Значущість обговорення питань впровадження нового законодавства про державну службу та змін до антикорупційного законодавства України з точки зору розв’язання першочергових завдань удосконалення державного управління в Україні важко переоцінити. Якщо окинути зором карту планети і замислитися над процесами, які визначають розвиток людства, що її населяє, то попри всі природні, економічні, технологічні, культурні зміни не можна не помітити як трансформується чи не найдавніший інститут нашої цивілізації – інститут держави. В плані масштабної соціальної організації нічого більш розумного і досконалого, ніж держава, за останні п’ять тисяч років люди не винайшли, не вигадали, не сконструювали. Всі держави і народи, що прагнуть зберегти або досягнути гідного місця на магістральних шляхах розвитку сучасної цивілізації, а не залишитися або раптом опинитися на її узбіччі, вимушені докладати різнобічних та різнопланових зусиль (інтелектуальних, політичних, організаційних, морально-вольових тощо) для удосконалення інститутів публічної влади. В будь-якому разі таке удосконалення безпосередньо пов’язане з реформуванням виконавчої влади, адже саме вона є найбільш важливою гілкою влади з суто практичної точки зору – з точки зору організації взаємовідносин людини і держави, з точки зору організації державного управління у вузькому розумінні, з точки зору ролі в організації та забезпеченні впорядкування суспільних відносин і громадського порядку взагалі. І стосується цей процес передусім реформування державної служби, адже саме конкретні люди, що перебувають на державній службі, уособлюють собою конкретну державу.
Ще у 2010 р., відразу після президентських виборів, новообраний глава нашої держави В.Ф. Янукович звернувся з посланням до народу України, де виклав основні контури майбутньої програми дій влади – в економіці, гуманітарній сфері, у внутрішній та зовнішній політиці. Президент підкреслював, що «зміни, яких потребує наше суспільство, вимагають від нас концентрації зусиль, довіри і терпіння». У своїх щорічних посланнях до Верховної Ради він наголошував, що «наш вибір – модернізація України, є незворотним. Водночас ми маємо розуміти, що політика глибоких змін буде проводитись в умовах глобальної світової нестабільності, нових криз і нових загроз, які ми повинні навчитись своєчасно попереджати і враховувати», що «сучасний світ швидко змінюється, стає багатополярним, більш складним і динамічним, з новими можливостями і викликами для розвитку кожної країни» [3]. Тобто, ефективне впровадження нового законодавства про державну службу та змін до антикорупційного законодавства України є важливою складовою зміцнення нашої державності та забезпечення умов успішного розвитку країни.
Впровадження нового законодавства про державну службу та змін до антикорупційного законодавства України викликало величезну кількість публікацій науковців, керівників органів влади та управлінців-практиків. Уважне ознайомлення зі змістом цих публікацій засвідчило наявність якщо й не «білих плям», то принаймні недостатньо висвітлених проблем, до яких автори віднесли нерозвиненість та поширеність міждисциплінарних наукових досліджень явищ та процесів зазначеної вище проблематики. Розглянуті під цим кутом зору проблемні питання впровадження нового законодавства про державну службу та змін до антикорупційного законодавства України привернули особливу увагу авторів до надбань сучасної інституціональної економічної теорії, в межах якої достатньо послідовно розробляється новий порядок денний для сучасних соціальних наук в цілому.
Саме з метою усунення зазначених вище прогалин вітчизняного наукового дискурсу і запропонована надана доповідь. Крім того, певною мірою вона є відповіддю авторів на заклик керівництва Національного агентства України з питань державної служби, а саме: «Наближення державного управління України до європейських стандартів та вирішення проблемних питань розвитку державної служби та служби в органах місцевого самоврядування потребує об’єднання зусиль наукових установ, навчальних закладів, громадських організацій, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та міжнародних інституцій» [18].
