Сприйняття тексту в умовах інформаційної війни

В статті розкрито особливості сприйняття текстів, що передаються через канали телебачення, Інтернет, радіо, друкованих ЗМІ тощо. Йде мова про специфічні можливості кожного з цих каналів передачі інформації для здійснення впливу на реципієнта. Проаналізовані чинники, які впливають на сприйняття тексту, зокрема, його складність, психологічні та вікові особливості реципієнтів (що визначають певну «модель світу»), їхній загальний культурний рівень, естетичний досвід, глибина та об’єм знань, соціально-культурні передумови, приховані потреби та очікування. Також досліджується сприйняття тексту в опозиції свій/чужий, розглядається емоційне навантаження на текст. При цьому звертається увага на проблеми рецепції в умовах застосування маніпулятивних технологій, активізації інформаційних війн. Проаналізовано зміни у свідомості людей, що потрапили у полон інформаційних маніпуляцій. Наводяться шляхи захисту від маніпуляцій на інформаційному полі.

Текст, у широкому розумінні цього слова, постає не лише засобом комунікації та передачі інформаційного повідомлення, але й серйозною зброєю у битвах за свідомість громадян.Масове маніпулювання людьми за допомогою текстових повідомлень, розміщених у засобах масової інформації, соціальних мережах є досить поширеним у світі. Як свідчить історія, за відповідних умов воно здатне призвести до жахливих наслідків відчуження, протистояння, ненависті.Аналітика процесу сприйняття тексту в умовах інформаційних війн дозволяє не лише зрозуміти механізми їх ведення та впливу на реципієнта, але й запобігти глобальним змінам у свідомості громадян, що досить актуально для нашої держави.Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить, що українські науковці та фахівці-практики починають розуміти рівень загрози, який несе в собі війна на інформаційному полі для існування державності, морального здоров’я її громадян. Відтак, у засобах масової інформації, а згодом і наукових виданнях з’являється низка досліджень, есе, роздумів, присвячених інформаційній війні та засобам маніпулювання людською свідомістю посередництвом текстових повідомлень. Наприклад, Г. Почепцов в циклі статей досліджує інформаційну складову трансформації соціальних систем, смислові зони та веде мову про інформаційно-смислову війну в Україні, яка, на його думку, ведеться на віртуальному рівні [1]. Українське інтернет-видання медіа публіцистики «Телекритика» час від часу публікує матеріали, присвячені дегуманізації як інструменту  інформаційної війни, інформаційній гігієні, методам пропаганди, поширенню чуток та фейків. Дослідники ведуть мову і про психологічну війну як компонент інформаційної війни. Значна кількість публікацій датована 2006 – 2010 рр., що пов’язано з розквітом політичних, виборчих технологій в нашій державі. Маніпулятивному мовному впливу так чи інакше присвячені роботи як українських так і зарубіжних авторів: О. Дмитрука, О. Доценко, В. Криська, Р. Левіна, В. Лисенка, В. Посмітної, В. Шейнова та ін. Дослідження інформаційних впливів та інформаційної безпеки фахівцями різних галузей знань активізувалися у 2014 – 2015 рр., з розвитком україно-російського протистояння.У більшості вітчизняних публікацій розглядаються маніпуляції з інформаційними повідомленнями з позиції змістовного наповнення текстів, або ж з точки зору прихованого задуму їх творців, замовників. Водночас механізми рецепції таких текстів їх читачами, слухачами, глядачами часто ще залишаються поза увагою дослідників.Метою статті є аналіз механізмів сприйняття текстових повідомлень в умовах інформаційної війни, текстів, які передаються через канали телебачення, Інтернет, радіо, друкованих засобів передачі інформації.Виклад основного матеріалу. Сьогодні громадяни України починають відчувати на собі всі наслідки викривленої, негативної, відверто неправдивої інформації. Не усвідомлюючи цього, вони стають об’єктами маніпулятивного впливу інших держав, різних політичних сил, які через свідомість громадян реалізують свої власні інтереси, провокують певні вчинки, реалізують вигідні їм сценарії подій.Насправді, українці вже не перше століття є об’єктами інформаційних маніпуляцій. Показовою в цьому плані є доба СРСР. Але останні двадцятиріччя дещо зменшили, чи скоріше зробили більш витонченими дії в цьому напрямі. До недавнього часу активізація інформаційних технологій відчувалася переважно в контексті політичних маніпуляцій та виборчих кампаній всередині країни. Відтак, інформаційне протистояння з боку сусідньої держави стало загалом неочікуваним, а отже болючим за наслідками для багатьох жителів України.Аналіз цих наслідків триватиме ще не один рік, їх ліквідація вимагатиме зусиль багатьох фахівців. Адже в результаті інформаційної війни відбувається кардинальна зміна свідомості людини. Трансформації в багатьох випадках набувають невідворотного характеру, назавжди вкорінюючи відповідні думки та стереотипи. Відтак, постає нагальна необхідність розібратися в природі сприйняття текстової інформації в умовах викликів сьогодення.Текст як змістовно та структурно цілісний, завершений  мовний витвір має значні можливості для маніпуляцій людською свідомістю. Величезний масив текстових повідомлень передається засобами теле- та радіозв’язку, посередництвом Інтернет мережі, друкованих ЗМІ. Саме від адекватності сприйняття тексту залежить рівень його розуміння реципієнтом, сила та характер впливу на духовний світ, а далі – вплив на вчинки та дії.  Різні типи текстів: усні та письмові, літературні та розмовні, наукові мають свої функції в умовах інформаційних війн та протистоянь.Однак, прямий та безпосередній вплив на людину через текстове повідомлення здійснюється лише в окремих складових інформаційної війни. Загалом же набір їх дуже широкий та перевірений кількасотлітньою практикою різноманітних протистоянь. Серед елементів інформаційної війни називають дезінформування, психологічні операції із застосуванням інформаційно-психологічної зброї, фізичне руйнування інформаційних ресурсів супротивника, фізичні та електронні напади на його інформаційну структуру, зараження комп’ютерними вірусами його інформаційних мереж тощо [2, с. 64].При цьому, в якості інформаційно-психологічної зброї використовуються засоби радіоелектронної боротьби, програмно-комп’ютерні технології, психотропні та психотронні засоби, навіювання, гіпноз, НЛП, лінгвістичні методи і засоби, чутки, плітки, анекдоти, прислів’я і приказки, системи обмеженого доступу до інформації, дезінформація, цензура, пропагандистська діяльність. Така інформаційно-психологічна зброя, як зазначає В. Лисенко, може бути спрямована на придушення, знищення, дезорганізацію, дезінформацію, дезадаптацію об’єкта впливу, порушення психічного здоров’я, спонукання до спонтанних, немотивованих, агресивних дій, спричинення тимчасових чи незворотних змін та самознищення, підкорення свідомості особистості [3, с. 135 – 147].Відтак, в умовах інформаційної війни текст постає одним із засобів, видів інформаційно-психологічної зброї. Але важливою є не лише інформація, розміщена в тексті, але й спосіб її подання, передачі через засоби теле- та радіо зв’язку, Інтернет, різноманітні друковані видання, усне мовлення тощо.Кожен із зазначених вище каналів передачі інформації спрямований на конкретну аудиторію. І рецепція тексту у широкому розумінні цього слова, переданого засобами телебачення, радіо, Інтернету, друкованих ЗМІ та книг матиме певні відмінності.Зокрема, телебачення, вплив якого на свідомість людей середнього та старшого віку є найпотужнішим, передає інформацію у режимі реального часу, супроводжуючи текст звуко- та відеорядом. Але його трансляція в телеефірі практично не дає можливості зупинки кадру, повтору, паузи для роздумів, миттєвого повернення назад, до попереднього сюжету, фрази для уточнення та більш уважного аналізу, погляду з іншої перспективи. Звичайно, теоретично, така можливість існує, але вона вимагає додаткового часу, технічних засобів, і, як правило, використовується лише вузьким колом фахівців. Телебачення не передбачає формулювання висновків. Завчасно підготовлені, вони подаються засобами телезв’язку у вигляді вже сформованої, яскравої картинки, яку потрібно сприйняти як догму, як остаточну, правдиву.Окремо слід сказати про кінематограф, який поєднує, синтезує аудіовізуальні засоби передачі інформації та за допомогою своїх художніх засобів здійснює вплив на глядача. На відміну від телепрограм, кінострічки рідко містять пряму пропаганду. Але в умовах інформаційної війни вони уміло використовуються для формування в свідомості реципієнта необхідного образу. При цьому велике значення мають асоціації: наприклад силове вирішення конфлікту розцінюється як дієве та успішне, погана поведінка героя сюжету асоціюється з поведінкою нації, держави загалом. Прикладом можуть слугувати і ролі третього плану в низці російських художніх фільмів та серіалів останніх років, які зображають вихідця з України, республік середньої Азії тощо у непривабливому для глядача світлі. Кількасекундний образ, фраза в загалом приємній та цікавій за змістом кінострічці  не чинить тиску на глядача та не обтяжує сюжет, але, водночас, залишає у підсвідомості реципієнта певні враження, які, за умови їх накопичення, формують необхідну думку та ставлення не лише до окремих представників, але й до всієї країни. Такі концепти можна відшукати у переважній більшості російських серіалів, кінострічок, продемонстрованих на українському телебаченні влітку – восени 2014 р.Дієвим каналом передачі інформації, що набирає обертів, стає Інтернет. Аудиторія користувачів Інтернет-мережі більш молода, але з кожним роком розширює свій віковий діапазон. Читач в Мережі має вільний вибір власного способу і порядку читання і тим самим може творити з окремих частин власний текст. При цьому гіпертекст залучає всі засоби естетичного впливу на читача – від суто літературних до надскладних композиційних та дизайнерських. Також Інтернет надає широкі можливості роботи з представленим у мережі текстом: скачування, часткового перегляду, повернення до початку тощо. Це суто технічні речі, але проста функція «паузи» допомагає суттєво змінити сприйняття сюжету, дозволяє елементарно замислитись над почутим, побаченим, здійснити його аналіз, перевірити правильність розуміння. Разом з Інтернетом з’являється нова швидкість пізнання інформації й  таке явище як «вивільнення авторства» – нічим не обмежена можливість кожному публікувати власні думки, а отже й поширювати будь-яку, в тому числі й неправдиву інформацію. Однак, попри свої можливості для осмислення тексту, Інтернет постає досить дієвим засобом інформаційної війни. Допомагають цьому соціальні мережі, спеціалізовані сайти, що миттєво поширюють «фейкові» повідомлення, чутки тощо.Менш потужним, у порівнянні з іншими засобами передачі інформації, щодо охоплення цільової аудиторії, впливу на реципієнта, є радіо. Адже носієм інформаційних повідомлень тут стає лише звук. Водночас, прихований вплив на реципієнта може здійснюватись через паузи, тембр голосу тощо. Радіо має свою цільову аудиторію – тих, хто позбавлений в даний момент доступу до інших каналів передачі інформації (водіїв, відвідувачів супермаркетів, пенсіонерів тощо). Сучасні можливості передачі різних типів звуку дозволяють повноцінно відтворювати картину світу. Невізуальність радіо надає його слухачам нові можливості для сприйняття: радіо відфільтровує звук від усіх інших елементів, які при зоровому сприйнятті несуть непотрібну й зайву інформацію, й тим самим фокусує сприйняття.  Також відсутність відеоряду дозволяє слухачам проявити свої здібності «фантазування» образу, відтворення власного бачення персонажів, сюжету, що відповідає особистому характеру сприйняття твору [4]. Як зазначає В. Крисько, мова радіо постає одночасно засобом емоційного впливу (через інтонації, смислові паузи, акцент, порядок розстановки слів, музику, шуми) і засобом інтелектуального впливу (сенс слів). Відтак відбувається імітація прямого спілкування з людьми. На думку автора, під час радіомовлення відправник інформації та її адресат перебувають у стані акустичного контакту, завдяки чому виникає «ефект співучасті». Він зближує їх і сприяє кращому сприйняттю інформації [5].Текст у його традиційній друкованій формі теж відіграє значну роль в умовах інформаційних війн. Протягом кількох століть не лише друковані засоби масової інформації (газети, журнали), але й художня література активно використовуються у якості пропаганди. Наприклад, газетний, журнальний  текст, що передбачає вибірковість читання, дозволяє оперативно подати будь-яку сенсацію, неправдиву інформацію, видавши її за достовірну.В. Посмітна серед мовних засобів, що сприяють реалізації прихованого впливу називає регулярне цитування висловлень керівництва в текстах повідомлень, уживання оцінної лексики, слів в переносному значенні, використання інклюзивної функції займенників тощо [6, с. 247]Художні тексти у книжному форматі теж можуть містити ідеологічний, маніпулятивний компонент. Згадати хоча б так звану пролетарську, селянську літературу. Показовою в цьому плані є, наприклад, Постанова Політбюро ЦК РКП (б) «Про політику партії в області художньої літератури» від 18 червня 1925 р. [7]. Зачасту твори художньої літератури вимагають і супутніх роз’яснень, інтерпретацій для формування єдино правильного мислення та сприйняття.Додатковим засобом маніпуляцій над читачем, окрім власне змісту тексту, виступають шрифти, ілюстрації тощо.Перелік засобів інформаційної війни не обмежується зазначеними вище та може включати невербальні твори  живопису, музики, кіно, архітектури, які з точки зору представників семіотики теж входять до поняття «текст».Фактично всі існуючі канали передачі інформації можуть бути дієвою зброєю в умовах інформаційної війни. В той же час вони тісно пов’язані з маніпулятивними технологіями, які впливають на сприйняття тексту. Маніпуляції – це приховане управління поведінкою людини проти її волі, що здійснюється заради певної вигоди того, хто управляє.Під час ознайомлення з текстом реципієнт найчастіше стикається з прихованою маніпуляцією, зокрема, зазнає інформаційно-психологічного впливу на свідомість та підсвідомість, внаслідок якого можливі зміни у його поведінці та світогляді.Набір методів, способів та видів інформаційних маніпуляцій дуже широкий та включає в себе емоційні резонанси, інформаційні блокади, інформаційні хвилі, сенсації, асоціації, коментарі, аналогії, подання напівправди, бажаних фактів як дійсних тощо. В залежності від каналу передачі інформації можливі поєднання кількох методів.Однак, окрім певних особливостей, продиктованих технічними можливостями тих чи інших каналів комунікації, суб’єктивності характеру сприйняття, є певні загальні особливості рецепції, знання та розуміння яких дозволяє уникнути чи мінімізувати негативний інформаційний вплив.Насамперед, мова йде про активність процесу сприйняття, що передбачає дієву участь читача, глядача, слухача: обговорення, осмислення отриманої інформації. Чим більш усвідомлено відбувається рецепція тексту, тим менше шансів на бездумне використання почутого й побаченого. Саме тому засоби масової інформації, зокрема, телебачення свідомо намагаються подавати текст таким чином, аби максимально виключити процес «думання», відразу апелюючи до позасвідомого, асоціацій, образів тощо.Слухові, зорові образи, фон, композиційне вирішення того чи іншого сюжету є активним чинником впливу на сприйняття, а відтак і на емоції реципієнта. Методики супроводу змістовного наповнення тексту включають відповідне музичне оформлення, ракурс зйомки, відповідний підбір кольорів, що дозволяє створити відповідний трагічний чи оптимістично-піднесений настрій сюжету.Сприйняття тісно пов’язане з переживанням. Тобто реципієнт під час сприйняття тексту має пережити  низку емоцій, викликаних образами, закладеними у тексті автором, але трансформованих відповідно до власної чуттєвої сфери читача, глядача. Непоодинокі приклади сугестивного впливу художніх текстів на реципієнта, що зумовлювало навіть відповідні до зображуваної у творі ситуації вчинки останніх у реальному ужитті. Тобто, текст виступає доволі дієвим чинником регуляції емоційної сфери людини, до якої апелюють і маніпулятивні технології.Емоційне навантаження на текст дозволяє формувати враження про нього. Відтак, зачасту цілком прийнятні речі свідомо намагаються «навантажити» негативним емоційним супроводом, щоб надалі ми відмовлялися навіть обговорювати їх.Найбільш зрозумілою та привабливою є інформація, що відповідає особистому досвіду реципієнта, його мріям, сподіванням. Відтак, демонстрація побутових ситуацій, мелодраматичних любовних історій знаходить швидкий відгук читацької, глядацької аудиторії. Наприклад, предметом інформаційних маніпуляцій можуть ставати умови життя переселенців зі Сходу України, проблеми мобілізації тощо.Значення текстових повідомлень залежить від інтерпретативних уподобань реципієнта та відносної детермінованості сприйняття контекстом. Йдеться про так звану «впізнаваність» тексту. Реципієнт, сприймаючи текст як такий, що близький йому за духом, апелює до його попереднього досвіду, почуттів, вражень та оточення, набагато глибше переймається, висловленими в ньому ідеями, концептами, сприймає їх на підсвідомому рівні. Реципієнт, впізнаючи в тексті художнього твору, в сюжеті новин себе, своїх близьких, знайомих, типову для них ситуацію, стає більш відкритим та доброзичливо налаштованим до такої інформації та з більшим інтересом починає сприймати почуте та побачене. Цей момент і є найбільш вдалим для прихованої трансляції необхідних маніпулятору повідомлень.На думку В. Шейнова, мішенями для впливу маніпулятора є основні потреби людини, її слабкості, особливості психіки та стереотипи поведінки [8, с. 23]. Враховуються при цьому і нереалізовані чи приховані сподівання, занижений рівень самооцінки та намагання взяти «реванш». В цьому ключі реалізуються і маніпулятивні стратегії сучасних ЗМІ на зразок «Донбас годує всю Україну» та ін. Відбувається не пряме нав’язування інформації, а її своєрідне проникнення у свідомість.На сприйняття тексту суттєво впливають приховані очікування людини. Бажана або очікувана інформація сприймається як така, що відповідає дійсності, а не реальному стану справ. Тобто, людина чує те, що хоче почути та бачить те, що хоче побачити. Відтак, для читача інформаційного тексту, який очікує на інфляцію в економіці, активізацію бойових дій тощо, найбільш відповідатимуть дійсності тексти, які підтверджують цю інформацію. Водночас інформаційні повідомлення, офіційна позиція уряду, міністерств та відомств, думки експертів, спрямовані на спростування такої інформації сприйматимуться з недовірою, розцінюватимуться як такі, що ставлять собі за мету приховати від населення реальний стан справ.Сприйняття в умовах інформаційної війни відбувається в опозиції: свій/чужий, а відтак спостерігається відторгнення всього, що не відповідає особистому досвіду та переконанням. Як свій – сприймається текст, близький за ідеєю, написаний тою мовою, яку сприймає реципієнт. Чужий – текст іншої соціальної групи, інтерпретується як текст неправдивий ворожий.Як зазначають дослідники В. Остроухов, В. Петрик, М. Присяжнюк, базовими методами інформаційно-психологічного впливу є переконання та навіювання. Кожен з цих методів тісно пов’язаний з процесами сприйняття людини. Відповідно, переконання звертається до власного критичного сприйняття дійсності об’єктом впливу, а навіювання натомість спрямоване на суб’єктів, які некритично сприймають інформацію. Тобто переконання апелює до власного досвіду реципієнта, його інтелектуального рівня, відомих йому але при цьому несуперечливих фактів. Навіювання (сугестія), натомість спрямовується на суб’єктів, які некритично сприймають інформацію, впливає на відчуття людини та не вимагає ні розгорнутого особистого аналізу, ні оцінки спонукання до певних дій [9].Впливають на сприйняття тієї чи іншої інформації й такі опосередковані чинники як духовне середовище, загальні тенденції розвитку культурних традицій, естетичний аспект. Враховуються національні стереотипи та міфи, ментальність, особливості родинного, естетичного, патріотичного виховання, збереження та передачі національної пам’яті. Адже механізми сприйняття є глибоко вкоріненими у певний загальноісторичний й соціокультурний простір. Відтак, дієвим ґрунтом для маніпуляцій в умовах інформаційної війни стають ідеї Другої світової війни, доби СРСР тощо (в залежності від того, які саме ідеї культивувалися в сім’ї, оточенні реципієнта).Важливим є контекст, ситуація, в якій відбувається сприйняття. Тобто, людина, суспільство мають бути готовими, чи навмисно підготовленими до сприйняття тих чи інших повідомлень про певні події, процеси та явища. Історія свідчить про мінливість історичної долі літературних текстів, а також «географічної приналежності» їхніх авторів. Інакше кажучи, у процесі сприйняття одних і тих же текстів різними поколіннями, навіть національностями відбуваються певні зміни. І навіть перечитування одного й того ж тексту однією й тією ж людиною зумовлює зовсім різну його рецепцію. Відтак, уникання протягом певного часу джерела інформації (наприклад кількаденна відмова від перегляду новин улюбленого телеканалу) дозволяє згодом по-іншому, більш критично сприйняти той же самий текст.Сприйняття є процесом цілісним. Тобто, для пересічного реципієнта є непомітним виокремлення таких складових тексту як форма і зміст. Це означає, що маніпуляції зі змістом, шрифтами, кольором тощо, цілком зрозумілі для фахівців з комунікаційних технологій, є прихованими для реципієнта на свідомому рівні та водночас формують необхідне враження на рівні позасвідомому.Варто звернути увагу і на поняття авторитетності. Наприклад, як достовірна сприймається інформація, розміщена в ЗМІ, рекомендованому авторитетними для реципієнта особами або ж розміщена такими особами у соціальних мережах. Саме тому довіру у суспільстві викликають прості тези, подані під виглядом думок авторитетних експертів, розмов очевидців, свідків чи учасників подій.На сприйняття тексту певним чином впливає вік людини, соціальний статус. Зокрема, вік визначає індивідуальну «модель світу», від якої багато в чому залежить глибина розуміння тексту, вміння осмислити всі його змістовні компоненти. Відтак, важливе значення має використання усталених виразів, слів, зрозумілих певній соціальній, віковій групі.Врахування вищезазначених особливостей рецепції тексту в умовах інформаційних війн дозволяє здійснювати потужний вплив на реципієнта.Відтак, люди, що потрапляють у полон інформаційних маніпуляцій перестають критично та раціонально мислити. Вони починають сприймати нав’язану їм інформацію як догму, таку, що не піддається сумніву, викликає абсолютну довіру. Це згодом призводить до трансляції нав’язаних їм ідей, вже як ідей власних. До того ж віра в представлені ідеї зумовлює лояльність та терпимість до тих, хто ці ідеї поширює, наприклад, до діючої влади.Як зазначає В. Крисько, в залежності від сфери психологічного впливу, змін можуть зазнавати міжособистісні відносини людей, їх вольова активність, внутрішні переживання, уявлення, характер сприйняття нової інформації і, як наслідок, їх «картина світу» загалом [5].Тривалий час людство шукає шляхи захисту від інформаційних маніпуляцій. Універсального рецепту не існує, але вміння відбирати головне, враховувати різні точки зору, аналізувати інформацію, намагатися сприймати її не на рівні емоцій, а на рівні розуму здатне значно посилити рівень захисту від пропаганди, негативних інформаційних впливів.Також варто навчитися не довіряти одному джерелу інформації, намагатися перевіряти почуте та прочитане, поза емоційним навантаженням задумуватися над сенсом повідомлення, ставитися до нього критично, як до відображення певної комбінації фактів, припущень і думок у тому вигляді, як їх розуміє автор цього тексту.Як правило, тут дуже слабо діє переконання та подання інформації альтернативної. Дещо сильніше та ефективніше на тих, хто знаходиться в полоні негативного інформаційного впливу, діє погіршення навколишньої економічної ситуації, що викликає когнітивний дисонанс між реальним станом справ та почутим з екранів телевізорів. Це змушує засумніватися у достовірності офіційних мессиджів, водночас, як правило, не дуже поліпшує стосунки з «ворожою» групою.Як свідчить історія, наслідки інформаційної війни для суспільства доволі страшні та тривалі. Відтак, шанси на зміну свідомості людей старшого та середнього віку, які стали її жертвами, дуже мізерні.До того ж, найбільш вразливі до негативного інформаційного впливу,  панічних настроїв є, в першу чергу, неосвічені, з низьким рівнем доходів і низьким соціальним статусом групи населення. В групі ризику і агресивні та радикально налаштовані на захист своїх цінностей люди [10].Висновки. Отже, сприйняття тексту в умовах інформаційних війн та протистоянь тісно пов’язане з відображенням у свідомості людини почутого, побаченого та подальшим формуванням на їх основі відповідних вражень, думок, переконань. На сприйняття тексту впливає низка чинників, зокрема, складність тексту, психологічні та вікові особливості реципієнтів (що визначають певну «модель світу»), їхній загальний культурний рівень, естетичний досвід, глибина та об’єм знань, соціально-культурні передумови.Їх врахування дозволяє посилити чи зменшити інформаційний вплив. Однак, звільнення від «чарів» інформаційних маніпуляцій вкрай складне. Тому дієвою та вкрай необхідною є «інформаційна гігієна», критичне осмислення почутого та побаченого.

