щодо відкриття вільних WiFi зон. Вільний доступ до Інтернету зараз вже є на всій території центральної частини міста, Центрального парку культури та відпочинку, на Валу. Працюють веб-камери, які дозволяють проводити он-лайн трансляції подій з Красної площі, Центрального парку культури та відпочинку, площі біля Мегацентру.

Спільно з Інститутом історії, етнології та права ім. Лазаревського ЧДТУ та приватними екскурсоводами започаткований новий проект «Freetours» (умовно безкоштовні екскурсії зі збірними групами).

Варто відзначити, що завдяки комплексу вжитих заходів збільшується кількість туристів, які відвідують місто і відповідно надходження до міського бюджету. Так, у 2011 р. туристичний збір складав 79 тис. грн., в 2012 р. − 110 тис. грн., за 7 місяців 2013 р. – 69 тис. грн., що на 29% більше в порівнянні з відповідним періодом минулого року. За цим показником серед міст нашої категорії ми займаємо четверте місце, попереду нас Чернівці, Івано-Франківськ та Полтава.

Станом на 1 січня 2013 р. у м. Чернігові нараховувалось 367 об’єктів ресторанного господарства та громадського харчування на 22 тис. посадочних місць. За останні роки мережа розвивається за рахунок відкриття невеликих об’єктів.

2011 р. – відкрито 8 об’єктів на 456 посадочних місць.

2012 р. – відкрито 3 кафе на 137 посадочних місць.

І півріччя 2013 р. – відкрито 2 кафе на 262 посадочних місць.

Більшість власників дбають не тільки про меню та зовнішній вигляд закладів, а й культуру обслуговування, знання персоналом іноземних мов.

Орієнтовні витрати на реалізацію Схеми розвитку туризму міста, будівництва об’єктів туристичної індустрії, складуть до 2025 р. біля 1,5 млрд гривень.

Міською владою пропонуються для освоєння такі інвестиційно привабливі території:

  • вулиця Пушкіна, 1 – для розміщення об’єктів туристичної інфраструктури;
  • територія річкового порту з розміщенням на ній центру розваг «Аквапарк», водноспортивного центру, музею під відкритим небом «Міні Чернігівщина», закладів громадського харчування, готелів;
  • територія приватної забудови неподалік історичного центру міста – Валу, по вулиці Горького 1, для розміщення готелю та інших закладів туристичної інфраструктури.
  • територія приватної забудови в районі річкового порту, вулиці Підвальна та Нова, для розміщення туристичного містечка на 1000 місць з будиночками для проживання, мотелем, сувенірними крамницями, кафе.

Крім того, одним з етапів реалізації Генерального плану міста і Схеми розвитку туризму міста на сьогодні є освоєння ландшафно-рекреаційної зони загальноміського значення, яка розташована між пішохідним і автомобільним мостами уздовж правого берегу річки Десна. В цій зоні передбачається розміщення об’єктів туристичного, спортивно-оздоровчого і рекреаційного призначення.

Ця інформація представлена на «Схемі перспективного розвитку ландшафтно-рекреаційної території». Основними об’єктами нового будівництва, що формують планувальну структуру даної території є: яхт-клуб, туристично-розважальний комплекс, рекреаційно-туристичний комплекс, спортивно оздоровча база, ресторани, кафе, «Вулиця майстрів».

Завод будівельних матеріалів, що розташований в межах території, яка розглядається для розвитку туристичної інфраструктури займає територію 17 га. Генеральним планом розвитку міста передбачено винесення даного об’єкту за межі ландшафтно-рекреаційної зони. Цей об’єкт також є інвестиційно привабливим. Як варіанти можлива його реконструкція під готельно-туристичний комплекс, або створення музею промисловості XX ст.

Реалізація комплексу робіт по розвитку вище названої ландшафтно-рекреаційної території буде сприяти підвищенню її ролі в системі зелених насаджень міста, а також системи нової туристичної інфраструктури і створить умови для проведення масових акцій, а саме: фольклорні свята, фестивалі, ярмарки, спортивні змагання та інше.

На основі вищевикладеного, слід відзначити, що туристична складова Стратегії розвитку міста Чернігова на 2007 – 2015 рр. є важливим чинником сталого соціально – економічного розвитку міста, наповнення бюджету, створення нових робочих місць.

