Стосунки між церковними і цивільними владними структурами (за матеріалами Чернігівської єпархії ХІХ – початку ХХ ст.)

Стаття присвячена історії стосунків між церковними і цивільними владними структурами за матеріалами Чернігівської єпархії ХІХ – початку ХХ ст. Розглядаються законодавчі підвалини взаємодії цих структур, а також їхні повсякденні юридичні та діловодні практики, що охоплювали широкий спектр адміністративно-управлінського, правового, соціально-економічного життя Чернігівської губернії. Особлива увага приділяється стосункам єпархіальних архієреїв з чернігівськими губернаторами, чернігівської духовної консисторії з чернігівським губернським правлінням та іншими управлінськими структурами губернії. З’ясовано, що на стосунках між церковними і цивільними владними структурами позначалися, насамперед, особові, ділові та морально-етичні якості архієреїв та губернаторів. Загалом перебіг цих відносин засвідчив той факт, що Церква в Російській імперії хоч і вважалася формально-юридично незалежною, проте на практиці вона була повністю упокорена державі.

Одне із найважливіших місць в еклезіології займає питання відносин церковної і світської влади, що завжди викликало підвищений інтерес у богословів і канонистів. Зрештою у Західній Церкві, завдяки потужності Римської власті, чіткості організаційної структури, раціональної виразності в богослов’ї та юридично виваженої систематизації церковних приписів, дане питання здебільшого вирішено. У Східній Церкві, після тривалих і запеклих дискусій, воно все ще лишається актуальним.На практиці історія стосунків церковної і світської влади виявилася куди як складнішою, різноманітнішою і водночас трагічнішою за теоретичні дискурси, що створило в свою чергу не вичерпну дослідницьку проблему для церковних істориків. Питання стосунків владних структур православної Церкви в Україні з відповідними цивільними структурами досі не стали предметом спеціального наукового дослідження, вони почасти розглядалися в контексті котрогось періоду церковної історії. Так само досі не існує окремої і спеціальної публікації з даної проблеми в територіальних межах Чернігівської єпархії/губернії, що передбачає застосування мікроісторичного методу дослідження. Стосунки на губернському рівні значної мірою були відображенням стосунків церковної і цивільної влади на загальнодержавному рівні.Мета даної розвідки полягає в тому, щоб на прикладі Чернігівської єпархії з’ясувати, як транслювалися відносини між церковною і світською владою з найвищого рівня, на рівень нижчий, губернський/єпархіальний, якими були ділові та особисті стосунки між чернігівськими архієреями та чернігівськими губернаторами, як взаємодіяли єпархіальні й губернські адміністративні структури в ХІХ – на початку ХХ ст.Для з’ясування дослідницьких завдань використано законодавчі акти та діловодна документація, зокрема Статути духовних консисторій, узаконення та постанови по духовному відомству, інші нормативно-правові акти, що регулювали стосунки між церковними і цивільними структурами. Інформативний та практично-конкретний матеріал надибуємо в листуванні чернігівських архієреїв і губернаторів, де відкрито чи латентно виражено ставлення один до одного. В тому ж контексті використано інші джерела особового походження, наприклад, спогади та щоденники.Відносини церковної влади з цивільними органами управління почали регулюватися ще з ранньохристиянських часів. Згідно з канонічним правилом зносини з представниками державної влади веде виключно правлячий єпископ (митрополит, патріарх), як самодостатнє ієрархічне лице в церковно-організаційній структурі. Самостійне звернення когось іншого з церковників з будь-яким питанням до «сильних світу сього» вважається грубим порушенням церковних канонів і така людина підлягає суворому покаранню/єпитимії.Церковна православна ієрархія в Україні з ХVII ст., з митрополита П. Могили, особливо з часів українських визвольних змагань середини століття зажила авторитету і певну незалежність від світської адміністрації в церковно-організаційних питаннях. Церковні канони лишалися основою у відносинах православної Церкви з цивільними владними структурами до початку ХVIII ст. Підпорядкування православної Церкви в Україні Московському патріархові, потім ліквідація інституту патріарха в Москві та створення колегіального органу Св. Синоду в Санкт-Петербурзі, який зрештою став і вищим органом церковно-державного управління, створили нові реалії відносин.