Міжнародний науково-практичний проект «Діалог культур: Україна – Греція» як провідний центр державотворення

У статті йдеться про роботу міжнародного науково-практичного проекту «Діалог культур: Україна – Греція», про його роль і місце у вітчизняному державотворенні та міжнародній практиці. Представлені спектр питань та сфера діяльності проекту, що включає налагодження співпраці в галузі науки, культури і мистецтва між Національною академією керівних кадрів культури і мистецтв та провідними університетами Греції, Сербії, Кіпру, іншими вищими навчальними закладами, проведення міжнародних науково-практичних конференцій, «круглих столів», культурних заходів, обмін делегаціями та посольcтвами. Показано історію розвитку проекту та накреслені перспективи подальшої роботи, що охоплює наукову діяльність у вигляді сприяння у підготовці дисертаційних досліджень, монографій, збірників наукових праць, співпрацю з посольствами вищезазначених країн та МЗС України з метою подальшого розвитку культурного діалогу.

Звертаючись до питань формування сучасної держави, до глаболізаційних процесів в світовій практиці, до міжнародних відносин між крїнами європейського спрямування розвитку, міжнародний науково-практичний проект «Діалог культур: Україна – Греція» відіграє особливу роль у вирішенні цих питань.Основна проблематика проекту «Діалог культур: Україна – Греція» пов’язана з широким спектром тем культурного діалогу України – Греції, діалогістики країн західної Європи, проблемам культурології, філософії, філології, мистецтвознавства, богословських наук в контексті культурно творчих, діалогових процесів тощо.Міжнародний проект «Діалог культур: Україна – Греція» сформований на базі Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв і покликаний окрім науково-дослідної та практичної діяльності, сприяти вихованню керівної еліти в галузі культури і мистецтв. Отже тема даного дослідження є актуальною.Об’єктом роботи є держава та державотворення. В даному випадку – Україна та Греція.Предметом роботи є міжнародний проект «Діалог культур: Україна – Греція» як провідний центр державотворення.Мета та завдання роботи: сприяти засобами проблематики міжнародного проекту «Діалог культур: Україна – Треція» формуванню базових напрямків культурного діалогу, а звідси й державотворенню України та Греції.Література, до якої можна звертатися з вищепоставлених питань, є продуктом самого міжнародного проекту «Діалог культур: Україна – Греція». Сюди відносяться матеріали конференцій, збірники наукових праць, публікації в зарубіжних виданнях. До безпосередніх видань проекту належать: збірники матеріалів міжнородних науково-практичних конференцій «Діалог культур у контексті історії українсько-грецьких зв’язків» [1], «Діалог культур: Україна – Греція» [2], збірник наукових праць «Поліфонія діалогу в постсучасній культурі» [3], інформаційний вісник Греко-українсько-сербського товариства ім. Трьох святителів Василія Великого, Івана Золотоустого та Григорія Богослова та Кирила і Мефодія [4 – 6], збірка наукових праць філософського факультету університету Криту «Аріадна» [7].Міжнародний науковий проект «Діалог культур: Україна – Греція» був започаткований у 2010 р. на базі Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Спочатку це був більш мистецький захід. А точніше сказати – захід духовної музики. В його програму входили хорові концерти хору Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв під керуванням кандидата мистецтвознавства, професора М.С. Юрченка «Академія» та ансамблю православного моно дійного співу «Sacra». Концерти давалися в тих церквах, де працювали українсько-грецькі товариства. Велику підтримку заходу надавала Свято-Ольгінська парафія на чолі з о. Всеволодом Рибчинським. Закінчився захід «круглим столом» під назвою «Духовний спів України та Греції в контексті історії греко-українських зв’язків». Крім професорсько-викладацького складу та студентів академії у «круглому столі» взяли участь представники Греції та посольства Греції в Україні, студенти та викладачі Київського славістичного університету та Національного університету ім. Т.Г. Шевченка, представники грецьких товариств «Зорбес», Еллінського братства «Енотіта», Київсько-грецького товариства «Еллада» тощо. Це була перша, але надзвичайно змістовна зустріч українсько-грецької спільноти, котра започаткувала щорічну науково-практичну конференцію «Діалог культур: Україна – Греція».Наступного 2011 р. проект «Діалог культур: Україна – Греція» проводив вже потужну міжнародну науково-практичну конференцію. В ній брали участь надзвичайний та повноважний посол республіки Греція в Україні Георгіос Георгунтзос, заступник міністра культури України Тимофій Григорович Кохан, професорсько-викладацький склад ВНЗ м. Києва та України, аспіранти та студенти. Так як це була науково-практична конференція, до наукової частини заходу долучилася концертна програма, в котрій, крім ансамблю Sacra та хору Академія, взяли участь діти, а саме – Дитячий театр пісні «Ладоньки» під керівництвом кандидата мистецтвознавства, доцента С.М. Садовенко та учні спеціалізованої школи № 94 «Еллада» під керівництвом Л.В. Косюк. Ці два колективи стали постійними учасниками конференцій проекту. Саме вони наштовхнули на думку включити до програми конференції секцію «Україна – Греція очима молодих».Крім того до роботи другої науково-практичної конференції активно долучилося грецьке духівництво в особі о. Сотіріса Коскоріса та візантієвіста-богослова Панайотіса Коскоріса. Ці зв’язки призвели до дуже цікавої, плідної праці.Результатом конференції стало видання збірки матеріалів «Діалог культур у контексті історії українсько-грецьких зв’язків» [1]. Тут необхідно окремо наголосити на тому, що надзвичайно велику працю доклали до видань цієї та інших збірок матеріалів та наукових праць С.М. Садовенко, З.О. Босик, А.В. Стрельникова та С.І. Супруненко. Завдяки цій команді світ побачили надзвичайно гарні в оформленні і фахові за будовою програми та збірки всіх київських конференцій проекту.У порівнянні з попереднім круглим столом конференція викристалізувалась у потужну наукову подію. Окрім урочистого пленарного засідання на конференції працювало п’ять великих секцій, на яких підіймалися проблеми культурологічних, мистецтвознавчих, філософських та філологічних наук.До згаданих вище учасників «круглого столу» додалися викладачі та студенти київського національного лінгвістичного університету, університету образотворчого мистецтва, національної музичної академії, Ніжинського університету ім. М. Гоголя, викладачі Приазовського державного технічного університету, викладачі Вінницького державного технічного університету.Після Київської конференції грецьке духівництво запропонувало зробити зустріч-відповідь на території Сербії в м. Ніш. Отже, проект «Діалог культур: Україна – Греція» став дійсно міжнародним. Делегація науковців з України, з Києва, на чолі з доктором мистецтвознавства, професором В.Д. Шульгіною вирушила до Сербії для участі у 1-й міжнародній науковій конференції «Діалог культур: Україна – Греція – Сербія». П’ять днів потужної роботи об’єднали три держави в єдину наукову сім’ю. Кожен ділився своїми здобутками, представляв свою країну, в результаті чого цей захід вийшов яскравим, сповненим наукових, культурно-мистецьких та культурно-релігійних вражень. Результатом конференції були публікації у грецьких виданнях інформаційного вісника Товариства трьох святителів, що очолює Сотіріс Коскоріс [4; 5].Наступним кроком міжнародного проекту «Діалог культур: Україна – Греція» було відрядження групи науковців НАКККіМ до Салонік до університету ім. Аристотеля. Мета цього відрядження полягала у налагодженні міжвузівських зв’язків та підписання угод про співпрацю. Тільки в цьому році угоди про співпрацю дали свій перший результат. Але, якби не було тієї поїздки і перших спроб української сторони здійснити діалог, то не було б і результату зараз.20 – 21 вересня 2012 р. у Києві відбулася третя міжнародна конференція «Діалог культур: Україна – Греція». До участі у конференції додалися науковці сербського (м. Ніш) та грецьких ВНЗ з Афін, Патр, Салонік. З українського боку до заходу активно долучилася Одеса. Як зазначалося вище, до програми конференції долучилися діти Київської малої академії та Спеціалізованої школи № 94. Конференцією знов опікувалося посольство республіки Греція в Україні в особі надзвичайного та повноважного посла Георгіоса Георгунтзоса. З українського боку конференцію представляв 1-й заступник міністра культури України Юрій Петрович Богуцький.Результатом конференції було видання однойменної збірки матеріалів [2].В грудні 2012 р. в рамках міжнародного проекту «Діалог культур: Україна – Греція» на базі Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв відбувся майстер клас візантійського співу Панайотіса Коскоріса. Ця подія відзначилася тим, що майстер клас з показу перетворився на свято українсько-грецького співу й музики. Замість 45 хвилин відведених для представлення знань з візантійського співу звучало 3 години співу як грецької, так і української традиції.Влітку 2013 р. делегація київських науковців знов вирушає до Греції. На цей раз зустрічі відбуваються в університеті ім. Кападістрії (м. Афіни), інституті туризму Le monde та патрському університеті. Мета цих зустрічей – зв’язки між Національною академією керівних кадрів культури і мистецтв та грецькими ВНЗ. До складу делегації входили доктор мистецтвознавства, професор В.Д. Шульгіна, доктор мистецтвознавства, академік академії наук А.К. Терещенко, доктор педагогічних наук, професор А.В. Козир. Під час зустрічей підіймались питання спільного видання музичної енциклопедії, взаємодопомоги при написанні дисертацій, обмін студентами та професорсько-викладацьким складом, підписання угод про співпрацю.Крім офіційних зустрічей та підготовки до підписання угод про співпрацю між академією та вищезазначенними університетами, продовжилася співпраця з українсько-грецько-сербським товариством трьох святителів. Результатом  цих зустрічей були публікації статей в інформаційному віснику [6] та грамота про співпрацю й дружбу між товариством та НАКККіМ.І от 19 – 20 вересня 2013 р. в Києві відбулася грандіозна конференція за участі послів та представників посольств Греції, Кіпру, Італії, Польші, Сербії, ректоратів та професорсько-викладацького складу Афінського, Салонікійського, Патрського та Нішського університетів. На надзвичайно високому професійному рівні була представлена Україна. Участь взяли представники всіх провідних культурно-мистецьких ВНЗ нашої держави. Окрім цього, відбулося два яскравих концерти українсько-грецького мистецтва. Надзвичайно багатим на проблематику виявився «круглий стіл», модератором якого був В.А. Личковах. Також учасники конференції мали можливість взяти участь в ній дистанційно. Так, з Росії, за допомогою Skype, виступав Д.С. Шабалін. Результатом конференції стало видання збірки наукових праць [3].19 – 27 вересня 2014 р. відзначилося проведенням п’ятої справді міжнародної науково-практичної конференції «Діалог культур: Україна – Греція (поліфонія діалогу у постсучасній культурі)». Вперше в цьому році конференція була міжвузівською. 19 вересня відбулося пленарне засідання і відкриття конференції у Києві, а з 20 по 27 вересня конференція відбувалась у м. Ретімноні на Криті на базі університету Криту.Українська, київська частина конференції на цей раз відзначилася великою зацікавленістю до проблем культурного діалогу України та Греції різними підрозділами Міністерства закордонних справ. Знов співала Sacra і новий ансамбль «Арт Креатин». Звучали надзвичайно цікаві доповіді. За результатами цієї конференції планується чергове видання збірки наукових праць.Але, міжнародний проект «Діалог культур: Україна – Греція» – це не тільки конференції та зустрічі. Це потужна співпраця між Національною академією керівних кадрів культури і мистецтв з ВНЗ України, Росії, Болгарії, Сербії, Польщі, Італії, Кіпру і безумовно Греції. Сюи відносяться й угоди про співпрацю, обмін досвідом та перші спроби обміну кадрами. Все це охоплює проект «Діалог культур: Україна – Греція».В цьому році до проекту «Діалог культур» звернувся факультет славістики університету ім. Кападістрії (м. Афіни, Греція) з проханням про допомогу. На цьому факультеті серед інших слов’янських мов викладається українська мова. Факультет прохає про допомогу у вигляді підручників та грошей на викладання української мови у Греції. Університет ім. Кападістрії в Афінах – це єдиний ВНЗ у Європі, в якому офіційно викладається українська мова. Зараз це унікальне явище європейської практики знаходиться на межі зникнення через відсутність фінансування. От і звернулись викладачі факультету славістики до нашого проекту про допомогу. А ми, в свою чергу, звертаємось до держави з тим самим питанням. Отже, міжнародний проект «Діалог культур: Україна – Греція» має пряме відношення до державотворення за кордоном.Окремо можна виділити той вид наукової роботи, що стосується написання і захисту докторських та кандидатських дисертацій. Українсько-грецькою проблематикою на даний момент цікавиться цілий ряд науковців, яі мають пряму, або дотичну сферу діяльності, що сприяє захисту дисертацій.Також хотілося б наголосити на двох постатях, без сприяння яких проект «Діалог культур: Україна – Греція» не мав би такого потужного розквіту. Це два Василя. Василь Гнатович Чернець та Василь Дмитрович Шинкарук.Василь Дмитрович Шинкарук донедавна був проректором з наукової роботи та міжнародних зв’язків НАКККіМ, доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої освіти України. За підтримки його відбувалися найяскравіші події проекту.Керманичем та ідейною основою проекту є ректор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв – Василь Гнатович Чернець. Ректор з ректорів, доктор філософії, професор, заслужений працівник освіти України, лауреат державної премії України в галузі науки і техніки, академік Академії наук вищої освіти України, член Національної спілки журналістів України. Надзвичайно багато зусиль та підтримки вкладає Василь Гнатович в розвиток і проекту і української науки в цілому. Дякуючи прогресивному баченню розвитку міжнародних відносин і співпраці Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв та ВНЗ Греції, викладачі та наукові академії можуть відвідувати грецькі унікальні рукописні фонди та співпрацювати з такими потужними університетами як Університет ім. Кападістрії (м. Афіни) та університет ім. Аристотеля (м. Салоніки).Як вже йшлося вище, без самої тісної підтримки цих людей, проект не мав би такого яскравого розквіту й сили.Отже, міжнародний науково-практичний проект «Діалог культур: Україна – Греція» має кілька напрямів своєї діяльності, що прямо впливають на проблеми і державотворення і співпраці між ВНЗ, і культурного діалогу, і сумісних програм як в Україні так і в дотичних до проекту країнах. А саме: міжнародні науково-практичні конференції сприяють розвитку культурного діалогу як в Україні так і за її межами; співпраця в галузі науки, культури і мистецтва між Національною академією керівних кадрів культури і мистецтв та провідними університетами Греції, Сербії, Кіпру тощо; наукова робота у вигляді сприяння підготовки дисертаційних досліджень та сумісних видань; співпраця з посольствами вищезазначених країн та МЗС України.

Формування системи електронного урядування в органах державної влади

В статті проведено аналіз процесів формування системи електронного урядування на загальнодержавному та місцевому рівнях. Досліджувалися рівень розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, нормативно-правове забезпечення державної політики у сфері розвитку електронного урядування. Розглянуто загальнодержавні проекти, які повинні охопити всі види електронної взаємодії держави, а саме: Систему електронної взаємодії органів виконавчої влади, Інформаційну систему електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів; Автоматизовану систему «Єдине вікно подання електронної звітності» та Державну систему звернень громадян. Досліджено формування складових електронного урядування на місцевому рівні. Виявлено проблеми формування системи електронного урядування в органах державної влади. Запропоновано шляхи подолання існуючих проблем та заходи щодо забезпечення реалізації проектів впровадження технологій електронного урядування.

Постановка проблеми. Концепція електронного урядування передбачає розвиток системи державного управління у напрямі забезпечення інтересів громадян, організацій і підприємств, надання їм широких можливостей для участі у виробленні державної політики. У результаті такої взаємодії утворюється нова форма самоорганізованого громадянського суспільства, підвищується прозорість та ефективність роботи влади. Електронне урядування – це новий тип державної влади, яка взаємодіє з суспільством і гнучко реагує на його потреби і впливає на його настрої.Інформаційне забезпечення є важливою функцією державно-управлінської діяльності. Формування інформаційної бази для прийняття управлінських рішень в державному управлінні є надзвичайно актуальним на сучасному етапі розвитку України. Впровадження та розвиток сучасних інформаційних технологій надає інформаційну підтримку прийняття державних управлінських рішень, забезпечує своєчасною, актуальною і репрезентативною інформацією державних службовців та інші категорії громадян, створює умови для об’єктивного формування громадської думки щодо діяльності органів влади, а також послуг, які вони надають.Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання розвитку інформаційного забезпечення в державному управлінні та електронного урядування вивчалися в роботах О.О. Бакаєва, Я.Г. Берсуцького, А.Я. Берсуцького, В.М. Глушкова, Р.А. Калюжного, А.М. Колмогорова, В.І. Корогодіна, М.М. Лепи, В.М. Порохні, В.Ф. Ситника, В.О. Шамрая та ін.Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Незважаючи на ґрунтовні дослідження інформаційного забезпечення в системі державної влади, питання формування та розвитку систем електронного урядування вивчені недостатньо. Тому проблеми їх впровадження в органах державної влади є особливо актуальними.Метою даної роботи є дослідження розвитку інформаційного забезпечення системи державного управління та можливостей впровадження системи електронного урядування в органах державної влади.Об’єктом дослідження є процес формування системи електронного урядування в органі державної влади.Предметом дослідження є теоретичні положення та прикладні підходи до впровадження системи електронного урядування в органі державної влади.Виклад основного матеріалу. Електронне урядування – це форма організації державного управління, яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій для формування нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян.Головною складовою електронного урядування є електронний уряд – єдина інфраструктура міжвідомчої автоматизованої інформаційної взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування між собою, з громадянами і суб’єктами господарювання [8].Процеси формування системи електронного урядування вимагають здійснення їх оцінки та побудови моделі розвитку. Міжнародний союз електрозв’язку (МСЕ) пропонує триступеневу модель, за якою країни або регіони рухаються у розвитку інформаційного суспільства.Першим етапом є мережева готовність, яка відображається поширенням інфраструктури інформаційних технологій в суспільстві або країні, ступінь доступу приватних осіб, підприємств та організацій до цієї інфраструктури. Основним акцентом є доступ до інформаційних технологій. Другий етап включає інтенсивність, зокрема, ступінь впровадження інформаційних технологій, наголос робиться на навичках ефективного використання ІТ. Третій етап характеризується ефективністю використання інформаційних технологій в конкретному суспільстві або регіоні [2].Згідно з концепцією МСЕ участь в інформаційному суспільстві неможлива за відсутності мережевої інфраструктури ІТ. Суспільство також не одержить переваг інформаційного суспільства без великого відсотка людей, у яких є знання і навички з максимального використання ІТ. Підхід МСЕ забезпечує основи для вивчення і аналізу поширення та впливу ІТ, які багато в чому збігаються з іншими методами порівняльного аналізу розвитку країн, зокрема, через індекс мережевої готовності NRI Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ). Всесвітній економічний форум (ВЕФ) – швейцарська неурядова організація, найвідоміша організацією щорічних зустрічей у Давосі. Форум було створено у 1971 р. Членами ВЕФ є близько 1000 великих компаній і організацій з різних країн світу.У доповіді «Глобальний звіт про розвиток інформаційних технологій – 2014», складеній Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ) повідомляється, що Україна посіла 81-е місце в світі за рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ). При формуванні рейтингу організація розрахувала «Індекс мережевої готовності», який характеризує рівень розвитку ІКТ у 148 країнах світу.Таблиця 1Індекс мережевої готовності NRI по деяких країнах (The Networked Readiness Index 2014)

Рейтинг Країна 2014 Рейтинг2013
1 Фінляндія 6.04 1
2 Сінгапур 5.97 2
3 Швеція 5.93 3
4 Нідерланди 5.79 4
5 Норвегія 5.70 5
6 Швейцарія 5.62 6
7 США 5.61 9
8 Гонконг 5.60 14
9 Велика Британія 5.54 7
10 П. Корея 5.54 11
                                                          …
38 Казахстан 4.58 43
50 Російська Федерація 4.30 54
81 Україна 3.87 73

Індекс мережевої готовності (Networked Readiness Index) вимірює рівень розвитку ІКТ за 53 параметрами, об’єднаними в три основні групи: наявність умов для розвитку ІКТ, готовність громадян, ділових кіл і державних органів до використання ІКТ, рівень використання ІКТ у громадському, комерційному і державному секторах [9].Очолюють рейтинг Фінляндія, Сингапур і Швеція. На четвертому місці – Нідерланди, далі йде Норвегія. Серед країн СНД лідирує Азербайджан, який піднявся на 49-е місце з 56-го роком раніше. За ним йде Росія, що посідає 50-е місце (у 2013 р. посідала 54-е). Останнє місце в рейтингу ВЕФ посідає Республіка Чад, яка опустилася з 142-го місця минулого року на 148-е.Україна рухається в розвитку інформаційного суспільства повільними темпами, що говорить про недостатність заходів державної політики, відсутність серйозного інтересу до ІТ-сфери у приватного сектору, розуміння важливості високих темпів розвитку інформаційного суспільства.Концептуальні засади державної політики у сфері розвитку електронного урядування визначено в низці законодавчих актів: закони України «Про інформацію» [5], «Про Концепцію Національної програми інформатизації» [6], «Про електронні документи та електронний документообіг» [4], «Про електронний цифровий підпис» [3], Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади» [7], Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції розвитку електронного урядування в Україні» [8] та ін.В Україні започатковано впровадження низки загальнодержавних проектів, які повинні охопити всі види електронної взаємодії держави, громадян та бізнесу, такі як: Систему електронної взаємодії органів виконавчої влади; Інформаційну систему електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів; Автоматизовану систему «Єдине вікно подання електронної звітності»; Державну систему звернень громадян [1].Система електронної взаємодії органів виконавчої влади (СЕВ ОВВ) призначена для: створення єдиного інформаційного простору для обміну, обробки та зберігання організаційно-розпорядчих документів в електронному вигляді, що є передумовою для подальшого створення центрального електронного архіву електронних документів; посилення контролю за виконанням організаційно-розпорядчих документів; підвищення оперативності прийняття управлінських рішень; створення передумов для переходу на внутрішній електронний документообіг у відомстві з використанням виключно електронного документу. СЕВ ОВВ дозволяє приєднатися до єдиного інформаційного простору обігу юридично-значимих організаційно-розпорядчих документів всі міністерства та центральні органи виконавчої влади.Кількість надісланих  електронних документів через СЕВ ОВВ наведено на рисунку 1.