З точки зору надбань сучасного соціально-гуманітарного наукового знання самими актуальними для суспільствознавства ХХІ ст. стають проблеми «ефективної держави», ефективності державного управління [15, с. 174-183]. Ще наприкінці минулого століття в доповіді Світового банку «Держава в мінливому світі» підкреслювалося, що ефективна держава життєво необхідна для надання товарів і послуг, а також для створення правил та інститутів, що дозволяють ринкам процвітати, а людям вести більш здорове і щасливе життя. Без цього неможливий сталий розвиток як в економічній, так і в соціальній сфері» [6, с. 6]. Тому цілком зрозуміло зростання інтересу до проблематики аналізу влади в сучасній економічній теорії [7, с. 8]. Для її представників все більш очевидним і значущим видається той факт, що держава відіграє ключову роль у встановленні ефективних інститутів і суспільно необхідного порядку влади, що умовою виникнення ефективних інститутів влади є наявність ефективної влади держави. Фактором, що визначає ефективність його влади, є наявність у державних агентів відповідної мотивації до її ефективної реалізації. Мотивація – результат влади, тобто мотивація поведінки державних агентів формується під впливом системи влади, в рамках якої функціонує державна організація. Ефективна влада виступає для суспільства колективним благом. Здатність держави до створення ефективного порядку влади являє собою частину більш загальної проблеми, пов’язаної з його здатністю або мотивацією до створення колективних благ для суспільства [7, с. 267]. Проблема створення ефективної влади особливо гостро стоїть в пострадянських державах з перехідною економікою, яка у певному сенсі є не чим іншим, як системою неефективної влади. Хоча сучасний світ постійно еволюціонує, вимагаючи принципових змін у сфері державного управління, проте бюрократична ієрархія сама принципово не в змозі самостійно змінюватися відповідно до зовнішніх умов бо не здатна усвідомити необхідність таких змін. У зв’язку з цим неефективну бюрократичну систему в нових умовах необхідно терміново реформувати відповідно до функцій держави, що обслуговують інтереси громадян [20, с. 8].
На початку проведення реформ у країнах Східної Європи і колишнього Радянського Союзу головним їх напрямом було зменшення ролі держави в економіці. Стратегії лібералізації та приватизації мали намір змінити взаємодію державних інститутів із приватними фірмами в напрямку переходу від адміністративно-командних методів управління економікою до ринкових механізмів. При цьому набагато менше уваги приділялося зворотній стороні цих відносин – впливу бізнесу на владу. У країнах із перехідною економікою, до яких відноситься й Україна, цей процес змінює темпи і напрями економічних і політичних реформ, якість та ефективність сфери державного управління. Однак те, в чому сучасні українці зазвичай вбачають соціальне зло винна не бюрократія як соціальна верства, а процес зростання рівня бюрократизації, що призводить до плутанини в регулюванні економіки, безпеки, соціальної сфери, до обмеження прав і свобод громадян, підміни приватної ініціативи тотальним державним контролем. Бюрократизм є замкнутим, жорстким механізмом влади, що діє за законами ієрархії, стоїть над законом і свободою членів суспільства. Наразі він перетворився на самодостатню організацію, яка функціонує виходячи лише з власних, а не суспільних інтересів. Сьогодні саме в бюрократизації чітко проявляється діалектика дезорганізації та кризової організації системи державного управління. Він є дисфункцією практичної реалізації завдань організаційних структур, корумпованим викривленням механізму державного управління, оскільки останній повинен забезпечити реалізацію громадських інтересів.
Певний рівень бюрократизації державного управління має об’єктивний характер і тому цілком подолати корупційні прояви в цій сфері в принципі неможливо. Одним із шляхів зменшення їх кількості є поступова дебюрократизація управлінського апарату. Цей процес викликає схвалення серед пересічних громадян. Для подолання бюрократизації державної влади необхідно реалізувати ряд заходів: 1) переглянути систему взаємодії громадянина і влади; 2) продовжити реформування кадрової політики та менеджменту на всіх рівнях державної влади; 3) удосконалити механізм взаємодії політичного керівництва і державного управління; 4) запровадити дієву систему аудиту адміністративної діяльності; 5) проводити постійний моніторинг громадської думки щодо оцінки діяльності як органів державної влади, так і посадових осіб, з метою підвищення рівня прозорості та відкритості української влади [20, с. 9].
