Українсько-російські взаємини крізь призму публіцистики С. Єфремова доби Української революції 1917 – 1921 рр.

У статті здійснено аналіз публіцистичного доробку С. Єфремова доби Української революції, що друкувався на шпальтах газети «Нова рада» та її наступниць. Будучи автономістом в політиці, публіцист відстоював окремішність українського народу, повноцінність його мови й культури. До національної політики Тимчасового уряду С. Єфремов ставився з пересторогою; більшовики викликали у нього відверту ворожість. Описуючи наслідки першої окупації Києва, він порівнював агресію радянських військ з навалою хана Батия або завоюванням Андрія Боголюбського. Політика гетьманського уряду дістала в нього негативну оцінку, значною мірою через проросійську спрямованість. Загалом подальше дослідження аналітичних, критичних та культурних статей Сергія Єфремова дозволить значно розширити знання про знакові події Української революції, її причини, наслідки та уроки, отримані з поразки, а також зробити ряд висновків, що мають життєво важливе значення для наших сучасників.

З виходом у світ двотомника публіцистики Сергія Єфремова (1876 – 1939) революційної доби [13; 14], що систематично з’являлася на шпальтах газет «Нова рада», «Рада», «Промінь», «Громадське слово», відкрилося нове потужне джерело вивчення ідей, ходу, постатей, подій, явищ і процесів Української революції 1917 – 1921 рр. Власне, про новизну писати не зовсім доречно, бо ж цей доробок С. Єфремова давно і заслужено вважається одним з найяскравіших проявів інтелектуальної історії України початку ХХ ст. Уже в 1993 р. у невеликій за обсягом збірці були передруковані 15 статей, що побачили світ у 1918 р. спочатку на шпальтах «Нової ради», а потім й окремої збірки, виданої видавництвом «Вік» [11, с. 83 – 133]. Декілька праць С. Єфремова було надруковано у збірнику документів і матеріалів, підготовлених співробітниками Інституту історії України НАНУ [23, с. 305 – 315; 550 – 552; 615 – 624; 699 – 704; 898 – 901; 917 – 919]. «Новорадівська» публіцистика вийшла окремим виданням у видавничому центрі «Просвіти» [12].Наукова й публіцистична спадщина видатного вченого й громадського діяча постійно перебувають в полі зору дослідників [1; 2; 3; 5; 6; 7, с. 85 – 191; 8, с. 345 – 356; 10; 24]. Не викликають сумніву висновки фахівців щодо таланту С. Єфремова як журналіста, і що особливо важливо підкреслити – журналіста українського, бо якраз проблеми, пов’язані з національним життям, завжди перебували у нього на першому місці. За підрахунками дослідників він підготував до друку від 1896 р. до початку 1920-х рр. близько десяти тисяч публікацій [10, с. 106]. З них на «Нову раду» та її наступниці у 1917 – 1920 рр. припадає близько 1000. Це на приблизно п’ятсот чисел газет [7, с. 183]. Історики відзначають «високий ступінь ймовірності» газетних публікацій С. Єфремова, ту обставину, що його трактування революційних подій і процесів суттєво відрізняється від оцінок діячів, «які належали до ліво-демократичного табору революції, тоді як Єфремов до національно-демократичного» [6, с. 91](( Цікаво, що в передмові до двотомника В. Верстюк чіткіше визначив ідейно-політичну приналежність С. Єфремова, назвавши її – «право-демократичною».)). Довгий час своєрідною візитівкою і найбільш відомою публікацією Є. Єфремова був «Лист без конверта». Біограф журналіста, вказавши на гостру актуальність прямого й різкого звернення до сина великого письменника, відзначив, що Ю. Коцюбинський «став вище особистої помсти, але ім’я С. Єфремова відтоді потрапило до більшовицьких проскрипцій, як ім’я особи шкідливої й небажаної» [2, с. 89]. Насправді ж подібних статей, сповнених гніву, обурення, перестороги у Автора чимало.