Внесок родини Розумовських у розвиток культури в Україні

У статті розглядається внесок представників родини Розумовських у розвиток культури в Україні. Особлива увага приділяється гетьманові Кирилу Розумовському, який мав пристрасть до будівництва та засновував багато церков і дивовижний палац у Батурині. Його сини стали видатними державними діячами, але не забуваючи своїх коренів, підтримували талановитих українських музикантів. Андрій Розумовський відзначився як меценат мистецтв, що піклувався про композиторів. Олексій Розумовський, міністр народної освіти, значно збільшив батькову бібліотеку. У статті відзначено також внесок у культурний розвиток України з боку доньок гетьмана Варвари Репніної-Волконської та Катерини Уварової. Зусиллями Варвари Репніної-Волконської відкривалися інститути шляхетних дівчат. Правнук останнього гетьмана Каміл Розумовський жертвував значні кошти для реставрації палацу в Батурині та школи в с. Лемешах. Загалом просвітницька і меценатська діяльність родини Розумовських була не тільки суспільним обов’язком та неодмінним атрибутом заможної еліти, а свідомою позицією, спрямованою на створення та збереження культурних цінностей.

Історія нашої країни багата на меценатів, які у всі часи підтримували національну культуру, просвітництво, сприяли розвитку наукової думки, реалізовували соціальні ініціативи. Меценати зіграли важливу роль у встановленні української державності, тому їх імена достойно вписані в «скрижалі історії» України: Ханенки, Тарновські, Терещенки, Любомирські, Дідушицькі, Алчевські. У цей список справедливо потрапила і родина Розумовських, яка все життя дотримувалася свого сімейного кредо «Славу примножувати справами». Культурні потреби родини Розумовських, живий інтерес до історичного минулого, бажання принести користь суспільству стали головними аргументами того, що велику частину власних коштів вони направляли на будівництво і утримання храмів.

Останній гетьман України Кирило Григорович Розумовський, мудрий та освічений керманич, прагнув перетворити нашу державу на справжню європейську країну, сприяв її розбудові та культурному розвитку. Особливе значення Кирило Григорович приділяв своїй малій Батьківщині – Чернігівському краю. Тому, не жалкуючи коштів, він активно почав займатися будівничою та меценатською діяльністю, і увічнив своє ім’я в багатьох рукотворних пам’ятках. Кирило Григорович був глибоко віруючою людиною і тому особливу увагу надавав церковному будівництву.

Однією з найвеличніших архітектурних пам’яток XVIII ст., що збереглася до сьогодення є Собор Різдва Богородиці у м. Козельці створений видатними архітекторами Іваном Григоровичем-Барським та Андрієм Квасовим. Він був збудований за кошти Кирила Григоровича та його брата Олексія, і нині цей прекрасний собор є пам’яткою національного значення. Отримавши високі чини та титули, не забув гетьман і про своє рідне село Лемеші, що під Козельцем. Там по собі він залишив пам’ять у односельців, збудувавши у 1775 р. величну Трьохсвятительську церкву.

Для селян у своїх маєтках на Чернігівщині Кирило Григорович зводить багато церков. До найвідоміших з них належить церква Різдва Христова у селі Шептаки Новгород-Сіверського району, яка датується 1774 р. Його коштом були збудовані дерев’яна Георгіївська церква (с. Велике Устя Сосницького району, 1772 р.), церква Святої Трійці (с. Кірове Новгород-Сіверського району), а у селі, яке колись називалося Рикове, в 1772 – 1773 рр. невідомим архітектором був споруджений красивий храм, який теж фундував гетьман. Кам’яна Успенська церква у с. Новий Биків Бобровицького району була споруджена у 1804 р. на кошти вже померлого гетьмана.

