Особливості кадрової політики в Українській РСР у 1985 – 1991 рр.

Пропонована стаття присвячена проблемам кадрової політики в УРСР у роки перебудови. У дослідженні здійснено аналіз особливостей кадрової політики, факторів впливу на добір та розстановку кадрів, динаміки кадрових ротацій та наслідків політичної реформи М. Горбачова для партійно-радянської номенклатури УРСР. Автор робить висновок про те, що протягом 1985 – 1991 рр. номенклатура УРСР зазнала суттєвих трансформацій, що були обумовлені реформою політичної системи та докорінними змінами у кадровій політиці. Якщо на початковому етапі перебудови становище керівних кадрів республіки можна охарактеризувати як відносно стале, що обумовлювалося суб’єктивним баченням В. Щербицького кадрового питання, то з січня 1987 р. розпочалася прогресуюча дестабілізація номенклатурної системи та втрата нею владних позицій. Реформування партійного апарату призвело до скорочення номенклатурних посад майже утричі, проте так і не сприяло підвищенню конкурентоспроможності партійних кадрів в умовах альтернативних виборів.

Сталінське гасло «Кадри вирішують все!» було актуальним для партійно-державного керівництва протягом усіх періодів існування Радянського Союзу. Проте на етапі докорінних економічних та суспільно-політичних трансформацій 1985 – 1991 рр. кадрова проблема керівних кадрів постала особливо гостро, оскільки саме від них залежали темп та хід реалізації перетворень, задуманих М. Горбачовим. Особливий інтерес кадрова робота та власне номенклатура років перебудови становлять ще й тому, що політична соціалізація сучасної української еліти переважно припадала саме на досліджуваний період. Вітчизняний політикум отримав у спадок від УРСР не лише численних діячів з партійним минулим, але й цілу низку номенклатурних традицій, які продовжують відігравати помітну роль у практиках сучасної еліти України. Тому різноаспектне вивчення керівних та управлінських кадрів УРСР завершального етапу існування Радянського Союзу може дозволити з’ясувати витоки деяких процесів, що відбуваються в українському істеблішменті доби незалежності.Пропонована стаття – це спроба здійснити детальний аналіз особливостей кадрової політики, факторів впливу на добір та розстановку кадрів, динаміки кадрових ротацій та наслідків політичної реформи М. Горбачова для партійно-радянської номенклатури УРСР.Умовно можна виділити два періоди в осмисленні досліджуваної проблеми: перший період охоплює 1985 – 1991 рр., другий – всю пострадянську добу. У радянських дослідженнях проблема керівних кадрів вивчалася під пильним контролем партії та розглядалася виключно у межах дисциплін «Партійне будівництво» та «Історія КПРС». Кадрові питання УРСР піднімалися у працях А. Горбула, О. Спіріна, М. Чепурного, М. Карабанова і С. Яловеги. Велика заслуга усвідомлення відкритих горбачовською перебудовою можливостей для подолання застарілих наукових підходів належала І. Курасу, який вперше в українській історико-партійній історіографії розкритикував механізми селекції керівних кадрів. Однак фрагментарність у висвітленні проблеми та перенасиченість праць дослідників цієї групи реформаторською риторикою свідчать про збереження апологетично–обслуговуючого характеру науки та політичну заангажованість дослідників.Другий період у розвитку історіографії проблеми охоплює всю пострадянську добу і характеризується розмаїттям теоретико-методологічних підходів до вивчення номенклатури та поступовим переходом від тотальної критики номенклатури до виваженого аналізу. У сучасному українському історичному доробку висвітлені лише деякі аспекти проблеми номенклатури УРСР років перебудови. Піонерами дослідження становища КПУ у другій половині 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. можна вважати М. Карабанова та В. Литвина. У колективній праці з історії державного управління в Україні Г. Кривчик та С. Серьогін розкрили радянську систему управління на останніх етапах її існування, приділивши особливу увагу питанням кадрової політики та становищу номенклатури в умовах демократизації суспільного життя. Разом з цим, кадрова політика в УРСР та номенклатура й досі залишаються маловивченими: лише окремі аспекти проблеми побіжно висвітлені у працях тих чи інших дослідників.