Поява вищеназваного двотомника надала цьому публіцистичному доробку масштабності, завершеності, глибини й викінченості. Це правдива історія (для журналіста – сучасність, повсякденність, включно з надзвичайними, непередбачуваними подіями) Української революції, закарбована на газетних шпальтах у вигляді розлогих статей, нарисів, виступів, споминів, повідомлень, інформаційних блоків, заміток, фейлетонів, реплік – як правило, ущипливих і дошкульних, на злобу дня. Серед інших жанрів журналістики відчутно переважає есей. Усе разом складається у вражаючу панораму революційних буднів, свят, переломних моментів і «сірих зон» – часів відносного затишшя, штилю. Не можна позбутися думки, що Автора цікавили буквально всі прояви революційної ідеології й практики. Під його гострим і вправним пером будь-яка незначна річ набувала значення символу, і що цікаво, це символічне значення зберігається й донині. Скажімо, зміст і мораль невеликої замітки «Товариш Клюк» виглядають так свіжо й впізнавано, немовби писані сьогодні, а не в грудні 1917 р. Йдеться про те, як до революційних організацій успішно примазуються кримінальні злочинці [13, с. 376], або картинка з виборів до Всеросійських Установчих зборів в одному селі на Полтавщині: «Під самою школою засіло кілька “большевиків” – один матрос та зо три спантеличених дядьків, і ця смілива кампанія перестрівала кожного виборця, а особливо з жіноти, питанням: “покажи список” і змушувала багатьох голосувати за свою партію» [13, с. 347]. Річ не просто в актуальності, лякає незжитість явищ ментального характеру, негативних побутових рис, моральної нестійкості, повторюваність помилок.У передмові до першого тому публіцистики С. Єфремова В. Верстюк визначив головні теми газетного доробку: «український національний рух, українсько-російські відносини, політична опозиція Центральної Ради до Тимчасового уряду українська державність у всіх її різновидах, більшовицький та білий режими, зростаюча суспільно-політична криза революції» [4, с. 5]. Думається, цим переліком не вичерпується коло питань, що цікавили Автора – вченого, громадського й державного діяча.Однак сьогодні на перше місце виступила тема, пов’язана із взаєминами з Росією, яка С. Єфремовим сприймалися як делікатні, дражливі, болючі проблеми здобуття Україною автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки, а через майже століття потому постала в іншій, значно драматичнішій, якості – бути чи не бути незалежній Українській державі.С. Єфремов був великим патріотом, людиною пристрасною і водночас справедливою, спостережливою й обачною, налаштованою переважно скептично до влади. Про його політичні вподобання добре сказав І. Гирич: «С. Єфремов не був революціонером і ставився з великою підозрою, якщо не ворожо, до всякого максималістичного розв’язання суспільно-політичних проблем. По натурі він був типовим еволюціоністом і всі сподівання на поліпшення життя покладав на еволюційне реформування існуючого укладу та на просвітні акції: школу, книжку, публічні громадсько-культурні заходи тощо. Лише кількісне збільшення інтелігентського прошарку серед різних верств населення, він вважав, може вирішити справу національного, а з ним і всякого іншого: економічного, соціального, політичного визволення» [7, с. 115]. Варто запам’ятати, що на першому місці для С. Єфремова перебувало національне визволення. Великий ненавистник автономістів Р. Бжеський однак визнавав, що «всі автономісти, об’єднані й очолювані У[країнською] Ц[ентральною] Радою були безперечно людьми, яким був дорогий і близький розвиток української культури. Старші віком з числа автономістів брали ще перед революцією активну участь в українському культурному процесі, любили українську мову, українську землю, українську пісню, українське народне мистецтво і й український нарід та його звичаї й побутові особливості». Взірцевим прикладом такого служіння рідному народові Р. Бжеський вважав С. Єфремова, ставлячи йому в особливу заслугу заснування видавництва «Вік» та журналістську діяльність [17, с. 426]. Виходячи з особистості Автора, драматичності доленосних подій Української революції, не простим обсерватором, але активним учасником яких він був, актуальністю розглянутої проблематики, спричиненою неоголошеною війною Росії проти України, сподіваємося, що спостереження С. Єфремова над російською демократією та монархістами-чорносотенцями, більшовиками й білогвардійцями, його рефлексії щодо національного питання взагалі, оцінки сучасного йому стану російсько-українських відносин та міркування щодо перспектив їх розвитку не можуть не зацікавити читача.