Державна служба – ключова ланка в системі державного управління. Ефективність державного механізму безпосередньо залежить від діяльності державної служби як соціально-правового та політичного інституту, який діє на єдиних організаційних, нормативно-правових, кадрових й інформаційних засадах [12]. Оскільки переважна більшість економічних та соціальних реформ проводиться силами державних службовців, започатковано і реформу самої державної служби. Пропонується якісно новий підхід до державної служби, який відповідає європейським стандартам державного менеджменту і наближає державу до статусу інституту, що обслуговує громадян, тобто робить її не знаряддям примусу, а сервісною державою для людей, де чиновники надають якісні послуги, розраховуючи на кошти платників податків, а не на хабарі.
Метою нового Закону України «Про державну службу» є удосконалення правового регулювання державної служби відповідно до європейських принципів ефективного врядування та у зв’язку із системними реформами, започаткованими Президентом. Законом визначено основи державної служби, умови вступу на державну службу, порядок її проходження та припинення, правовий статус державних службовців, засади їх соціального і правового захисту. Наведені завдання послідовно розв’язуються у положеннях Закону, якими передбачається створення правових передумов для створення політично нейтрального інституту державної служби; підвищення її престижності; врегулювання статусу державного службовця; підвищення якості послуг, які надають держслужбовці; введення в дію прозорого механізму прийняття на державну службу; введення в дію ефективного механізму запобігання корупції; створення умов прозорої діяльності органів державної влади; підвищення рівня соціального та матеріального захисту державних службовців. Закон містить цілу низку інноваційних положень, основні з яких висвітлені авторами у відповідному навчальному посібнику [16, с. 24-32].
На нашу думку, основною проблемою впровадження нового законодавства про державну службу (а це не тільки нова редакція закону про державну службу, а й згадувані вище антикорупційні закони 2011 р. та ціла низка підзаконних нормативних актів) є те, що, не завершивши достатньою мірою процесу формування європейської раціональної бюрократії веберовського типу, ми змушені впроваджувати в нашу модель державної служби напрацювання технологій «реалістичної» моделі кінця ХХ початку ХХІ ст.
Ще одна очевидна проблема. Не тільки всеосяжний, але навіть елементарний комплексний аналіз реформування державної служби неможливий без комбінування політологічних, юридичних, економічних, філософських, соціологічних підходів, тобто, вимагає міждисциплінарного підходу. Водночас такий аналіз вимагає порівняльних досліджень. Масштаби подібних досліджень в галузі державного управління взагалі та адміністративних реформ, зокрема, явно недостатні і не відповідають важливості і значущості самих завдань.
Взагалі, дослідження держави, державності (насамперед, як понятійно-інституційної форми для організації та здійснення владних можливостей), політичних інститутів і процесів об’єктивно вимагає не тільки спеціалізованого, але і міждисциплінарного підходу.
Слід зауважити також, що при проведенні міждисциплінарних досліджень об’єктивно спливає на порядок денний низка методологічних і гносеологічних проблем, що вимагають окремого дослідження і предметного обговорення. Перш за все, проблема необхідності знаходження спільної мови, проблема пошуку і вироблення концептів (понять, категорій, концепцій, парадигм), які були б зрозумілими і економістам, і юристам, і політологам, і соціологам, і філософам, і вченим, і практикам. До речі, саме про це писав ще на початку 1990-х Г.Дж. Берман у своїй блискучій роботі з історії європейського права. Дозволимо розлогу цитату, бо вона того заслуговує і змушує багато про що замислитися. «… Занадто вузький погляд на право не дає можливості ефективно вивчати його представникам інших дисциплін – історикам, політологам, соціологам, філософам. Якщо ставитися до права всього лише як до панівних норм, процедур і прийомів, воно і справді представляє мало інтересу для істориків суспільства або гуманітаріїв. Слід також зазначити, що втрачають від цього не тільки самі юристи, а й історики та інші гуманітарії, які таким чином позбавляються одного з найбагатших джерел розуміння своїх власних дисциплін. Якщо наші суспільні та гуманітарні науки і стали надмірно біхевіорістськими і фрагментарними, а історіографія особливо перетворилася на надмірно націоналістичну і надмірно прив’язану до відносно коротких відтинків часу дисципліну, то причина цьому і в тому, що така тепер наша правова думка. А будучи такою, правова думка пішла з кругозору професійного вченого і разом з тим освіченої публіки» [4, с. 17-18].
