Боротьба за Україну як етап світової революції (за матеріалами журналу «Коммунист». 1919 р.)

У статті здійснено аналіз матеріалів пропагандистського журналу ЦК КП(б)У «Коммунист», два номера якого вийшли у Чернігові восени 1919 р. під час нетривалого перебування у місті керівних органів радянської України. Серед характерних рис вміщених публікацій визначено домінування в них ідеї світової революції, відверта зневага до українського національно-визвольного руху, фактичне виправдання наслідків червоного терору як засобу залякування та знищення буржуазії. Також увага звертається на висвітлення авторами матеріалів причин поразок більшовицької армії в України. Загалом опрацювання текстів статей засвідчило практичну неспроможність більшовицького керівництва України запропонувати нові підходи до наболілих тогочасних питань. За вкрай важкої воєнної ситуації воно продовжувало проштовхувати іде світової революції, Україна розглядалася перш за все як територія боротьби з «контрреволюцією», плацдарм для наступу на Захід, а її населення  як допоміжний або навіть витратний матеріал.

Як відомо, наприкінці серпня 1919 р. органи радянської влади евакуювалися з Києва і прибули до Чернігова, де затрималися приблизно на півтора місяці, перш ніж змушені були поступитися денікінцям. Історія боротьби за столицю з більшовицького боку слабко вивчена. Хоча в зверненні Ради Оборони України до робітників і селян підкреслено, що Червона Армія шість днів відбивала всі «атаки як царських холопів, так і польських наймитів петлюрівців» [17, с. 15], однак ще Н. Полонська-Василенко відзначила, що 30 серпня більшовики «без бою залишили Київ» [20, с. 531]. Цей же висновок знайшов підтвердження і в найсучаснішому дослідженні історії Української революції: «Після того, як 25 серпня політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про необхідність евакуації усіх урядових установ УСРР з Києва до Гомеля, почалася агонія компартійно-радянської вертикалі влади УСРР» [16, с. 307].

Проте, порівняно легко віддавши Київ, більшовицьке керівництво не збиралося втрачати Україну. Свідченням тому можуть бути публікації в журналі, який виходив у Чернігові саме в час перебування у місті вищих органів КП(б)У та радянської влади. Статус видання визначався як тижневий додаток до «Известий Совета рабоче-крестьянской обороны Украины», які, в свою чергу, видавалися ЦК КП(б)У. Перший номер вийшов 25 вересня, другий (і, вірогідно, останній) – 1 жовтня 1919 р. Ціна додатку 3 рубля, обсяг – 16 сторінок. На цій друкарській площі вміщено 23 різнопланових матеріали. Прізвища членів редколегії не вказувалися. Журнал виходив російською мовою, за двома винятками, про які йтиметься нижче.

Видавничою базою стала друкарня Чернігівського губраднаргоспу. Було б доречно пов’язати появу цього проекту з діяльністю, створеного на початку липня 1919 р. Зафронтового бюро ЦК КП(б)У на чолі з С. Косіором, але інформація щодо перебування Зафронтбюро у Чернігові відсутня – його штаб спочатку знаходився у Києві, потім – у Брянську, Москві й Серпухові. Проте деякі члени – А. Бубнов, М. Савельєв друкувалися у вищеназваному журналі [25, с. 101102]. З іншого боку, автори журналу (А. Бубнов, К. Ворошилов, А. Йоффе) входили до Президії Ради Робітничо-Селянської оборони України, звернення якої регулярно друкувалися у виданні. Редакція в оголошенні, вміщеному в першому номері, підкреслила, що «Коммунист» – орган, призначений «для зафронтової роботи», а тому зверталася до «товаришів», котрі перебували «в захопленій генералом Денікіним Україні», з проханням надсилати «замітки, повідомлення, звіти, кореспонденції» «про роботу нашої партії на Україні». Фактів, очевидно, бракувало, бо в наступному номері вміщено ту ж вимогу, а також прохання про доставку «білогвардійських і петлюрівських газет». Зафронтова зона знаходилася, принаймні, у вересні не так уже далеко від Чернігова: наприкінці місяця бої точилися в Янівці (тепер – Іванівка), а 12 чи 13 жовтня денікінці захопили місто [14, с. 330].