Провідним напрямком діяльності К. Розумовського був розвиток гетьманської столиці – м. Батурина. За часів Кирила Григоровича містечко переживає своє культурне та соціально-економічне піднесення. Кирило Григорович облаштовував свою резиденцію за найвищими тогочасними стандартами. Над розбудовою міста працювали такі видатні архітектурні митці як: А. Квасов, А. Рінальді, Ч. Камерон, М. Львов. Прекрасними пам’ятками архітектури, що сьогодні прикрашають Батурин є Церква Воскресіння Господнього та Палац останнього гетьмана. Воскресенська церква – усипальниця Кирила Григоровича будується у 1799 – 1803 рр. і є яскравим зразком класичного стилю. Після смерті гетьмана в храмі над склепом встановили надгробок з білого карарського мармуру роботи визначного скульптора І. Мартоса. Буремні події двох століть завдали церкві значної шкоди, а її реставрація відбулася лише після Другої світової війни. Останні реставраційні роботи Воскресенської церкви розпочалися у травні 2006 р. і після їх закінчення 2008 р. храм продовжує приймати парафіян як і раніше.

Окраса Батурина – палацово-парковий ансамбль Кирила Розумовського, який датується 1799 – 1803 рр. Його автором був знаменитий шотландський архітектор Чарльз Камерон. Ансамбль складається із палацу та двох флігелів, збудованих у класичному стилі в дусі римської архаїки. Даний ансамбль є унікальною, єдиною роботою Камерона в Україні. Доля маєтку – трагічна, адже Кирило Григорович так і не встиг у ньому пожити, і палац поступово почав руйнуватися. Впродовж ХХ ст. було кілька спроб палац відреставрувати, але засяяв своєю первинною красою він лише у 2009 р. Архітектурна спадщина Розумовських на території України, зокрема на Чернігівщині, має досить важливе історичне значення. Але, на жаль, до сьогодні деякі пам’ятки взагалі не збереглися, а деякі дійшли до нашого часу в напівзруйнованому вигляді. Архітектурні перлини Чернігівщини, залишені у спадок родиною Розумовських, потребують значної реставрації, а деякі навіть відновлення.

З перших днів свого гетьманування Кирило Григорович мріяв перетворити Батурин у столичне місто й заснувати там університет з історико-філологічною, юридичною, природничою та медичною кафедрами під протекторатом гетьмана. За проектом від 1760 р. – це мав бути всестановий навчальний заклад з викладанням таких предметів: мов, риторики, філософії, історії, права, фізики, математики, хімії, анатомії, біології та ін. При навчальному закладі планувалося створити гімназію на 40 осіб, яких готували б для здобуття подальшої освіти в університеті та університетських службах. Однак Катерина ІІ категорично заборонила відкривати університет, і проект залишився нереалізованим через ліквідацію Гетьманщини у 1764 р.

У середині XVIII ст. гетьман Кирило Розумовський у Глухові, а пізніше і в Батурині, започаткував мистецький осередок, де на високому професійному рівні презентувалися твори оперного, балетного і музично-інструментального мистецтва. Цей осередок вніс нові бачення у розвиток культурного життя в Україні. К. Розумовський перетворив Глухів на культурну столицю і мистецький взірець для всієї України. У результаті потужного впливу артистичного центру К. Розумовського мистецтво поширювалося по всій Україні, адже місцеві поміщики рівнялися на культурне життя гетьманського двору, засновуючи театри та оркестри – рогові, струнно-духові та симфонічні. Мистецький осередок К. Розумовського не замикався в рамках палацового життя – він забезпечував певний демократизм і встановлював зв’язки не тільки з аристократичною верхівкою, а і був доступний широкому колу простих краян, які могли користуватися бібліотекою та насолоджуватися мистецтвом. Особливою пишністю, багатством відзначалось музичне життя за гетьмана К. Розумовського. Швидко поширювалась мода на музику. Почали надходити із Західної Європи модні інструменти: клавікорди, клавічембало, габої, валторни. У місті діяв військовий оркестр. З’явився професійний театр західного ґатунку. Театр мав оперну, балетну і драматичну трупи, хор, оркестр. До репертуару входили п’єси Есхіла, Гольдоні, Мольєра, Шекспіра, виконувались балети «Венера і Адоніс», «Алоїда» та інші [3, c. 4]. Граф Кирило Розумовський став одним із перших власників приватної капели, яка була чи не найкращою в Російській імперії і поступалась хіба що імператорській. Вона була заснована у 1751 р. Один з перших істориків музичного мистецтва Російської імперії Якоб фон Штелін дав високу оцінку оркестру і хору К. Розумовського: «В Глухові на Україні було організовано капелу, подібної до якої до цієї пори не існувало».