Розгорнувши широкомасштабні перетворення в країні, у тому числі й оновлення базових підвалин кадрової політики, М. Горбачов прагнув сформувати опору курсу на перебудову як на всесоюзному, так і на республіканському рівнях та водночас перетворити номенклатуру на дієву систему управління в умовах курсу прискорення соціально-економічного розвитку Радянського Союзу. Однак в УРСР питання про перегляд засад кадрової політики номенклатури постало ще у 1972 р., коли першим секретарем ЦК КПУ був обраний В. Щербицький. Він виробив систему принципів роботи з кадрами, що відігравали основну роль у процесі добору та розстановки керівних працівників номенклатури фактично до січня 1987 р. та здійснив суттєві кадрові перестановки, замінивши на постах перших секретарів обкомів 35 осіб [2, с. 452]. Такі масштабні кадрові зміни очевидно були пов’язані з прагненням підібрати «власну» команду та здійснити чистки в партії, що були логічним наслідком усунення П. Шелеста з посади.Добре розуміючи вирішальну роль кадрів, В. Щербицький приділяв особливу увагу системі підготовки та висування працівників. Він особисто простежував просування цілих кадрових груп різних рівнів і галузей, контролював кадровий корпус директорів провідних підприємств та доволі вимогливо ставився до добору і висування голів облвиконкомів та виконкомів Рад народних депутатів великих міст [6, с. 87]. Загалом, як зазначив у своїх спогадах Я. Погребняк, з приходом у ЦК В. Щербицького зросла вимогливість у всіх партійних та управлінських сферах, в республіці, областях, у всіх ланках народного господарства [12, с. 189]. Разом з тим, у кадровій політиці В. Щербицьким було закладено фундамент низці суперечливих і подекуди негативних практик. До них слід віднести суб’єктивістський підхід у доборі кадрів, що проявився у просуванні кар’єрними сходами значної кількості вихідців з Дніпропетровської області та віковий застій кадрів, особливо на високих посадах. Проте, якщо клановий принцип у доборі кадрів обумовлювався власними прагненнями першого секретаря ЦК КПУ сформувати для себе надійний тил, то «старіння» керівних кадрів є загальносоюзною вадою, що породила таке явище як геронтократія, а не республіканською особливістю.Прихід до влади у березні 1985 р. «молодого», амбітного та сповненого новаторських ідей М. Горбачова ознаменував початок змін у першу чергу, в кадровій політиці. На порядок денний у ЦК, обкомах та міськкомах КПУ було поставлено завдання формування нових вимог щодо добору, розстановки, виховання керівних номенклатурних кадрів УРСР, вдосконалення стилю та методів їх роботи, що було реалізовано фактично протягом першого року перебудови. Діючи у фарватері всесоюзних тенденцій, на ХХVІІ з’їзді КПУ (6 – 8 лютого 1986 р.) було піднято питання про покращення добору, розстановки та виховання кадрів, підвищення їх відповідальності за доручену справу. Учасники з’їзду наголошували на необхідності відбору «відданих справі партії» кадрів, які б поєднували «компетентність та діловитість, спроможність за будь–яких обставин забезпечити виконання завдань, високі ідейні переконання та суворі вимоги до себе». Однозначним був висновок щодо морального обличчя кадрів: «хто допускає порушення, зловживає, той не може обіймати керівну посаду» [19, арк. 15 – 16]. Загалом, висунуті ХХVІІ з’їздом КПУ вимоги до керівних кадрів можна назвати традиційними, проте поряд із ними з’явилися й нові: так, партійний працівник відтепер визначався не як функціонер, а політичний організатор, людина з широким світоглядом, ерудицією, глибокими професійними знаннями, тобто якостями, які дозволяють їй бачити та вирішувати головні, ключові проблеми прискорення розвитку [3, арк. 20, 36 – 37].На основі аналізу персональних характеристик кандидатів на ту чи іншу посаду можна зробити висновок, що у доборі кадрів спостерігалася зорієнтованість на організаційно-адміністративні здібності кандидатів на заміщення посади, а не на професійні компетенції. Причину такої розстановки пріоритетів слід вбачати у багатоступеневому характері управлінської системи і номенклатурному принципі ротаційного використання її кадрів. Адже у ході просування кар’єрними сходами номенклатурник зіштовхувався з розмаїттям суспільних відносин, що були відсутні на попередніх рівнях його кар’єри. Цей недолік мав компенсуватися організаційними здібностями, комунікабельністю тощо.