Починаючи зі звернення редакції у першому номері, всі матеріали просякнуті похмурим пафосом боротьби проти всіх, ретельно перерахованих ворогів більшовиків: «військової диктатури німецького імперіалізму», «білогвардійсько-гетьманського уряду», «офіцерсько-куркульської директорії Петлюри-Винниченка» і, нарешті, «генеральсько-поміщицької зграї» А. Денікіна. Останній противник проголошувався головним, у боротьбі з ним «ми йдемо пліч-о-пліч з братньою Радянською Росією, яка взяла на себе героїчне завдання керівництва етапом світової революції, яка розгортається. Перемогти в цій останній битві [виділено в тексті. – Т. Д.] ми можемо тільки за умови, якщо колосальним напруженням усіх пролетарських сил і ресурсів зуміємо утримати основні завоювання робітничої революції до нового великого кроку вперед комуністичного руху в державах Антанти» [18, с. 1]. Отже, ідея світової революції, як і раніше, домінує в теоретичних постулатах та ідейно-політичних концептах російських більшовиків. А. Йоффе пише про успіхи революції: «Буржуазні газети з жахом відзначають зростання комунізму в Кроації, Славонії, Боснії і Сербії» [7, с. 12], а звернення до робітників і селян незмінно закінчувалися ритуальними закликами: «Хай живе влада Рад у всьому світі», «Хай живе світова революція» [17, с. 15].

Питання, яке місце посідає власне український народ у цих глобальних задумах, схоже, більшовицьке керівництво не особливо цікавило. Головне – українська територія як плацдарм для походу на Захід. Цей погляд з дивовижною відкритістю висловив галицький комуніст В. Порайко у статті, написаній українською мовою: «Галичина, північно-східня провінція бувшої Австро-Угорської монархії, з того моменту, коли хвилі розбурханого революційного моря докотилися до єї границь, має для нас кольоссальне значіння. Ми не повинні забувати тої обставини, що через Галичину веде дорога до Польщі, до Угорщини, а звідси до Австрії, Баварії і т. д. А оскілько ми орієнтуємося і повинні орієнтуватися на захід, то Галичина послужить як раз тим мостом, через котрий пламя революції перекинеться до західних країв» [21, с. 4].

Однак, як не радували блискучі перспективи, а реальність полягала в тому, що майже вся територія України перебувала в руках ворога, який переможно наступав. Відтак на порядку денному постало питання – організація відсічі ворогу. У статті М. Савельєва, якою відкривається перший номер, констатується, що Україна, котра була «місцем боротьби трьох основних класових сил: пролетаріата, куркулів і білогвардійщини – значною мірою опинилась в руках останніх» [24, с. 2]. Отже, знову – «місце», територія, а не народ. Автор усіляко демонструє свою зневагу до українського руху, солідаризуючись у цьому питанні навіть…з денікінцями: «Единая неделимая»… ось лозунг, який виставляється ними у відповідь на всі самостійницькі (самостийнические) заяви з боку українців», – єхидно зауважує він [24, с. 3].