К. Розумовський дав значний поштовх до процвітання творчої діяльності українських композиторів Д. Бортнянського та М. Березовського. Максима Березовського гетьман України відправив своїм коштом навчатися до Санкт-Петербурга та Італії. Це була досить характерна для Кирила Розумовського риса: жертвувати власними коштами для того, щоб відкрити для талановитої особистості ширші можливості. Музична капела Кирила Розумовського, в основному, комплектувалась талановитими вихідцями з навколишніх сіл і містечок і нараховувала понад 40 добре вишколених професіоналів. Музиканти одержували спеціальну освіту в Глухові та за кордоном. Серед інструменталістів глухівської резиденції були виконавці на бандурах, скрипках, кобзах, цимбалах, лютнях. Відомості про диригентів, хормейстерів та співаків гетьманської капели незначні. Капелою деякий час керував Андрій Андрійович Рачинський – автор хорових концертів. А. Рачинський прославився як композитор – зачинатель нового стилю українського духовного циклічного концерту. Ймовірно, що саме в гетьманській капелі в Глухові вперше виконувались його духовні концерти, а потім цей новий музичний стиль поширився в Україні і в Росії.

Оцінюючи діяльність К. Розумовського, історик і археограф Д. Бантиш-Каменський наголошував на «рідкісній справедливості, величі душі, природному розумі, доброті серця, зразковій щедрості, доброзичливості, любові до правди і веселій вдачі гетьмана».

Старший син гетьмана Олексій Кирилович Розумовський продовжив славні починання свого батька. До сьогодення збереглася значна частина нотної колекції Олексія Кириловича, початок якій поклав ще сам Кирило Григорович Розумовський. Вона знаходиться у відділі «Графська нотна колекція Розумовських» Національної бібліотеки України ім. Вернадського. Ця коштовна скарбниця музичної культури налічує 1700 творів композиторів – як відомих, так і маловідомих авторів з Австрії, Англії, Німеччини, Італії, Чехії, Бельгії, Голандії, Франції. У цій колекції музика різних стилів, композиторських шкіл, жанрів і форм, від дуетів до симфоній, від арій до опер [10, c. 439]. У світі збереглися подібні колекції, наприклад, колекція Медичі в Італії чи Естергазі в Австрії.

Син Кирила Григоровича Розумовського – князь Андрій, блискучий дипломат, довголітній посол при Віденському дворі успадкував не лише гроші та маєтки батька, але й любов до прекрасного, до музики, хорових співів, що зіграли таку непересічну роль у долі їхньої родини. І невипадково, саме Відень став тим центром, звідки українська хорова музика поширилася по Європі, в тому числі й на українських землях, що належали до Австрійської імперії. Цілком підтверджується й наявна інформація про знайомство та плідну співпрацю з Людвігом ван Бетховеном. Їх наслідком стали три струнні квартети, а також присвята графу 5-ї та 6-ї симфоній [1, c. 8]. А за цим стояли роки дружби, професійного спілкування та матеріальної опіки нащадка українського козацького роду над великим німецьким композитором. Граф Андрій, який любив музику, чудово знав багато українських пісень, був ще й добрим скрипалем – у створеному ним квартеті професійних музикантів грав другу скрипку. Дуже часто хор Андрія Розумовського називали віденсько-батуринським, адже там виступали земляки Андрія, вихідці з колишньої гетьманської столиці.

Після смерті батька у 1803 р., отримавши спадщину, граф Андрій Розумовський з великим ентузіазмом береться за організацію кращого квартету свого часу і, власне, першого у Європі ансамблю постійного складу – у ньому грали скрипаль І. Шупанціг, альтист Ф. Вайс, віолончеліст Дж. Лінке, партію другої скрипки виконував і сам граф. З концертами квартет об’їздив багато міст Російської імперії.

Внесок Андрія Розумовського у музичну культуру загальновизнаний у світі. Для віденців Андрій Розумовський – «свій». У Відні є вулиця названа на честь А. Розумовського – Rasumofskygasse. Яскравим виявом визнання його заслуг перед європейською музикою є його великий портрет у музеї-квартирі Бетховена на Мелькрбастай у Відні, котрий експонується поряд з портретом молодого Бетховена.