Щодо професійної компетентності, то основний акцент робився на розумінні науково-технічних основ виробництва, економічних знаннях та практичних навичках володіння методами боротьби за високу продуктивність праці та якість продукції. З одного боку, використання такого принципу добору керівного кадрового складу видавалося цілком раціональним, оскільки мало сприяти реалізації курсу на «прискорення» економічного розвитку УРСР, проте, з іншого – це неминуче призводило до посилення технократизму.З початком перебудови почала змінюватися система розстановки та ротації кадрів, що могла здійснюватися як по горизонталі, так і по вертикалі. Так, XXVII з’їзд КПРС задекларував необхідність  використання практики переміщення працівників, які тривалий час знаходилися на ключових посадах, в інші організації та регіони, здійснювати обмін кадрами між центром і периферією [9, с. 116]. Простежується тенденція чергування громадської та господарської діяльності у переміщеннях по горизонталі, а також активне використання цього виду ротацій з метою зміцнення тих секторів роботи, що відставали [4, арк. 41]. Переміщення кадрів по вертикалі мало здійснюватися через кадровий резерв. Однак, вже на початковому етапі перебудови виникли серйозні протиріччя щодо «вертикального» переміщення кадрів. У новій редакції Програми КПРС від 1986 р. наголошувалося на необхідності «розвивати виборність та конкурсну систему заміщення посад для працівників державних органів», що призводило до звуження шансів «резервістів» потрапити на посаду. Разом з  цим, декларувалося: «чим вище посада в управлінській ієрархії, тим менше можливість замістити її виборним шляхом… найбільш адекватним засобом заміщення таких посад є призначення» [8, с. 27 – 28]. На практиці ці протиріччя призводили до перетворення роботи з резервом на формальність.На початковому етапі перебудови високий ступінь змінюваності кадрів не вітався і вважався свідоцтвом прорахунків партійних комітетів у підготовці та вихованні кадрів. Однак аналіз змінюваності кадрів номенклатури ЦК КПУ протягом січня 1985 – січня 1987 рр. дає підстави стверджувати про наявність тенденції до її зростання. Якщо серед партійних працівників ЦК, обкомів, міськкомів та райкомів протягом 1984 р. змінилося 9,42% працівників, то протягом наступного (1985 р.) звітного року цей показник сягнув 16,24%, а за 1986 р. на посадах змінилося ще 13,76% [24, арк. 3; 25, арк. 3]. Особливо відчутною виявилася змінюваність кадрів серед перших, других секретарів та секретарів обкомів. Отже, зобов’язане демонструвати підтримку горбачовського курсу партійне керівництво УРСР розпочало масштабні перестановки вже протягом першого року перебудови. Проте вони торкнулися переважно рівня обкомів, міськкомів, міських райкомів та райкомів КПУ і фактично не зачепили вищих партійних та радянських республіканських органів влади.Серед працівників апарату ЦК деякі зміни відбулися лише у 1986 р. Відсоток змінюваності кадрів залишався сталим протягом 1984 та 1985 звітних років і становив 11,14%, а протягом 1986 рр. цей показник зріс до 18,37%. Подібна ситуація простежується і серед працівників радянської номенклатури: середньостатистичний показник змінюваності кадрів у 1984 р. становив 9,71%, у 1985 р. він сягнув 12,3%, а у 1986 р. – вже 16,92%. Проте, якщо серед представників партійної номенклатури значна кількість кадрів змінювалася у зв’язку з переведенням на вищу посаду (від 32 до 86%), то причинами, через які найчастіше втрачала свої посади радянська номенклатура – це сімейні обставини, хвороба чи перехід на пенсію (у середньому, близько 40%), а також через так звані «інші причини» (від 18 до 23%).Простежується тенденція до зростання кількості працівників, які були звільнені за невиконання своїх обов’язків (так, з 48 працівників номенклатури ЦК КПУ станом на 1 січня 1985 р. до 72 станом на 1 січня 1986 р.), що свідчить про посилення контролю за номенклатурою. [24, арк.1; 25, арк. 1].