Рис. 1. Кількість надісланих електронних документів через СЕВ ОВВ
Рис. 1. Кількість надісланих електронних документів через СЕВ ОВВ
Інформаційна система електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів має забезпечити: автоматизовану інформаційну взаємодію електронних інформаційних систем та баз даних державних органів, у тому числі прямого автоматичного обміну інформацією та взаємоузгодження логічно пов’язаних та інформаційно залежних реєстрів; автоматизовану міжвідомчу електронну взаємодію державних органів у процесі роботи, що проводиться із фізичними та юридичними особами з використанням єдиної, достовірної та несуперечливої інформації, що розміщена в електронних інформаційних системах та базах даних державних органів; безпеку інформації відповідно до вимог законодавства про захист інформації та персональних даних.Автоматизована система «Єдине вікно подання електронної звітності» має за мету впорядкування механізмів електронної взаємодії контролюючих органів державної влади та суб’єктів подання звітності через впровадження єдиних уніфікованих стандартів процесу подання, оброблення, використання та зберігання звітності, належне нормативно-правове, методологічне, організаційне та технологічне забезпечення взаємодії учасників процесу подання електронної звітності.Єдиний державний портал адміністративних послуг має стати офіційним джерелом інформації про надання адміністративних послуг в Україні. 7 жовтня 2012 р. набрав чинності Закон України «Про адміністративні послуги», яким закладені основи та визначені правила функціонування сфери адміністративних послуг, розбудови центрів адміністративних послуг та Всеукраїнського порталу адміністративних послуг.Державна інформаційна система електронних звернень громадян – це єдиний інформаційний веб-ресурс звернень громадян до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, створений у 2012 р. з метою впровадження та забезпечення стійкого, безпечного та надійного функціонування одного з компонентів національної системи електронного урядування.Серед інших компонентів електронного урядування: електронна ідентифікація,  інформаційні ресурси та бази даних, електронні сервіси.В Україні з грудня 2012 р. набув чинності закон про введення біометричних паспортів. Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20 листопада 2012 року № 5492-VI1 як метод біометричної ідентифікації. Відповідно до закону, паспорт громадянина України має виготовлятися у формі карти, яка містить безконтактний електронний носій інформації. Біометричні паспорти будуть видаватися всім громадянам України з народження строком на 10 років. Єдиний державний демографічний реєстр – це функціонально єдина система, що складається з головного і резервного обчислювальних центрів і вузлів уповноважених суб’єктів.Згідно із Законом України «Про електронний цифровий підпис» від 22 травня 2003 р. № 852-IV2 в Україні діє ідентифікація користувача з використанням криптографічних методів і засобів – за допомогою електронного цифрового підпису.Однак, в Україні на сьогодні відсутня загальновизнана система електронної ідентифікації.Стосовно розвитку інформаційних ресурсів та баз даних розпочато створення інформаційної системи «Електронний парламент», котра має об’єднати всі існуючі бази даних Верховної Ради України. З червня 2013 р. працює система «Електронний суд» з обміну електронними документами між судами та учасниками судового процесу. Державна служба фінансового моніторингу України забезпечує експлуатацію та розвиток єдиної державної інформаційної системи у сфері попередження та протидії легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинними методами або фінансування тероризму.В Україні відсутній єдиний ресурс, який забезпечував би доступ до всіх електронних сервісів країни. Але відповідно до Закону України від 6 вересня 2012 р. №5203 «Про адміністративні послуги» з 2012 р. в Україні створюється Єдиний державний портал адміністративних послуг. Активно впроваджуються технології з надання сервісів у електронному вигляді в деяких регіонах України та органах місцевого самоврядування.Важливою складовою впровадження електронного урядування в Україні є формування його компонентів на місцевому рівні державного управління. Місцеві державні адміністрації є тими органами державної влади, на які покладається виконання програм інформатизації на рівні областей і районів. Дослідження інформаційних процесів в цих органах влади підтверджують загальні процеси характерні для країни в цілому, однак низьке ресурсне забезпечення інформатизації на місцевому рівні створює додаткові перешкоди у розвитку електронного урядування. Для аналізу процесів формування системи електронного урядування на рівні району було проведено їх дослідження у Новгород-Сіверській районній державній адміністрації. На даний час забезпеченість апарата райдержадміністрації, її структурних підрозділів комп’ютерною технікою сягає 50%, 25% з якої є морально застарілою. Не всі комп’ютери підключені до локальної мережі, що не дозволяє мати доступ до мережі Інтернет, електронної пошти, мережевих програмних комплексів на всіх робочих місцях. У 2008 р. створено локальну мережу в апараті райдержадміністрації.У роботі райдержадміністрації використовуються такі програмні продукти: Windows XP, Windows 98, Windows 2003, Windows 2000 (Millenium), FireFox, Internet Explorer, Microsoft Exchange, Microsoft Outlook Express, Firefox, Net Ware, Opera, Outlook Express, Offline Explorer, The Bat, Winamp, Acrobat, DrWeb, Lotus Notes, Microsoft Aceess, Microsoft Office 95(97, 98, 2000, 2003, 2007), Microsoft Office XP, Microsoft Power Point, Total Commander, WinRAR, WinZip тощо.Практично вся комп’ютерна техніка, що працює в райдержадміністрації, не має ліцензійного програмного забезпечення, що у свою чергу негативно впливає на якість комп’ютерних робіт.Інформація до районної державної адміністрації надходить з джерел, як: Кабінет Міністрів України; депутати рад різних рівнів; обласна державна адміністрація та її управління, відділи, структурні підрозділи; підприємства, установи та організації області та району; громадяни тощо. На рисунку 2 надано результати досліджень кількостей вхідної і вихідної інформації за п’ять років.Дослідження свідчать, що кількість інформації, яка проходить обробку в районній державній адміністрації збільшується і кількість вихідної документації більше ніж вхідної.
Рис. 2. Кількість вхідної та вихідної кореспонденції районної державної адміністрації
Рис. 2. Кількість вхідної та вихідної кореспонденції районної державної адміністрації
Змішана система документообігу, що зараз переважно застосовується в органах державної влади передбачає використання як паперових так і електронних документів. Такий документообіг є надміру повільним і призводить до значних витрат ресурсів, необхідних для роботи поштових служб, канцелярії та функціональних підрозділів. Практика вимагає удосконалення документування та документообігу з застосуванням сучасних комп’ютерних технологій. Комп’ютерні технології дозволяють автоматизувати весь цикл роботи з документами, починаючи з їх розробки, редагування, контролю за виконанням, реєстрації, аналітичної роботи, організації руху документів, прийому і передачі до електронного архіву.Традиційний паперовий документообіг в даний час не втрачає свого значення. Враховуючи сучасний стан технічного і програмного забезпечення інформаційних систем на районному рівні можна прогнозувати, що у найближчі роки важливі документи будуть видаватися, затверджуватися і доставлятися у паперовому вигляді. Буде діяти змішана електронна технологія, у якій документ пересилається в електронному вигляді, реєструється і саме з електронною копією здійснюється робота, а паперова копія передається звичайним шляхом. Зокрема, на даний час, це реалізовано на рівні Новгород-Сіверської райдержадміністрації за допомогою програми електронного документообігу «Foss Doc».Аналіз документообігу в районній державної адміністрації свідчить про наявність проблем, які ускладнюють процеси впровадження автоматизованих систем: недостатнє забезпечення комп’ютерною технікою, брак високошвидкісних засобів зв’язку, недостатня кількість кваліфікованих кадрів з інформаційних технологій, неготовність спеціалістів до використання нових інформаційних технологій, консервативне ставлення керівництва до процесів удосконалення інформаційних систем, недостатнє фінансування потреб інформатизації. Однією з проблем інформатизації в органах державної влади районного рівня є відсутність підрозділів інформаційно-комп’ютерного забезпечення.Для функціонування системи електронного урядування на районному рівні необхідно забезпечити основні рівні реалізації моделі Електронного уряду: «Уряд – громадянaм» (Government 2 Citizens, G2C), «Уряд – бізнесу» (Government 2 Business, G2B) та «Уряд – уряду» (Government 2 Government, G2G). Першим кроком до впровадження моделі «Уряд – громадянaм» у районі є підключення громадян до мережі Інтернет. Новгород-Сіверський центр електрозв’язку надає послуги доступу до Інтернет. З 2005 р. запроваджено ADSL-підключення, що забезпечує постійний доступ до Інтернету та телефонний зв’язок по одній лінії. До вузлу глобальної мережі мають вихід понад 5 тисяч абонентів у Новгороді-Сіверському.Райдержадміністрація у 2008 р. запровадила у практику роботи висвітлення своєї діяльності у мережі Інтернет через власний офіційний веб-сайт, що створений за допомогою облдержадміністрації та комунального підприємства обласної ради. Завдяки створенню офіційного веб-сайту райдержадміністрації в районі створені умови для забезпечення широкого доступу громадян до інформації щодо життєдіяльності району в усіх основних сферах.Модель «Уряд – бізнесу» представлена можливістю організацій району через Інтернет звертатися із запитами до державних установ для одержання необхідної інформації та виконання юридичних трансакцій. Це також дає можливості он-лайн закупівель, участі в електронних торгах, що сприяє забезпеченню прозорості діяльності суб’єктів господарювання; можливості на відстані отримати різноманітні офіційно засвідчені довідки через Інтернет.Модель «Уряд – уряду» забезпечується введенням в дію оптоволоконної лінії, завдяки якої райдержадміністрація має змогу користуватися швидкісним Інтернетом, і забезпечувати взаємодію між райдержадміністрацією і облдержадміністрацією. Однією із новітніх технологій являється ІР-телефонія, яка діє у райдержадміністрації і дозволяє використовувати ІР-мережу, як засіб організації та ведення телефонних розмов, передачі відеозображень тощо. Запроваджується система електронного документообігу.За підсумками дослідження електронного урядування в органах державної влади можна зазначити, що досягнутий певний рівень інформаційної присутності і надання послуг з використанням інформаційно-комунікаційних технологій, впроваджуються інформаційні технології, що забезпечують електронну взаємодію органів влади між собою, організаціями та громадянами. Відбуваються процеси удосконалення державного управління на базі інформаційно-комунікаційних технологій. Але є ще проблеми правового та ресурсного забезпечення. Сфера інформатизації розвивається повільно, що призводить до втрати позицій України в світових рейтингах.Аналіз процесів впровадження системи електронного урядування на рівні району свідчить, що цей процес знаходиться на стадії мережевої готовності, яка характеризується поширенням інфраструктури інформаційних технологій. В той же час наявні тенденції до розвитку системи електронного урядування у напрямі інтенсифікації та підвищення ступеня впровадження інформаційних технологій, що проявляється у наданні користувачам динамічної, спеціалізованої і постійно оновлюваної інформації через урядові сайти. Також наявні позитивні тенденції у формуванні  та розвитку систем електронного документообігу.Для вирішення існуючих проблем необхідно створити єдиний план заходів по впровадженню е-урядування та плани у органах державної влади. Налагодити діалог між органами влади та громадянським суспільством. Забезпечити реалізацію проектів з впровадження технологій електронного урядування. Приділити увагу світовому досвіду при реалізації проектів впровадженя електронного урядування.

Про перші підсумки тарифної та містобудівної реформ

У доповіді досліджуються попередні результати тарифної і містобудівної реформ з точки зору перерозподілу організаційно-господарських повноважень між органами державної влади і органами місцевого самоврядування. Увага звертається на активізацію процесу перерозподілу компетенції між органами державної влади і органами місцевого самоврядування у сфері управління економікою. Серед основних змін – припинення здійснення органами місцевого самоврядування делегованих повноважень (звуження відповідної компетенції) у галузі будівництва, тарифоутворення, державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, передача цих повноважень органам державної влади та водночас – делегування виконавчим органам місцевих рад повноважень щодо організації надання адміністративних послуг на відповідній території, в тому числі у сфері дозвільної системи. Відзначається неоднозначне ставлення до результатів перерозподілу повноважень між державою і місцевим самоврядуванням у галузях будівництва і тарифоутворення. Зокрема, найбільшої критики зазнала у суспільстві тарифна реформа. Тому прийняття законів стратегічного значення для розвитку господарської діяльності потребує обов’язкових попередніх консультацій із суб’єктами організаційно-господарських повноважень, фаховими громадськими об’єднаннями у відповідній сфері та аналізу практик відповідної роботи та її результатів в Україні та за кордоном.

Впродовж семи останніх років особливо активізувався процес перерозподілу компетенції між органами державної влади і органами місцевого самоврядування у сфері управління економікою. Серед основних змін – припинення здійснення органами місцевого самоврядування делегованих повноважень (звуження відповідної компетенції) у галузі будівництва, тарифоутворення, державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, передача цих повноважень органам державної влади та водночас – делегування виконавчим органам місцевих рад повноважень щодо організації надання адміністративних послуг на відповідній території, в тому числі у сфері дозвільної системи. Корисним та актуальним видається проаналізувати, наскільки виправдали себе відповідні управлінські новації в галузі економіки, чи узгоджуються такі зміни з європейським досвідом урядування.

До проблематики організаційно-господарських повноважень звертались О.П. Віхров [5], Г.Д. Джумагельдієва [6], І.М. Кравець [9], В.К. Мамутов [7; 10], В.С. Щербина [14] та інші вчені-господарники, автор цієї доповіді [2]. Однак законодавчі зміни останніх років вимагають нових досліджень та наукового аналізу з точки зору і правової науки, і економічної науки, а також соціологічного наукового аналізу. Тому спробуємо визначитись, наскільки масштабними є відповідні законодавчі трансформації, чи призвели вони до позитивного економічного (соціального) ефекту, чи відповідають європейській практиці. Аналіз проводитимемо за такими галузями (сферами) управління, в яких відбулись зміни, як будівництво і тарифоутворення.

Для початку розглянемо результати перерозподілу повноважень органів державної влади і місцевого самоврядування у сфері будівництва.Доцільно нагадати, що за положеннями першої редакції Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. сільські, селищні, міські ради були уповноважені затверджувати містобудівні програми, генеральні плани забудови відповідних населених пунктів, іншу містобудівну документацію (п. 42 ч. 1 ст. 26), а виконавчі органи місцевих рад – встановлювати на відповідній території режим використання та забудови земель, координувати діяльність суб’єктів містобудування щодо комплексної забудови населених пунктів, надавати відповідно до законодавства дозволи на спорудження об’єктів містобудування незалежно від форми власності, приймати в експлуатацію закінчені будівництвом об’єкти, здійснювати державний контроль за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій (пп. 7 – 9 п. «а», пп. 1, 3 п. «б» ст. 31 Закону). У 2008 р. повноваження органів місцевого самоврядування щодо архітектурно-будівельного контролю та нагляду, видачі дозволів на початок виконання будівельних робіт, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів були передані уповноваженому органу державної влади – Державній архітектурно-будівельній інспекції України та її територіальним органам. Після прийняття Закону «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 р. органи місцевого самоврядування уповноважені планувати забудову населених пунктів, видавати замовникам будівництва містобудівні умови і обмеження забудови земельних ділянок, розташованих у межах населеного пункту, або згоду на розроблення містобудівного обґрунтування розміщення об’єкта, укладати договори щодо пайової участі у розвитку інфраструктури населених пунктів. Також вони беруть участь у прийнятті в експлуатацію об’єктів містобудування, ведуть містобудівний кадастр. На офіційному сайті ДАБІ (www.dabi.uss.gov.ua) не розміщена інформація аналітичного характеру щодо результатів роботи Інспекції за період її діяльності, після передачі їй основних функцій у галузі будівництва. Водночас в інтерв’ю засобам масової інформації у серпні 2013 р. один із керівників Інспекції вказує на суттєве зростання кількості виданих дозволів у цій сфері (із середньостатистичного показника у 40 тис. дозволів, які видавали на забудову, до понад 100 тис. після прийняття закону «Про регулювання містобудівної діяльності») та збільшення кількості об’єктів, які вводяться в експлуатацію [3]. Однак результати соціологічних досліджень не є настільки оптимістичними. У листопаді-грудні 2012 р. Європейська дослідницька асоціація за підтримки програми «Громадянське суспільство та належне врядування» Міжнародного фонду «Відродження» проводила дослідження у всіх областях України та АРК серед компаній, які знаходяться у містах з населенням більше 100 тис. осіб, які отримували дозволи на будівництво, починаючи з березня 2011 р. (часу введення в дію Закону «Про регулювання містобудівної діяльності»). Як зазначали під час експертних інтерв’ю фахівці, якби цей закон справді діяв, ми б це відчули – змінилася б вартість житла, чого не відбувається. Вони зазначають, що Закон дійсно поліпшив процедуру отримання дозвільних документів на будівництво: зменшується зволікання з оформленням документів, про що заявили 40 % респондентів у 2012 р. проти 55 % у 2009-му; збільшилась частка тих, хто повністю задоволений якістю послуг ДАБІ (31 % респондентів у 2012 р. проти 14 %). Серед найбільш корумпованих, на думку респондентів, є органи, відповідальні за прийняття об’єкта в експлуатацію (63%) та підключення до інженерних мереж (66 %). Порівняно з 2008 – 2009 рр., у 2012 р. частота стикання з корупцією збільшилась як за традиційної системи, так і при використанні послуг центрів з надання адміністративних послуг. Дані Держкомстату підтверджують проблему галузі (зменшення на 14% – у співставних цінах – обсягів будівництва у 2012 р. порівняно з 2011-м) [8].Щодо європейського досвіду в аналізованій сфері правовідносин, то ситуація різниться залежно від країни. Так, в Іспанії автономні громади володіють виключною компетенцією щодо регулювання території, міського планування та житла. Аналогічно у Фінляндії муніципалітети контролюють землевикористання та будівництво в межах своїх територій. Водночас у Німеччині органи регіонального загального (державного) управління – адміністративні райони – контролюють будівництво [12, с. 128, 277, 285].

Надзвичайно суттєвими, починаючи з 2010 р., є зміни в обсязі організаційних повноважень органів місцевого самоврядування у сфері тарифоутворення (слід зазначити, що на відміну від компетенції у сфері містобудування, повноваження у галузі тарифоутворення є виключно власними повноваженнями муніципальних органів).

За першою редакцією Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад було віднесено встановлення в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, які надаються підприємствами та організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади; погодження в установленому порядку цих питань з підприємствами, установами та організаціями, які не належать до комунальної власності (пп. 2 п. «а» ст. 28 Закону). За чинною редакцією цієї ж правової норми виконавчі органи місцевих рад повноважні встановлювати тарифи на побутові, комунальні (крім тарифів на теплову енергію, централізоване водопостачання та водовідведення, перероблення та захоронення побутових відходів, які встановлюються національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг), транспортні та інші послуги. Згідно із Законом «Про Національну комісію регулювання ринку комунальних послуг України» від 9 липня 2010 р. повноваження по встановленню тарифів на ряд комунальних послуг, які раніше належали місцевому самоврядуванню, віднесено до повноважень органу виконавчої влади – Національної комісії регулювання ринку комунальних послуг України (п. 3 ч. 1 ст. 1, ст. 2, п. 2 ч. 1 ст. 6 вказаного Закону, ст. 16 Закону «Про теплопостачання» в редакції Закону від 9 липня 2010 р.). Щодо повноважень органів місцевого самоврядування в інших сферах (транспорт, поховальна справа тощо), то вони залишаються незмінними протягом досить тривалого часу.

У пояснювальній записці до проекту Закону № 6419 від 20 травня 2010 р. «Про Національну комісію регулювання ринку комунальних послуг України» необхідність прийняття Закону обґрунтовується потребою створення дієздатної системи державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій на ринку комунальних послуг [11]. Чи досягнуто такого завдання за результатами роботи Комісії у 2011 – 2013 рр.?

Питання правових передумов створення, місця в системі органів державної влади і правових засад діяльності Комісії як одного з регуляторів ринку комунальних послуг досліджувалось, зокрема, Ю. Ващенко [4]. Автор дійшов висновків, що створення Комісії є вагомим кроком на шляху удосконалення державного регулювання у сфері централізованого теплопостачання, централізованого водопостачання та водовідведення, ефективність якого залежатиме від належного правового забезпечення відповідної діяльності. Однак не аналізованим залишається у правовій науці питання про необхідність забезпечення тарифоутворення у житлово-комунальній сфері єдиним органом державної влади загальнодержавної сфери дії – Комісією та інші, пов’язані з цим, аспекти.

Національна академія державного управління при Президентові України на виконання пункту 9 рішення Ради Регіонів від 14 червня 2011 р. провела опитування обласних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування усіх рівнів з питань розвитку й підтримки місцевого самоврядування в Україні, в тому числі щодо обсягу їх повноважень, достатності компетенції, необхідності перерозподілу повноважень між органами місцевого самоврядування різного рівня та органами місцевого самоврядування і державної влади. За результатами опитування на запитання «На якому рівні повинно відбуватись управління ціноутворенням (на загальнодержавному, регіональному, місцевому) на ринку комунальних послуг?» більшість обласних державних адміністрацій, обласних рад вносять пропозиції, що управління ціноутворенням на ринку комунальних послуг повинно відбуватись на загальнодержавному рівні. Водночас малі міста в основній своїй масі стверджують, що управління ціноутворенням на ринку комунальних послуг має відбуватись на місцевому рівні або на загальнодержавному рівні з урахуванням особливостей регіону [13].

Фахівці Національної академії державного управління вважають, що управління ціноутворенням на послуги з теплопостачання слід здійснювати на двох рівнях влади:

на державному рівні контролювати тарифи на вироблення теплової енергії, а саме, затверджувати сезонні тарифи, які, головним чином, включатимуть до собівартості витрати на енергоносії – це сприятиме здійсненню контролю за оплатою енергоносіїв;на місцевому рівні затверджувати тарифи на транспортування і постачання теплової енергії.

На їх думку, слід надати органам місцевого самоврядування повноваження переглядати норми витрати холодної води для підживлення і витрати палива на вироблення теплової енергії, враховуючи знос устаткування і теплових мереж. Управління ціноутворенням на послуги водозабезпечення та водовідведення необхідно здійснювати на державному рівні. Управління ціноутворенням на послуги з утримання житлових будинків та прибудинкових територій необхідно здійснювати на місцевому рівні (як це зараз і визначено статтею 28 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»). На державному рівні у законодавство повинна бути внесена норма щодо щорічного перегляду тарифів для населення (але не більше одного разу на рік). Вказаний розподіл повноважень між рівнями влади, на думку НАДУ, дозволить виключити суб’єктивний розгляд і затвердження тарифів, підвищить оперативність їх розробки і затвердження, сприятиме поліпшенню якості послуг, що надаються [13].

Досить солідне дослідження (з різних позицій) тарифної реформи у житлово-комунальній галузі у 2012 р. проведено Громадською організацією «Ресурсний Центр для об’єднань співвласників багатоквартирних будинків» у процесі реалізації проекту «Національний моніторинг тарифної реформи в Україні» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Дослідження проводилось відносно усієї системи органів державної влади і місцевого самоврядування, що забезпечує визначення та реалізацію тарифної політики в житлово-комунальній сфері в Україні (Комітет з економічних реформ при Президентові України, Національна комісія регулювання ринку комунальних послуг України, Антимонопольний комітет України, Державна житлово-комунальна інспекція, Міністерство регіонального розвитку та житлово-комунального господарства України, міські ради Вінницької, Луганської, Львівської областей, ліцензіати Комісії у цих областях). За результатами роботи підготовлено аналітичний звіт на понад 100 сторінках, в якому, зокрема, за темою нашого дослідження вказується наступне [1]. «З початком проведення тарифної реформи ціни для більшості споживачів комунальних послуг збільшилися. Тарифи перестали бути економічно обґрунтованими, підприємства «зажаті» діючими тарифами на житлово-комунальні послуги, держава не завжди йде по шляху їх економічного обґрунтування, переважно тарифи регулюються мабуть політичними міркуваннями… Більшість підприємств не є стимульовані знижувати витрати, зменшувати собівартість і впроваджувати енергозберігаючі технології… в середньому на рік втрачається 32,18 % загальної кількості поданої в будинку питної води… Втрати тепла в середньому досягають 14 %». Як зазначається у Звіті, внаслідок розходжень між позицією виробників комунальних послуг і позицією Комісії з приводу правильності трактування нормативно-правових актів щодо формування тарифу (його складових) на комунальні послуги «… в середньому по Україні тарифи покривають витрати собівартості у водопостачанні на 77,1 %, а водовідведення – на 83,2 %». У резолюції учасників круглих столів, проведених в рамках проекту у Львівській, Вінницькій і Луганській областях, зверненій до Президента України, Прем’єр-міністра, Комісії, вказується на занепокоєність втратою органами місцевого самоврядування повноважень по встановленню тарифів на комунальні послуги, відсутністю економічно обґрунтованих тарифів, несвоєчасним поверненням з Державного бюджету різниці в тарифах. Більше того, учасники круглих столів вказують: «Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, мала б бути «другом» та «союзником» місцевих водоканалів та теплоенерго, стала їхнім ворогом, новим контролюючим органом, але з повноваженнями Контрольно-Ревізійного Управління, податкових органів, інспекції з контролю за цінами і тарифами разом взятих… Національний регулятор не може спрогнозувати, який тариф буде через рік, тому підприємства не можуть оптимізувати свою роботу» [1, с. 94, 124].