Події революційної доби складалися таким чином, що перед вела російська сторона, а українці підтягувалися до рівня вимог, відповідали на виклики часу з певним запізненням. Якими б факторами не був спричинений революційний вибух, що призвів до повалення самодержавства, але сучасні вітчизняні історики дійшли висновку: «Українська революція була породженням Лютневої революції в Росії» [18, с. 5]. Мабуть, цим, насамперед, пояснюється і певний пієтет до діячів російської революції та беззаперечне прагнення лідерів українського національно-визвольного руху вести українців до автономії в складі Російської демократичної федеративної республіки. С. Єфремов теж віддав данину цим сподіванням, які відповідали його політичним переконанням, характеру, зрештою, здоровому глузду – адже йшлося про демократів, так би мовити, колег і однодумців. Можливо, далеко не всі представники тодішньої української еліти усвідомлювали докорінну відмінність російської демократії у поглядах на національне питання. А. Процик писала: «Для Олександра Керенського і членів його соціалістичного кабінету націоналізм не був пріоритетною проблемою. Вибух національних почуттів в ході революції вони розглядали як спонтанну емоційну реакцію на вивільнення з-під влади царизму, яка вщухне як тільки національні меншості звикнуть довіряти демократичній Росії. Те, що деякі меншості можуть забажати власної незалежної держави, було для них абсолютно незрозумілим, і тому будь-який вираз такого бажання вони розглядали як підступну інтригу ворогів…» [19, с. 23]. Але це крило дійсно стояло на демократичних позиціях в усіх питаннях, крім розпаду імперії. Що ж тоді говорити, про тих російських діячів, котрі поділяли погляди більшовиків, білогвардійців чи монархістів? Якщо С. Єфремов помилявся щодо справжніх намірів нових керівників Росії, то в оману було введено весь цвіт національно-визвольного руху.Водночас в його публіцистиці впадає в око відсутність запевнень представників російської сторони у вічній дружбі, братерських почуттях і тому подібних пафосних сентенцій. Прибічників такої патетики у ті часи теж вистачало. С. Єфремов ніколи не опускався до неї. Цікаво прослідкувати вживання ним слова «брат». У Автора є дві невеликі статті з однаковою назвою «Брат на брата» (5 липня і 30 серпня 1917 р.) [13, с. 189, 269 – 270]. В обох випадках йдеться про збройну боротьбу всередині російського народу: повстання більшовиків у Петрограді та корніловський заколот. Скидається на те, що С. Єфремов не вважав російський народ братом українському. А коли згадував про братню ворожнечу, то трактував її у біблейному дусі: «тут, усередині держави, проливається братня кров, виточена братньою же рукою… Історія Каїна й Авеля належить до тих, що по всі віки вертається, щоб обурювати людське сумління своєю звірячою природою» [13, с. 269 – 270]. Досить часто він не приховував іронії чи сарказму, вживаючи слово «брат» або прикметники, похідні від нього. Так, ставлення журналіста до тих українізованих частин, які не хотіли чинити опору більшовикам вкрай негативне, бо вони не хотіли воювати «з такими “братами”, коли вони грабують українські міста й села, чинять насильства, ґвалтують жінок і перешкоджають вести творчу працю на користь трудящих мас України…» [13, с. 446]. Слово «брат» взято в лапки не випадково. Поведінка більшовиків у ту першу, і, на жаль, не останню війну Росію проти України менше всього нагадувала братні стосунки. І С. Єфремов добре розумів облудність вживання цього слова діячами російської революції. У сучасній історіографії такий підхід набув значного поширення. С. Кульчицький наголосив: «“Брати-українці” фігурували і в князя Львова, і в Леніна. Обидва, однак, негативно ставилися до ідеї української автономії. […] Погляд Львова був традиційним: централізована країна з демократичним конституційним устроєм, а в національних регіонах – з культурно-національною автономією і самоуправлінням на рівні місцевих громад. Натомість Ленін виношував план створення держави-комуни, яка мусила мати подвійну структуру: на рівні партійних органів – диктатуру однієї партії, прикриту фіговим листком конституції, а на рівні радянських органів (тих же партійних, але перелицьованих у радянські), – демократичну владу, що спиралася на регульоване партійними органами волевиявлення населення. Подвійна владна конструкція дозволяла робити голосні заяви про народне волевиявлення, залишаючись у рамках диктатури» [Підкреслення Автора. – Т. Д.] [15, с. 236]. Звичайно, важко сподіватися, щоб С. Єфремов як сучасник тих процесів так глибоко й переконливо ухопив сутність вищеназваних моделей переобвлаштування Росії силами, котрі проголошували себе революційними. Однак він усе ж побачив і затаврував ознаки російського імперіалізму «в червоному плащі» у спробах більшовицької дипломатії добитися підтримки Німеччини, щоб уникнути проголошення незалежних держав на теренах колишньої імперії [14, с. 165 – 166].