Діяльність Св. Синоду базувалася на приписах Духовного регламенту, що набув чинності 25 січня 1721 р. У контексті цієї церковно-релігійної реформи у великоросійських єпархіях поволі відкривали духовні консисторії, тоді як у малоросійських єпархіях консисторії вже існували, принаймні, з могилянських часів. Їх почали перебудовувати за великоросійським зразком [22, c. 8]. Так Церква, як організаційна структура, встала на шлях перетворення в одне з кількох державних відомств – духовне. У подальшому видавалися різні укази, що регулювали різні аспекти діяльності цього відомства. Більш-менш усталена законодавча база функціонування церковно-адміністративних структур з’явилася у ХІХ ст. у вигляді Статуту духовних консисторій, першої редакції 1841 р. [35] і другої – 1883 р. [36].У першій статті Статуту зазначалося, що «духовная консистория есть присутственное место, чрез которое, под непосредственным начальством епархиального архиерея, производится управление и духовный суд в поместном пределе Православной Российской Церкви, именуемой епархиею» (нумерація статей у Статуті наскрізна). Для нашої розвідки важливим є положення другої статті: «Консистория, вместе с епархиальным архиереем, состоят в ведении Святейшего Синода, яко правительствующего Российской Церкви Собора, от одного Синода принимает указы, и, кроме Синода и епархиального архиерея, никакое другое присутственное место или начальство не может непосредственно входить в ея дела, ни останавливать ея решений и распоряжений во всем том, что принадлежит к кругу действий духовного ведомства» [36, c. 111]. Наприкінці Статуту містяться статті «о порядке сношений» консисторії, де, зокрема, зазначено: «В случае потребности сношения с высшими присутственными местами, также с министрами, главноуправляющими отдельными частями, консистория, по резолюции епархиального архиерея, заготовляет к его подписанию представление Святейшему Синоду или отношение к обер-прокурору Святейшего Синода. Равномерно и все вообще бумаги по непосредственным сношениям епархиального архиерея с губернаторами и другими начальствующими в губернии лицами заготовляются консисториею таким же порядком к подписанию преосвященного», і далі «с губернскими присутственными местами консистория сносится посредством сообщений» [36, c. 154].Повноваження та обов’язки губернаторів як представників і виконавців імператорської влади на місцях теж тривалий час не були чітко визначені. Нарешті, 3 червня 1837 р. височайше затверджений «Общий наказ гражданским губернаторам» [2], 1 січня 1838 р. вступив у дію. Ним визначалося, що «гражданские губернаторы, как непосредственные начальники вверенных им высочайшею государя императора волею губерний, суть первые в оных блюстители неприкосновенности верховных прав самодержавия, польз государства и повсеместного, точного исполнения законов, уставов, высочайших повелений, указов правительствующего Сената и предписаний начальства» [2, c. 362]. Щодо церковної сфери, то «гражданские губернаторы также во всяком случае охраняют как общие, дарованные духовенству белому и монашествующему права и преимущества, так и особенные льготы или выгоды, представленные соборам, монастырям, церквям, архиерейским и монастырским домам, поколику сие может зависеть от светской власти, на основании существующих узаконений» [2, c. 372]. Наказом було визначено, що губернатори «сносятся отношениями с епархиальными начальниками и с губернскими предводителями дворянства» (§ 330) [2, c. 435]. Згідно з «Высочайше утвержденным положением о порядке производства дел в губернских правлениях» губернське правління з духовними консисторіями «сносится сообщениями» [1, c. 458].