Специфічною категорією причин змінюваності кадрів є «направлення на аналогічну за посадою роботу». Відсоток таких кадрів серед партійної номенклатури протягом 1984/1985 – 1986/1987 рр. хоча і не суттєво, але зростає. З одного боку, це свідчило про використання практики переміщення кадрів «по горизонталі». А з іншого – саме під цією категорією найчастіше приховувалася та когорта номенклатурних кадрів, яка скомпрометувала себе, але шляхом використання неформальних практик продовжувала зберігати своє становище у владній системі шляхом переміщення на подібну посаду [20, арк. 9 – 10]. Це явище, яке отримало назву «непотоплюваність» номенклатури.Отже, аналіз статистичних даних про змінюваність кадрів номенклатури ЦК КПУ  дає підстави стверджувати, що, кадрові перестановки в УРСР почалися вже у 1985 р. та зачепили спершу обласний, місцевий та районний рівні влади, а протягом 1986 р. значні трансформації відбулися на рівні апарату ЦК та радянських органів. У цілому, протягом 1985 р. з різних причин на посадах, що входили до номенклатури ЦК КПУ, було замінено 13,05% (або ж 991 особа) працівників, протягом 1986 – ще 12,48% працівників (907), а отже, за 2 роки перебудови в Українській РСР змінилося більше 25% працівників номенклатури ЦК КПУ [24, арк. 1; 25, арк. 1]. Проте масштаб кадрових змін у республіці протягом 1985 – 1986 рр., як і динаміка політичних змін, значно поступалися подібним процесам в Росії. На думку М. Михальченка, В. Журавського та В. Танчера причини перетворення республіки на «заповідник застою» слід вбачати у непохитності керівної еліти України та пасивній діяльності її першої особи – В. Щербицького [10, с. 27 – 29].Загалом, на цьому етапі перебудови монопольне право на формування та контроль за функціонуванням керівних та управлінських кадрів республіки залишалося в руках ЦК КПРС та ЦК КПУ. Українське суспільство залишалося позбавленим можливості впливати на формування керівного складу владних органів УРСР та контролю за його діяльністю. Переломним моментом, що привернув увагу суспільства до проблем керівництва республікою, стала трагедія 1986 р. на Чорнобильській АЕС, що вивела українську громадськість зі стану летаргії.Отже, кадрова політика в УРСР формувалася під значним впливом суб’єктивних чинників. З одного боку, прагнення М. Горбачова подолати «застійні явища» у кадровій політиці та створити власну команду відданих людей, прихильних до ідеї реформ, зумовлювало високу плинність та постійні ротації в загальносоюзних та республіканських органах влади. З іншого ж, у перші роки перебудови домінуючий вплив на роботу з кадрами мав вироблений роками власний підхід В. Щербицького до кадрових питань. Свідченням цього були такі поширені в УРСР явища, як патерналізм та міцні позиції при владі вихідців з Дніпропетровська; декларативний характер критеріїв кадрового добору; повільні темпи оновлення кадрів вищих органів влади та поширення практики «пересаджування», що ілюструвало вичікувальну позицію партійного керівництва.Прагнення М. Горбачова реформувати політичну систему СРСР пояснювалося низькими темпами перебудови, у яких винні кадри. У доповіді М. Горбачова «Про перебудову і кадрову політику партії» на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС визнавалася «небезпека наростання кризових явищ в суспільстві», причина яких полягала у «механізмі гальмування соціально-економічного розвитку», що склався ще в 1930-ті рр. Було зрозуміло, що під словосполученням «механізм гальмування» М. Горбачов вбачає саме бюрократичну номенклатуру. Перебудову він трактував як «злам механізму гальмування, створення надійного й ефективного механізму прискорення» [28, с. 90]. В цьому контексті ставало очевидним, що на цей раз відбудеться не просто чергова чистка, а всебічна перевірка номенклатури на предмет здатності спілкуватися з населенням; комуністичні штаби мали опинитися під «вогнем» виборців. Таким чином, головною новацією стали прямі, альтернативні вибори комуністами перших керівників по всій партійній вертикалі (від секретаря первинної організації до секретарів обкомів та республіканських органів), які повинні були набути прозорості та перебувати під постійним громадським контролем (у цьому знаходила свій реальний сенс ідея «гласності»).1987 р. став рубіжним і для партійно-радянської номенклатури УРСР. Якщо протягом 1985 – 1986 рр. зміни, які відбувалися всередині «номенклатурного організму» України, не зачіпали основ його існування та функціонування, то на третьому році перебудови масштаб кадрових трансформацій української номенклатури суттєво збільшився.