Не можна не помітити, що публіцист не довіряв російським діячам, з пересторогою ставився до державного устрою колишньої імперії, який потужно впливав на заходи Тимчасового уряду. Уже в першому листі з Петрограда, що склали цикл «З-над Невських берегів», він проникливо зазначає: «Одмінилась, та не зовсім: жива ще стара душа Петербурга. І коли ви зазирните ще глибше й попробуєте спуститися в саму гущу ділових справ, то зустрінетесь з тим самим хваленим російським безладдям, якого ніколи там не бракувало, а тепер, здається, то й надто. […] Оця внутрішня незмінність старих звичок становить ґрунт новому життю. Одмінилися зверхні форми, рушила з місця психіка людська, але набуті століттями завички й традиції стоять твердіше од монолітної колони на Дворцовому майдані. І в цій саме незмінності лежить багато корнів старого в нових формах, і те старе ще дається в знаки нам, що шукають повного оновлення од деспотичного не тільки в політичному розумінні складу життя» [13, с. 120]. Цьому спостереженню майже сотня років, але монолітна колона височить на Двірцевій площі Санкт-Перебурга й нині, а імперська сутність домінує не лише в політиці сучасної Росії: вона формує духовний, інтелектуальний і культурний простір її нації.З певним скепсисом поставився Автор до спроб Тимчасового уряду налагодити відносини з українцями шляхом видання маніфесту «до братнього українського народу». Одного посилання на відомий історичний факт виявилося достатньо, щоб звести нанівець або поставити під сумнів можливі позитивні наслідки даного кроку. «Од часів Петра І-го, – з неприхованою іронією пише С. Єфремов, – що обіцяв скрутного часу, за Шведчини, що “в подлунной не буде народу, щасливішого за український”, – це має бути перший маніфест од російського уряду до українського народу» [13, с. 158]. Автор та й багато його читачів добре знали, яке «щасливе» життя настало після остаточної інкорпорації українських земель до складу Російської імперії.Взагалі особливістю бачення С. Єфремова політичної ситуації від Лютневої революції до більшовицького перевороту є україноцентричність у визначенні пріоритетів. Починаючи від головних тез виступу секретаря Ради ТУПу на з’їзді 25 березня 1917 р., в яких декларувалася історична наступність товариства стосовно Кирило-Мефодіївського Братства й громадівського руху, й зокрема, підкреслювалося: «В період нової революції ми увійшли з так само чистими руками і не маємо каятися в тому, що хоч коли-небудь себе сплямували спільною роботою з офіціальною Росією» [13, с. 44, 46] аж до статті, що вийшла в номері «Нової ради» 31 грудня, і може трактуватися як своєрідна епітафія імперській Росії: «Маємо тепер кілька незалежних і мало чим, опріч ворожнечі й зненависті, між собою зв’язаних республік – на місці потужної колись імперії» [13, с. 413] – все, що виходило з-під пера С. Єфремова, було спрямоване на забезпечення революційних перемін в Україні, які хоча й називалися досягненням «автономії», але фактично націлювалися на формування органів незалежної держави. Складається враження, що С. Єфремов і його однодумці трактували федеративний устрій, як зручну й найменш небезпечну форму для дозрівання суверенітету. Національне питання мало для них велику вагу, тому в С. Єфремова так багато публікацій, присвячених досвіду інших народів у розв’язанні дражливої й життєво важливої проблеми «недержавних» націй. Зусилля ірландців, поляків, фінів, білорусів, литовців в цьому напрямку отримують доброзичливе схвалення Автора. Не випадково невелика замітка про перебіг З’їзду народів Росії називається «На бенкеті народів». С. Єфремов не шкодував добрих слів: «Щира товариська розмова затяглася допізна. Не хотілося розходитися, не хотілося порушувати того щирого братерського духу, що панував у залі» [13, с. 296 – 297]. У 1919 р. він писав: «З усіх земель колишньої Російської імперії найкраще, може, вийшла Польща, найбільш їй поталанило в тій завірюсі, що зірвалась на землях Східної Європи». Водночас у статті лунає застереження, що «імперіалістична, великодержавна політика в Польщі дається взнаки вже й тепер, а для будучини обіцяє просто фатальні наслідки» [14, с. 472 – 473].