Саме гуманітарне наукове знання стало настільки спеціалізованим і диференційованим, що ризик опинитися в ситуації, коли «за деревами не видно лісу» різко зростає. На жаль, у вітчизняній практиці роботи по типу відомої монографії донецького вченого-економіста В.В. Дементьєва «Економіка як система влади» [7] швидше виняток, ніж правило. Питання досягнення концептуальної еквівалентності залишається відкритим, так само як і ще більш наболіле питання взаємозв’язку науки і практики, взаємодії політиків і практиків державного управління з ученим співтовариством. А без такої концептуальної еквівалентності нашому суспільству дуже проблематично забезпечити інтелектуальний прорив, здатний перетворити курс на модернізацію країни з декларації на реальність.
У процесі осмислення ходу реформ у постсоціалістичних країнах вже в другій половині 1990-х рр. з’ясувалося, що в їх вихідній програмі були зовсім випущені питання, що стосуються інститутів та інституціональних змін [5]. Згідно з найбільш поширеними стандартними визначеннями, інститутами називають стійкі правила гри в політичній, економічній, соціальній сферах, а також механізми, що забезпечують їх виконання. Їх визначають як створені людьми рамки, що структурують політичні, економічні та соціальні взаємодії. Визнання пріоритетності інституційних змін для забезпечення успіху трансформаційних процесів, на жаль, ще не стало надбанням української наукової думки та управлінської практики. Це спонукає більш уважно придивитися до сучасної інституціональної економічної теорії.
Інституціональну економічну теорію або інституціональну теорію розвитку національних економік слід розглядати як сукупність учень, які синтезують роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, ментальних, економічних інститутів у процесі їхнього функціонування. Предметом цієї теорії є дослідження впливу соціальної організації економіки та притаманних їй інститутів на економічну поведінку (вибір економічних агентів) [8, с. 102]. В сучасній світовій економіці у кожній країні неоінституціоналізм набув специфічних рис і розвивається під впливом особливостей національного історичного досвіду і менталітету, традицій філософської та економічної науки тощо. Однак доцільно виокремити спільні ознаки, які визначають суть і специфіку цього напряму в сучасних умовах. До них належать: критичне ставлення до класичної економічної теорії і практики ринкового господарювання; підтримка міждисциплінарного підходу у дослідженні економічних явищ; перехід від методологічного індивідуалізму неокласиків до дослідження колективних інститутів (корпорацій, профспілок, політичних партій); позиціонування історичного підходу з втіленням принципів еволюціонізму, емпіричного аналізу в дослідженні економічних явищ та процесів; акцентування на суттєвих недоліках сучасного ринкового господарства (економічні кризи, масове безробіття, різка соціальна диференціація, бідність значної частини населення, контрастний розподіл обмежених економічних ресурсів), а також на соціальних і глобальних проблемах (екологічні, демографічні, расові, проблема багатих і бідних країн тощо); підтримка ідеї державного соціального контролю ринкової економіки; використання концепцій трансформації суспільства.
У вітчизняній економічній науці певні постулати інституціональної теорії відображені в працях відомих українських вчених А. Гальчинського, В. Гейця, В. Демєнтьєва, Б. Кваснюка, П. Леоненка, Д. Лук’яненка, С. Мочерного, В. Савчука, Ю. Пахомова, О. Пасхавера, О. Філіпченка. Втім, і застереження варто пригадати: «Незважаючи на наукову моду, один лише інституціоналізм жодним чином не може стати методологічною панацеєю… Він повинен органічно «влитися» до складу еволюційної теорії поряд з іншими підходами, що системно описують трансформаційні і трансакційні фактори» [11, с. 42]. Але все ж таки слід окремо зупинитися на останній роботі сучасного класика інституалізму Дугласа Норта, яку він написав спільно з професорами Джоном Уоллісом та Баррі Вайнгастом – «Насильство і соціальні порядки» [19]. Книга присвячена концептуальній інтерпретації всієї історії людства через призму рішення проблеми насильства в різних соціальних порядках, що відрізняються системами переконань, типом організацій, політичними та економічними інститутами і є дуже корисною з точки зору завдань осмислення нашої української дійсності.