Отже, результати перерозподілу організаційно-господарських повноважень між державою і місцевим самоврядуванням у галузях будівництва і тарифоутворення не можна оцінити однозначно позитивно чи негативно. Більше нарікань викликає у громадськості тарифна реформа, ніж містобудівна; остання оцінюється суспільством значно краще. Проведене дослідження переконує, що при прийнятті законів стратегічного значення для розвитку господарської діяльності необхідно проводити обов’язкові попередні консультації (соціологічні чи інші подібні дослідження) із суб’єктами організаційно-господарських повноважень, фаховими громадськими об’єднаннями у відповідній сфері, аналізувати практику відповідної роботи та її результати у зарубіжних країнах та власній історії.

Реформування кадрової політики на державній службі

В статті розглянуті проблеми удосконалення кадрової політики на державній службі, окреслюються основні підходи щодо напрямків її реформування, описуються можливості зміцнення кадрового потенціалу державної служби. Як один із ключових заходів розглядається запровадження профілів професійної компетенції, які міститимуть чіткий перелік вимог до рівня знань, умінь, навичок державних службовців, критерії їх оцінювання, впливатимуть на процес професійного розвитку державних службовців та відіграватимуть визначальну роль при проведенні конкурсного відбору на посади державної служби. Автор детально зупиняється на положеннях Державної цільової програми розвитку державної служби на період до 2016 р., спрямованої на реформування інституту державної служби, її модернізації відповідно до стандартів ЄС, оновлення змісту діяльності, посилення інституціональної спроможності служб персоналу органів влади та створення умов для формування кадрового потенціалу владних установ, налагодження ефективної системи професійно-кваліфікаційної підготовки та всебічного розвитку їх працівників.

Реалізація завдань щодо розвитку системи державного управління щільно пов’язана з модернізацією основ роботи з персоналом. Державна кадрова політика України перебуває у стадії реформування. Здійснення сучасної кадрової політики держави в усіх сферах суспільної діяльності потребує комплексного впливу на саму систему роботи з кадрами – починаючи з питань підготовки та надання професійної освіти, якісного добору й відбору кадрів, адаптації їх на посаді та професійного розвитку, і закінчуючи питаннями передачі професійного й життєвого досвіду працівникам-початківцям.

Означене реформування відображається у прийнятті низки нормативно-правових актів [6; 8; 9], які дозволяють побудувати загальні стратегічні орієнтири щодо роботи з кадрами (удосконалюють нормативно-правову базу управління людськими ресурсами, політику щодо підготовки персоналу та питання професійної орієнтації, сприяють розвиткові наукового забезпечення кадрової роботи тощо), а також, запроваджують нову практику роботи з персоналом – удосконалюють політику щодо зайнятості населення й регламентують питання професійного розвитку працівників.

Не менш важливим є запровадження нової редакції Закону України «Про державну службу» [5], в якому робиться наголос на застосуванні компетентнісного підходу в управлінні людськими ресурсами сфери державного управління. Подібний підхід ґрунтується на врахуванні знань, умінь, навичок та особистісних якостей, що дають змогу реалізувати професійний потенціал на практиці, позитивно впливатимуть на якість персоналу державної служби, зміцнюватимуть її кадровий потенціал [3, с. 309].

Програмними документами щодо реформування кадрової політики на державній службі можна назвати прийняту Стратегію державної кадрової політики на 2012 – 2020 рр. [9], схвалену Концепцію Державної цільової програми розвитку державної служби на період до 2016 р. [10] та розроблену Державну цільову програму розвитку державної служби на період до 2016 р. [7]. У зазначених нормативно правових актах окреслюються питання створення професійної, політично неупередженої та ефективної державної служби, підвищення рівня застосування сучасних технологій управління людськими ресурсами на державній службі, створення цілісної та ефективної процедури управління державною службою в усіх державних та місцевих органах влади тощо.

Розгляд питань кадрової політики у сфері державного управління є достатньо розробленою проблемою. Теоретико-методологічним засадам дослідження кадрової політики присвятили свої роботи Т. Атаманчук, В. Бакуменко, С. Дубенко, В. Луговий, В. Малиновський, В. Олуйко, С. Серьогін, Ю. Сурмін, О. Турчинов та ін. Дослідження різних аспектів реформування роботи з персоналом державної служби, особливостей його здійснення й розвитку реалізовували у своїх розробках такі вчені як Т. Гаман, Л. Гогіна, Н. Гончарук, Д. Дзвінчук, В. Малиновський, Н. Нижник, О. Пархоменко-Куцевіл, Г. Щокін, В. Яцуба та багато інших.

За останній час відбулися достатньо суттєві зміни (через прийняття низки зазначених вище нормативно-правових актів) у питаннях кадрової політики у сфері державного управління та державної служби, підходів щодо формування кадрового потенціалу державної служби, зміни у пріоритетах держави у роботі з кадрами, оновлення нормативно-правової бази, що забезпечує функціонування кадрової політики держави на новому рівні (зокрема, у сфері державної служби) – саме це змушує повертатись до питань теорії й практики діяльності держави з удосконалення системи робота з кадрами у сфері державної служби, розглядати специфіку запроваджених змін.

Метою статті є розгляд сучасних тенденцій реформування кадрової політики на державній службі та їх загальна характеристика в контексті удосконалення системи державного управління в Україні.

Управління людськими ресурсами – це не тільки адміністрування кадрової служби, а й більш широкий обсяг діяльності керівників органів управління [4]. Воно включає в себе усі функції, пов’язані з плануванням, залученням, добором, соціалізацією, професійним розвитком, оцінюванням показників діяльності, оплатою праці, мотивацією, підтримкою робочих відносин з метою максимального використання потенціалу людських ресурсів. Тож спектр функцій, які необхідно реформувати (іноді – запровадити) у ході оновлення кадрової політики у сфері державної служби достатньо широкий.

Аналіз змісту завдань і заходів Державної цільової програми розвитку державної служби на період до 2016 р. [7] (далі – Програма) дозволяє визначити ті акценти, які є найголовнішими:

  • впровадження механізму, стандартів та процедури управління людськими ресурсами на державній службі;
  • посилення інституціональної спроможності у системі державної служби.

З одного боку, удосконалюється інструментарій щодо управління людськими ресурсами і вводяться стандарти, які дозволять використовувати подібний інструментарій для роботи з персоналом на новому, якіснішому рівні; з іншого боку – посилюється роль і вимогливість до спроможності самих служб персоналу дійсно проводити діяльність, пов’язану з функціями по управлінню людськими ресурсами, а отже – і до спроможності державної служби як інституту системи державного управління.

Впровадження профілів професійної компетентності посад державної служби покликане удосконалити функції управління людськими ресурсами, пов’язані з плануванням; залученням; добором; професійним розвитком; оцінюванням показників діяльності персоналу. Профілі мають використання під час проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державної служби, оцінювання результатів службової діяльності та просування по службі державних службовців.

На практиці профіль професійної компетентності посади:

  • має описувати вимоги до щоденних функцій посадовця, відображає взаємозв’язок між завданнями посадової інструкції та положенням про певний структурний підрозділ органу влади;
  • відіграє визначальну роль при проведенні конкурсного відбору (за ним визначаються об’єктивні результати конкурсу шляхом встановлення рівня професійної компетентності особи-претендента на посаду; вимог до рівня знань, умінь та навичок)
  • напряму впливає на процес професійного розвитку державного службовця – підвищення рівня професійної компетентності (визначає рівень знань, умінь та навичок державних службовців; вимоги до оволодіння спеціальними знаннями, формування умінь та навичок, необхідних для виконання роботи за певною посадою на певному рівні), встановлює напрямки самоосвіти державних службовців;
  • формує єдині науково-обґрунтовані критерії визначення рівня знань, умінь та навичок державних службовців незалежно від шляхів отримання.

Повинна якісно змінитись функція оцінювання показників діяльності персоналу та його кар’єрного розвитку. Виконання заходів Програми забезпечить зв’язку між результатами оцінювання службової діяльності державних службовців та подальшим проходженням державної служби. В даному напрямку розроблятимуться методики, що дозволятимуть визначити рівень відповідальності для кожної посади; обсяг повноважень і посадових обов’язків, а також оцінювання результатів службової діяльності державних службовців; оцінювання морально-психологічного стану державних службовців, його впливу на ефективність службової діяльності; визначення у посадових інструкціях державних службовців критеріїв результативності виконання посадових обов’язків тощо.

Програмою запланована побудова політично неупередженої державної служби, тож окрема увага приділятиметься розробленню методики виявлення фактів політичної упередженості державних службовців під час виконання службових обов’язків, зокрема таких форм політичної активності, як використання службового становища для передвиборної агітації та суміщення посади державного службовця з посадою в організації з підготовки і проведення виборчої кампанії; визначення механізму відповідальності державних службовців, який, зокрема, гарантував би політичну неупередженість на державній службі [7].

Значна увага приділена заходам з оновлення змісту діяльності служб персоналу державних та місцевих органів влади, посилення їх стратегічної ролі:

  • розроблення та впровадження методики визначення потреби в персоналі органу виконавчої влади з урахуванням вимог до рівня професійної компетентності осіб, які претендують на зайняття посад державної служби;
  • розроблення та впровадження державними та місцевими органами влади індивідуальних планів професійного розвитку державних службовців;
  • розроблення та впровадження методики оцінювання (аудиту) ефективності підвищення рівня професійної компетентності державних службовців.

Окремо у Програмі розглядаються заходи щодо забезпечення служб персоналу висококваліфікованими кадрами; можливості оптимізації чисельності персоналу з урахуванням віку, категорії, спеціальності, рівня професійної компетентності; спроможності забезпечення ефективності витрат, пов’язаних з оплатою праці, заохоченням і забезпеченням соціальних гарантій державних службовців тощо.

Реформування кадрової політики на державній службі, за Програмою [7], має запровадити комплекс заходів, покликаний системно вплинути на інститут державної служби в Україні шляхом:

  • наукового забезпечення розвитку системи державної служби, визначення методів і механізму модернізації державної служби відповідно до принципів роботи Європейського Союзу (створення електронної бази даних відомостей про кращий міжнародний досвід у сфері державної служби та визначення засад управління людськими ресурсами на державній службі; розроблення та затвердження Концепції розвитку наукової діяльності у сфері державної служби; удосконалення процедури проведення попередньої експертизи дисертаційних робіт на здобуття наукового ступеня у галузі науки «Державне управління» тощо);
  • посилення інституціональної спроможності служб персоналу державних та місцевих органів влади та їх апарату (запровадження об’єктивної оцінки діяльності служб персоналу; удосконалення їх роботи через оптимізацію витрат часу на окремі види діяльності; тренінгові підготовка й професійний розвиток керівників служб персоналу; автоматизація діяльності з управління людськими ресурсами, запровадження ІКТ тощо);
  • надання правової, консультаційної, методичної, організаційної та іншої допомоги державним та місцевим органам влади та їх апарату з питань модернізації державної служби та визначення засад управління людськими ресурсами на державній службі з урахуванням міжнародного досвіду (інформування громадськості про хід реформування державної служби із залученням друкованих засобів масової інформації; проведення соціологічних опитувань щодо публічної оцінки реформування державної служби, підвищення рівня професійної компетентності державних службовців та їх неупередженості; розроблення методики забезпечення відкритості та прозорості діяльності державних службовців; удосконалення механізму, стандартів та процедури взаємодії органів виконавчої влади з громадськістю тощо).

Заходи й завдання Програми повинні створювати умови щодо формування кадрового потенціалу сфери державного управління.

У державному управлінні під кадровим потенціалом розуміється загальне поняття, що «включає сукупність здатностей, прихованих можливостей фахівця, розкриття яких надає йому можливість реалізуватися у професійній сфері» [3, с. 309]. Тут акцент щодо кадрового потенціалу зміщується у бік розвитку особистості самого фахівця як представника тієї чи іншої професійної групи. Як поліфункціональне поняття, кадровий потенціал характеризує закладені та набуті (у минулому) здібності особистості (психологічні, фізіологічні, професійні, соціальні, управлінські тощо), можливості виконання тих чи інших функцій за сприятливого розвитку здібностей, задатків, доведених до вмінь, навичок.

Ефективна діяльність установ чи організацій сфери державного управління залежить не лише від високого рівня ресурсного забезпечення, відповідної конкурентоспроможності, але і від компетенції персоналу й ефективної його внутрішньої організації. Для успішного формування та реалізації будь-яких елементів потенціалу потрібні, насамперед, правильно підібрані кадри, якісне їх навчання, організаційна культура, тісне співробітництво, можливості для проявлення ініціативи, база знань, матеріальне та нематеріальне стимулювання.

Формування кадрового потенціалу будь-якої установи чи організації орієнтується на забезпечення виконання певних процесів [1, с. 47]:

  • процесу комплектування ядра колективу, що здатний постійно підтримувати оптимальний рівень кадрового потенціалу установи;
  • створення умов, що сприяють адаптації працівника в установі;
  • організації системи професійно-кваліфікаційної підготовки та всебічного розвитку працівника;
  • здійснення заходів, що попереджують виникнення незадоволення працівника своїм положенням з метою скорочення плинності кадрів.

Основою для стабільного існування кадрового потенціалу є кадрове ядро персоналу будь-якої організації. Колектив державних службовців установи чи організації розділений на соціальні, професійні та кваліфікаційні шари і групи, які по-різному беруть участь у реалізації мети і завдань основної діяльності державного органу. У колективі повинна існувати та його частина, яка відповідає за результат реалізації державної політики в тій чи іншій галузі. Таким «ядром» є найбільш стабільна частина колективу – ті особи, які мають великий стаж роботи в установі (організації), найбільш кваліфіковані співробітники, рівень підготовки яких відповідає займаній ними посаді.

Формування «ядра» колективу і управління його розвитком дозволять забезпечити самовідтворення колективів державних установ та організацій навіть в умовах відтоку певної частини персоналу.

Під адаптацією державного службовця до професійної діяльності розуміється перманентний процес взаємного пристосування, корекції інтересів, сподівань та вимог службовця і умов професійної діяльності на державній службі, внаслідок чого відбувається розвиток та збагачення як державного службовця, так і державної служби в цілому [11, с. 10]. З точки зору удосконалення кадрового потенціалу процес адаптації покликаний створити оптимальні умови щодо найшвидшої та максимально ефективної реалізації державним службовцем своїх професійних здібностей та досвіду на певній посаді в певній державній установі чи організації.

Якість кадрового потенціалу визначається насамперед кваліфікацією. Кваліфікація працівників – це рівень професійної придатності, що забезпечується сукупною наявністю у працівників загальноосвітніх і спеціальних знань, умінь, здібностей, досвіду та трудових навичок, необхідних для виконання робіт певної складності за відповідною професією чи спеціальністю [2, с. 748]. Кваліфікація працівника тісно пов’язана з характером та змістом праці, з її складністю і різноманітністю. Удосконалення та зміцнення кадрового потенціалу повинно спиратись на ефективну й дієву систему професійно-кваліфікаційної підготовки (підвищення кваліфікації) та всебічного розвитку працівника – і це повинна бути взаємна зацікавленість та взаємна вигода як персоналу, так і установи (організації).

Основними рисами кваліфікації державного службовця за сучасних умов стають багатопрофільність (розширення профілю і поєднання спеціальностей), високий рівень загальної і професійної культури, динамізм (кваліфікаційний рівень має весь час зростати).

Процес реалізації заходів, що попереджують виникнення незадоволення працівника своїм положенням з метою скорочення плинності кадрів передбачає долання негативів, наявних у сучасній державній службі: невизначеність перспектив щодо розвитку кар’єри; вплив постійних політичних змін на керівний кадровий склад органів державної влади та органів місцевого самоврядування; незадовільний рівень заробітної плати; скорочення посад і неможливість надання іншої посади відповідного рівня тощо. Частково зазначені негативи покликана змінити нова редакція Закону України «Про державну службу» та необхідним є також проведення більш далекоглядної кадрової політики на рівні керівників державних установ та організацій не лише по залученню висококваліфікованих перспективних кадрів, але і на рівні їх утримання («закріплення») на посаді й ефективного індивідуального мотивування.

Висновки. Реформування кадрової політики на державній службі створює підвалини для якісного оновлення комплексу заходів, пов’язаних з діяльністю по управлінню людськими ресурсами сфери державного управління. Прийняття державою низки законодавчих та нормативно-правових актів створюють можливість для впровадження механізму, стандартів та процедури управління людськими ресурсами на державній службі, посилюють інституціональну спроможність системи державної служби в Україні. Метою подібної діяльності є удосконалення організаційних засад державної служби з урахуванням компетентнісного підходу та формування висококваліфікованого кадрового складу державної служби.

Важливим у даному контексті є й удосконалення кадрового потенціалу державної служби – як комплексної проблеми, що потребує організації системи роботи з персоналом й враховуватиме процеси побудови ядра колективу певної установи чи організації; адекватної та результативної адаптації працівника на посаді; формування підходів щодо обов’язкового дієвого розвитку персоналу державної служби (в залежності від рівня посади та кваліфікаційних потреб як самого працівника, так і установи); контролю та нівелювання негативів, пов’язаних з плинністю персоналу.

«Депресивні регіони» в координатах ймовірних реформ

У статті розкриваються питання, пов’язані з так званою депресивністю територій України. Розглядається походження та визначення поняття «депресивна територія», його тлумачення в сучасному українському законодавстві, наводяться причини появи та характеристика депресивних регіонів в Україні. Автором визначається мета, перелік завдань державної політики щодо подолання депресивності територій. Особлива увага акцентується на стратегії інвестиційної політики в депресивних регіонах, яка має здійснюватися у комплексі з іншими антикризовими заходами загальноекономічного характеру. Автором обґрунтовується доцільність ранжування регіонів за рівнем депресивності та визначення на цій основі регіональних пріоритетів інвестування, етапів виділення інвестиційних ресурсів. З огляду на гостру потребу великих капіталовкладень в депресивні регіони, констатується необхідність радикального поліпшення інвестиційного клімату, що вимагає чіткого обґрунтування мети залучення інвестицій та створення такого економічного механізму, який би збалансував норми прибутків, рівні ризику, гарантії для залучення інвестицій та забезпечив якщо не швидке, то хоча б постійне і неухильне покращення економічної ситуації.

Відсутність зваженої регіональної політики веде до дезінтеграції будь-якої країни, що є особливо небезпечним чинником для держав з нетривалою історією демократичного розвитку. Сьогоднішній етап державотворення дозволяє і вимагає законодавчого закріплення нової ідеології регіональної політики і формування нової архітектури регіонального управління. Бачення регіону виключно як адміністративно-територіальної одиниці, а регіонального управління як перманентного перерозподілу повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування є неконструктивним, не відповідає соціально-економічним та політичним реаліям сьогоднішньої України.

Як зазначають численні довідкові видання, поняття «депресивна територія» вперше було вжито у Великій Британії в міжвоєнний період. Цей термін використовувався, головним чином, стосовно промислових районів старого освоєння в межах кам’яновугільних басейнів країни, які жорстко постраждали від безробіття, викликаного припиненням виробництва в деяких галузях важкої промисловості.

Зараз у зарубіжній науковій літературі, головним чином, вживається термін «distressed areas», який можна перекласти як «території в занепаді». Ці території, на думку експертів, потерпають від таких негараздів як застарілі, а часом малопридатні для використання, житлові фонди та інфраструктура, занедбані індустріальні майданчики, екологічні проблеми (наприклад, старіння населення, бідність, низькі стандарти стану здоров`я).

Чисельні публікації з проблем регіоналістики, наукові та громадські зібрання, що обговорюють вказані проблеми, як правило, зосереджуються на двох питаннях: всебічно вивчають строкатий зарубіжний досвід і аналізують роль недержавних організацій у регіональному розвитку. При цьому, як правило, ігнорується можливість застосування іноземного досвіду в сьогоднішній Україні, а за агентства регіонального розвитку видаються найрізноманітніші структури, включаючи комунальні підприємства, громадські організації, які діють в окремому населеному пункті тощо. З іншого боку, створюються концепції регіональної політики, ставляться завдання по створенню нових управлінських регіональних структур без з’ясування основних питань: для чого це потрібно, кому це потрібно, яка мета вказаної діяльності та як її досягти?

В Україні більш поширеним є поняття «депресивна територія», яке широко увійшло в науковий обіг у 1990-х рр. У Законі України «Про стимулювання розвитку регіонів» зазначається, що депресивна територія – це регіон чи його частина, рівень розвитку якого (якої) за показниками, визначеними законом, є найнижчим серед територій відповідного типу.

В Україні основним законом, який визначає правові, економічні та організаційні засади державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності територій є Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів». Відповідно до цього Закону об’єктами державної політики щодо стимулювання розвитку регіонів є, насамперед, депресивні території, якими вважаються регіон або його частина (промисловий або сільський район, місто обласного значення або кілька районів, міст обласного значення), рівень розвитку яких за показниками, визначеними цим Законом, є найнижчим серед територій відповідного типу.

Уряд ухвалив рішення щодо розширення груп територій, які визнаються депресивними, та надання їм такого статусу, повідомляє прес-служба Міністерства економічного розвитку і торгівлі.

Відповідну постанову, розроблена Мінекономрозвитку, прийняли на засіданні Кабінету Міністрів України 8 серпня 2012 р.

Метою цього документа є приведення Порядку здійснення моніторингу соціально-економічних показників розвитку регіонів, районів та міст обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення для визнання територій депресивними, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2010 р. № 235, у відповідність до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» щодо розширення груп територій, які визнаються депресивними, та надання їм такого статусу», який набрав чинності з 1 січня 2012 р.

Внесення цих змін забезпечує можливість надання статусу депресивних територій населеним пунктам, на території яких з 1996 р. були ліквідовані вуглевидобувні та вуглепереробні підприємства, але не були здійснені в повному обсязі заходи щодо вирішення соціально-економічних та екологічних питань, передбачених проектами ліквідації зазначених підприємств.

Території надається статус депресивної з метою створення правових, економічних та організаційних засад для вжиття органами державної влади та органами місцевого самоврядування особливих заходів для стимулювання розвитку таких територій.

З метою стимулювання розвитку депресивних територій у їх межах можуть здійснюватись такі заходи:

  • цільове спрямування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури;
  • надання державної підтримки, у тому числі фінансової, малим підприємствам, сприяння формуванню об’єктів інфраструктури розвитку підприємництва, таких як бізнес-центри, бізнес-інкубатори, інноваційні та консалтингові центри, венчурні фонди тощо;
  • спрямування міжнародної технічної допомоги на розв’язання актуальних соціально-економічних та екологічних проблем, а також здійснення інших найважливіших заходів;
  • сприяння зайнятості населення, забезпечення цільового фінансування програм перекваліфікації та професійного розвитку трудових ресурсів, стимулювання трудової міграції, удосконалення соціальної сфери, зокрема житлового будівництва, охорони здоров’я та охорони довкілля;
  • надання іншої державної підтримки розвитку таких територій.