Княгиня Варвара Олексіївна Розумовська, онука останнього гетьмана України, була жінкою видатної вдачі. Дружина князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського, наслідуючи справу свого дідуся і батька, які турбувалися про розвиток освіти, без втоми засновувала школи, лікарні, притулки. Полтавський інститут «благородных девиц» також відкрив свої двері на особисті кошти Варвари Олексіївни. Продовжила справу свого дідуся по збиранню і впорядкуванню нотної колекції, яка знаходилася у родовому маєтку у Яготині [4, c. 44]. Після закінчення Наполеонівської війни княгиня В.О. Рєпніна-Волконська разом із імператрицею Єлизаветою Олексіївною займалася облаштуванням Патріотичного (Єлизаветинського) інституту для дівчаток-сиріт, чиї батьки загинули чи були тяжко поранені під час війни з французами, для якого не пошкодувала частини особистих коштів та родинних коштовностей [6, c. 3]. Таким чином, Варвара Олексіївна своїми благородними справами продовжила благодійні традиції своїх славних предків.

Катерина Олексіївна Розумовська у 1811 р. вийшла заміж за Сергія Семеновича Уварова, Президента Академії наук, Міністра народної освіти, великого прихильника і дослідника античної культури. Особливо широко відома діяльність їх сина Олексія Сергійовича Уварова, засновника Московського археологічного товариства. Він та його дружина, вірна супутниця і помічниця Параскева Сергіївна – тісно пов’язані з розвитком і становленням археології як науки. Археологічні дослідження 1850 – 1880-х рр. можна вважати «уваровським періодом». Уварови були великими знавцями і поціновувачами мистецтва, що і визначило склад їхньої фамільної колекції, у якій були зібрані унікальні експонати. В основі художньої колекції Муромського історико-художнього музею лежить зібрання графів Уварових. Олексій Сергійович провів дослідження старожитностей на півдні Росії і в результаті видав працю російською і французькою мовами «Исследование древностей Южной России и берегов Черного моря», яка принесла йому широке визнання. [7, c. 49]

Каміл Львович Розумовський, правнук гетьмана по лінії сина Григорія, також зробив свій вагомий внесок у розвиток культури в Україні. Під час своєї подорожі, у 1911 р. перебуваючи в Лемешах, на Батьківщині гетьмана він виділяє кошти на будівництво нової цегляної школи на місці старої дерев’яної. Сьогодні в цьому будинку розмістилася контора агрофірми імені братів Розумовських. На її фасаді встановлена меморіальна дошка, що нагадує про свого мецената. У Батурині також залишилися сліди меценатської щедрості Каміла Розумовського. Жахливий стан палацу його предка справив на Каміла Львовича гнітюче враження. На реставрацію родинного маєтку він пожертвував власні кошти у сумі 60 тис. крб. Правнук мав плани відкрити музей старожитностей у відновленому палаці, оскільки він володів цілою збіркою коштовних речей, пов’язаних із життям та діяльністю гетьмана і родини. Новий заклад, який мав би розміститися в палаці останнього гетьмана України К.Г. Розумовського в Батурині, носив би назву  Музей народного мистецтва [5, c. 205]. Реставраційні роботи розпочалися, але, на жаль, планам Каміла Розумовського не судилося збутися і буремні події у світі початку ХХ ст. надовго зупили відновлювальні роботи.

Сьогодні, нащадки гетьманської родини живуть за кордоном, але не забувають своїх витоків та славних меценатських традицій козацького роду.

Багатогранна діяльність гетьмана Кирила Розумовського та його нащадків є, безперечно, вагомим внеском у благодійну справу, що продовжила шляхетні традиції меценатства щедрого українського народу. Просвітницька і меценатська діяльність усієї родини Розумовських була скоріше не їхнім суспільним обов’язком та неодмінним атрибутом заможної еліти, а свідомою позицією, спрямованою на створення та збереження культурних цінностей [2, c. 37]. Слава про будівничу, благодійну, просвітницьку діяльність останнього гетьмана та його родини залишиться у віках.