Двох десятиліть незалежного існування цілком достатньо, аби зрозуміти, що влада, яка змінює одна одну в Україні, якісно однорідна, відтворює одні й ті самі соціальний порядок та державну машину, яку дослідники називають природною державою або «порядком обмеженого доступу». У такій державі загальна мета носіїв влади та представників наближених до неї еліт полягає у приватному отриманні надприбутку (ренти), яка вилучається за рахунок монополізації та контролю над найбільш вигідними видами діяльності. Звання «природної» ці держави заслужили тому, що в історії людства до середини XIX ст. всі вони були такими й тепер їх – переважна більшість. Ефективна альтернатива такій державі – соціальний порядок відкритого доступу (заснований на рівнодоступній і повсюдній політичній та ринковій конкуренції) – виник у XIX ст. в процесі розвитку західноєвропейської цивілізації. Залишається не ясно, чи хороші інститути є наслідком багатства і стійкості або, навпаки, багатство і стійкість, не важливо, як придбані, призводять до хороших інститутів, які комплексно характеризуються як порядок відкритого доступу. У другій половині XX ст. до країн, які практикують порядок відкритого доступу, наблизилися лише кілька держав Південно-Східної Азії (такі, як Японія, Південна Корея, Тайвань) і останніми роками – постсоціалістичні країни Східної Європи (такі, як Словенія, Чехія, Естонія). Переваги порядку відкритого доступу очевидні. До цих переваг належать конкурентні безособові інститути, неупереджена держава, регульоване насильство, зворотній зв’язок і, як наслідок сталість і високі показники економічного зростання.
Виконання Угоди про асоціацію України та ЄС дає шанс на успішний вихід на внутрішню еволюцію самих еліт. Маємо надію, що українська бюрократія буде мислити і діяти саме в рамках цієї прогресивної історичної тенденції переходу до соціального порядку відкритого доступу.
Важливою умовою успішної реалізації системних реформ в галузі публічної служби є успішна антикорупційна політика. Корупція є однією з найактуальніших соціальних проблем сучасності, розв’язання якої для багатьох країн є надзвичайно важливою справою. Невипадково Конвенція ООН проти корупції (резолюція № A/RES/58/4 від 21 листопада 2003 р.), яка набула чинності з 14 грудня 2005 р. і ратифікована Законом України № 251-V від 18 жовтня 2006 р., починається з констатації сумного факту стурбованості держав-учасниць конвенції «серйозністю породжуваних корупцією проблем і загроз для стабільності й безпеки суспільств, що підриває демократичні інститути й цінності, етичні цінності й справедливість та завдає шкоди сталому розвитку й принципу верховенства права» [13].
Президент України В.Ф. Янукович визначив боротьбу з корупцією стратегічним завданням влади. Одним із перших його Указів було утворено Національний антикорупційний комітет, який Президент України очолив особисто. Прийнято нові антикорупційні закони («Про засади запобігання і протидії корупції», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення»), які набрали чинності з 1 липня 2011 р. Схвалено Національну антикорупційну стратегію на 2011 – 2015 рр. Розроблено та прийнято майже усі підзаконні акти з метою якісного впровадження та реалізації нового антикорупційного законодавства.
Останнім часом в Україні для протидії корупції зроблено чимало. Не тільки прийнято спеціальний антикорупційний закон та низка інших законодавчих актів антикорупційного спрямування, а й опинилося за гратами чимало високо посадовців. Втім, гучні, резонансні справи з приводу корупційних діянь – це тільки надводна частина українського антикорупційного айсбергу, що, як відомо, набагато менше підводної. Достатньо ознайомитися зі змістовними, якісними та наочними аналітичними Звітами про результати проведення заходів щодо запобігання і протидії корупції у 2011 [9] та 2012 р. [10], які відповідно до статті 19 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» та згідно з Указом Президента України від 5 жовтня 2011 р. № 964 щороку готує та оприлюднює Міністерство юстиції, щоб переконатися у суттєвому посиленні антикорупційних зусиль української влади.