До основних принципів державного стимулювання розвитку депресивних територій належать:

  • об’єктивність і відкритість при визначенні територій для державного стимулювання їх розвитку;
  • одночасна концентрація зусиль і коштів на відносно невеликій кількості територій з метою досягнення максимального соціально-економічного розвитку;
  • неприпустимість використання цільової державної підтримки для фінансування поточних потреб територій;
  • максимальне використання можливостей самих територій у розробці і реалізації системи заходів з подолання депресивності.

Депресивними визнаються:

  • регіони, у яких протягом останніх п’яти років найнижчі середні показники валової доданої вартості на одну особу;
  • промислові райони, у яких протягом останніх трьох років є найвищими середні показники рівня безробіття, зайнятості у промисловості, найнижчий обсяг промислового виробництва на одну особу та найнижчий рівень середньої заробітної плати;
  • сільські райони, у яких протягом останніх трьох років є найнижчими щільність сільського населення, природний приріст населення, найвищою – частка зайнятих у сільському господарстві, найнижчий обсяг виробництва сільськогосподарської продукції на одну особу та найнижчий рівень середньої заробітної плати;
  • міста обласного значення, у яких протягом останніх трьох років є найвищими середні показники рівня безробіття, зокрема довготривалого безробіття, та найнижчим рівень середньої заробітної плати.

Депресивними визнаються промислові та сільські райони, а також міста обласного значення, відповідні показники розвитку яких відповідають одночасно всім критеріям, визначеним частиною першою цієї статті.

Програма подолання стану депресивності території – взаємопов’язаний за змістом, термінами виконання, можливостями і виконавцями комплекс заходів (робіт) правового, організаційного, економічного, фінансового, соціального спрямування, орієнтованих на подолання депресивності конкретної території, у забезпеченні яких задіяні фінансові та інші ресурси держави і регіону.

Для подолання депресивності території центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики за участю інших центральних органів виконавчої влади, відповідних місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування розробляється відповідна програма.

Програма подолання депресивності території передбачає, зокрема:

  • коротку характеристику депресивної території, аналіз причин депресивного стану;
  • заходи центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо подолання стану депресивності території, строк їх здійснення, обсяги фінансування з державного, місцевих бюджетів та інших джерел, передбачених законодавством;
  • порядок здійснення моніторингу виконання програми, показники розвитку, за якими визначатимуться результати її виконання;
  • загальну оцінку очікуваної соціально-економічної ефективності реалізації програми.

Програма подолання депресивності території затверджується Кабінетом Міністрів України.

Очевидним є те, що депресивні регіони вимагають кардинальних заходів у соціальній та економічній сферах. Однак з огляду на обмеженість бюджетних ресурсів в Україні, Уряду буде не під силу реалізувати такий комплекс заходів, та ще й на значних територіях. Таким чином, враховуючи величезні диспропорції між самими територіями, варто диференціювати напрями і вагу державної підтримки та роль місцевих органів влади в цьому процесі.

Визначення обсягів державної підтримки депресивних територій у формі дотації вирівнювання базується на нормативах бюджетної забезпеченості населених пунктів. Разом з тим дотації вирівнювання, на наш погляд, не можна вважати дієвим інструментом подолання депресивності, оскільки вони направлені на подолання диспропорцій лише у фінансуванні поточних потреб.

Об’єктом державної підтримки депресивних регіонів мають бути не місцеві органи влади, а підприємства та населення, що знаходяться на даній території. Така підтримка має спрямовуватись на пом’якшення негативних соціальних процесів і прискорення структурної перебудови економіки регіону. Через загрозу розпорошення коштів, як це було на практиці, сьогодні видається доцільним також надання регіонам конкретної адресної допомоги, в обхід місцевих органів влади більш високого рівня (обласних, районних). Необхідно повністю виключити механізм посередників при розміщенні бюджетних коштів, що мають проходити каналами Державного Казначейства.

Хронічне обмеження інвестицій, застій та інерційність структури господарства, зниження ефективності виробництва є причиною появи економічно деградуючих депресивних регіонів. Державне регулювання інвестиційної діяльності в депресивних регіонах має ґрунтуватися на врахуванні загальних тенденцій розвитку національної економіки і лише відповідним чином коригуватися й уточнюватися у зв’язку з їхніми особливостями. Створення тут спеціальних умов для інвестиційної діяльності може бути виправдано.

Встановлення особливого режиму інвестування для депресивних регіонів передбачає обов’язкове врахування пріоритетності розвитку окремих галузей (і навіть підприємств), особливостей відтворювальних процесів, готовності до оновлення виробничого потенціалу, ефективності можливих витрат у довгостроковому розвитку.

Державна інвестиційна політика в депресивних регіонах має проводитися у комплексі з іншими антикризовими заходами загальноекономічного значення (загальне оздоровлення економічної ситуації, створення сталих передумов для ефективного функціонування ринкового механізму, забезпечення умов для формування прогресивних територіально-галузевих пропорцій). Це дасть змогу створити передумови для нормального функціонування економіки регіону в майбутньому.

Головну увагу слід приділяти вирішенню таких стратегічних завдань:

  • ліквідація глибинних структурних деформацій у більшості депресивних регіонів, що зумовлюють зниження ділової, в тому числі інвестиційної, активності, нівелювання негативних наслідків несприятливих стартових умов входження в ринок;
  • запобігання руйнації наявного виробничого і науково-технічного потенціалу через різке скорочення інвестування при критичному рівні зносу основних фондів, що істотно обмежує можливості активізації економічної діяльності;
  • удосконалення механізму державного регулювання інвестицій для стимулювання довгострокових вкладень фінансових ресурсів і створення сприятливого інвестиційного клімату.

При розробці заходів державної підтримки депресивних регіонів потрібно детально проаналізувати ситуацію, що склалася, особливості функціонування їхніх підприємств в умовах ринку, виділити ті з них, які через вагомі, але не пов’язані з переходом до нових економічних відносин, причини об’єктивно не можуть перебудувати свою виробничу діяльність. На основі цього можуть прийматися рішення про вибіркову інвестиційну підтримку підприємств з першочерговим наданням їм централізованих фінансових ресурсів.

Не менш важливе значення має врахування і такого чинника, як загальна доцільність подальшої інвестиційної підтримки соціально-економічного розвитку депресивного регіону в межах наявної регіонально-галузевої спеціалізації. Це потребує аналізу соціальної, політичної, екологічної та демографічної ситуації, в тому числі динаміки міграційних процесів.

Доцільно виділяти повністю або частково депресивні регіони і проводити щодо них різну державну інвестиційну політику. Це передбачає ранжування таких регіонів за ступенем депресивності та визначення на цій основі регіональних пріоритетів інвестування, етапів виділення централізованих інвестиційних ресурсів, диференційованих заходів регулювання відтворювальних процесів. Доцільно скласти реєстр подібних регіонів, який має періодично поновлюватися.

Інвестиційні ресурси мають направлятися передусім на розвиток тих депресивних регіонів, у яких помітне відносне пожвавлення інвестиційних мотивацій, є достатні трудові ресурси, відносно сприятливі політичні та екологічні умови. Це запобігатиме розпорошенню ресурсів за численними об’єктами, дасть змогу швидко освоїти їх і забезпечити своєчасну окупність.

Інвестиції в соціальну сферу будуть більш виправданими з точки зору забезпечення потреб достатньо стабільного населення.

Широка інформація про стан ділової активності створює передумови для залучення приватного, в тому числі іноземного, капіталу.

Для повністю депресивних регіонів на першому етапі нереально надати інвестиції в необхідних обсягах. Їх слід спрямовувати на підтримку найважливіших галузей життєзабезпечення населення, підтримку виробничої діяльності обмеженого кола структуроутворюючих підприємств, у тому числі для виключення можливості соціального вибуху, але головне – з метою нівелювання дії чинників, що викликають депресивний стан регіонів, та створення передумов для пожвавлення ділової активності.

В Україні, де більша частина регіонів можуть розглядатися як депресивні, особливо важливо знайти оптимальне поєднання загальнонаціональних і регіональних інтересів. Надаючи бюджетну допомогу територіям, слід виходити з пріоритетів стабілізації й прискорення загальноекономічного зростання та необхідності зближення міжрегіональних відмінностей в умовах життєдіяльності населення. Цим зумовлюється переважаюча орієнтація на бюджетну самостійність господарюючих суб’єктів у вирішенні їхніх внутрішніх соціально-економічних проблем.

В умовах структурної перебудови української економіки гострою проблемою є потреба у великих інвестиціях. Активізація інвестиційного процесу є вирішальною умовою успішного продовження соціально-економічних перетворень в Україні. Капіталовкладення мають виступити засобом досягнення реальних структурних зрушень у народному господарстві, технічного переозброєння, підвищення якісних показників господарської діяльності на мікро- й макрорівнях і, головне, покращення життєвого рівня населення.

Таким чином, для забезпечення економічного зростання сприятливий інвестиційний клімат на нинішньому етапі стає головним завданням. Потрібне радикальне поліпшення інвестиційного клімату, бо нині він, не дивлячись на очевидні позитивні зміни, залишається вельми непривабливим. Разом з тим, швидко змінити ситуацію практично неможливо. Багато процесів, як, наприклад, політична реформа, подолання корупції і інші інституційні зміни мають тривалий характер. Звідси принциповий висновок: розумна політика полягає в тому, щоб забезпечити якщо не швидке, то постійне і неухильне поліпшення ситуації. В інвесторів повинна скластися упевненість, що сьогодні краще, ніж вчора, а завтра буде краще, ніж сьогодні. Таким чином, потрібна довгострокова стратегія стимулювання залучення інвестицій, закріплена в державній економічній політиці.

Наявність економічних передумов підвищення інвестиційної активності має стати реальною основою для обґрунтованого визначення мети залучення як іноземних, так і внутрішніх інвестицій у різні сфери української економіки (насамперед, в інфраструктуру).

Основними (прикінцевими) цілями повинні бути такі:

  • структурна перебудова промислового комплексу;
  • сприяння досягненню сучасного технічного рівня розвитку на основі новітніх технологій;
  • розвиток ресурсозберігаючих, наукоємних та екологічно чистих технологій;
  • збільшення обсягів експортного потенціалу країни;
  • подолання залежності національної економіки від імпорту;
  • створення виробництв із використанням місцевих природних ресурсів;
  • сприяння розвитку приватного сектору (малому і середньому бізнесу).

Досягти цього можна за умови розробки й реалізації вітчизняної стратегії залучення внутрішнього та іноземного капіталу в депресивні регіони. Перш за все, для покращення інвестиційного клімату необхідно запропонувати економічний механізм, ядро якого складатиме мотиваційний механізм, який дав би змогу збалансувати норму прибутку, рівень ризику, гарантії для залучення інвестицій у процес приватизації та розвитку експортного потенціалу, забезпечив би бажаний кінцевий результат інвестування, тобто помітний внесок у розвиток економіки, підвищення ефективності її функціонування, впровадження сучасних технологій і методів управління. Важливо обрати пріоритети в процесі регіональних перетворень, які б забезпечили найвищий рівень його ефективності.

Кращий досвід впровадження інновацій у вітчизняному місцевому самоврядуванні

У статті описано кращий вітчизняний досвід інноваційного розвитку територіальних громад, запропоновано шляхи подолання недоліків у формуванні цілісної інноваційної системи у сфері місцевого самоврядування. На думку автора, провідною в інноваційному розвитку України має стати стратегія нарощування, що передбачає використання вітчизняного науково-технічного потенціалу та залучення напрацювань зарубіжних вчених. В контексті інноваційного розвитку важливе значення має налагодження співпраці органів місцевого самоврядування з громадськістю. Серед найбільш ефективних форм, що на сьогодні застосовуються в українських містах, є проведення громадських слухань, опитувань громадської думки, залучення громадян до процесу прийняття рішень, реалізації проектів зі стратегічного планування розвитку міст та вирішення місцевих проблем. Водночас констатується необхідність вироблення стратегії переходу територіальних громад до інноваційної моделі розвитку, формування належного рівня інноваційної культури працівників органів місцевого самоврядування, узагальнення та повсюдного застосування в регіонах напрацьованого досвіду з подолання проблем розвитку територіальних громад та вирішення питань місцевого самоврядування на високому рівні.

Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Динаміка розвитку сучасного суспільства визначається ефективністю інноваційних процесів, що відбуваються в різних сферах життя. Нова модернізаційна стратегія розвитку нашої держави передбачає забезпечення збалансованої представницької демократії, сильного самоврядування.

На сьогодні питання інноваційного управління значною мірою розроблене в економічній науці; низка наукових праць присвячена інноваціям у системі освіти, а також інноваційним муніципальним технологіям; останніми роками з’явились наукові праці щодо інновацій в управлінні суспільним розвитком, що зумовлено усвідомленням потреби у розробці нових державно-управлінських механізмів. Разом із тим, питання інноваційного регіонального і місцевого управління та інноваційного розвитку територіальних громад органами місцевого самоврядування є недостатньо розробленими [5, с. 430].

Інтереси територіальних громад України вимагають негайних та ефективних заходів, спрямованих на збереження їх науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективнішого його використання для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Проблемам територіальної громади та її інноваційного розвитку присвячені численні публікації досвідчених вчених. Вагомий внесок у дослідження цієї проблеми зробили О.В. Батанов, В.М. Вакуленко, М.С. Дністрянський, М.І. Долішній, Я.Ф. Жовнірчик, В.М. Князєв, А.А. Коваленко, М.Х. Корецький, В.В. Кравченко, В.С. Куйбіда, О.Ю. Лебединська, Н.Р. Нижник, М.Ф. Орзіх, М.К. Орлатий, С.Є. Саханенко, Т.С. Смирнова, А.В. Степаненко, Ю.П. Сурмін, Ю.П. Шаров та ін.

Виділення не вирішених раніше аспектів загальної проблеми, яким присвячується стаття. Водночас вивчення наявних вітчизняних джерел показує, що більшість складових цієї сфери аналізу залишаються недостатньо дослідженими. Крім того, існує потреба в узагальненні й врахуванні кращого досвіду впровадження інновацій у місцевому самоврядуванні, нових факторів стосовно територіальної організації місцевого самоврядування, передусім за рахунок постіндустріальних елементів розвитку, інформатизації й комп’ютеризації суспільства, глобалізації світосистемних зв’язків, поступальних змін в українському суспільстві.

На сьогодні, є окремі зрушення у сфері реалізації завдань, пов’язаних із проблематикою інновацій у сфері публічно-управлінської діяльності місцевого самоврядування:

– формування інноваційної моделі розвитку регіону (району) чи населеного пункту (на базі «економіки знань»);

– пошук інвестицій для інноваційних напрямів, залучення іноземних інвестицій для місцевого (регіонального) розвитку;

– розвиток мережі інноваційних структур (створення бізнес-центрів), розвиток підприємництва;

– управління якістю публічних послуг ISQ 9001:2000 (International Standart Organization – міжнародний стандарт управління якістю адміністративних послуг);

– інституціональний розвиток муніципального консалтингу як засобу впровадження знань у діяльність органів місцевого самоврядування;

– культурно-економічна регіоналізація (локалізація високорозвинених зразків, стандартів культурно-економічної діяльності, інноватизація соціального середовища).

Там, де позиція посадових осіб щодо впровадження публічно-управлінських інновацій є активною, мають місце досягнення у зазначених вище напрямах діяльності. Ці досягнення можуть бути вагомішими, якщо надаватиметься державна організаційна та матеріально-фінансова підтримка.

Мета дослідження – визначити рівень впровадження інновацій у вітчизняному місцевому самоврядуванні. Це потребує розв’язання конкретних завдань: 1) описати кращий досвід упровадження інновацій; 2) запропонувати шляхи подолання недоліків у формуванні цілісної інноваційної системи у сфері місцевого самоврядування.

Світовою практикою напрацьовано три типи стратегій інноваційного розвитку:

– стратегія перенесення (використання зарубіжного науково-технічного потенціалу та перенесення його досягнень на терени власної економіки);

– стратегія запозичення (освоєння виробництва високотехнологічної продукції, що вже вироблялася в інших країнах, шляхом використання власної дешевої робочої сили та наявного науково-технічного потенціалу);

– стратегія нарощування (використання власного науково-технічного потенціалу, залучення іноземних учених і конструкторів) [1, с. 61].

В Україні переважають ознаки першого та, частково, другого типу інноваційного розвитку. Для України домінуючим повинен стати останній шлях розвитку, що базується на використанні стратегії нарощування інноваційного потенціалу в наперед визначених державою пріоритетних напрямах науково-технічного прогресу. У цьому зв’язку вітчизняну науку потрібно визнати найвищим національним пріоритетом, ресурсне забезпечення якого слід здійснювати першочергово [4, с. 157].

Сучасний розвиток демократії в Україні вимагає вдосконалення механізмів взаємодії громадян і держави, її методів та форм. У контексті активізації формування громадянського суспільства в Україні найактуальнішими питаннями сьогодення є налагодження ефективної взаємодії між владою та суспільством, створення дієвих механізмів цього процесу.

Органи місцевого самоврядування України все більше розуміють необхідність тісної співпраці з громадськістю. Першими містами України, що почали залучати громадськість до процесу прийняття рішень були такі, як: Комсомольськ, Бердянськ, Черкаси, Славутич та інші. Вони і зараз надають приклади ефективної співпраці з населенням та спільного з громадою вирішення усіх проблемних питань територіального розвитку. Так, зокрема, у Комсомольську були проведені перші в Україні громадські слухання. Їх тема: «Політика Комсомольської міської ради на сучасному етапі у вирішенні міських проблем, що склались у сфері життєдіяльності міста в період економічної кризи». Взагалі місцева влада Комсомольську використовує різноманітні форми взаємодії з місцевим населенням. Окрім громадських слухань, опитувань громадської думки, створення груп волонтерів, також проводяться заходи щодо громадської просвіти населення у співпраці з місцевими засобами масової інформації, громадськість залучається до таких сфер як соціально-економічний розвиток та стратегічне планування. Процес стратегічного планування в Комсомольську було розпочато в лютому 2000 р. з ініціативи міського голови Олександра Попова. Першим кроком стало навчання місцевих громадян, які висловили бажання стати першопрохідцями й узятися за створення плану розвитку міста на справді демократичних засадах. У цей же час місцеві засоби масової інформації почали пояснювати громаді важливість самого процесу стратегічного планування, необхідність стратегічного підходу до розвитку міста, а також участі громадськості для створення такого плану, який би дійсно відображав волю громади. На особливу увагу заслуговує Статут м. Комсомольська. Це був перший статут міста нової незалежної української держави. У ньому не тільки визначені основні методи, напрями діяльності та розвитку місцевої громади, але, досить чітко, прописані різноманітні форми взаємодії місцевої влади з громадськістю. Кожній з цих форм присвячена окрема глава, де прописані конкретні механізми та можливості їх реального застосування.

Досить ефективно співпрацює з громадськістю місцева влада м. Славутич Київської області. Починаючи з 1996 р. у місті проходять щорічні громадські збори. Із 1998 р. міська влада почала активно залучати громадськість до процесу прийняття рішень [10, 12].

Міський голова Славутича В. Удовиченко цей процес характеризує так: «Починаючи з 1998 р., до вирішення питань життєдіяльності м. Славутича залучалась громадська думка жителів міста. З цього часу створювалась модель місцевої демократії. Не лише до реалізації стратегії розвитку міста, а й до її розробки через різноманітні форми спілкування на громадських зборах, муніципальних слуханнях, засіданнях «Громадської ради з розвитку міста», прямих телеефірах з представниками міської влади, керівниками підприємств, установ та організацій, ділових іграх, в діяльності громадської приймальні залучається найширше коло соціально-активної частини населення Славутича».

На особливу увагу заслуговує «Громадська рада з розвитку міста». Заснована вона була у 1996 р. й об’єднала найбільш активних мешканців міста: підприємців, управлінців та просто ініціативних людей. На засіданнях Ради відпрацьовуються моделі та механізми розвитку міста в багатьох сферах його життєдіяльності. Так, на засіданнях були прийняті рішення про заснування Агентства з розвитку бізнесу, Спілки виробників товарів та послуг. На Громадській раді постійно розглядаються питання щодо розвитку та життєдіяльності міста. У місті постійно проводяться муніципальні слухання, на яких обговорюються усі важливі питання для місцевої громади: соціально-економічний розвиток, місцевий бюджет, соціальний захист та інші [10]. У Славутичі запроваджено систему управління якістю на засадах ДСТУ ISO 9001:2001, тому що це дієвий інструмент підвищення не тільки ролі та рівня роботи виконавчих органів, а й відповідальності перед громадянами за рівень послуг, які були надані. Під час впровадження системи управління якістю спеціальною робочою групою міста, до якої увійшли представники владних структур та громадськості, було розроблено Кодекс етики, честі, порядності, добросовісного та ефективного управління Славутицької територіальної громади. Метою впровадження Кодексу є створення сприятливих і якісних умов життя, зміцнення доброзичливих взаємин славутичан, здійснення добросовісного і ефективного управління міською владою. У 2008 р. у м. Славутичі реалізовано інформаційний проект «Електронне місто», який є першим етапом створення глобальної геоінформаційної ситеми Славутицької міської громади. За допомогою ГІС можна вивчити і змоделювати тенденції в плановій зоні комерційної діяльності, прогноз перспективних територій, можливі транспортні маршрути та багато іншого. Нові інформаційні технології можуть змінити зміст діяльності місцевих влад, «обличчя місцевої демократії». Цей процес на користь самих громадян, які отримують потужний важіль впливу на владу та ефективного контролю над нею.

Задля підтримки малого бізнесу працює Міжнародний центр роззвитку бізнесу «Славутич-ХХІ ст.». У ньому розмістилися:

  • комунальне підприємство «Агенція з розвитку бізнесу» та його відокремлений підрозділ «Бізнес-інкубатор»;

  • комунальне підприємство «Адміністрація спеціальної економічної зони Славутич»;

  • фонд «Славутич-ЧАЕС-Розвиток»;

  • кредитна спілка «Партнер»;

  • фонд підтримки підприємництва;

  • фонд поворотної фінансової допомоги.

Їхня діяльність спрямована на розвиток підприємницьких структур, реалізацію інвестиційних проектів, реформування системи соціальних послуг.

Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що інноваційна діяльність «Громадської ради з розвитку міста Славутича» є однією із вдалих форм удосконалення організації управління містом, залучення громадської ініціативи до реалізації подальшого розвитку економіки міста через її реструктуризацію, розширення виробництва, сфери послуг, створення нових робочих місць і в кінцевому результаті – зростання добробуту міської громади.

Починаючи з 1997 р., у м. Черкаси громадськість також активно залучається до вирішення місцевих проблем. У місті реалізовується така форма взаємодії з громадськістю як створення вуличних, квартальних, мікрорайонних громадських комітетів. Вони займаються вирішенням конкретних місцевих проблем: комунальних, соціальних та ін. Для більшої їх координації та вдосконалення системи взаємодії з місцевою владою, у складі органів місцевого самоврядування були створені так звані Управи мікрорайону. Управа має своє власне приміщення, усі необхідні засоби зв’язку, представника правоохоронних органів, лікаря та працівника соціально – культурної сфери [9].

Курс по вирішенню деяких соціальних проблем міста взяла місцева влада Броварів Київської області в рамках реалізації проекту «Толока».

На сьогодні важливою проблемою міських громад є наявність значної кількості соціальних проблем, які накопичились у суспільстві. Їх вирішення належить до компетенції місцевого самоврядування. Проте вони не можуть бути самостійно вирішені органами місцевого самоврядування з цілої низки причин, а саме: відсутності достатньої кількості бюджетних коштів, необхідного кадрового потенціалу, який розуміє суть та специфіку конкретної проблеми та зацікавлений в мінімізації витрат по її вирішенню. Тому для мінімізації значної кількості соціальних проблем органам місцевого самоврядування доводиться шукати нові інструменти та нові ресурси. Одним з таких інструментів може бути механізм соціального партнерства, коли до вирішення місцевої соціальної проблеми залучаються місцеві громадські організації із своїми власними ресурсами, а місцева влада надає їм фінансування з місцевого бюджету. Аби це фінансування було найбільш ефективним та прозорим має бути забезпечено конкурсний механізм визначення кандидатів на фінансування.