Найбільше непорозумінь виникало якраз з представниками російської еліти, якого б кольору й партійності вона не була. Буквально за декілька днів до більшовицького перевороту в Петрограді С. Єфремов писав: «В кругах неукраїнських останніми часами повелося говорити про сепаратизм та самостійництво українців. Ґвалтує про це, і способом часто недостойним, російська преса; виносять резолюції про те ж саме кадети на своєму з’їзді […]; поспішаються реагувати на це члени Тимчасового правительства, не кажучи вже про звичайні обивательські круги […]. І виходить вже зовсім не “мала купа невеличка”, а ніби й справді щось грізне та непереможне» [13, с. 316]. Це нагнітання істерії має, на думку Автора, приховати справжні причини погіршення відносин між Петроградом і Києвом: «Анархія, що грізною хвилею розливається по державі, пішла звідти, де стара державність найбільшу силу мала і найдужче одбилась, і тепер гріхи її перекладаються на державність нову […]. Коли російське військо громить тепер Естляндію, як розгромило вже деякі частини України, коли людність України за свій хліб не має потрібного краму, який ішов з великоруських губерній, коли замість краму звідти довозяться до нас самі максималістські лозунги та безконечна балаканина по всяких радах та нарадах, то можна цілком зрозуміти оце “бажання муром одгороджуватися од півночі”» [13, с. 317]. У цих спостереженнях так багато спільного з сучасним розвитком українсько-російських відносин, що мимоволі очікуєш на висновок, близький до сьогодення. І він дійсно присутній: Автор закликає українських політиків не піддаватися емоціям й «інстинктивним, не завжди усвідомленим течіям серед мас» залишатися «як переконані і послідовні федералісти» на старих позиціях [13, с. 317]. «Перемир’я» повинно дотримуватися будь-якою ціною – так це звучить в перекладі мовою сучасності.Як би ми не оцінювали тепер автономістсько-федеративний дискурс лідерів Центральної Ради, однак треба віддати їм належне – в послідовному дотриманні раз обраного політичного курсу їм не було рівних. Скидається на те, що С. Єфремов до останнього сподівався на можливість досягти спільної мови з Тимчасовим урядом. Натомість жодної довіри більшовикам у нього не було. Для нього їхні лідери та й рядові виконавці – це вершителі «Каїнового діла», «Каїнового замаху». Так оцінив публіцист ультиматум РНК РРФСР УНР. «Що це таке? Божевілля? Провокація? Дурість? Зрада? – Ми не хочемо вибирати назву для вчинку комісарського правительства, – обурювався Автор. – Щоб не було тут, а ясно одно – самодержавні комісари згубили вже всяку міру речей і кидають свідомо – бо інакше не було б того теж єдиного своїм нахабством в світі ультиматуму – російську державу на розпад і руїну. Україна, як найбільш організований й найдужчий з країв колишньої російської держави – це сіль в оці народним комісарам. І вони цю сіль силкуються знищити» [13, с. 364]. У численних публікаціях, які стали реакцією на першу агресію більшовицької Росії проти України (навала на Київ сприймалася особливо болісно) й подальші війни, внутрішню політику, заходи в галузі культури, освіти неможливо знайти жодного слова схвалення чи сприйняття. У пройнятих почуттям зненависті й відрази циклі публікацій, де йшлося про тритижневе перебування більшовиків у Києві 1918 р. виразно виступають історичні паралелі. С. Єфремов порівнює події, що почалися 16 січня (дата за старим ст.), з навалою монголо-татарських орд Батия [13, с. 453]. У трохи пізнішій статті він вдається до іншого порівняння: більшовики грабували Київ, нищили місто, вбивали людей, як «суздальський князь Андрій Боголюбський». «Ніякої власті у них не було, зате