Складається враження, що для київських керівників, котрі тимчасово осіли в Чернігові, петлюрівці (Петлюра) є втіленням усіх ворожих сил. Уже згадуваний В. Порайко оцінив постать лідера української революції: «вірний Цербер Клємансо, Льойд-Джорджа і Вільзона» [21, с. 5]. Проте для більшості авторів «церберами», «агентами» Антанти виступають: «офіцери, генерали, колишні князі, барони, змиршавілі праві меншовики…», тобто представники російських антибільшовицьких рухів [22, с. 11]. Петлюрівцям відводиться другорядна роль: вони покликані стати синонімами огидної постаті куркуля чи поняття куркульства. У це кліше зміст вкладається, з одного боку, зневажливий, а з іншого, ворожий: «Несприятливе класове співвідношення сил на українському селі справило свою вирішальну роль. Куркуляччя і куркульський авантюрист бандит Петлюра, при всій своїй незначній вазі, саме дякуючи тому зміг завдати зрадницький удар у спину радянській владі при боротьбі з Денікіним». І далі цитата із статті тов. Яковлєва у газеті «Правда», якою, звичайно, підтверджується істинність вищезазначених оцінок [22, с. 9]. Ці ж інвективи звучать в іншій публікації: «Куркульство, яке чинило безперервну протидію усім Радянським заходам, було слугою генеральсько-імперіалістичної контрреволюції» [26, с. 1]. Нарешті, голова та члени Президії Центрального Виконавчого Комітету Ради Робітничих, Селянських і Червоноармійських депутатів України Г. Петровський, К. Ворошилов, В. Затонський у зверненні до «трудящих України» заявляють, що «петлюрівці через своїх агентів насаджували, де могли, по країні банди куркулів… На Україні куркульство сильне, а селянство темне» [8, с. 14]. Прочитавши ці та низку їм подібних тверджень, важко збагнути – чи було це зловісне «куркульство» складовою частиною українського селянства, чи їх імпортували звідкілясь зловредні петлюрівці, щоб перешкоджати заходам радянської влади, і взагалі в чому полягали ці останні, що викликали потужну протидію не тільки куркулів, а й усього «темного» селянства. Водночас в аналізованій пропагандистській продукції можна виявити й згадки про те, що «сили Петлюри не в куркулі. Він зміг отримати останні перемоги тільки в силу того, що зміг використати куркуля як вождя селянської маси» [22, с. 9]. Таким чином, куркулі знехотя, але визнаються справжніми лідерами українського селянства.

Суть «комуністичних перетворень» переконливо розкрита у двотомнику історії Української революції: «Досить відвертим і обґрунтованим видається пояснення початку наступальних дій російського Раднаркому проти України в одній з підсумкових колективних праць, що побачила світ 1947 р.: «Тільки на Україні було 74,7 млн центнерів зайвого хліба, але хліб цей був здебільшого у куркулів, які не хотіли віддати його молодій Радянській державі» [Виділено в книзі. – Т. Д.]. Ключове слово в цитаті – «віддати», оскільки на те, щоб їм «продавали», більшовики не погоджувалися. Таким чином, винними в збройному наступі більшовиків на Україну називалися не ті, хто не мав чи то коштів, чи то бажання або вміння домовитися про постачання товару, а ті, в кого такий товар був. У такій, образно кажучи, «психології грабіжника» радянські історики не вбачали нічого неприродного, власне тому і друкувалися подібні тексти» [16, с. 264265]. Висновок однозначний: «Кремль не бажав визнавати свої власні помилки, оскільки вони були невід’ємною складовою комуністичного штурму. Натомість винних шукали в Україні» [16, с. 306]. Отже, якщо хліба не хотів віддавати ніхто з селян, хто його мав, то всі вони зараховувалися до ворожого класу куркульства.

Наслідки «Київської катастрофи» були для більшовицького керівництва, як манна небесна. По-перше, вони переконалися, що Петлюра не такий сильний ворог, як Денікін, по-друге, дістали «доказ» співпраці двох своїх противників, і нарешті, з’явилася підстава для висміювання петлюрівців як бездарних вояк. Те, що для українців стало катастрофою, інтернаціоналісти використали як привід позубоскалити і скомпрометувати своїх противників. У двох номерах вміщено злу, дотепну сатиру анонімного автора «Лист Щирого до атамана Петлюри». У памфлеті викривається «контрреволюційна» сутність керівників УНР, з особливою дошкульністю висміюється здача Києва білогвардійському генералові Брегову [Так у тексті. Насправді прізвище генерала було Бредов – Т. Д.] [15, с. 10-11]. У наступному номері «листа» вже написано українською мовою, але зміст не змінився. Складається враження, що цю подію так усердно експлуатували в більшовицькій пропаганді ще й тому, щоб не привертати зайвої уваги до власних прорахунків при здачі Києва.