У 2003 р. за фінансової підтримки Міністерства у справах міжнародного розвитку Великої Британії (DFID) розпочала свою діяльність Програма «Демократизація України: програма малих проектів» [7, с. 7-12].

Мета Програми – перевести процес демократизації зі сфери політичного спілкування до рівня людей у громаді. Програма «Демократизація України» стосується зміни ставлення, відносин і сприйняття у громадах, а також демократизації усієї країни шляхом розбудови громад як за географічною ознакою, так і за ознакою спільних інтересів. Програма працює задля надання можливості людям у громадах особливо незаможним і соціально вразливим мати більший вплив на формування та прийняття владних рішень на місцевому рівні та якість послуг, які є важливими для їхнього життя.

Хоча Програма впроваджується лише у двох областях – десяти громадах Львівської та Донецької області – це справжній крок на шляху до демократизації України, оскільки здобутки Програми широко розповсюджуються по всій країні і їх можна поступово відтворити поза географічними межами даної Програми.

Основні зусилля Програми були спрямовані на апробацію в Україні інноваційних моделей демократії участі й розвитку громади. Ці моделі можуть використовуватись іншими громадами. Усі, хто був залучений до реалізації Програми на місцевому рівні, зможуть використовувати здобуті знання та досвід в подальшому при розв’язанні інших проблем, збільшуючи у такий спосіб вплив громадськості на впровадження змін та розв`язання місцевих проблем.

У рамках Програми у громадах Бродів, Дрогобича, Самбора, Сокаля та Червонограда (Львівська область) та Артемівська, Вугледара, Єнакієвого, Тельманового і Тореза (Донецька область) коаліції неурядових організацій у партнерстві з іншими зацікавленими особами, в тому числі владою, підприємцями, засобами масової інформації, розробили та реалізували свої проекти, спрямовані на активізацію незахищених верств населення та розвиток громад.

Проекти на місцевому рівні поступово перетворилися з таких, що реалізовувалися для цільової аудиторії, на ті, що виконуються разом з ними. Активну участь у плануванні, виконанні та оцінці ефективності проектів брали місцеві активісти, соціально вразливі верстви населення, люди похилого віку, непрацевлаштована молодь і безробітні жінки, люди з обмеженими можливостями, неповносправні, батьки, що виховують неповносправних дітей, діти-сироти та діти позбавлені батьківського піклування.

У дев’яти громадах Програми підписано Суспільні договори між місцевою владою та громадськими організаціями. Це стало можливим завдяки неполітичності створених коаліцій, об`єднанню усіх зацікавлених осіб навколо спільно визначених проблем та орієнтації на відкрите співробітництво, що сприяло зміцненню довіри та готовності до спільної відповідальності [11].

У 1998 р. за підтримкою Міжнародного фонду соціальної адаптації й Асоціації бізнес-інкубаторів і інноваційних центрів Польщі була створена Українська Асоціація бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів. Завдання Асоціації полягає в сприянні практичної реалізації загальнодержавних, регіональних, місцевих і міжнародних програм, спрямованих на розвиток підприємництва шляхом сприяння створенню і підтримки діяльності бізнес-інкубаторів, технопарків та інших інноваційних структур [8].

Один з результатів діяльності Асоціації – це створення в м. Біла Церква інноваційного бізнес-інкубатора – першого класичного бізнес-інкубатора в Україні. За його допомогою надана підтримка розвитку і становленню багатьох фірм. У його стінах діють Центр підтримки підприємців, консалтингове агентство, навчальний центр менеджменту, рекламне агентство, кредитний союз, громадська приймальня, центр соціально-психологічної і медичної реабілітації, об’єднана профспілка працівників малого і середнього бізнесу, аптека, кафе.

У 2002 р. в Україні був прийнятий Закон України «Про інноваційну діяльність» [2], який дає можливості і підтримку щодо створення бізнес-інкубаторів як самою державою, так і органами місцевого самоврядування.

Логічним продовженням Програми стало створення трьох технопарків:

  • технопарк «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка» (м.Київ);

  • технопарк «Інститут монокристалів» (м. Харків);

  • технопарк «Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона» (м.Київ).

Ряд програм і проектів представлено в Одеському та інших регіонах України, де працює цілий ряд організацій: Британський Фонд «НОУ-ХАУ», проекти Міжнародного Фонду «Відродження», ряд програм ТАСІС і АМР США, що надають «стандартний» набір навчальних, консультаційних і інформаційних програм як починаючим, так і підприємцям, що продовжують свій бізнес.

Ідею створення Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України підказало саме життя. Фонд за своїм статусом є центральною науково-методичною, консультативною та координуючою установою, створеною для підтримки місцевого самоврядування в Україні. Фонд повністю довів свою здатність погоджувати діяльність державних та громадських інституцій у сфері місцевого самоврядування, розробив низку концептуальних документів та законопроектів з питань місцевого і регіонального розвитку,започаткував проведення масштабних загальнонаціональних акцій. У 2003 р. Фондом запроваджено Всеукраїнський конкурс проектів та програм розвитку місцевого самоврядування, який сприяє пошуку найбільш ефективних, інноваційних шляхів та конкретних методів якнайшвидшого вирішення проблем місцевого і регіонального розвитку. На сучасному етапі муніципальної реформи Фонд відстоює інноваційний напрям, пов’язаний із формуванням дієздатних та самодостатніх територіальних громад у контексті розв’язання проблем їх ресурсного забезпечення тощо. Головною метою його діяльності в цьому напрямі є визначення джерел та пошук механізмів використання основних і додаткових ресурсів місцевого й регіонального розвитку [6].

Найвдалішою формою роботи Фонду стали щорічні Всеукраїнські муніципальні слухання. У 2012 р. позитивним прикладом є співпраця Державного Фонду сприяння місцевому самоврядуванню в Україні та Швейцарсько-українського проекту «Підтримка децентралізації в Україні» DESPRO щодо реалізації у рамках Всеукраїнського конкурсу проектів і програм розвитку місцевого самоврядування проекту, спрямованого на розвиток територіальних громад. Сучасні інформаційні технології дають можливість якісно проводити підвищення кваліфікації посадових осіб органів місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад без відриву від виробництва з максимально позитивним результатом щодо конкретного проекту місцевого і регіонального розвитку. Навчальний дистанційний курс «Управління проектами з питань місцевого та регіонального розвитку», сформована спільнота практиків інновацій та розвитку місцевого самоврядування стали яскравим початком позитивних змін у процесах об’єднання зусиль місцевих органів влади, громадськості та партнерських організацій щодо вирішення проблемних питань розвитку територій, формування нової сучасної ідеології муніципального розвитку України [3, с. 58].

В Україні діє Програма розвитку ООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду». Даний Проект працює з 1000 місцевих громад для забезпечення сталого розвитку сільських територій шляхом впровадження ініціатив з самоуповноваження та відродження громад для реального покращення рівня їх життя на місцевому рівні. Крім того, підтримується співпраця громад з обласними, районними та місцевими органами влади за допомогою розвитку та реалізації багатостороннього партнерства між громадами та місцевою владою, приватним сектором та міжнародними донорськими організаціями, внаслідок якого створюється відчутне покращення якості життя на селі.

Не менш актуальним, на сьогодні, є створення об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ). Практикою доведена ефективність діяльності ОСББ в містах і містечках України.

У Куликівському районі Чернігівської області визначено шляхи вдосконалення життєдіяльності територіальних громад на основі інноваційної діяльності.

Розроблена і затверджена у 2008 р. Стратегія соціально-економічного розвитку Куликівського району Чернігівської області до 2013 р. визначає головну мету соціально-економічного розвитку району – підвищення рівня та якості життєдіяльності населення, створення умов для гармонійного розвитку особистості, стимулювання сукупного попиту як рушійної сили економічного зростання, збільшення об’ємів інвестицій та випуску високотехнологічної продукції, підвищення її наукоємності та інноваційної активності.

З 2007 р. на території району діє проект «Створення та розвиток інформаційної інфраструктури Куликівського району Чернігівської області».У районі реалізується проект ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду», у якому задіяні п’ять громадських об’єднань територіальних громад. Постійно районна рада та ради базового рівня беруть участь у Всеукраїнському конкурсі проектів та програм розвитку місцевого самоврядування. У 2012 р. Куликівська районна рада та Кладьківська сільська рада стали переможцями конкурсу та реалізовують проекти: «Промінь надії» (перспективний підхід до надання паліативної допомоги жителям Куликівського району Чернігівської області), «Відродження депресивної сільської громади шляхом розвитку туризму та народних промислів у с.Кладьківка Куликівського району Чернігівської області».

Куликівська районна рада постійно працює по впровадженню принципів належного врядування, забезпеченню реалізації демократичних засад на території району: розроблено і затверджено Кодекс етики, створену Громадську раду при голові районної ради, значна увага приділяється роботі з молоддю, депутати районної ради опікуються проблемами багатодітних та проблемних сімей, створена та діє районна Асоціація місцевих рад, розроблено і затверджено Статути чотирьох територіальних громад. Постійна увага приділяється діяльності органів самоорганізації населення та ОСББ.

Інтереси територіальних громад України вимагають негайних та ефективних заходів, спрямованих на збереження їх науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективнішого його використання для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку.

Таким чином, роаналізувавши впровадження інновацій та кращих практик у місцевому самоврядуванні можна зробити такі висновки:

– синтез наукових результатів інноваційної теорії розвитку місцевого самоврядування показав, що саме інноваційна діяльність визначає розвиток територіальних громад. Важливим моментом є те, що успіх досягається лише за умови систематичного та неперервного впровадження інноваційних розробок, а не їх поодиноких проявів;

– стан інноваційного розвитку місцевого самоврядування України характеризується обмеженістю застосування щодо зародження, розвитку та розповсюдження інновацій і потребує запровадження гнучких важелів державного та регіонального управління, зокрема шляхом формування і реалізації стратегії регіонального розвитку інноваційної діяльності;

– інтереси територіальних громад України вимагають негайних та ефективних заходів, спрямованих на збереження їх науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективнішого його використання, розробку та впровадження інноваційної політики в сфері місцевого самоврядування для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку;

– організаційна структура влади, що регулює питання інноваційної діяльності в Україні, характеризується відсутністю чіткого зв’язку як між рівнями влади, так і між функціональними підрозділами. Тому в організаційних структурах регіональних державних адміністрацій та виконавчих комітетах міст слід передбачити функціонування спеціалізованих відділів з питань науково-технологічного та інноваційного розвитку для вироблення спільної регіональної інноваційної політики та інноваційно-координаційних рад для об’єднання учасників наукової, виробничої та фінансової сфери регіону;

– прийняті в Україні нормативно-правові документи потребують удосконалення положень розробки механізму закріплення джерел фінансування розвитку регіональних інноваційних процесів, підвищення юридичної відповідальності посадових осіб за невиконання існуючих законодавчо-нормативних актів у сфері інноваційної діяльності;

– основним недоліком у формуванні цілісної інноваційної системи у сфері місцевого самоврядування є відсутність стратегії переходу територіальних громад до інноваційної моделі розвитку, неналежне використання методів наукового планування на всіх рівнях управління (системного аналізу, прогнозування, оптимізації, програмно-цільових методів управління тощо), недостатній рівень інноваційної культури працівників органів місцевого самоврядування;

– органами місцевого самоврядування накопичений унікальний своєрідний досвід у напрямку подолання кризових явищ, забезпечення життєдіяльності регіонів, вирішення на високому рівні питань місцевого самоврядування. Такий досвід варто узагальнювати, пропагувати та розповсюджувати, вводити у практику взаємного інноваційного обміну в регіонах. Він надзвичайно корисний і для відпрацювання ефективної загальнодержавної політики в Україні.

Перспективи подальших розвідок у цьому напрямі будуть спрямовані на дослідження шляхів оптимізації реалізації інновацій у територіальній громаді органами місцевого самоврядування в Україні.

Проблема «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування

Робота присвячена проблемі «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування. Специфіка професії «державний службовець» розглядається як один з факторів появи та розвитку синдрому «професійного вигорання». Висвітлені психологічні особливості, причини виникнення проблеми «професійного вигорання» та визначені групи працівників, найбільш схильних до професійного вигорання. Проведена порівняльна характеристика симптомів та стадій синдрому «професійного вигорання», а також аспекти профілактики та подолання цієї проблеми у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування. На думку автора, найбільш дієвими заходами є навчання державних службовців ефективним стилям комунікацій, вирішення конфліктних ситуацій; впровадження тренінгів та антистресових програм, орієнтованих на особистісну корекцію самооцінки, формування мотивації до особистісного та професійного розвитку, емоційної стійкості, впевненості і психофізичної гармонії шляхом оволодіння способами саморегуляції та планування професійної кар’єри.

У сучасних умовах постійної мінливості, коли часто змінюються раніше існуючі уявлення й погляди, виникають відносно нові, що мають свої особливості. Актуалізується безліч несподіваних професійно цікавих, теоретично й практично значимих проблем, що потребують сучасного осмислення й вирішення. Однією з таких актуальних проблем є «професійне вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби та служби в органах місцевого самоврядування.

Підвищення інтенсивності життя, політичні, економічні та соціальні зміни, які відбуваються в Україні сьогодні, постійне зростання обсягів інформації, якою необхідно оперувати, висувають до державних службовців нові, більш складні вимоги, що безумовно, впливає на психологічний стан працівників, обумовлює виникнення емоційного напруження, розвитку значної кількості професійних стресів. Одним із найважчих наслідків довготривалого професійного стресу є синдром «професійного вигорання».

Проблема синдрому «професійного вигорання» знайшла своє відображення у роботах зарубіжних і вітчизняних вчених Р. Алексюк, О. Баранов, О. Бєлих, А. Бутенко, М. Буриш, Г. Діон, В. Зеньковський, Л. Карамушка, Л. Колеснікова, Л. Китаєв-Смик, В. Князєв, Н. Левицька, Н. Липовська, Г. Ложкін, Ю. Львов, М. Лейтер, С. Максименко, Л. Малець, Е. Махер, В. Никонов, В. Орел, А. Реан, С. Соколовський, М. Смульсон, Т. Форманюк, Х.Дж. Фрейденбергер, А. Шафранова, У. Шуфелі та ін.

У працях сучасних авторів підвищення ефективності роботи державних службовців пов’язується з рівнем їх підготовки до попередження та подолання синдрому «професійного вигорання» та оволодіння ними знаннями, що розкривають зміст та структуру синдрому «професійного вигорання», методами діагностики, засобами та прийомами профілактики та подолання синдрому.

Актуальність теми полягає у важливості емоційного та психологічного стану державного службовця, який є представником типу професій «Людина – людина». Особлива актуальність даного питання пов’язана з матеріальною незахищеністю державних службовців, що посилюється з загостренням світової економічної кризи.

Метою роботи є обґрунтування сутності синдрому «професійного вигорання» та визначення особливостей прояву впливу на виконання службовцями своїх професійних обов’язків у системі державної служби та органах місцевого самоврядування.

У відповідності до поставленої мети визначено наступні завдання:

  • розкрити психологічні особливості синдрому «професійного вигорання» як одного з наслідків хронічного професійного стресу у державних службовців;

  • виявити основні прояви синдрому «професійного вигорання» та соціально-психологічні детермінанти його виникнення;

  • проаналізувати способи профілактики «професійного вигорання».

Психологічні особливості синдрому «професійного вигорання». Професійна діяльність може викликати у людини почуття внутрішньої емоційної спустошеності внаслідок специфічних умов роботи. В наш час істотно розширилася не тільки кількість симптомів, але і збільшився перелік професій, представники яких схильні до небезпеки «професійного вигорання». До цих професій належать також державні службовці у системі державної служби та служби в органах місцевого самоврядування. В результаті, синдром «професійного вигорання» перетворився на «хворобу» соціальних і комунікативних професій.

Специфіка роботи державних службовців відрізняється тим, що в них присутня велика кількість ситуацій з високою емоційною насиченістю і когнітивною складністю міжособистісного спілкування, і це вимагає від них значного внеску до встановлення довірливих відносин та уміння управляти емоційною напруженістю ділового спілкування.

Зазвичай «професійне вигорання» починається з тривалого стресу, пов’язаного з трудовою діяльністю, що викликає нервове напруження, роздратування і втому, супроводжується емоційним виснаженням, деперсоналізацією й ослабленням прагнення особи до успіху в професійній діяльності. Загальною ознакою і причиною організаційного стресу виступає наявність внутрішнього конфлікту між вимогами з боку державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та очікуваннями і реальними можливостями працівника.

Вигорання найбільш небезпечне на початку свого розвитку. «Вигоряючий» співробітник, як правило, майже не усвідомлює своїх симптомів, тому зміни у його поведінці першими помічають колеги. Дуже важливо вчасно помітити такі прояви і правильно організувати систему підтримки для цих співробітників.

Згідно визначенню ВООЗ «синдром вигорання» (burnout syndrome) – це складний психофізіологічний феномен, який визначається як фізичне, емоційне або мотиваційне виснаження, що характеризується порушенням продуктивності в роботі і втомою, безсонням, підвищеною схильністю до соматичних захворювань. Цей синдром, зазвичай, розцінюється як стрес-реакція у відповідь на безжальні виробничі і емоційні вимоги, що походять від зайвої відданості людини своїй роботі з зневагою до сімейного життя або відпочинку.

На сьогоднішній день «синдром вигорання» розглядається як довготривала стресова реакція, яка виникає як наслідок дії на людину хронічних професійних стресів середньої інтенсивності. У зв’язку з цим, ми розглядаємо синдром вигорання як «професійне вигорання», що потенціює деформацію особистості професіонала. Синдром «професійного вигорання» – найнебезпечніше захворювання тих, хто працює з людьми, чия діяльність неможлива без спілкування.

Умовно можна виділити чотири групи працівників, які найбільш схильні до професійного вигорання:

Перша група. Особливо швидко «вигоряють» співробітники, які є інтровертами, індивідуально-психологічні особливості яких не узгоджуються з професійними вимогами. Вони не мають надлишку життєвої енергії, характеризуються скромністю та сором’язливістю, схильні до замкнутості і концентрації на предметі професійної діяльності. Саме вони здатні накопичувати емоційний дискомфорт.

Друга група. Люди, які відчувають постійний внутрішній конфлікт у зв’язку з роботою.

Третя група. Це – жінки, що переживають внутрішню суперечність між роботою і сім’єю, а також тиск у зв’язку з необхідністю постійно доводити свої професійні можливості в умовах жорсткої конкуренції з чоловіками.

Четверта група. Працівники, професійна діяльність яких проходить в умовах гострої нестабільності і хронічного страху втрати робочого місця.

Синдром вигорання включає в себе три основні складові (згідно моделі К. Маслач та С. Джексон): емоційну виснаженість, деперсоналізацію (цинізм) та редукцію професійних досягнень.

Під емоційною виснаженістю розуміється відчуття спустошеності і втоми, викликане власною роботою.

Деперсоналізація передбачає цинічне ставлення до роботи та до її об’єктів. При деперсоналізації виникає байдуже, негуманне, цинічне ставлення до людей, з якими працюєш.

Редукція професійних досягнень – виникнення у працівників почуття некомпетентності в своїй професійній сфері, усвідомлення неуспішності в ній.

Причини виникнення проблеми «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування. Вигорання часто пов’язано з тим, що раптом професія стає перешкодою для розвитку особистості людини. Наприклад, вона може дуже обмежувати його, і в якийсь момент працівник чітко усвідомлює, що загнаний в тісні рамки. Відчуваючи близькість глухого кута, людина переосмислює ситуацію, і його ціннісні орієнтири змінюються: професійна діяльність відходить на другий, а то й на третій план.

Друга причинa «професійного вигорання» пов’язана з тим, що людина ставить перед собою неадекватні цілі. Вони або недосяжні, або, навпаки, малі в порівнянні з його потенціалом.

Третя причина «професійного вигорання» пов’язана з тим, що в результаті раптової зміни зовнішніх обставин життя, діяльність стає скрутною або навіть безглуздою. Нерідко така перспектива лякає, усвідомлення ж можливих складнощів призводить до того, що людина біжить від роботи.

Четверта причина «професійного вигорання» пов’язана з тим, що працівник ненавидить сам процес роботи. Щоденний прихід в офіс, інформація про знову виниклі проблеми сприймається ним як необхідне зло, яке він повинен винести заради отримання прибутку.

Причини вигорання можуть бути класифіковані на дві групи:

1) суб’єктивні (індивідуальні) пов’язані: з особливостями особистості, віком (молоді співробітники більше схильні до ризику «вигорання»), системою життєвих цінностей, переконаннями, способами і механізмами індивідуального психологічного захисту, з особистим ставленням до виконуваних видів діяльності, взаєминами з колегами по роботі, членами своєї сім’ї. Сюди можна віднести і високий рівень очікування результатів своєї професійної діяльності, високий рівень відданості моральним принципам, схильність до самопожертви тощо. Найбільше схильні до «згоряння», і першими виходять з ладу, як правило, найкращі працівники – ті, хто найбільш відповідально ставиться до своєї роботи, переживає за свою справу, вкладає в неї душу.

2) об’єктивні (ситуаційні) безпосередньо пов’язані зі службовими обов’язками, наприклад: зі збільшенням професійного навантаження, недостатнім розумінням посадових обов’язків, неадекватною соціальною та психологічною підтримкою і т.д.

Професійна діяльність керівників і підлеглих у системі державної служби та служби в органах місцевого самоврядування насичена наступними стресогенами:

– високий ступінь відповідальності;

– активна міжособистісна взаємодія (пов’язана з виконанням адміністративних функцій та, як наслідок, значної кількості контактів з іншими людьми, що представляють різносторонні інтереси);

– підвищена емоційна напруженість (часто працівникам доводяться завдання із обмеженим терміном виконання, що потребує максимального зосередження);

– зміни та очікування (часті політичні зміни на загальнодержавному рівні спричиняють структурні, кадрові зміни усередині органів державної влади, що потребує від працівника додаткових витрат енергії для адаптації та можливого перегляду своїх цілей).

Різниця між стресом і вигоранням полягає в тому, що вигорання може бути результатом постійних стресів, але це не те ж саме, що надмірна кількість стресів. Стрес включає в себе занадто «багато»: надто багато тиску, який вимагає надто багато від людини фізично і психологічно. Люди, що перебувають під стресом уявляють, що, якщо вони зможуть все взяти під контроль, то вони почуватимуться значно краще. Вигорання, зовсім навпаки, означає «нічого». Переживати вигорання означає відчувати порожність, позбавленність мотивації.

Симптоми та стадії синдрому «професійного вигорання». Симптоми «професійного вигорання» діляться на три групи: психофізичні, соціально-психологічні та поведінкові.

До психофізичних симптомів відносяться:

 – відчуття постійної втоми не тільки ввечері, але і вранці, відразу після сну (симптом хронічної втоми);

 – відчуття емоційного і фізичного виснаження;

 – зниження сприйнятливості і реактивності у зв’язку зі змінами зовнішнього середовища (відсутність реакції зацікавленості на чинник новизни або реакції страху на небезпечну ситуацію);

 – загальна астенізація (слабкість, зниження активності та енергійності, погіршення біохімії крові і гормональних показників);

 – частий безпричинний головний біль;

 – різка втрата або різке збільшення ваги;

 – повне або часткове безсоння;

 – постійний загальмований, млявий стан і бажання спати протягом всього дня;

 – задишка або порушення дихання при фізичному або емоційному навантаженні;

 – помітне зниження зовнішньої та внутрішньої сенсорної чутливості: погіршення зору, слуху, нюху і дотику, втрата внутрішніх, тілесних відчуттів.