безладдя, безхліб’я, безвіддя, безгрішшя і т. ин. взяли таку силу і так далися взнаки, що далі вже було нікуди. І як колись Андрія Боголюбського, так тепер його наслідувачів випроваджувано з Києва однодушними прокльонами» [13, с. 492]. С. Єфремов самокритично схарактеризував помилки української влади, що, на його думку, призвели до трагічного повороту в розвитку революції: «Ми, беручи загалом усі наші політичні й культурні організації аж до самого новонародженого правительства, нічого не зробили, щоб ту величезну організаційну силу використати. Ну, просто – таки пучкою не кивнули, щоб дати масам те, за чим вони інстиктивно тяглися – хліб духовний, освідомлювання й громадсько-політичне виховання. Висока політика, чи краще сказавши – політиканство, посіла собою все. Широка організаційна робота не то не провадилась, а навпаки, в свідоме пішла занедбання» [13, с. 492]. На жаль, переляк, викликаний більшовиками, швидко минув, а належних висновків українською владою не було зроблено.Після перевороту П. Скоропадського 29 квітня 1918 р. С. Єфремов свої критичні стріли спрямовує проти гетьманського режиму. В. Верстюк слушно зазначає: «Минуло всього кілька днів після перевороту, уряд лише формується, програма його діяльності ще не скристалізована, але С. Єфремов уже виніс переконання, що переворот – це не просто спосіб зміни лівого есерівського уряду В. Голубовича більш правим політичним крилом, це значно масштабніша за своїми наслідками акція, покликана покласти край революції, повернути країну на кілька кроків назад, ліквідувати здобутки демократії у соціальній та національній політиці» [3, с. 14]. По великому рахунку ця оцінка не змінилася до падіння гетьманату. Не останню роль у ворожому ставленні зіграла політика уряду П. Скоропадського щодо росіян – втікачів з більшовицької Росії та й місцевих прибічників «єдіной і нєдєлімой». Як відомо, вона відзначалась толерантністю й поступливістю. Для С. Єфремова подібна проросійська поблажливість означала зраду: «“Не стая воронов слеталась”… Це злетілись на Україну всі, хто шукає теплого кутка й ласого шматка, хто хоче поживи, хто думає урвати ще щось для себе, урвавши вже там, на півночі, все, що було можна. Тут чужі й свої, і большевики і Пуришкевичі, і “фаховці” усяких спеціальностей і люди вільних професій, політики і просто обивателі, “Протофіс” і так звані “хлібороби”… Шукають поживи, злітаються круки, щоб вибрати очі нашому краєві. Важать на те, що нові світові заворушення дадуть їм змогу в каламутній воді рибки наловити й довести до кінця всі свої давні мрії й забаганки. Рахують, що вже кінець Україні…» [14, с. 228]. У цих рядках вражає насамперед розуміння неприйнятності й навіть згубності для утвердження Української державності діяльності «радників» різних мастей з чужих країв, усвідомлення їхньої політики як такої, що відповідає інтересам «білих», «червоних», лібералів, монархістів, але російських. Утім, це не означає, що точка зору С. Єфремова та його однодумців була єдино правильною. П. Скоропадський, безумовно, знав про ворожу налаштованість більшості есефів. У його «Спогадах», зокрема, зазначено: «Были, конечно, еще социал-федералисты. Это незначительная украинская партия, причем «социал» у них скорее дань времени, чтобы не казаться отсталыми. На самом же деле это была группа, напоминающая кадетов 3-го сорта с сильной украинской окраской» [20, с. 205]. Нам здається, що вся суть розходжень між прибічниками гетьмана і його опонентами з право-соціалістичного крила й крилася в рівні «національного забарвлення»: для останніх національна держава – альфа і омега їхніх устремлінь. Одначе й до них не відразу прийшло усвідомлення, що вся Росія, незалежно від партійних знамен і політичних ідеалів, чинитиме опір розвалу імперії, і її свята святих – не догмати марксизму, а заповіти імперії. Один з сучасних зарубіжних істориків так охарактеризував цей малопомітний для тодішніх аналітиків процес: «У 1917 – 1918 роках здавалося, що історія імперії в Росії скінчилася. Збулися всі найстрашніші острахи традиційних царських державників. Фінляндія, Закавказзя, балтійські провінції й величезні західні прикордонні території, включно з Україною, були втрачені. Насувалося німецьке панування