У журналі робилися спроби, щоправда, досить неоковирні, виправдати наслідки червоного терору. Як відомо, у містах, захоплених денікінцями, було зроблено все можливе, щоб документально зафіксувати звірства чекістів, оприлюднити цю інформацію про жертви не лише у місцевій, але й закордонній пресі. Численні джерела, свідчення очевидців, опубліковані в останні роки, доказують правоту денікінців [11, с. 21-172]. Але А. Йоффе, об’єднавши воєдино російських чорносотенців з білогвардійцями, стверджує, що «вбиті, розтерзані й замучені озвірілими білогвардійськими бандитами, звозяться в приміщення «чрезвичаєк» і там демонструються, як діяння рук останніх» [6, с. 6]. Якби на цьому автор зупинився, то можна було б трактувати його слова як бездоказову, але все-таки гіпотезу. Проте в статті відкрито визнається наявність і, більше того, необхідність червоного терору: «Радянська влада неодноразово заявляла відкрито, що принципово визнає червоний терор». Мета його – залякування буржуазії, яка, мовляв, така боягузлива, що її легко налякати, а от пролетаріат, навпаки, настільки безстрашний, що не піддається залякуванню всілякими жахами [6, с. 7]. Тому більшовики здійснюють свої терористичні акції з шляхетною метою, а буржуазія і її слуги мстять пролетаріату за його успіхи і чинять аморально. Ця казуїстика досягає свого апогею в таких міркуваннях: «Якби Радянська влада вважала необхідними тортури і катування, якби вона визнавала потрібним вирізати паски і статеві органи на тілах своїх ворогів, як це роблять білогвардійці, вона повинна була б і це робити відкрито [підкреслено в тексті – Т. Д.], бо тільки в цьому випадку такі дії могли б служити цілям залякування» [6, с. 7]. Нажаханих читачів тут же заспокоюють, що Радянська влада «надто людяна, надто гуманна», а то все білогвардійські звірства, про які відомо всім [6, с. 7]. Очевидно, авторові не приходить в голову, що «розтерзаній» людині байдуже, чи її закатували з метою залякування класу буржуазії, чи задля помсти пролетаріату. Як писав роком раніше у знаменитому листі до Ю. Коцюбинського С. Єфремов: «Ви скажете – то буржуазна кров… Звідки ви це знаєте? – спитаю вас. І чи не більше за цих проклятих десять день пролито крові пролетарської? А втім, для мене мене це ваги не має, бо і буржуазна кров так само червоніє, як і пролетарська, і так само веселіше їй текти по жилах, ніж по піску Маріїнського парку, і так само п’янить вона людей, що можуть полоскатися у їй. І голі трупи, ограбовані, роздягнені, яких снопами розвозили по вулицях – вони німо свідчать, що п’яні од горілки й крові люди ні впину, ні межі хижацтву своєму не знають» [5, с. 94]. Треба відзначити, що й інші автори покладаються на червоний терор як на панацею від усіх лих, в тому числі й виступів проти більшовиків: «Ні, не просто червоним терором повинні ми тепер відповісти на їхні виступи, а послідовним і повним знищенням верхівки буржуазії і всієї білогвардійщини, яка підстерегає нас із-за рогу» [22, с. 11]. При цьому на сторінках журналу вміщені й повідомлення про більшовицькі втрати. Некрологи вражають своєю беззмістовністю. Товариш Довнар-Запольський названий «любим» (в оригіналі – «милым»), з «вражаюче тонкою душою» і «широким політичним світоглядом», але при тому не названо ні його ім’я, ні вік, не розкриті обставини смерті [23, с. 13]. Таким же бездушним пафосом віє й від некролога, написаного чи підписаного К. Ворошиловим. У ньому йдеться про двох «начальників бронепотягів», які покінчили життя самогубством, щоб не дістатися ворогові, причому один з них зумів застрелитися вже в полоні. Ознакою доби, що наступала, можна вважати назву одного з бронепотягів – «Ворошилов» [4, с. 14].