До соціально-психологічних симптомів відносяться:

 – байдужість, нудьга, пасивність і депресія (знижений емоційний тонус, відчуття пригніченості);

 – підвищена дратівливість на незначні, дрібні події;

 – часті нервові зриви (спалахи невмотивованого гніву або відмова від спілкування, замкненість у собі);

 – постійне переживання негативних емоцій, для яких у зовнішній ситуації немає причин (відчуття провини, образи, сорому, підозрілість, скутість);

 – відчуття неусвідомленого неспокою і підвищеної тривожності (відчуття, що «щось не так, як треба»);

 – відчуття гіпервідповідальності і постійне почуття страху, що «щось не вдасться» або «я не впораюся»;

 – загальна негативна настанова на життєві і професійні перспективи (за типом «як не намагайся, все одно нічого не вийде»).

До поведінкових симптомів відносяться:

 – відчуття, що робота стає все важчою і важчою, і виконувати її – все важче і важче;

 – співробітник помітно змінює свій робочий режим (збільшує або скорочує час роботи);

 – постійно, без необхідності, бере роботу додому, але і вдома її не робить;

 – керівникові важко ухвалювати рішення;

 – відчуття даремності, зневіра, що справи поліпшаться, зниження ентузіазму у ставленні до роботи, байдужість до її результатів;

 – невиконання важливих, пріоритетних завдань і «зациклення» на дрібних деталях, не відповідна до службових вимог витрата більшої частини робочого часу на мало усвідомлюване або не усвідомлюване виконання автоматичних і елементарних дій;

 – дистанційність від співробітників, підвищення неадекватної критичності.

Крім того, встановлено залежність рівня вигорання від віку. Найбільш високі показники вигорання у осіб віком від 18 до 25 та 46 до 56 років. Схильність молодих за віком до вигорання можна пояснити емоційним шоком, який вони отримують при зіткненні з реальною дійсністю, починаючи свій професійний шлях, що часто не відповідає їх очікуванням. Після 45-50 років вік починає самостійно впливати на рівень вигорання. Це пояснюється переоцінкою цінностей та зміною особистісної ієрархії мотивів.

Синдром «професійного вигорання» проходить три стадії:

Перша стадія. «Професійне вигоряння» починається з тривалого стресу, пов’язаного з трудовою діяльністю, що викликає нервове напруження, роздратування і втому, супроводжується емоційним виснаженням й ослабленням прагнення особи до успіху в професійній діяльності. Всі ознаки та симптоми проявляються в легкій формі через турботу про себе, наприклад, шляхом організації частіших перерв у роботі. Починається забування якихось робочих моментів. Зазвичай на ці першочергові симптоми мало хто звертає увагу. Ця стадія може тривати від 3 до 5 років.

Друга стадія. Спостерігається зниження інтересу до роботи, потреби в спілкуванні (в тому числі, і з близькими): «не хочеться бачити» тих, з ким спеціаліст працює, «в четвер відчуття, що вже п’ятниця», «тиждень триває нескінченно», прогресування апатії до кінця тижня. Можливі порушення трудової дисципліни та відстороненість від професійних обов’язків. Дана стадія триває від 5 до 15 років.

Третя стадія. Як правило третя стадія є хронічною, розвиваються хронічні захворювання, внаслідок чого людина частково або повністю втрачає працездатність. Посилюються переживання незадоволеності власною ефективністю та якістю життя. Людина може почати сумніватись в цінності своєї роботи, професії та самого життя. Характерна повна втрата інтересу до роботи і життя взагалі, емоційна байдужість, отупіння, відчуття постійної відсутності сил. Спостерігаються порушення пам’яті та уваги, порушення сну, особистісні зміни. Ця стадія характеризується повним згорання, яке часто переростає в повну відразу до всього на світі. Тривалість цієї стадії від 10 до 20 років.

Результати досліджень з проблеми «професійного вигорання», що проведені в останні роки, показують невтішну статистику:

– більше 30 % працюючих постійно або часто перебувають у стані стресу під час виконання своїх службових обов’язків;

– 48 % стверджують, що рівень стресу суттєво підвищився за останні 5 років;

– 75 % працівників вважають, що основним чинниками стресу є питання, пов’язані з грошима та роботою;

– близько половини опитаних засвідчили, що стрес має негативний вплив як на їхнє особисте життя, так і на професійне.

Профілактика та подолання проблеми «професійного вигорання» у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування. Стратегія профілактики та подолання проблеми «професійного вигоряння» в системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування повинна передбачати наявність системи заходів для навчання державних службовців ефективним стилям комунікацій, вирішення конфліктних ситуацій (це можуть бути соціально-психологічні тренінги, ділові ігри тощо); організації системи тренінгів, що сприяють мотивації саморозвитку, особистісного та професійного зростання державних службовців; впровадження антистресових програм з групами підтримки, які орієнтовані на особистісну корекцію самооцінки, впевненості, соціальної сміливості, емоційної стійкості і психофізичної гармонії шляхом оволодіння способами саморегуляції та планування професійної кар’єри.

До системи заходів подолання проблеми «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби та служби в органах місцевого самоврядування слід також віднести:

– визначення короткострокових та довгострокових цілей (що не тільки забезпечить зворотний зв’язок, як свідчення того, що державний службовець обрав правильний життєвий та професійний шлях, але також підвищить довгострокову мотивацію);

– організація відпочинку від роботи;

– оволодіння вміннями та навичками саморегуляції (релаксація, медитація, ідеомоторні акти тощо);

– професійний розвиток і самовдосконалення за допомогою курсів підвищення кваліфікації, конференцій, круглих столів тощо;

– емоційне спілкування (коли людина аналізує свої почуття і ділиться ними з іншими);

– підтримання гарної фізичної форми.

Способом профілактики проблеми «професійного вигорання» у державних службовців може також бути культивування різноманітних інтересів, не пов’язаних з професійною діяльністю, наприклад, внесення різноманіття в повсякденну професійну діяльність; створення умов для нових проектів та їх реалізації без очікування санкцій з боку керівництва та осуду колег; емоційне задоволення від соціального життя: наявність друзів (бажано інших професій); здатність до самооцінки без надії тільки на повагу оточуючих; уміння не поспішати і давати собі достатньо часу для досягнення позитивних результатів в роботі, житті; читання не тільки професійної, але й іншої цікавої літератури для свого задоволення без орієнтації на якусь користь; періодична спільна робота з колегами, які мають інші професійні й особистісні якості; участь у роботі професійної групи, що дає можливість обговорити особисті проблеми, пов’язані з роботою; хобі, що приносять задоволення .

Подолання синдрому «професійного вигорання» значною мірою залежить від керівництва. Задля попередження професійного вигорання державних службовців як керівників, так і підлеглих в установі мають бути введені наступні методи:

1. Робота повинна бути відповідною до досвіду та знань. Потрібно побудувати такі взаємовідносини в колективі, щоб кваліфіковані та досвідчені працівники навчали молодших та у всьому підтримували їх на початковому етапі роботи.

2. Навчання та розвиток співробітників.

3. Висока мотивація співробітників. Варто пам’ятати, що однаково важлива як матеріальна, так і нематеріальна мотивація.

4. Повний соціальний пакет. Працівник не може працювати ефективно, якщо не відчуває, що він захищений.

5. Проведення дослідження рівня прояву синдрому у державних службовців.

6. Проведення відповідної ротації кадрів з метою зниження ймовірності розвитку зазначеного синдрому.

Підводячи підсумки аналізу специфіки проблеми «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, слід відзначити, що однією з основних специфічних особливостей їх життєдіяльності є різноманіття та складність завдань, які вони вирішують. Значущість діяльності та переживання її виконавцями за результат виконання завдання визначають напруженість умов діяльності. Екстремальність умов та вимоги, які висуваються управлінською діяльністю до емоційновольових та інших якостей державних службовців, їх індивідуальні соціальнопсихологічні особливості визначають вірогідність криз та стресів у життєдіяльності.

Розвиток «професійного вигорання» завжди пов’язаний з наявністю напруженої психоемоційної діяльності: інтенсивне спілкування, що супроводжується емоціями, отримання й обробка великої кількості інформації, прийняття відповідальних рішень.

Структура синдрому вигорання у державних службовців аналогічна структурі синдрому у представників інших професій. Для державних службовців, так як і для представників інших професій, найважливішими властивостями є здоров’я (фізичне і психічне), професіоналізм і компетентність. Необхідною умовою для розвитку здорової людини є економічна база, політичне та психологічне відчуття стабільності в країні. Вивчення проблеми «професійного вигорання» керівника і підлеглих у системі державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, що виникає як результат розвитку стресів та емоційного навантаження державних службовців, розробка методичних підходів щодо його профілактики, і загалом створення відповідних умов діяльності державних службовців дозволить підвищити професійний рівень Державної служби в цілому, наблизити її до стандартів Європейського Союзу, дасть змогу Україні зробити ще один крок на шляху до сильної, конкурентноспроможної світової держави.

Необхідно відзначити, що без стресу жива істота просто гине, однак, занадто часте перебування в стресових ситуаціях різного ступеню «токсичне» для людської психіки. Тому кожному з нас потрібно визначити для себе і постаратися встановити той рівень напруження, який необхідний для нашого сприятливого існування.

Вплив громадськості та науковців на формування державної політики національної пам’яті (на прикладі підписання указу Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії»)

Аналізується вплив громадськості та науковців на формування державної політики національної пам’яті на прикладі підписання Указу Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» від 22 вересня 2011 р. № 925. Показано успішний приклад залучення до сфери державної політики національної пам’яті найбільшої в історії Другої світової війни в Європі трагедії бузувірського знищення нацистськими карателями у березні 1943 р. містечка Корюківка разом із усім цивільним населенням – близько 7 тисяч осіб. Раніше у країні та світі цей злочин проти людяності був практично невідомим. В дослідженні стисло на основі відомих документів і свідчень, спогадів мешканців містечка висвітлено причини, організатори та виконавці цього нацистського злочину проти цивільного населення, перебіг та результати Корюківської трагедії. Також розглянуто політику пам’яті щодо жертв цієї трагедії з повоєнного часу до 2010 р., яку проводила місцева влада з ініціативи громади міста та району.

На формування та розвиток державної політики національної пам’яті важливим, якщо не ключовим фактором, є вплив громадськості та науково-експертної спільноти. Це стосується не тільки героїчних подій, успішних для українського народу та його держави, а також і трагічних сторінок вітчизняної історії.

Конкретне знання про страшні злочини проти людяності та цілеспрямована, послідовна державна політика вшанування жертв трагедій українського народу, є важливою засадою створення нетерпимості та безумовного засудження можливості їх повторення – здійснення в майбутньому потенційними організаторами і виконавцями. Наступні покоління слід виховувати у непримиренності до будь-яких злочинів проти людяності, органічного відторгнення будь-якої злочинної ідеології та політики.

Підписання 22 вересня 2011 р. Президентом України Указу «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» № 925/2011 [25] є класичним прикладом адекватного реагування Голови держави на суспільне замовлення громадськості і наукових кіл за підтримки місцевої державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Отже, ставимо за мету проаналізувати успішність й результативність взаємовідносин суспільства, наукового середовища і влади на прикладі залучення у сферу державної політики національної пам’яті України практично невідомої у країні та світі події бузувірського знищення нацистськими карателями у березні 1943 р. містечка Корюківка разом із усім цивільним населенням.

Територія Чернігівської області перебувала в окупації під управлінням німецького військового командування. З кінця 1942 р. головна польова комендатура № 399 у місті Конотоп Сумської області, в управлінні якої перебували Корюківський та Щорський гарнізонні комендатури, була підпорядкована VІІ відділу при штабі групи армій «Південь» [10; 19; 23, с. 14-15]. Окупаційна адміністрація на території Чернігівщини, крім власне німецьких військових і спеціалізованих каральних формувань, допоміжної поліції, сформованої із числа колабораціоністів – громадян СРСР, широко використовувала підрозділи угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ.

Уночі 27 лютого 1943 р. радянські партизани з’єднання Олексія Федорова розгромили німецький гарнізон, залишки якого уціліли тільки у цегляному будинку лікарні. Визволили в’язнів з тюрми – сім’ї партизанів, активістів з усього району (за офіційними даними – 97, за спогадами – від 37 до 50) [8, с. 6-9].

Начальник штабу 399-ї головної польової комендатури Байєр Бруно Франц (1888 р. нар., уродженець німецького міста Касселя, який помер у 1961 р.) віддав наказ знищити Корюківку разом із її мешканцями з метою помсти та залякування. Виконавцем стали представники зондеркоманди 4а (Sonderkommando 4a) айнзатцгрупи «С», що діяла на території України. У березні 1943 р. її очолював бригадефюрер СС, генерал-майор поліції Макс Томас, а штаб знаходився у Полтаві [10, с. 3-4; 19; 23, с. 14-15]. Для знищення Корюківки айнзатцгрупа «С» створила збірний каральний загін із залучених військовослужбовців німецьких та угорських формувань Щорського гарнізону, колаборантів із числа місцевої допоміжної поліції навколишніх сіл і районів.

Уранці 1 березня 1943 р. з м. Щорс у селище міського типу Корюківка прибув німецький каральний загін. Населений пункт було оточено. Всіх мешканців групами по 50-100 чол. зганяли у великі будинки і розстрілювали. Ось як про це описано в Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р.: «Масові розстріли з наступним спаленням здійснювалися головним чином: 1) У ресторані […] 1 березня 1943 р. в будинок Корюківського ресторану загнано було до 500 чоловік мирного населення, у порядку черговості, партіями від 50 до 100 чоловік. Вони розстрілювалися кожний окремо з автомата на виду всіх присутніх людей. Після всієї цієї розправи 2 березня 1943 р. ресторан разом із трупами було спалено. 2) Таке масове знищення людей шляхом розстрілу з наступним спаленням було проведено також у помешканні земвідділу, у театрі і на території церкви» [12, с. 5-6].

Одночасно до 10 легкових машин із карателями прочісували всі хати й околиці містечка і вбивали жителів у як помешканнях, так і на вулицях [12, с. 6].

Після знищення всіх знайдених корюківців карателі містечко спалили. Очевидці казали, що дим і заграву від пожеж було видно у Щорсі, Сосниці, Холмах [12, с. 6].

Акцію проведено 1 і 2 березня 1943 р. Пізніше, 9 березня карателі повернулися, щоб допалити селище і добити вцілілих. Ось як про продовження цієї трагедії розповіла Лідія Скрипка: «…наумівською дорогою […] просувалися підводи корюківчан з пожитками. Люди забирали й вивозили все, що залишилося після погрому. Ліда бігла й хотіла потрапити на котрусь з підвід. Аж тут – кулеметна черга. Дівча впало у бур’яни і притихло. А фашисти автомобілем заїхали наперед підводам і зупинили їх. Майже всіх людей вивезли до колишньої цегельні, заштовхали у піч для вижарювання цегли, облили їх гасом і запалили. Того ж дня нелюди на Камишанці [район Корюківки – автор] повитягували з підпіч спалених хат стареньких бабусь, які повернулися додому, завели їх до сараю, облили гасом і підпалили. Звірствували як хотіли» [12, с. 6-8].

Наслідки нацистського злочину: вбито близько 7 тис. мешканців. В Акті Чернігівської обласної комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р. вказано, що 1 і 2 березня 1943 р., за підрахунками, здійснено вбивство 6700 чоловік, спалено 1290 будинків. Проте, реальна кількість загиблих, за оцінками дослідників і місцевої влади, є більшою від встановленої комісією. Порахувати всіх через спалення у будинках та велике число неофіційних поховань без зовнішніх ознак навесні-влітку 1943 р. просто було неможливо, а радянські війська вступили до спаленого райцентру тільки 19 вересня цього ж року. Ускладнює оцінку втрат і те, що внаслідок цього злочину повністю припинили існування цілі родини і династії, про які вже нема кому згадати [12, с. 11-12].

У радянський час та перші дев’ятнадцять років існування незалежної України пам’ять про Корюківську трагедію та їхні жертви гідно зберігала міська та районна громадськість за підтримки місцевої влади. Щорічно без погодження та отримання дозволів від обласних та центральних органів виконавчої влади у місті вивішували державні прапори з траурними стрічками, проводили заходи вшанування жертв нацистського злочину.

Про сам факт цієї трагедії писала районна преса, час від часу згадували обласна і центральна преса, наукові видання [15, с. 257-264; 10, с. 9-15]. Таким чином, вітчизняна громадськість і наукова спільнота практично нічого не знала про цю трагедію, були відсутні оцінки щодо її місця в терористичній політиці нацистської Німеччини проти цивільного населення в Другій світовій війні в Європі

У перший половині 80-х рр. XX ст. було здійснено спробу вшанувати пам’ять жертв Корюківської трагедії на державному рівні. Вдалося погодити проект Меморіального комплексу 256-ти спаленим селам і містам України в Корюківці. Це був результат зусиль корюківської та всеукраїнської громадськості й науковців, які нібито переконали ЦК КПУ збудувати Меморіал [12, с. 19].

У 1988 р. видано надзвичайно малим накладом книгу-меморіал «Вінок безсмертя сотням безсмертних українських сіл, що згоріли у вогні фашистських каральних акцій, тисячам нездоланних людей, що жили в них і зазнали мученицької смерті від гітлерівських катів», в якій описана трагедія у Корюківці [5].

Проте, всі зусилля громадськості, науковців і місцевої влади виявилися на той час марними. Після Чорнобильської катастрофи 1986 р. цей проект було згорнуто і забуто.

У 2003 р. до 60-х роковин Корюківської трагедії також безрезультатними виявилися зусилля громадськості, зокрема й статті відомого чернігівського журналіста та історика Сергія Павленка [16; 17; 22, с. 20]. У 2004 р. за підтримки Чернігівської облдержадміністрації та редакції газети «День» його історична розвідка «Чорний понеділок Корюківки» була надрукована у історико-краєзнавчому альманасі «Чернігівщина incognita» [18; 22, с. 21].

Ще однією спробою привернути увагу до знищення населених пунктів разом їхніми мешканцями нацистськими карателями як важливу трагічну подію в національній пам’яті стало створення документальної стрічки. 1 вересня 2009 р. до 70-річниці Другої світової війни телеканал «Інтер» презентував документальний фільм власного виробництва «1377 спалених заживо». Автор і режисер Іван Кравчишин (студія «07 Продакшн») розповів у стрічці про Корюківську трагедію 1943 р. [12, с. 15].

Отже, неодноразові звернення свідків трагедії, громадськості Корюківщини, Чернігівської області й країни за підтримки місцевої влади в часи існування СРСР та до перших трьох президентів незалежної України, у тому числі й до земляка Леоніда Кучми, виявилися, попри обіцянки, невдалими.

Проте, свідки трагедії, громадськість та місцева влада продовжили добиватися гідного вшанування на державному рівні пам’яті жертв Корюківської трагедії 1-2, 9 березня 1943 р. і всіх спалених нацистськими карателями населених пунктів України.

У 2010 р. ситуація почала змінюватися. У грудні того року Український інститут національної пам’яті, Чернігівська облдержадміністрація та Корюківський історичний музей видали збірник документів і матеріалів «Корюківка, 1943: злочин проти людяності» [8]. Він став результатом великої роботи цілого колективу істориків і краєзнавців за повної підтримки (і фінансової) влади, свідків трагедії та громадськості. У книзі вперше було оприлюднено висновок, що знищення карателями міста Корюківка разом із цивільним населенням було найбільшим подібним злочином у Другій світовій війні в Європі (1939 –1945 рр.). Експертні оцінки фахівців Українського інституту національної пам’яті та істориків із Інституту історії України НАН України підтвердили цей висновок.

Вже з січня 2011 р. обласна влада у співпраці з громадськими і ветеранськими організаціями Києва, Чернігівщини, Корюківщини, Українським інститутом національної пам’яті, науковцями і журналістами розпочала потужну інформаційно-просвітницьку компанію інформування вищих органів влади та громадськості країни про Корюківську трагедію [3; 4; 7]. Так, 24 січня 2011 р. в Чернігівському обласному історичному музеї ім. Василя Тарновського проведено презентацію книги «Корюківка, 1943: злочин проти людяності» за участю представників громадськості науковців, журналістів з обласних та центральних засобів масової інформації та представників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування Корюківського району, Чернігівської облдержадміністрації. Видання представив заступник голови Чернігівської облдержадміністрації Віктор Тканко [24].

2 березня 2011 р. на меморіальному мітингу під час відзначення 68-х роковин трагедії у Корюківці голова Чернігівської облдержадміністрації Володимир Хоменко і директор Українського інституту національної пам’яті, член-кореспондент НАН України Валерій Солдатенко пообіцяли зробити все від них залежне, щоб гідно вшанувати пам’ять жертв на державному рівні [6]. Молоде покоління місцевої громадськості так оцінило цю подію в їхньому рідному місті: «І ось нарешті в цьому році, після 68 років після трагедії, завдяки участі у жалобних заходах голови Чернігівської облдержадміністрації В.М. Хоменка, голови Чернігівської обласної ради А.І. Мельника і директора Українського інституту національної пам’яті, член-кореспондента Національної академії наук України В.Ф. Солдатенка, вшанування пам’яті жертв Корюківскьої трагедії вийшло за рамки міського й районного заходу» [7].

Треба відзначити, що зусилля науковців і влади були б нічого не варті без збереженої «живої» народної пам’яті, пронесеної через десятиліття. Знаково, що молодь повністю підтримує зусилля старших поколінь у справі гідного вшанування пам’яті жертв нацистського злочину. Так, Корюківська районна молодіжна громадська організація «Альянс 3000» на своєму сайті [21] регулярно розміщує матеріали та інформації, які стосуються трагедії знищення міста та політики вшанування жертв, підтримала у 2011 р. власним зверненням заклик районної влади, свідків злочину та районної ветеранської організації до вищих органів влади країни щодо відзначення на державному рівні 70-х роковин трагедії, створення Меморіалу [7].

Окремо варто відзначити роль всіх районних і міських керівників органів влади, підприємств і організацій Корюківщини, які адміністративно і фінансово всі роки без огляду на вказівки та дозволи з гори забезпечували збереження пам’яті про жертви нацистського злочину, щорічно проводили меморіальні заходи тощо. Цю естафету зараз гідно прийняли і вже зробили вагомий внесок голова Корюківської райдержадміністрації Олександр Довгаль, Корюківський міський голова Ігор Матюха і керівництво ПАТ «Слов’янські шпалери – КФТП» на чолі з Анатолієм Бондарем та інші представники органів влади і бізнесу району.

Впродовж зими – літа 2011 р. керівництво Чернігівської облдержадміністрації та Українського інституту національної пам’яті розробили проект указу та інші нормативні документи, забезпечили повноцінне інформування Президента України, прем’єр-міністра України, керівництва та депутатів Верховної Ради України про Корюківську трагедію, позицію громадськості і науковців щодо гідного вшанування на державному рівні пам’яті жертв Корюківської трагедії 1-2, 9 березня 1943 р. і всіх спалених карателями населених пунктів України, необхідності створення Меморіалу.

Отже, Президент України, як і має бути, 22 вересня 2011 р. підписав указ, виконавши консолідоване суспільне замовлення громадськості і свідків трагедії, підтримане особисто першими особами центральної та місцевої державної виконавчої влади, народними депутатами України і органами місцевого самоврядування.

Указ передбачив спорудження у місті Корюківка Меморіального комплексу пам’яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами; проведення відповідної дослідницької роботи, організації наукового форуму на цю тему, створення документального фільму, видання відповідної науково-документальної та науково-популярної літератури; проведення у загальноосвітніх та інших навчальних закладах, закладах культури, військових частинах уроків пам’яті, лекцій, бесід, круглих столів, присвячених трагічним подіям березня 1943 р. у місті Корюківка; підготовку тематичних теле- і радіопередач, проведення жалобних заходів у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії на державному рівні, інформування міжнародної спільноти про трагічні події березня 1943 р. у місті Корюківка Чернігівської області [25].