в Європі. Росія була відкинута до тих кордонів, в яких вона знаходилася ще при Петрі І і з яких вона розпочала своє сходження до статусу великої держави, іншими словами, майже до тих же кордонів, в яких вона перебуває сьогодні. Американське втручання і перемога союзників на Західному фронті порушили перспективу німецької гегемонії в Європі, створивши при цьому політичний вакуум у Східній Європі. Переможні західні держави були занадто далекими, змученими війною і байдужими для того, щоб самим заповнити цей вакуум, хоча вони й створили cordon sanitaire із прозахідних країн-сателітів, котрий повинен був утримувати більшовицьку Росію на безпечній відстані від європейського економічного й культурного центру. Однак за цією стіною більшовикам вдалося консолідувати свої сили, знову захопити Україну, Білорусію й Закавказзя й відновити російську імперію в Північній Євразії» [16, с. 452 – 453].Скидається на те, що певні симптоми цього невідворотного процесу були помічені С. Єфремовим. Можливо, розуміння безнадійності боротьби політичної та військової змусило його повернутися до пропагування заходів у царині духовності, культури. Журналістику, можливо, єдину зброю, що перебувала в руках українських керманичів, С. Єфремов не збирався втрачати. При першій же можливості він відновлює газету під назвою «Рада». І знову порівняння, яке засвідчує його розуміння спільності коренів таких непримиренних режимів як царський і більшовицький: «20 липня 1914 р., – іронізує публіцист, – на самісінькому початку Світової війни, генерал Іванов закрив газету «Рада». 6 лютого, другого дня по вступі большевиків до Києва, товариш Щорс припинив газету «Нова рада». І той, і другий, робили те своє діло “навіки” – на менше вони не згоджувались, як тільки “навіки”, хоч і похапцем» [14, с. 356]. За цей період було видруковано чимало історико-культурологічних матеріалів. Кращі з них сповнені віри у життєдайність національної культури, непроминальну історичну роль її творців у відродженні нації. На 150-річчя від дня народження І. Котляревського Автор відгукнувся статтею «Фенікс (1769 –1919)», в якій переконував читачів, що «ця дата за нинішніх тяжких часів набуває величезного символічного значіння. Не все гине на пожарищі. Невмируще залишається. А лишаючись, стає непохитною основою, з якої буйно підуть, сили набираючись, молоді свіжі паростки нового життя» [14, с. 355]. У цьому контексті не може не привернути увагу й публікація, присвячена ще одному ювілею – 250-річчю (1669 р.) наданню Могилянській колегії статусу державного навчального закладу. С. Єфремов вдається до з’ясування ролі історичного минулого: «Люблю зазирати в старовину, – щиро зізнається він, – Там бо не тільки можна знайти спочинок і певний притулок для духа, збуреного тяжкою сучасністю, але й опертися на щось міцне й непохитне в висновках. В сучасності ми бачимо самий процес життя, його невтомний біг, хоча він здається нам часто безпорадним топтанням на одному місці. В минулому ж не тільки це видко, але й наслідки, якими життя вже укоронувало й довершило свій невпинний процес. В сучасності логіка подій для нас уривається на другій, часто на першій посилці, – там же, в давнині, ми маємо повний комплекс подій, цілий стрункий силогізм, – свого роду, і висновки так само перед нами на повен зріст, як і посилки. І щоб освітити в аналогії сучасні події, часто конче неминучим видається обертатися до далекої давнини» [14, с. 426]. Це розлоге, добре аргументоване міркування виступає основою для з’ясування усієї правди про взаємини шкіл з польською (натоді панівною) мовою викладання й українською. Вони нагадують С. Єфремову ставлення влади до української школи уже за доби революції: «Вбога школа, вбогі учні, приватні кошти, щирий ідеалізм і посвячення – з одного боку; привілейоване становище, державність, пиха й холодна офіціальщина – з іншого» [14, с. 427 – 428]. Це докір українським діячам за погане розуміння ними значення шкільної освіти у патріотичному вихованні й водночас розуміння того факту, що на рівні середньої й низової ланок освітян і пересічного мешканця міста чи села ставлення до російської мови, як до «панської» і панівної залишилося незмінним. Не тільки С. Єфремов шукав