Найпоширеніші корупційні відносини між владою і бізнесом – адміністративна корупція. Характерні негативні наслідки якої полягають у послабленні ролі закону, зниженні ефективності та якості надання адміністративних послуг. Вона впливає на ухвалення рішень щодо методів проведення реформ, призводить до консервації неефективних державних інститутів, які відповідають задоволенню інтересів вузьких соціальних груп.
Існує декілька шляхів подолання цієї перешкоди: 1) поглиблення економічної та політичної лібералізації в країні, ліквідація надмірного регулювання економіки з боку держави; 2) розвиток політичних і цивільних інститутів, які забезпечать дієвий контроль громадянського суспільства за обраними посадовцями всіх рівнів та прозорості при ухваленні ними владних рішень; 3) розширення впливу бізнесу і громадськості на процес вироблення ефективної економічної політики, спрямованої на розвиток чесної конкуренції; 4) відкритість функцій та управлінських дій владних структур [20, с. 10].
Перспективи України щодо приведення рівня корупції до прийнятного пов’язані з удосконаленням державного механізму протидії корупції, затвердженням у житті громадян поваги до закону, суттєвим поліпшенням взаємодії влади з суспільством, подоланням зайвого бюрократизму у сфері державного управління, зменшенням рівня регулювання економічної сфери, а не лише з викриттям окремих корумпованих чиновників. Реалізація цих положень має сприяти суттєвому зниженню рівня корупції в Україні.
Як показало масштабне дослідження корупції, що охопило чотири європейські країни (Україна, Болгарія, Словаччина, Чехія), що переживають близьку за сутнісним наповненням ситуацію системної пострадянської трансформації суспільства, явища здирства та пропозиції від клієнтів суттєво впливають на рівень хабарництва та сприяють утворенню постійно відтворюваних корупційних схем. Так, за висновком дослідників, «частота давання клієнтам грошей або дорогих подарунків збільшувалася на 28 %, а маленьких подарунків – на 37 %, в разі прямого здирства. З іншого боку, ми з’ясували, що чиновники на 22 % частіше брали гроші або дорогі подарунки та на 41 % – маленькі подарунки, якщо мали часті пропозиції від клієнтів» [17, с. 280].
За результатами опитування державних службовців Донецької області щодо найбільш корумпованих сфер суспільства (у обох рейтингах як за оцінками посадовців, так і за оцінками експертів) лідерами стали медицина, державна автоінспекція, надання освітніх послуг у вищих навчальних закладах та система судочинства [14, с. 22] – тобто ті сфери діяльності, де працівник, з одного боку, регулярно стикається з проблемою пропозиції грошей чи подарунків від клієнта, що бажає повернути ситуацію на свою користь, а з іншого, має широкі можливості для здирництва.
Перше місце в рейтингу причин корупції зайняла «низька заробітна плата чиновників», друге – «збої у кадровій політиці (непотизм, продаж / купівля посад тощо) та третє – «недосконалість законодавчої бази, що дозволяє широко трактувати закони». У такій послідовності розташовуються найбільш важливі причини корупції як посадовцями, так і експертами. Наступним вагомим чинником усі групи опитаних вважають феномен «кругової поруки», через який ускладнюється виявлення фактів корупційних дій [14, с. 40].
У визначенні найбільш ефективних заходів одностайними виявилися не лише експерти та посадовці, а й респонденти всередині кожної групи – майже 40 % опитаних висловилися за те, що підвищення заробітної плати чиновникам найефективніше вплине на ситуацію з корупцією у бік її обмеження, 20 % вважають найефективнішим заходом посилення контролю та покарань за корупційні дії та трохи більше 10 % вбачають найефективніший захід у спрощенні та зменшенні обсягів офіційної документації [14, с. 43].
Основна ідея пошуку ефективного державного механізму запобігання та протидії корупції з позицій міждисциплінарного підходу полягає не тільки в боротьбі з її проявами та наслідками, але і у зменшенні державою її реального та (або) потенційного простору в тісній взаємодії із суспільством.