Наведені вище законодавчі акти визначали характер і процедуру відносин між чернігівськими архієреями і чернігівськими губернаторами в ХІХ – на початку ХХ ст. Сфери і межі їхньої компетенції були окреслені, хоча, зрозуміло, що губернатор відповідав за все в губернії, а відтак стояв вище архієрея, проте церковна сфера була для нього менш відкритою, обмеженою в доступі та контролі. Архієрей, в свою чергу, маючи духовно-релігійний авторитет над населенням губернії, максимальну владу мав лише над церковно-адміністративними структурами, установами та людьми, що в них працювали, тобто, були приписані до духовного відомства. Отже, у законодавчо-практичному плані владні повноваження обох гілок влади в дечому перепліталися. Правлячі чернігівські архієреї (з 1868 р. і вікарні Новгород-Сіверські єпископи) [27] з чернігівською духовною консисторією складали чернігівське єпархіальне начальство [32]. Такими термінами воно зазвичай іменувалося в офіційному діловодстві та почасти в джерелах особового походження.Щороку чернігівська духовна консисторія і канцелярія чернігівського губернатора обмінювалися статистичною інформацією. Регулярними ці відносини стали після встановлення обов’язкової звітності губернаторів у 1838 р. [7, с. 227 – 246; 10, с. 125 – 144; 11, с. 142 – 186; 12, с. 170 – 175] і звітності правлячих архієреїв у 1847 р. [34] При тому, інформацію щодо кількості церков у конкретних населених пунктах надсилали до канцелярії губернатора повітові справники [23, арк. 8 – 89]. Чернігівська духовна консисторія, крім кількості церков у єпархії (кам’яних і дерев’яних), надавала відомості щодо кількості священнослужителів, їхніх родин, кількості ченців і черниць. Також вона звітувала (за підписами ректора чернігівської духовної семінарії і секретаря чернігівської духовної консисторії) про духовно-навчальні заклади. Так, у 1847 р. згідно з надісланою до канцелярії чернігівського губернатора відомістю в Чернігівській єпархії знаходилася семінарія, де 13 викладачів навчали 374 семінаристів, в Чернігівському духовному училищі знаходилося 4 викладачі і 345 учнів, у Новгород-Сіверському духовному училищі – 4 викладачі та 197 учнів, у Чернігівському духовному приходському училищі – 2 вчителі і 203 учня, а при Новгород-Сіверському приходському училищі – 2 вчителі і 71 учень [19, арк. 31]. Наводимо ці дані тому, що тут і надалі статистична інформація про духовно-навчальні заклади Чернігівської єпархії більш повно відображалася в відомостях і звітах губернаторів, аніж у звітах архієреїв, хоча вона готувалася однаково адміністрацією Чернігівської духовної семінарії та Чернігівською духовною консисторією. Принагідно зауважимо, що єпархіальне начальство погоджувало з відповідними цивільними структурами кандидатів у законовчителі світських навчальних закладів [37, арк. 57 зв. – 67]. У 1805 р. малоросійський генерал-губернатор кн. О.Б. Куракін ініціював приведення до присяги чиновників Малоросії по спеціально розробленому обряду. Чернігівська духовна дикастерія мала завести спеціальну книгу, духовенство брало безпосередню участь у цьому дійстві [3, арк. 1 – 4 зв.].Регулярними були відносини і на фіскальному ґрунті. Консисторія видавала духовним правлінням, монастирям, духовно-навчальним закладам для ведення о облікові книги, в тому числі фінансового характеру, наприклад, прибутково-видаткові. Такі саме книги зі зведеними відомостями велися в консисторії. В кінці року їх передавали в чернігівське губернське казначейство, де вони перевірялися, візувалися і поверталися до консисторії. Згодом перелік фінансових документів розширювався, збільшувався комерційний обсяг, відкривалися і працювали нові єпархіальні установи: типографія, свічковий завод, емеритальна і погребальна каси, братства і товариства тощо. Тоді для більш повного фінансового контролю проводилися внутрішні та синодальні ревізії із залученням відповідних цивільних фахівців.