Перші кадрові перестановки в республіканській номенклатурі відбулися унаслідок втілення в життя рішень ХХVІІ з’їзду КПРС (лютий 1986 р.) У результаті реалізації постанов з’їзду серед працівників апарату ЦК КПУ змінилося 157 чоловік (35,1%), серед партійних працівників ЦК, обкомів, міськкомів та райкомів – 463 (27,9%), а з числа керівних працівників РМ, ВР УРСР, обл.-, рай- і міськвиконкомів змінилося 49 осіб (20,3%). В цілому, після ХХVІІ з’їзду КПРС на посадах, що входили до номенклатурного переліку ЦК КПУ  були замінені 1228 осіб (24,5%) [26, арк. 1; 27, арк. 3].Наприкінці березня 1987 р. відбувся Пленум ЦК КПУ, присвячений завданням партійних організацій республіки з поглиблення перебудови, покращення роботи з кадрами відповідно до рішень січневого Пленуму ЦК КПРС. У постанові Пленуму ЦК КПУ  вказувалося, що в УРСР глибоких якісних змін у кадровій ситуації не відбулося; вдосконалення стилю роботи парткомів здійснювалося повільно. Добір, розстановка і виховання кадрів в республіці, за висновками учасників Пленуму, не відповідали проголошеним М. Горбачовим вимогам. Загальними вадами багатьох керівників були безініціативність, нездатність мислити і працювати по-новому, вирішувати складні завдання. Констатувалися також такі проблеми, як несвоєчасна заміна працівників, які провалили справу, відступ від моральних норм, відсутність спадкоємності у керівництві, низький рівень притоку свіжих сил, слабкість організації  професійного навчання, ідеологічного виховання кадрів, підвищення їх політичної культури, а також повільні темпи розширення демократичних начал у кадровій роботі [15, арк. 3 – 4].Та рішучість, з якою М. Горбачов почав наступ на партійно-радянську номенклатуру звичайно, не могла залишитися непоміченою В. Щербицьким. На нашу думку, саме січневий пленум став рубіжним для першого секретаря ЦК КПУ. Очевидний кардинальний та непримиренний характер намірів Генсека щодо керівних і управлінських кадрів СРСР змусив В. Щербицького по-справжньому впроваджувати горбачовські принципи у кадровій політиці. Тому на березневому Пленумі ЦК КПУ він доволі критично оцінив існуючий стан речей у кадровій роботі, що відповідало загальній тональності січневого Пленуму ЦК КПРС.Ключові завдання кадрової політики в УРСР були сформульовані В. Щербицьким у статті «Кадри в умовах перебудови: досвід, проблеми», що була підготовлена ним на прохання редакції журналу «Вопросы истории КПСС»:

  1. Добір і виховання кадрів нового типу, які мають бути одержимими ідеєю революційного оновлення суспільства, здатні, спираючись на розвиток демократизму та гласності, організувати та повести за собою людей на рішення якісно нових завдань як на виробництві, так і в соціальній і духовній сфері; по-новому мислити і діяти, сміливо ламати стереотипи, долати інертність та рутину, творчо та ефективно впроваджувати лінію партії; володіти творчим, ініціативним ставленням до справи, мати нове економічне мислення, самостійність та відповідальність, соціалістичну підприємливість, передбачати не лише виробничо-економічні, але і соціальні, моральні наслідки своїх рішень.
  2. Впровадження в життя нових стилю та методів роботи, передусім, політичних. В. Щербицький наголошував, що необхідно не командувати, а переконувати, спільно шукати кращі рішення, вимогливо, але і турботливо ставитися до кадрів (до речі, зразковими у цьому сенсі, на думку першого секретаря ЦК КПУ, були Донецький, Житомирський, Київський, Хмельницький обкоми партії, Криворізький, Сумський і Вінницький міськкоми та декілька райкомів).
  3. Розширення демократизму та гласності у кадровій роботі, виборності керівників усіх рівнів, що у свою чергу мало дозволити враховувати громадську думку, сприяло відповідальності комуністів, посилювало довіру до кадрів, які були висунуті за їх участі. При цьому В. Щербицький наголошував, що відкритість та гласність повинні пронизувати усі етапи та складові кадрової роботи: пошук, висунення, професійну підготовку, розстановку, підтримку і за необхідності заміну кадрів [22, арк. 115 – 137].