Інформативний блок у першому номері складається з огляду «По окупованій Україні». Тут скупо йдеться про «червоних героїв Городні», «славний загін моряків Сердюка» поблизу Диканьки; детально описуються катування, завдані білогвардійцями районному комісару Поліських залізниць т. Шевелі [19, с. 15]. Замітка про те, що київська газета «Путь рабочего» опублікувала «наклеп» на радянську владу – голод у Петрограді й Москві, селянські повстання в Совдепії, наділена виразним заголовком – «Гади» [19, с. 14-15]. У другому номері подано огляд радянської преси «У Радянській Росії» [22].

Отже, ця, перша, група матеріалів носить відверто пропагандистський характер і спрямована загалом на компрометацію ворога. Однак на сторінках даного видання знаходимо й публікації, автори яких прагнули знайти вихід із вкрай небезпечної ситуації, в котру самі себе загнали, хоча це останнє визнавалося вкрай неохоче. Так, М. Волохов уважав, що Українська армія (червона) зазнала поразки через паніку – «незмінну супутницю поразок». Причини він визначив такі: «партизанщина»; «відсутність у нас командного складу»; «специфічні умови на Україні», в яких «сам чорт собі лоба розіб’є» (сам черт себе лоб прошибет) [3, с. 8–9]. Вихід пропонується неоригінальний, але єдино можливий, з огляду на ідейно-політичну спрямованість видання: «об’єднання військових наших зусиль з Радянською Росією» [3, с. 9]. Складається враження, що автор нічого не чув про військово-політичний союз 1 червня 1919 р., а в Україні вели воєнні дії винятково збройні сили Радянської України. Такими ж міркуваннями просякнута стаття А. Бубнова. Цей видатний більшовицький діяч, з одного боку, визнає, що на українській землі розгортається партизанська війна, в якій він виділяє три групи: зеленовсько-петлюрівсько-куркульська, махновсько-босяцька і радянська революційно-повстанська, а, з іншого, повчає, що Україна буде й надалі залишатися ареною зіткнення світових сил, але її внутрішні сили «будуть відігравати лише допоміжну роль» [1, с. 5]. Кому відводиться головна роль – здогадатися не важко. Але щоб розставити всі крапки над «і», у статті підкреслюється особлива роль РКП(б) і КПУ, причому зазначається, що остання підпорядковується першій [1, с. 6]. У наступній статті А. Бубнов знову вдається до поділу українських повстанських загонів на радянські, махновські й петлюрівські. Він, по суті, визнає, що «організовані в «нейтральній зоні» дві червоних партизанських дивізії і стали ядром військ, що очистили Україну від гетьманщини і петлюрівщини» [2, с. 3]. Знову ж таки, хоча ім’я «організаторів» і не згадано, але, очевидно, що це російські більшовики.Таким чином, РКП(б) скрізь і завжди виступає головною політичною силою, що очолює боротьбу з численними ворогами. А от українське селянство – рушійна сила всіх вищеназваних повстанських загонів – радше заважає, ніж допомагає більшовикам. Хоча партійні керманичі розуміють, що їхнє найважливіше завдання – організувати широкий повстанський рух, але бояться і не довіряють селянству як класу: «Необхідно вже тепер вжити заходів до того, щоб революційне повстанство [підкреслено в тексті. – Т. Д.] не виродилося згодом в партизанщину, ту партизанщину, яка, раз пригріта на грудях радянської влади, зрадницьки вжалила її в найбільш небезпечний, важкий час. Необхідно вже тепер всебічно сприяти відходу бідняків і середняків від куркульських елементів села, що розпочався в процесі повстання, і збирати їх під червоні знамена комуністичної революції» [10, с. 4]. Ця ж мета ще конкретніше формулюється в статті іншого автора: «Згуртовуючи через сільсько-господарських робітників бідноту села, нам необхідно ні на одну секунду не випускати з поля зору найважливіше наше завдання в селі – завдання виділення селянина-середняка і завоювання його симпатій до робітничо-селянської влади» [26, с. 2]. Цікаво, що в текстах партійних функціонерів і журналістів практично не згадується В. Ленін, відсутні посилання на його вказівки та праці. Натомість як вождь, авторитет цитується Г. Зінов’єв [9, с. 79].