Автоматично спричиняла тісний контакт між Чернігівською духовною консисторією і чернігівським губернським правлінням наміри побудувати чи перебудувати церкву, інші будівлі, що належали духовному відомству. Представники Церкви зверталися «повідомленням» до губернського правління або безпосередньо до губернатора з проханням відрядити губернського архітектора для відповідного планування і складання кошторису будівництва чи перебудови. Процес будівництва контролювався губернатором через губернського архітектора чи спеціально призначених осіб, згідно з § 86 «Общего наказа гражданским губернаторам» [2, с. 383]. У зв’язку з поширенням такого роду діяльності в єпархії протягом ХІХ – початку ХХ ст. даний джерельний матеріал носить масовий характер і відклався у фондах Чернігівського губернського правління (ф. 127) та Чернігівської губернської будівельної і дорожної комісії (ф. 179). Якщо ремонт церкви чи монастиря здійснювався за рахунок державної казни, то чернігівське єпархіальне начальство вело листування з чернігівською казенною палатою. З Чернігівською палатою державних маєтностей підтримувалися стосунки з питань забезпечення сільськими громадами парафіяльних причтів ружною землею та іншими матеріальними винагородами. Так у 1830-х рр. гостро стояло питання забезпечення причтів двох церков с. Алтинівки, які не мали ані ружної землі, ані грошової платні від казни. З проханням вирішити питання чернігівський владика звернувся аж до малоросійського генерал-губернатора (очевидно, Чернігівський цивільний губернатор був не в змозі це зробити). Зрештою, справою займалася палата державних маєтностей. В селі проживали поміщицькі селяни, але абсолютну більшість складали козаки та казенні селяни. Втім, землі на всіх було не достатньо, тому козаки «учинили приговор», згідно з яким щороку виділяли збіжжя та гроші на причти, а також встановлювали фіксовану оплату церковних треб [2, арк. 1 – 4].Протягом ХІХ – початку ХХ ст. чернігівські архієреї регулярно здійснювали поїздки по єпархії з метою огляду монастирів і парафій. Зазвичай вони зверталися до губернаторів за сприянням подорожі. Наприклад, 5 червня 1837 р. чернігівський єпископ Павло (Подлипський) звертався до чернігівського губернатора М.І. Жукова з повідомленням, що він «10 июня намерен отправиться с архимандритом и свитою для обозрения епархии по уездам – Черниговский, Городнянский, Новозыбковский, Суражский, Мглинский, Стародубский и обратно» і просив «снабдить подорожною по казенному на 16 лошадей и предписать земским полицейским откомандировать чиновников для безостановочного приготовления лошадей и для безопасного и спокойного сопровождения меня по разным направлениям дорог» [4, арк. 1].У ХІХ ст. гостро постало питання транспортування грошей між різним установами. Ще 17 квітня 1808 р. обер-прокурор Св. Синоду кн. М.О. Голіцин виступив з доповіддю про заходи збереження церковних коштів. Було наказано, щоб благочинні, після збору грошей з підлеглих парафій, неквапно їх відвозили в духовні правління, звідти вони теж негайно переправлялися до консисторії. Відтоді Чернігівська духовна консисторія постійно зверталася до канцелярії чернігівського губернатора з проханням надати охорону під час транспортування грошей до Чернігова. Земська поліція мала супроводжувати інкасаторів. Ця вимога була доречною, бо в 10-х – 30-х рр. ХІХ ст., зокрема на Чернігівщині, як свідчать рапорти єпархіального начальства, різко почастішали пограбування церков, а у багатьох повітах ще не існувало окремих спеціальних приміщень духовних правлінь [32]. У канцелярії Чернігівського цивільного губернатора розпорядження Св. Синоду отримали 2 серпня 1808 р. і негайно розіслали відповідні накази усім городовим [6, арк. 1 – 3].Досить жвавими були діловодні відносини чернігівського єпархіального начальства з губернськими структурами з приводу суперечок, конфліктів церковних структур чи окремих осіб з представниками не православного населення губернії, насамперед, євреями та старообрядцями, а з другої половини ХІХ ст. ще і з протестантами (штундистами). Не православні релігійні категорії населення (в тому числі і старообрядці) знаходилися у віданні міністерства внутрішніх справ, тобто під безпосереднім контролем губернатора і поліції, але церковна адміністрація була покликана охороняти православну віру і тому всіляко протидіяла поширенню не православних релігійних деномінацій в єпархії. Наприклад, 3 квітня 1857 р. чернігівський архієпископ Павло (Подлипський) листом звернувся до чернігівського губернатора Шабельського Катона