На практиці з 1987 р. в УРСР починаються своєрідні кадрові «чистки». Один за одним залишають свої посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського обкомів партії. На липневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПУ «відправлено на пенсію» члена Політбюро ЦК КПУ, Голову РМ України О. Ляшка, кандидата у члени Політбюро, голову КДБ України С. Муху [1, с. 53]. В цілому, реалізація рішень січневого Пленуму в партійно-радянській номенклатурі призвела до суттєвих кадрових змін:

  • серед працівників апарату ЦК КПУ за 1987 р. було замінено на посадах 91 особу (20,35%). Сукупно з попередніми кадровими змінами, що відбулися у 1987 р. унаслідок втілення в життя рішень XХVII з’їзду КПРС, в апараті ЦК КПУ змінилося 55,48%, що є свідченням масштабності кадрових перестановок у вищих ешелонах влади УРСР;
  • склад партійних працівників ЦК, обкомів, міськкомів та райкомів було оновлено на 269 осіб (16,22%). Унаслідок обох хвиль кадрового оновлення за 1987 р. серед них змінилося 44,14%. Масштаб кадрових змін на рівні обкомів був чи не найбільшим. Так, з квітня 1985 р. змінилося більше половини номенклатури Дніпропетровського обкому партії. Тільки апарат обкому оновився на 44%, зокрема замінено 10 з 17 завідувачів, 4 з 5 секретарів обкому тощо [5, арк. 22];
  • керівний склад РМ, ВР УРСР, Президії ВР УРСР, обл.-, міськ- та райвиконкомів також зазнав змін – 31 працівник був замінений на посаді (12,86%). Разом із кадровими змінами, що були обумовлені реалізацією рішень XХVII з’їзду КПРС, відсоток замінених на постах становив 33,19%;
  • з-поміж керівних працівників міністерств, відомств, республіканських об’єднань, відділів і управлінь облвиконкомів та інших обласних організацій змінилося 184 особи (13,64%), а сукупно з кадровими трансформаціями початку 1987 р. – 35,16%.

Отже, основна та обліково-контрольна номенклатура ЦК КПУ  зазнала значних змін – на посадах, у зв’язку з різними причинами після січневого Пленуму ЦК КПРС, було замінено 693 працівники (13,81%), а в цілому за 1987 р. було замінено 38,29% осіб, які обіймали номенклатурні посади. Згідно зі статистичними даними, що наведені у статті другого секретаря ЦК КПУ О. Титаренка «Йти на чолі перебудови», за період після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС у республіці було замінено майже третину секретарів обкомів, більше 38% секретарів міськкомів та райкомів партії, четверту частину міністрів та голів держкомітетів, п’яту – голів облвиконкомів, 28% їх заступників. Другий секретар ЦК КПУ вказував у своїй статті: «Ми і в майбутньому будемо рішуче позбавлятися від тих, хто не приймає вимог перебудови…» [23, арк. 159 – 160].Таким чином, у 1987 р., у зв’язку з реалізацією рішень XХVII з’їзду КПРС та січневого Пленуму ЦК КПРС, відбулися великомасштабні зміни в партійно-радянській номенклатурі УРСР. Аналіз статистичних даних засвідчив, що масштаб перестановок був значно більшим серед партійної номенклатури порівняно з радянською та господарською. Однак найголовнішою зміною стало впровадження у практику альтернативних виборів.Проте справжнім ударом, спрямованим на знищення номенклатурної системи, стала ХІХ Всесоюзна партійна конференція, на якій обговорювалися найбільш важливі питання політичної реформи.  28 червня 1988 р. вона розпочала свою роботу. Делегати конференції піддали гострій критиці апарат ЦК КПРС та управлінські кадри, що було важливим аргументом для М. Горбачова і підштовхувало його переходити до реалізації політичної реформи. Вона мала проводитися у двох напрямах: перший (магістральний) – був пов’язаний із запровадженням альтернативних виборів до Рад, розмежуванням функцій партії та держави, а також підвищенням питомої ваги Рад у системі управління; другий – передбачав реформу партійного апарату.Розглядаючи хід реалізації першого напряму політичної реформи, варто зазначити, що введення альтернативних виборів автоматично означало руйнування традиційного номенклатурного принципу формування керівного та управлінського складу державних органів влади, який був однією з фундаментальних засад радянської політичної системи. Підготовка до участі у виборах народних депутатів СРСР розпочалася в УРСР майже одразу після проведення партконференції. Головний акцент робився на впровадженні нового принципу добору кадрів – принципу виборності, який вважався чи не найважливішою ознакою «виродження адміністративно-номенклатурної системи».