Проте якраз В. Ленін, що переконливо довів С. Кульчицький, на об’єднаному засіданні політбюро та оргбюро ЦК РКП(б) 20 листопада 1919 р., де обговорювалася резолюція «Про радянську владу на Україні», зміг переламати це загалом нігілістичне, вороже ставлення до українського питання, контури якого чітко окреслюються в усіх публікаціях журналу [16, с. 320-335]. Мабуть, позитивну роль зіграла й зміна курсу аграрної політики більшовиків. На VIII Всеросійській партконференції (грудень 1919 р.) було затверджено такі заходи: «повна ліквідація відновленого Денікіним поміщицького землеволодіння з передачею земель безземельним та малоземельним селянам»; «будування радгоспів тільки в строго необхідних розмірах, зважаючи на життєві інтереси навколишнього селянства», «полишення справи об’єднання у комуни та артілі на вільне вирішення самих селян, з суворим покаранням місцевих властей за всякі спроби внести сюди основу примусу» [12, с. 133]. У відомій роботі С. Кульчицького відзначається, що на вищеназваній партконференції між В. Леніним та Х. Раковським виникла суперечка з приводу оцінок аграрної політики більшовиків в Україні. Переміг, звичайно, В. Ленін. Автор наголосив: «тактичні завдання утвердження союзу з середнім селянством дістали пріоритет перед стратегічними, програмними завданнями. Комуністичний штурм відходив на дальній план перед турботою про збереження влади» [12, с. 133134]. У одному з останніх досліджень науковець підкреслив і позитивну роль денікінщини для утвердження радянської влади: «Антон Денікін мимовільно став рятівником більшовизму в Україні. Адже він не приховував негативного ставлення ні до ідеї української державності, ні до зрівняльного розподілу землі, на чому й трималася будь-яка влада в Україні в ті буремні роки. Після його короткого нашестя українці зрозуміли, що може бути ще гірше і зробили висновок, що єдиним способом виживання української державності є пошуки компромісу з більшовиками» [16, с. 315]. Такий проникливий тактик як В. Ленін спостеріг ці зміни і зробив крок назустріч, хоча, як підкреслює С. Кульчицький, «контроль Кремля над Україною», забепечували не тільки заходи, спрямовані на взаємопорозуміння з українським селом, але й 1,2 млн радянських військовослужбовців, розквартированих наприкінці 1920 р. на території України. І, мабуть, це був вирішальний фактор. «Спираючись на таку величезну силу, – підкреслює історик, – Москва могла дозволити собі укласти в грудні 1920 р. «рівноправний» договір з власним породженням – харківським партійно-радянським центром» [13, с. 3233].

Таким чином, аналіз текстів, частково відверто пропагандистських, частково з претензією на теоретичне обґрунтування заходів, спрямованих на подолання численних ворогів, засвідчує практичну неспроможність більшовицького керівництва України запропонувати нові підходи до наболілих питань тогодення. Воно за вкрай важкої воєнної ситуації ні на йоту не могло відступити від ідеї підштовхування світової революції, що само по собі змушувало до трактування населення території, яка перетворювалася на арену «вирішальної битви» між світовим пролетаріатом і світовим імперіалізмом або «контрреволюцією», як допоміжного або навіть витратного матеріалу. Така настанова знайшла своє втілення у непримиренній ворожості до куркульства, яке фігурує у кожній публікації серед найлютіших ворогів радянської влади. Оскільки селянство було абсолютно байдужим до глобальних планів російських більшовиків і не бажало задарма віддавати свій хліб, то на нього в цілому поширювалася класова ненависть і червоний терор. Уявне чи справжнє куркульство прирівнювалося до найзатятіших противників нового ладу. Поразка українських військово-політичних сил у боротьбі за Київ, була вдало використана для дискредитації УНР, опускання її керівництва до рівня «бандитів». Однак спротив селянства – хай і погано організований, але масовий повстанський рух – змусив В. Леніна дещо змінити на краще ставлення до України в цілому і її селянства зокрема.