Павловича: «Ваше превосходительство, милостивый государь. До сведения моего доведено, что в г. Чернигове близ слободы Ковалевки, осенью истекшего 1856 г. начато строиться каменное здание для католического моления, но на самом деле открывается, что строители затеяли в г. Чернигове не молитвенный дом только, а прямо храм или костел польский, с предложением поставить в оном и орган. Почему обращаюсь к вашему превосходительству с покорнейшею просьбою, о доставлении ко мне в возможной скорости обстоятельного сведения, по какому случаю, для чего, и с чьего разрешения строится означенное здание, и сколь велико число проживающих в Чернигове католиков по статистическим сведениям» [18, арк. 1]. Чернігівський губернатор, нещодавно призначений, поспішив відповісти літньому, поважному чернігівському архієпископу і повідомив, що в Чернігові проживало 149 католиків, та 28 у чернігівському повіті, крім того в чернігівському гарнізоні проходили службу «149 нижних чинов и в черниговской инвалидной команде 21, всего же 347 человек» [18, арк. 3]. Будівництво католицького молитовного будинку в Чернігові тривало далі, а губернатор пильнував за процесом. Зокрема, 21 травня 1858 р. він повідомляв Чернігівську губернську будівельну і дорожну комісію: «Г. министр внутренних дел изволил представить мне сделать надлежащие распоряжение о дозволении окончить отделку в Чернигове милитвенного римо-католического дома, с тем чтобы он не был обращен в костел и чтобы в нем не было устраиваемо органа» [5, арк. 1].Досить тісними були контакти світських і церковних властей під час заснування та діяльності чернігівського відділення Російського біблійного товариства. Воно розпочало роботу у травні 1819 р. Головою усіх імперських регіональних відділень вважався президент Російського біблійного товариства обер-прокурора Св. Синоду та міністр народної освіти і духовних справ князь О.М. Голіцин. Віце-президентами відділення були представники вищої губернської адміністрації, в даному випадку Малоросійський генерал-губернатор князь М.Г. Репнін, Чернігівський єпископ Симеон (Крилов) та цивільний Чернігівський губернатор О.О. Фролов-Багрєєв. Дерикторами відділення були архімандрити: Чернігівського Єлецького монастиря Мелетій (Носков) і Домницького монастиря Євгеній (Прозоров), кафедральний протоієрей Іоанн Єленів, віце-губернатор М.Р. Політковський, губернський казначей Ф.Л. Краузольд, губернський предводитель дворянства С.М. Ширай, директор чернігівської гімназії С.В. Самарський-Биховець та інші [29]. Після ліквідації царською владою цієї просвітницької організації контакти на подібному ґрунті припилися на десятиліття. Але, в другій половині ХІХ ст. з’явився інший привід для співпраці, а саме святкування державних і церковних ювілеїв, урочистих подій, знаменних дат [31]. Наприклад, у Чернігові урочисто відзначали 900-річний ювілей заснування чернігівської церковної кафедри [30], прославлення-канонізація св. Феодосія Углицького [28, с. 99 – 134], 200-річний ювілей Чернігівської духовної семінарії [17, арк. 1-3], 1000-ліття заснування Чернігова [8, с. 30 – 39] тощо.Між світською і церковною владою відбувалися постійні відносини на ґрунті правопорушення законності та злочинності, не зважаючи на те, до якого стану належала людина. Мова йде про участь церковних і світських депутатів у судочинстві, присудження епітимій, стягнень, покарань, приведення до присяги свідків тощо. Кожного року в Чернігівській губернії виникали десятки, якщо не сотні, шлюборозлучних справ. Офіційно брали і розлучали шлюб лише в Церкві. Причинами для розлучення могли бути перелюб, психічна хвороба, нездатність до шлюбу, невідоме знаходження (втеча), каторга одного з подружжя. В усіх випадках участь у справах цивільних адміністративних, правоохоронних, судових губернських структур була неминучою.Значно збільшилися контакти між адміністраціями з початком Першої світової війни. Духовенство Чернігівщини на чолі з архієпископом Василем (Богоявленським) брало активну участь у допомозі армії, збирало гроші, харчі, одяг, приймало біженців і переселенців, в єпархії були обладнані шпиталі для лікування та реабілітації поранених.