За результатами загальних виборів народних депутатів СРСР, що відбулися 26 березня 1989 р. (без урахування даних повторних виборів 14 травня) всього по республіці було обрано 231 народного депутата УРСР, з них: робітників і колгоспників – 58 (25,1%), представників інтелігенції – 46 (19,1%), керівників підприємств, колгоспів, організацій – 32 (13,9%), спеціалістів народного господарства  – 11 (4,8%), партійних працівників – 32 (13,9%), військовослужбовців – 12 (5,2%); жінок обрано 38 осіб (16,5%); безпартійних – 27 (11,7%), у тому числі членів ВЛКСМ – 10 (4,3%). За національним складом: українців – 163 особи (70,6%), росіян – 61 (26,4%), представників інших національностей – 7 (3%).Результати виборів у народні депутати СРСР стали черговим тривожним дзвоником для партійної номенклатури. По-перше, питома вага робітників (соціальної бази Компартії) порівняно з попереднім депутатським корпусом УРСР зменшилася майже удвічі (з 34,1 до 15,6%) [16, арк. 6 – 7]. По-друге, незважаючи на те, що 87,8% обраних народними депутатами СРСР від України були комуністами, серед кандидатів у депутати 32 секретарі були забалотовані [16, арк. 15]. По-третє, у ході передвиборчої кампанії виявилося, що в КПУ почало виникати своєрідне інакодумство. Отже, результати виборів, незважаючи на кількісну перемогу, були більше схожими на поразку вищих ешелонів партноменклатури.Серед комплексу причин, що викликали такий стан речей варто виділити  неправильно організовану ЦК КПУ передвиборчу кампанію. Через невміння вести політичну боротьбу в умовах демократії та впевненість, що партія забезпечить номенклатурнику депутатське крісло, переважна більшість кандидатів від КПУ не зуміли вести політичну боротьбу принаймні на такому ж рівні, як кандидати від демократичних сил, і доволі в’яло та невміло захищали партію. Порівняно з демократичними силами, які гарно «володіли словом», у силу того, що серед їх лідерів було чимало літераторів та інших представників творчої інтелігенції, технократична номенклатура у ході передвиборчої агітації мала «блідий вигляд». Логіка політичних подій мала підштовхнути партійно-радянську номенклатуру до перегляду кадрової роботи та пошуку нових форм і методів роботи з народними масами, адже Українська РСР стояла на порозі виборів народних депутатів до ВР УРСР 1990 р.Другим напрямком політичної реформи стала реорганізація партійного апарату, яка не меншою мірою позначилася на керівних кадрах УРСР. 24 серпня 1988 р. М. Горбачов виклав своє бачення оновлення партапарату у записці «До питання про реорганізацію партійного апарату», яка була представлена до розгляду на Політбюро 8 вересня 1988 р. У ній Генсек виступив з ініціативою формування якісно нового апарату [7, с. 81]. Сутність записки зводилася до того, що шляхом якісного оновлення апарату ЦК за рахунок «найбільш творчих, здібних, теоретично підготовлених, життєво і політично досвідчених товаришів, і, звичайно, переконаних поборників перебудови» [7, с. 83] його кількісний склад мав суттєво скоротитися. З 20 відділів, які існували до реорганізації, їх кількість скоротилася до 9 (відділ партійного будівництва і кадрової роботи, ідеологічний, соціально-економічний, аграрний, оборонний, державно-правовий, міжнародний, загальний відділи та управління справами).На практиці були проведені суттєві скорочення партійної номенклатури УРСР, оскільки було ліквідовано більшість господарських та галузевих відділів, а відповідно – скорочувалась кількість працівників номенклатури. Зокрема, чисельність відповідальних працівників апарату ЦК компартій союзних республік, крайкомів, обкомів партії поза групою і І групи (по заробітній платі) зменшувалася на 30%, обкомів ІІ групи – на 20%, обкомів ІІІ групи – на 10 – 15%, міськкомів партій у містах з районним поділом – на 10 – 20% [13, с. 87]. За висновками Є. Лігачова, у результаті реорганізації мало бути скорочено приблизно 700 – 800 тис. чоловік. Лише на обласному, республіканському, районному і міському рівнях – 550 тис. чоловік [11, с. 209]. Відповідно до підрахунків кількості посад за номенклатурними списками ЦК КПУ 1987 та 1989 рр. виявилося, що станом на 31 січня 1989 р. їхня кількість скоротилася майже на 60% [21, арк. 1 – 24; 35, арк. 1 – 86].