духовної розради й порятунку в царині культурних здобутків. Здається, в міру того, як згасали останні надії на здобуття держави, все більше політичних й громадських діячів зверталися до цього джерела. Так, М. Грушевський, перебуваючи в еміграції, наприкінці 1919 р. опублікував французькою й англійською мовами статтю – відгук на 100-літній ювілей ще одного великого українця: «Не можна завершувати рік, не згадавши, що на 1919 р. припадає 100-річчя від дня народження великого письменника, представника українського руху минулого століття, Пантелеймона Куліша…» [9, с. 52]. Прикладів подібної спрямованості на актуалізацію культурної й духовної спадщини у публіцистичному доробку С. Єфремова можна знайти чимало. Це важлива складова частина і його візії українсько-російських відносин – окремішність культури, мови, менталітету двох народів.Насамкінець варто звернути увагу на ще одну особливість газетної журналістики С. Єфремова: її києвоцентричність. У його статтях мало уваги звертається на інші регіони України, можливо, за винятком Галичини, слабо висвітлені й зусилля царату, Тимчасового уряду, Раднаркому розчленувати українські землі, порушивши їхню єдність. У сучасній історіографії ця проблема, у зв’язку з агресією путінської Росії виходить на чільне місце [21; 22]. Тимчасовий уряд, як відомо, в своїй Інструкції Генеральному Секретаріатові від 4 серпня 1917 р. заявив претензії на схід і південь України, залишивши під своєю юрисдикцією територію й населення чотирьох губерній. «Непоступливість уряду в національному питанні була одним з факторів, який ослаблював його позиції і, таким чином, наближала крах» [22, с. 95]. Ми знайшли у С. Єфремова тільки одну згадку про цей недружній крок російського уряду. «Найголовніше» «запитання» до Інструкції, яке виникло у публіциста, якраз і стосувалося вищеназваного поділу [13, с. 213]. Стосовно ж більшовицької затії щодо проголошення Донецько-Криворізької республіки, менш відомих Миколаївської та Радянської республіки Тавриди, то, здається, С. Єфремов про них навіть не знав, принаймні вчасно інформація не дійшла до Києва. У статті «За двома зайцями» від 5 квітня 1918 р. він писав: «Про так зване совітське правительство на Україні, по тому, як воно зникло з Києва, згинула була і всяка чутка. І аж ось тепер почали доходити звістки, що розташувалося воно в Катеринославі, називаючи себе вже правительством Донецько-Криворізької (!) республіки». Автор пояснює цей крок вимогами Берестейського миру щодо виведення російських військ з України. Підступність Москви журналіст вбачає в тому, що «цим большевики ніби двох зайців разом убивають: виконують умову й підтинають морально Центральну Раду, до якої, виходить самі українці вороже ставляться» [13, с. 548]. Таке трактування правильне, але не повне. Сучасні історики стверджують, що «у ставленні до південноукраїнського регіону більшовики продовжили традицію царської влади та Тимчасового уряду. Південь України вони вважали «Новоросією» – частиною етнічної Росії. Більшовики пішли шляхом створення у регіоні радянських республік, які підпорядковувалися радянському російському центру. Регіональні радянські утворення виявилися нежиттєздатними» [21, с. 81]. Згодом більшовики відмовилися від цієї ідеї, натомість зробили все, щоб підпорядкувати собі всю Україну.Підсумовуючи, варто ще наголосити на винятковій історико-культурологічній цінності революційної публіцистики С. Єфремова революційної доби. Вона піднімає масу питань, більшість яких не втратила своєї актуальності й сьогодні, бо процес дозрівання української політичної нації після поразки Української революції затягнувся ще майже на століття. Проблема ж українсько-російських відносин проходить червоною ниткою через всі праці журналіста. Хоча Автор і дотримувався курсу на автономію в складі федеративної демократичної Росії, однак його ставлення навіть до революційного Петрограда можна охарактеризувати як недовірливе, сповнене перестроги й відчуття загрози. Само собою, політика центру й місцевих проросійських кіл давали для такої реакції чимало підстав. Більшовизм натомість сприймався С. Єфремовим як реальна небезпека для України, і в цьому наставленні він, на жаль, виявився цілком правим.