Стосунки безпосередньо між чернігівськими губернаторами і архієреями залежали від масштабу особистості та атмосфери державної і церковної політики в імперії на певному етапі. Протягом ХІХ ст. і до 1917 р. на посаді чернігівського губернатора перебувало 24 особи [38], а чернігівську архієрейську кафедру за цей час обіймали 14 правлячих владик. Кордони єпархії збігалися з кордонами губернії, а вона була аграрною, з незначною кількістю підприємств, в основному харчової промисловості, економічно розвивалася дуже повільно. Нам невідомі відгуки ані губернаторів, ані архієреїв, в яких би вони захоплювалися Чернігівщиною. Очевидно, характеристика Л.І. Глібова Чернігова як губернського хутора була поширена серед освіченої частини населення. Отже, причин для незгоди, суперечностей, тим більше для конфліктів не існувало. Як не було на позір дружби між архієреями і губернаторами. Навіть, архієпископ Філарет (Гумілевський), котрий відзначився гучними конфліктами в Ризі та в Харкові з тамтешніми губернаторами [9; 26, с. 9 – 46], в Чернігові зберігав приязні стосунки з губернатором кн. С.П. Голіциним. На похоронах архієпископа Філарета він особисто розпоряджався церемонією, за що зажив високої оцінки місцевого духовенства [33, с. 48].Судячи з відгуків очевидців і з характеру збереженої діловодної документації вагомим авторитетом у губернського начальства користувалися архієпископи Михайло (Десницький) [24] і Василій (Богоявленський) [25] – перший і останній правлячі чернігівські владики. Дещо напруженою ситуація виглядали в період обер-прокурора Св. Синода К.П. Побєдоносцєва (1881 – 1905). Останній вів жорстку кадрову політику по відношенню до архієрейських посад, а світські чиновники в свою чергу теж запобігали перед впливовим державним діячем. Про це свідчать численні листи до нього різних служилих чинів, серед котрих трапляються і чернігівські губернатори. Здається, жоден з обер-прокурорів до нього і після нього, не викликав так помітного підлабузництва, підлещування не лише серед архієреїв, а й в середовищі цивільного чиновництва. Безумовно, справа не в особі знаменитого російського консерватора, не він спричинив таку ситуацію. Епоха породила подібні стосунки. Втім, приватне листування з ним є цінним джерелом для з’ясування питання стосунків чернігівських губернаторів з чернігівськими архієреями – межи очі й позаочі. Так, чернігівський губернатор, князь С.В. Шаховський (1881 – 1885), повідомляв К.П. Побєдоносцева: «Премного благодарен вам за заботы ваши о Черниговской губернии. Присылали вы к нам ревизора С.И. Миропольского. Прекрасный он человек: умница, высоконравственный, серьезный и трудолюбивый. Большое утешение и упокоение внес он в нашу жизнь. Все надеяться и верят, что как результаты ревизии его, так и некоторые порядки по епархии, возмущавшие честную его душу, получат должное возмездие. А уж и порядки у нас завелись! Я ничего вам не писал, хотя душа сильно скорбела и скорбит, так как знаю, чтобы без нас у Вас забот и горя много, и что если окажется что возможным сделать, то вы и без просьбы сделаете. Дай Бог, чтобы преосвященный Вениамин оказался человеком строгим, твердым и просвещенным. Этих качеств, к сожалению, недоставало Серапиону, обильно одаренному за то легкосердием и добротою. Новому преосвященному много дела и много труда привести в порядок крайне расшатанную и запущенную епархию. Сельское духовенство наше обратилось из духовных пастырей в мироедов» [13, арк. 1 – 2]. Загалом лист досить великий, далі губернатор багато розповідає про численні та різноманітні вади духовенства, власні погляди на способи досягнення «благосостояние народа», що «находится в тесной святи с его нравственным развитием и религиозными чувствами», та про свою «усердную» діяльність з відчуттям себе «мучеником» (вирази автора листа). Але для нашого дослідження цікавим є процитований уривок. Лист позначений 4 травня, але за змістом легко встановлюється і рік. 6 березня 1882 р. єпископ Серапіон (Маєвський) був переведений з Чернігова до Архангельська, а 5 квітня того ж року в Чернігів був призначений єпископ Веніамін (Биковський), про яких власне йдеться в листі С. Шаховського. Єпископ Серапіон справді зажив характеристики доброго, чуйного і поступливого владики. Переведення з Чернігова до Архангельська сприйняв з болем, бо не розумів цього кадрового рішення, а російська північ для нього, хворобливої людини, чаїла смертельну небезпеку. Про це він писав управителю медичної частини імператорського Двору, лейб-медику Ф.