Кількісні зміни в партійній номенклатурі порівняно з попередніми роками поступово скоротилися. Так, якщо протягом 1987 р. змінюваність сягнула 17,16%, то у 1988 та 1989 рр. вона становила 8,2% та 11,77% відповідно. Для радянської та господарської номенклатури показник змінюваності протягом цих років залишався фактично стабільним і становив приблизно 11%. Цікаво, що ці показники, незважаючи на проведення глобальної політичної реформи, виявилися меншими, ніж у період розгортання курсу на перебудову в УРСР.Щодо якісних результатів реорганізації партійного апарату ЦК КПУ, то докорінних змін у стилі та методах роботи апарату все ж не відбулося. Механізм демократичного відбору свіжих сил до апарату після реорганізації спрацьовував слабко. Перестановка одних і тих же кадрів у середині апарату призвела до того, що у ньому зберегли свої позиції працівники, позбавлені творчого мислення, вміння спілкуватися з людьми, вести гостру дискусію та відстоювати лінію партії [18, арк. 7 – 8].Таким чином, кількісні зміни в апаратах партійних комітетів не призвели до якісних перетворень в їх роботі. Оновлені апарати успадкували від своїх «попередників» традиційні вади. В очах номенклатури ця реформа виглядала як відверте зрадництво. Ті працівники номенклатури, що потрапили до оновлених апаратів, теж опинилися у складній ситуації, оскільки від них вимагалася самовіддана праця в умовах невпевненості у завтрашньому дні: невідомо яких ще реформ слід було чекати від Генерального секретаря та чим закінчаться ті чи інші вибори на альтернативній основі. Саме тому, коли у суспільстві почалися масові нападки на партію, замість того, щоб активно протидіяти такій позиції, вони надали перевагу невтручанню в хід подій. Серед деяких кіл спостерігалася розгубленість і навіть паніка [18, арк. 8]. Отже, пошук шляхів для відступу (своєрідних тилів), які могли бути використані у випадку кардинальної зміни суспільно-політичної ситуації чи втрати свого крісла, був закономірною реакцією партійно-радянської номенклатури УРСР на політичну реформу. Водночас це розхитувало саму партію зсередини, підривало її монолітність, ослаблювало дисципліну та формувало подвійну мораль у номенклатурному середовищі.З 1987 р. розпочався масовий вихід на пенсію або звільнення за власним бажанням найбільш впливових членів Політбюро ЦК КПУ: О. Ляшка – Голови РМ УРСР, С. Мухи – голови КДБ УРСР, В. Добрика – першого секретаря Львівського обкому партії, І. Мозгового – секретаря ЦК, О. Титаренка – другого секретаря ЦК, І. Герасимова – командуючого військами КВО та деяких інших. 21 вересня 1989 р. подав заяву про звільнення від обов’язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КПУ В. Щербицький. Новообраний перший секретар ЦК КПУ В. Івашко вже у жовтні 1989 р. на Пленумі ЦК КПУ намітив «новий» напрямок роботи з номенклатурою, прагнучи утвердити глибоку ідейну і організаційну єдність, вільний обмін думками, конструктивну критику, не формальне, а справжнє лідерство. Однак реалізація цих завдань за короткий термін перебування новообраного першого секретаря ЦК КПУ на посаді була вже недосяжною.Отже, січневий (1987 р.) Пленум ЦК КПРС та ХІХ Всесоюзна партійна конференція заклали основи «нової» кадрової політики, яка обумовила ускладнення становища номенклатури як загальносоюзного, так і республіканського рівнів. Щоправда, вимоги до відповідальних працівників особливо не змінилися. Головним критерієм відбору, як і раніше, залишалася вимога бути прихильником перебудови та відданим борцем за втілення її ідей. Проте унаслідок політичної реформи докорінним чином змінювався механізм рекрутування керівних та управлінських кадрів – введення альтернативних виборів для заміщення радянських, а потім і партійних посад підривало номенклатурний принцип добору і розстановки кадрів. М. Горбачов, ініціювавши прийняття рішення про розмежування функцій партійних і радянських органів та збільшення ролі Рад у системі управління країною, позбавляв партійну номенклатуру монополії на владу. Остання сприйняла вибори народних депутатів СРСР як шанс пересісти з партійного крісла до радянського, але невміння працювати з електоратом, недооцінка демократичних сил як головного суперника, самонадійність та розрахунок на традиційну допомогу з боку партії призвели до поразки частини номенклатури у боротьбі за депутатський мандат. Це стало для неї тривожним сигналом та послабило впевненість у непохитності. Отже, реорганізація партійних апаратів комітетів партії, маючи на меті якісне покращення їх персонального складу та суттєве кількісне скорочення номенклатури, не принесла очікуваних результатів у республіці.