Головним висновком дослідження, яке проводилося на базі Донецького ОЦППК [14, с. 44], може бути чергове підтвердження відомої істини, що корупція – це проблема не кримінальна, а соціальна. Відтак, одним лише посиленням боротьби з проявами корупції ситуацію виправити неможливо. На успіх можна розраховувати лише за умов вироблення та прийняття державою антикорупційної програми як постійно діючої системи антикорупційних заходів, що справляють вплив на ситуацію на трьох рівнях: на рівні держави в цілому, на рівні конкретної організації, та на рівні окремої особи.
На державному рівні повинна стати розробка антикорупційної програми, яка б базувалася на основних моментах – визнання корупції соціальною, а не кримінальною проблемою; усвідомлення неможливості її повного подолання; розуміння необхідності постійного та системного моніторингу корупційної ситуації та систематичних заходів щодо обмеження корупційних дій; переспрямування боротьби з корупцією на умови та причини, що її породжують; усвідомлення необхідності консолідації соціуму у подоланні корупції та вироблення спільного негативного ставлення до корупції через усвідомлення її наслідків.
Вплив на рівні окремої організації може бути зовнішнім – через вплив змін, що відбуваються в соціумі в цілому, та внутрішнім – завдяки системній роботі з організаційною культурою. Важливою складовою політики обмеження корупційних проявів на рівні організації є систематична робота у напрямку вибудовування позитивної організаційної культури, яка б унеможливлювала корупційні відносини, базувалася на колегіально розробленому та спільно прийнятому етичному кодексі, який би надавав кожному працівнику організації моральні орієнтири щодо організаційної поведінки. Чималу роль відіграє й навчання державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, яке допомагає їм краще усвідомлювати не лише правові основи державної політики щодо корупції, а й увесь масштаб негативних соціальних наслідків цього явища.
На рівні окремої особистості мусить відбутися своєрідна «моральна революція» – ситуація, коли людина свідомо відмовляється від участі у корупційних стосунках через розуміння усього масштабу їх негативних соціальних наслідків, а також виявляється достатньо сильною, щоб залишатись вірною своєму вибору та бути здатною протистояти «корупційній культурі» певної організації та корупційному характеру держави [14, с. 46].
Як вже визначалося вище, важливим заходом запобігання та протидії корупції є підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування. У 2011 – 2012 рр. в Донецькому ОЦППК підвищили кваліфікацію 2595 державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, у 2013 р. – 2836 осіб. Разом за два роки охоплено підвищенням кваліфікації 40 % державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування від їх загальної кількості.
Однак, ті категорії державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, які найбільш вражені корупцією: сільські, селищні, міські голови, керівники органів виконавчої влади, у своєї більшості не підвищують свою кваліфікацію з питань запобігання та протидії корупції. Так у 2011 – 2013 рр. у Донецькому ОЦППК лише 42 % від загальної кількості керівників органів влади в Донецькій області підвищили кваліфікацію з зазначеного питання.
Відповідно до законодавства в органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах і організаціях створюються уповноважені органи, які беруть участь у запобіганні та виявленні корупції.
Тому з метою охоплення більшої кількості службовців підвищенням кваліфікації з зазначеного питання Донецький ОЦППК у 2012 2013 рр. запропонував навчання за програмою очно-дистанційного спеціалізованого курсу «Впровадження антикорупційного законодавства та етичних стандартів на державній службі, службі в органах місцевого самоврядування» осіб, на яких покладено обов’язки з організації роботи щодо запобігання та протидії корупції в органах влади, установах і організаціях. За цей період підвищили кваліфікацію 139 осіб. Зазначеними особами на місцях проведено 69 семінарів з охопленням навчанням 596 державних службовців, 1624 посадових осіб місцевого самоврядування та 392 працівників відділів освіти, комунальних підприємств і лікувальних установ.
У підсумку необхідно зазначити, що реальний стан речей та результативність як реформування державної служби, так і подолання корупції не задовольняє ані вище керівництво держави, ані переважаючу масу громадян. Але ж безсумнівно, що зазначені питання, які фактично не сходили з порядку денного протягом двох десятиліть незалежного державотворення і почали набувати майже ритуально-схоластичного характеру, перейшли в реальну площину, що суттєво активізувало фахову наукову думку.