С. Цицуріну, який мав маєток на Чернігівщині, де іноді гостював владика: «Письма, полученные мною из Петербурга и Киева, принесли мне печальное известие о переводе меня в Архангельск. Распоряжение Св. Синода я исполню, но продолжающаяся около 20 лет болезнь горла заставляет меня обратиться к Вам с покорнейшею просьбою: рекомендовать мне докторов, с которыми я мог бы посоветоваться о лечении горловой болезни» [14, арк. 1]. Надзвичайно цікаво знати, на підставі чого тоді новопризначений обер-прокурор К.П. Побєдоносцев прийняв рішення прибрати єпископа Серапіона з Чернігова. Чи бува не через приватні листи/доповіді того ж таки чернігівського губернатора. Питання залишається без відповіді.Що стосується єпископа Веніаміна (Биковського), на якого покладав надії губернатор С.В. Шаховський, то за спогадами чернігівців, він «отличался особенной добротой и желанием каждому, обращавшемуся к нему, дать полное удовлетворение» [21, с. 329]. У листі чернігівського віце-губернатора В.О. Левашова від 22 липня 1890 р. до К.П. Побєдоносцева, в якому він названий «дорогим благодетелем» надибуємо таку характеристику: «Видаемся мы довольно часто и с местными архиереями, из коих я ближе схожусь с преосвященным Антонием [вікарний єпископ Новгород-Сіверський – О.Т.] – он мне кажется энергичнее и восприимчевее Вениамина» [15, арк. 2]. Сам же владика Веніамін в листах до всесильного обер-прокурора постає рівноважним, переконаним у своїх діях, без тіні підлещування архієреєм. Він управляв Чернігівською єпархією до своєї смерті 1 лютого 1893 р., так і не отримавши звання архієпископа.Відбувалися регулярні контакти губернського керівництва з обер-прокурором Св. Синоду К.П. Побєдоносцєвим і з приводу підбору кадрів серед цивільного чиновництва. Так, 14 травня 1899 р. до нього писав чернігівський губернатор Є.К. Андрієвський: «Новозыбковский исправник постоянно был у меня на виду, я старался следить за ним и нередко делал ему указания и упоминания. По получении Вашего письма, я вытребовал его к себе, сделал ему строжайшее внушение и объявил, что признаю необходимым для пользы службы перевести его в другой уезд. Это я исполню, но ввиду крайне тяжелых семейных обстоятельств этого человека, должен отложить перевод до конца лета; а дабы г. Фальковский вел себя хорошо, я предупредил, что если что либо замечу, то уволю его от службы. P.S. В Новозыбков я изберу верного и твердого в вере исправника» [16, арк. 1 – 2]. В даному випадку сигнал про невідповідне поводження новозибківського справника до обер-прокурора очевидно надійшов від чернігівського єпархіального начальства.Підбиваючи підсумки нашого дослідження зауважимо, що стосунки чернігівського єпархіального начальства в особі чернігівського правлячого архієрея і адміністративно-судової установи чернігівської духовної консисторії з місцевими цивільними органами державного управління в ХІХ – на початку ХХ ст. були формалізовані законодавчими актами в першій половині ХІХ ст. Представники обох гілок влади – духовної і світської – перебували на службі в російського імператора і йому приносили присягу. Контакти між ними відбувалися на постійній основі, вони обіймали доволі широкий спектр адміністративно-управлінського, правового, соціально-економічного життя Чернігівської губернії. Водночас духовна влада в єпархії мала певну автономію в прийнятті рішень, що стосувалися церковно-релігійної сфери і загалом царини духовного відомства. На цьому ґрунті відбувалися й особисті стосунки між чернігівськими архієреями і чернігівськими губернаторами, що мали теж здебільшого формальний характер. У цілому склалася дещо парадоксальна ситуація: Церква в Російській імперії формально-юридично вважалося незалежною, але по-суті, на практиці, вона була повністю упокорена державі.