Одним із перших позитивних наслідків підписання Указу Президента України «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» стали результати наукових досліджень істориків.

Вже 4 грудня 2011 р. у м. Корюківка проведено міжнародну наукову конференцію «Актуальні проблеми партизансько-підпільного руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни». Організатори: Чернігівська облдержадміністрація, Корюківська райдержадміністрація, Український інститут національної пам’яті, Інститут історії України Національної академії наук України, Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка, Державний архів Чернігівської області, Чернігівський обласний історичний музей ім. В.В. Тарновського, Комунальний заклад «Пошукове агентство по створенню науково-документальних серіалів «Книга пам’яті» та «Реабілітовані історією» Чернігівської обласної ради, Корюківський історичний музей, Чернігівська обласна організація національної спілки краєзнавців України [1; 9].

У 2012 р. колектив авторів-упорядників на чолі з директором Українського інституту національної пам’яті Валерієм Солдатенком видав фундаментальний анотований покажчик «Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941 – 1944 рр.)» [26]. У наступному році Український інститут національної пам’яті спільно з Чернігівською облдержадміністрацією та Пошуковим агенством по створенню науково-документальних серіалів «Книга Пам’яті» та «Реабілітовані історією» Чернігівської обласної ради видали збірник документів і матеріалів «Спалені села і селища Чернігівщини в 1941 – 1943 роках: злочини проти цивільного населення» [23]. За підрахунками фахівців під час перебування німецьких окупантів в Україні з 22 червня 1941 р. до кінця жовтня 1944 р., нацистськими карателями та військами свідомо було знищено понад 670 населених пунктів із 50828 особами цивільного населення в 16-ти областях країни та Автономній республіці Крим [26, с. 48, 51-322].

Кількість спалених сіл по окремих областях у межах сучасного адміністративно-територіального поділу України становить:

1) Вінницька – 17 населених пунктів, вбито 808 осіб цивільного населення [26, с. 51-68];

2) Волинська – 93 (з них 4 села, що не існують), вбито 5056 осіб цивільного населення [26, с. 69-92];

3) Дніпропетровська – 4 (з них не існує – 1), вбито 138 осіб цивільного населення [26, с. 93-94];

4) Житомирська – 121 (із них не існує – 6), вбито 7389 осіб цивільного населення [26, с. 95-152];

5) Запорізька – 1, відсутня інформація про число вбитого цивільного населення [26, с. 153];

6) Київська – 48, вбито 2704 осіб цивільного населення (із них не існує – 16) [26, с. 154-169];

7) Кіровоградська – 2 (з них не існує – 1), вбито 28 осіб цивільного населення [26, с. 170];

8) Львівська – 5 (з них не існує – 1), вбито 269 осіб цивільного населення [26, с. 171-173];

9) Полтавська – 6, вбито 798 осіб цивільного населення [26, с. 174-179];

10) Рівненська – 74 (з них не існує   11), вбито 6954 особи цивільного населення [26, с. 180-200];

11) Сумська – 65 (із них не існує – 13), вбито 4532 осіб цивільного населення [26, с. 201-224];

12) Тернопільська – 7 (із них не існує   1), вбито 1517 осіб цивільного населення [26, с. 225-231];

13) Харківська – 1, вбито 240 осіб цивільного населення [26, с. 232];

14) Хмельницька – 28 (із них не існує   1), вбито 1411 осіб цивільного населення [26, с. 233-261];

15) Черкаська – 15 (із них не існує – 4) , вбито 1342 особи цивільного населення [26, с. 262-267];

16) Чернігівська – 63 (із них не існує – 3), вбито 17642 осіб цивільного населення [23, с. 26-57];

17) Автономна республіка Крим – 127 (із них понад 1/3 з різних причин зникло), за відсутністю довідок порахувати кількість вбитих ще немає можливості [26, с. 295-299].

У 2011 р. Українським інститутом національної пам’яті спільно з Чернігівською облдержадміністрацією, Корюківською райдержадміністрацією, Корюківським історичним музеєм здійснено перше [12], а в 2013 р. – друге, перероблене, виправлене та доповнене видання довідника «Мартиролог встановлених жертв Корюківської трагедії 1943 р.» [13]. У ньому вдалося встановити поіменно 1893 жертви. На жаль, це тільки 28 % всіх вбитих під час каральної акції, загальне число яких за даними Акту комісії від 17 грудня 1943 р. складало 6700 осіб. Навіть побіжний і приблизний аналіз цього скорботного списку показує, що нацистський окупаційний режим в боротьбі з партизанами знищив 704 дітей і підлітків (віком від немовлят до 16 років включно без огляду на стать), за іншим підрахунком – 1097 осіб жіночої статі (від немовлят до похилого віку), які на час війн та лихоліть є найбільш незахищеними серед цивільного населення. Серед загиблих за національною ознакою найбільше українців – 1715 осіб, росіян – 94 особи, поляків – 4 особи і по одній особі – угорець, чех, білорус [13, с. 12].

Керівництво Українського інституту національної пам’яті за підтримки Міністерства закордонних спав України отримало інформацію про організаторів та виконавців знищення Корюківки від архівістів ФСБ Російської Федерації та Центрального відомства з розслідування злочинів націонал-соціалістичного режиму Федеративної Республіки Німеччини [11; 19].

20-22 березня 2013 р. на міжнародній науково-практичній конференції «Хатинь: 1943 –2013. Події. Люди. Пам’ять», що відбулася у м. Мінськ Республіки Білорусь, директор Українського інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко та заступник директора Інституту з наукових питань Дмитро Вєдєнєєв представили результати досліджень про Корюківську трагедію та знищені нацистськими карателями населені пункти України. Вони зацікавили учасників наукового форуму, дослідників з Білорусі, Росії, Німеччини, Ізраїлю, Польщі, Сербії, Чехії, зокрема, розроблені фахівцями Українського інституту національної пам’яті критерії визначення знищених населених пунктів [14].

Таким чином, результати наукових досліджень, які продовжуються, є вагомим внеском у створенні Меморіального комплексу пам’яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами, з музейною експозицією про всі спалені села і селища України.

Саме тому 1 березня 2013 р. голова делегації Українського інституту національної пам’яті, перший заступник директора Інституту Володимир Кривошея, утаємничений в усі обставини підписання указу та прийняття постанови Верховної Ради України «Про вшанування пам’яті жертв Корюківської трагедії під час Другої світової війни» від 21 жовтня 2011 р. № 3965-VI [20], під час спілкування з учасниками жалобних заходів та журналістами центральних ЗМІ заявив, що підготовка та організація відзначення 70-х роковин Корюківської трагедії 1-2, 9 березня 1943 р. є прикладом успішної співпраці фахівців Українського інституту національної пам’яті, вітчизняних істориків, архівістів і науковців історичних музеїв Києва, Чернігова і Корюківки з вищими органами влади країни, органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування Чернігівщини, журналістами країни й області на виконання наказів і побажань Корюківської громади [6]. Це сприятиме формуванню та реалізації політики національної пам’яті.

Приклад розвитку самоврядування – розвиток регіону

У статті досліджено проблеми розвитку місцевого самоврядування в Україні, проаналізовано особливості місцевого самоврядування в Ніжинському районі. Увага звертається на діяльність Ніжинської районної ради, що представляє спільні інтереси територіальних громад району. Йдеться про систематичне організаційно-методичне, правове, інформаційне забезпечення рад та підтримку тісного зв’язку із радами нижчого рівня. Висвітлюється співпраця органів державної влади і місцевого самоврядування, що полягає у спільному плануванні щомісячних заходів в районі і спільному їх проведенні. Важливе місце в роботі районної ради займає організація навчання, підвищення кваліфікації депутатів та посадових осіб місцевого самоврядування. Ще одним із способів ефективного вирішення проблем місцевих громад є співпраця з трудовими колективами, громадськими організаціями, осередками політичних партій та рухів. Наголошується на необхідності підтримки територіальних громад у розв’язанні найважливіших потреб їх розвитку шляхом самоорганізації, розбудови їх потенціалу та впровадження невеликих за обсягом громадських ініціатив у різних сферах.

На сьогодні соціально-економічний розвиток суспільства вимагає активну участь не лише державної влади, а й безпосередньо самого населення, тобто громади та органів місцевого самоврядування. Альянс принципів централізації та децентралізації в здійсненні державної влади проявляється в тому, що за центральними органами держави зберігається право охорони та забезпечення загальних державних інтересів, а місцеві органи державної влади вирішують питання регіонального та місцевого значення, забезпечують реалізацію загально державних програм. Місцеве самоврядування наділено правом самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Ця проблема є предметом дослідження як зарубіжних вчених і практиків, так і вітчизняних фахівців. Серед них варто відзначити праці Б. Парді [7], О. Мельниченко, Ю. Ращупкіна, О. Сунцова, О. Федоренко, Б. Щербаченко [11] та інших.

Відомо, що регіональний розвиток забезпечує і розвиток держави. Оптимальний розвиток регіональної влади забезпечує соціальні послуги населенню.

На сучасному етапі розвитку всіх гілок влади постає питання необхідності вдосконалення теорії та практики сучасного державотворення, викликаного перетвореннями в політичній системі суспільства, проведенням адміністративно-територіальних, регіональних реформ, впровадженням конструктивного соціального партнерства між центром та територіями. Мається на увазі концептуальна зміна функцій і повноважень місцевих державних адміністрацій і формування виконавчих органів місцевих рад, що передбачено Європейською хартією місцевого самоврядування.

Пошук оптимальної моделі самоврядування та місцевої виконавчої влади відбувається повільно. Тут є ряд об’єктивних та суб’єктивних чинників серед яких: недосконалість вітчизняної теоретичної бази, невизначеність законодавчого поля, на якому можна було б формувати організаційну, правову та матеріально-фінансову основу взаємовідносин органів місцевого самоврядування та державних адміністрацій, слабкість самої муніципальної діяльності, яка виражена неспроможністю сільських, селищних та й в більшості міських рад надати повний обсяг соціальних послуг жителям громад.

У сучасних умовах не можна говорити про здатність органів виконавчої влади, а саме місцевих державних адміністрацій, виконати в повній мірі покладені на них функції держави. В той же час Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено делегування державою цілої низки повноважень виконавчим органам сільських, селищних, міських рад, які фінансово не підкріплено.

Існує ще цілий ряд суперечностей між діючими законами України «Про місцеве самоврядування в Україні» [3] та «Про місцеві державні адміністрації» і Бюджетним кодексом України.

На сьогодні більшістю політиків та науковців підкреслюється доцільність розширення муніципального руху та становлення місцевого самоврядування. Але розвиток місцевого самоврядування, хоча Україна має значний історичний досвід, помітно відстає від світових та загальноєвропейських тенденцій, а точніше кажучи на цьому шляху ми мало в чому відійшли від колишніх методів та принципів жорсткої централізації влади.

Ратифікація Верховною Радою України Європейської хартії місцевого самоврядування визначила нові відносини держави і територій. Проте суперечностей між необхідністю здійснення адміністрування по вертикалі та наданням широких повноважень місцевим громадам не зменшилось. Саме в Європейській хартії визначено механізм, через який можна провести децентралізацію державного механізму в Україні [8].

Перерозподіл повноважень і ресурсів від органів державної влади до органів місцевого самоврядування і, на основі вироблених стандартів, реалізація через послуги відповідних потреб громадян – ось перше завдання, яке стоїть перед державою. Очікувати від місцевого самоврядування відповідальності можна тільки передавши повноваження та ресурси. Тому що, не маючи ресурсів для реалізації цих повноважень, місцеве самоврядування потрапляє в ситуацію, коли воно не може реалізувати своїх повноважень.

Ідея реформи сьогодні є значною мірою дискредитованою. Не можна вимагати результативного втілення у життя реформи від посадовців, наприклад райдержадміністрацій, яким кажуть, що завтра вашої посади вже не буде. Але, незважаючи на це, усередині самих органів місцевого самоврядування різного рівня вже зріє розуміння того, що реформа в якомусь вигляді необхідна.

Реалізація та здійснення в Україні адміністративно-територіальної реформи дозволить:

  • створити умови для динамічного розвитку потенціалу промислових та сільських територій області, ліквідує соціальні та економічні диспропорції в їхньому розвитку;

  • розумна зміна меж територіальних одиниць, що спирається на реальні потреби громадян, призведе до поліпшення якості соціальних, адміністративних, транспортних послуг;

  • зекономити ресурси місцевих громад завдяки узгодженому з громадськістю скорочення мережі соціальних закладів;

  • збільшити відповідальність місцевих обранців перед виборцями завдяки збільшенню повноважень органів місцевого самоврядування одночасно з ресурсами для їхньої реалізації.

Територіальний устрій Ніжинського району було закладено ще 31 січня 1923 р., коли відбулося його створення.

Діяльність Ніжинської районної ради спрямована на відновлення провідної ролі місцевого самоврядування.

Відповідно до Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [3] районна рада представляє спільні інтереси територіальних громад селища та 71 села. На території району діють районна, селищна та 29 сільських рад.

Важливою складовою забезпечення системності і змістовності діяльності роботи ради є її планування.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [3] затвердження перспективного плану роботи та заслуховування звіту про його виконання відбувається виключно на пленарних засіданнях ради. Відповідно до Регламенту Ніжинської районної ради перспективний план затверджується на півріччя.

Протягом терміну виконання плану до нього вносяться зміни та доповнення за рішенням Президії районної ради. Після затвердження плану сесією районної ради, питання, які планується винести на пленарне засідання оприлюднюються в міськрайонній газеті «Ніжинський вісник» та на сайті районної ради.

Аналогічно приймають перспективні плани і селищна та сільські ради. Працівниками виконавчого апарату районної ради постійно надаються методичні рекомендації по правильному плануванню роботи місцевих рад під час проведення днів відділів районної ради на базі селищної, сільських рад.

Із метою підвищення результативності проведення заходів районної ради та районної державної адміністрації складаються узгоджені спільні плани проведення спільних заходів.

Згідно перспективного плану, затвердженого на рік на загальних зборах Асоціації, проводить свою роботу районна асоціація органів місцевого самоврядування «Ради Ніжинщини».

За окремими графіками планується проведення днів районної ради, виїзних приймалень, днів віддаленого села, днів відділів районної ради. Ці графіки обов’язково доводяться до відома селищного, сільських голів.

Основна робота ради полягає у прийнятті рішень та контролі за їх виконанням.

Питання, які виносяться на розгляд пленарних засідань ради це – планові питання, а також питання, внесені за рекомендаціями постійних комісій та Президії районної ради, депутатами, головою районної державної адміністрації, депутатськими фракціями та групами.

На пленарні засідання ради запрошуються депутати обласної ради, керівники районних служб, промислових та сільгосппідприємств, селищний та сільські голови, представники засобів масової інформації. Це надає роботі сесії більш актуального та цілеспрямованого змісту, дозволяє прийняти виважені, конкретні рішення.

Виробилась в районній раді і практика контролю за виконанням рішень. З метою доведення рішень до відома населення в п’ятиденний термін рішення районної ради оприлюднюються на офіційному сайті, оголошення про оприлюднення подається в міськрайонній газеті «Ніжинський вісник».

Також районна рада докладає всіх зусиль до постановки на належний організаційний рівень сесій селищної, сільських рад району. Хід підготовки та проведення сесій селищної, сільських рад контролюється організаційним відділом районної ради, надаються всі необхідні довідкові та інформаційні матеріали. Методична допомога по організації та проведенню сесій надається і під час проведення днів відділів районної ради.

Підвищенню ефективності роботи районної ради сприяють постійні комісії. Їх у районній раді 5: з питань бюджету, соціально-економічного розвитку району та комунальної власності; з питань агропромислового комплексу, земельних та майнових відносин; з питань освіти, культури та туризму молоді і спорту; з питань охорони здоров’я, соціального захисту населення та екології; з питань законності, правопорядку, регламенту та депутатської етики.

У практиці роботи постійних комісій запроваджуються нові форми роботи: це засідання постійних депутатських комісій проведені спільно з Колегією районної державної адміністрації, де розглядаються питання про транспортне забезпечення пільгової категорії населення району в межах діючого законодавства.

Важливу роль у координації роботи рад виконує дорадчий орган ради – Президія. Засідання Президії є обов’язковим перед кожним пленарним засіданням районної ради. Саме Президія затверджує проект порядку денного пленарного засідання, висловлює узгоджені рекомендації з питань, які передбачається винести на розгляд сесії, схвалює тези доповідей та співдоповідей, узгоджує осіб, які виступатимуть з інформаціями, висуває кандидатури депутатів на відзначення з нагоди державних та професійного свята Дня місцевого самоврядування, щорічно пропонує кандидатуру на конкурс «Жінка року» в номінації «Жінка – депутат».

У районі систематично здійснюється організаційно-методичне, правове, інформаційне забезпечення рад та підтримується тісний зв’язок із радами нижчого рівня.

Відповідно до ст. 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [3] районна рада делегувала районній державній адміністрації передбачені цим законом повноваження. Тому в районі має місце співпраця органів державної влади і місцевого самоврядування.

В першу чергу це спільне планування щомісячних заходів в районі і спільне їх проведення. Зокрема це: підготовка питань на засідання постійних комісій та пленарне засідання районної ради, спільна підготовка та проведення семінарів-нарад селищного, сільських голів та секретарів, рад на квартал розширена спільна нарада районної державної адміністрації та Президії районної ради, залучення працівників відділів та управлінь РДА до складу робочих груп. З окремих питань приймаються спільні розпорядження голови районної ради та голови районної державної адміністрації.

Спільно з районною державною адміністрацією районна рада приймає участь у масових заходах на території району, області.

Активно працює районна асоціація органів місцевого самоврядування «Ради Ніжинщини».

У районній раді залишаються активними такі організаційні форми роботи з населенням, виборцями, як виїзні громадські приймальні, дні районної ради, дні віддаленого села, прямий телефонний зв’язок.

Одним із способів ефективного вирішення проблем місцевих громад є співпраця з трудовими колективами, громадськими організаціями, осередками політичних партій та рухів.

Важливе місце в роботі районної ради займає організація навчання, підвищення кваліфікації депутатів та посадових осіб місцевого самоврядування. Продовжується практика проведення спільно з районною державною адміністрацією семінарів-нарад селищного, сільських голів та секретарів сільських рад. На семінарах, як правило, розглядаються найбільш актуальні питання місцевого самоврядування, підготовки та виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, земельні та інші питання. А також надається необхідна методична та інформаційна допомога, зразки довідок, необхідних документів.

Ніжинська районна рада активно долучається до проведення Дня Європи та Європейського тижня місцевої демократії, які відповідно проходять у травні та жовтні. Заходи організовуються районною, селищною, сільськими радами та структурними підрозділами райдержадміністрації відповідно до розроблених планів.

З метою забезпечення гласності в роботі місцевих рад та їх органів Ніжинська районна рада однією з перших в області створила офіційний сайт.

Постійно відбувається залучення депутатів до участі у виїзних приймальнях, Днях районної ради та Днях віддаленого села, що дає можливість їм ближче познайомитись з життям, проблемами та надбаннями територіальних громад.

Крім того, районна рада систематично проводить роботу із зверненнями громадян, які надходять на особистих прийомах, по лінії прямого телефонного зв’язку, поштою.

Свою роботу районна рада будує так, щоб жодне звернення не залишилось без відповіді. Далеко не всі питання районна рада може вирішити позитивно, але надати компетентне роз’яснення щодо порядку можливого вирішення проблеми намагається завжди.

Оскільки районна рада представляє спільні інтереси територіальних громад району, то питання їх життєзабезпечення є одним із пріоритетних у діяльності районної ради.

За час роботи районної ради VІ скликання приділялась значна увага і питанням формування та наповнюваності місцевих бюджетів, в першу чергу за рахунок місцевих податків та зборів. Адже самодостатній бюджет – це можливість розв’язувати безліч місцевих проблем. Слід відзначити, що навіть незважаючи на наші скупі бюджети, керівникам територіальних громад все ж таки вдається вирішувати ряд питань. Газифіковано заклади гуманітарної сфери по Вікторівській сільській раді, в с. Світанок проведено заміну вікон у школі та музеї. Взагалі в питанні благоустрою населених пунктів помітні значні позитивні зміни практично по всіх територіальних громадах.

Активно долучаються до вирішення питань місцевого життя трудові колективи діючих сільгосппідприємств, навчальних закладів. Це участь у благоустрої територій та загально-масових заходах, надання спонсорської допомоги, забезпечення при необхідності транспортом, вирішення питань по похованню та інші.

Допомагають утверджувати основи місцевого самоврядування і депутати обласної ради, які депутатські кошти спрямовують на різні потреби.

Відповідно до вимог Закону України «Про органи самоорганізації населення» та рекомендацій обласної ради в районі документально створені 25 сільських та 25 вуличних комітетів. Існуючі вуличні та сільські комітети надають посильну допомогу у залученні населення до вирішення питань місцевого значення. Створюються і спеціальні об’єднання громадян по сприянню правоохоронним органам і органам пожежного нагляду.

На основі проведеного аналізу роботи попередніх років Ніжинська районна рада працює над спрямуванням своєї діяльності у напрямку активізації роботи депутатського корпусу у виборчих округах; урізноманітнення форм проведення засідань постійних комісій та підвищення їх ролі у вирішенні проблем територіальних громад; продовжить практику проведення виїзних приймалень, днів ради та інших заходів на території населених пунктів.

Планується проведення інвентаризації нерухомого майна спільної власності територіальних громад сіл, селища району з метою оптимального його використання та збільшення надходжень до спецфонду районної ради.

Необхідним є посилення активної участі територіальних громад у інвестиційних проектах різного спрямування, більше залучати до вирішення життєво-важливих питань громади громадські організації, політичні партії.

Активно працює голова районної ради і над обговоренням особливостей розвитку місцевого самоврядування, обміном досвіду та впровадження нових практик у діяльності Ніжинської районної ради, який отримано на зустрічах у Польщі, під час різних семінарів, конференцій різних рівнів.

Особливості обміну досвідом у розвитку місцевого самоврядування обговорювалися під час візиту генерального консула Республіки Польща в Києві Рафала Вольські до Ніжина, а також під час міжнародної науково-практичної конференції «Інтелектуальний внесок поляків у науку й культуру Чернігівщини: історія й сучасність».

Партнерство з Європейським Союзом та Програмою розвитку ООН в Україні дозволяє підвищувати розвиток Ніжинського району. Перші кроки до цього дозволяє зробити участь у Проекті Європейського Союзу – Програми розвитку ООН в Україні Clima East: «Збереження та стале використання торфовищ», який буде реалізовуватися на території Ніжинського району. На останній сесії Ніжинської районної ради депутатами прийнято рішення про створення об’єкта природно-заповідного фонду місцевого значення – регіонального ландшафтного парку «Ніжинський».

Шляхом діалогу між населенням, заохочення соціальної активності, визначення колективного бачення майбутнього та впровадження спільних ініціатив щодо розвитку громади, спрямовується наша співпраця.

Ставиться завдання на підтримку територіальних громад у розв’язанні найважливіших потреб їх розвитку шляхом самоорганізації, розбудови їх потенціалу та впровадження невеликих за обсягом громадських ініціатив у різних сферах.

Підсумовуючи варто зазначити, що на сьогодні Українська держава та громадянське суспільство потребують принципово нової якості публічної влади: наповнення місцевого самоврядування реальним змістом, ефективного правового регулювання організації діяльності територіальних громад та органів системи місцевого самоврядування. Необхідним є впровадження у механізм державного регулювання міжбюджетних відносин таких практичних заходів, що допоможуть розв’язати проблеми стабільного та справедливого забезпечення місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, досягнути ефективності при здійсненні видатків розвитку та сприятимуть збільшенню їхніх обсягів.

Діяльність Ніжинської районної ради спрямована на відновлення провідної ролі місцевого самоврядування. Це досягається виконанням стратегічних завдань розвитку місцевого самоврядування.