Міжрегіональний діалогізм культури в сучасних державотворчих процесах соборної України

Подається авторська концепція соціального статусу культурологічної регіоніки в контексті державного управління сферою культури, зокрема міжрегіонального діалогу культури соборної України. Культурологічні виміри соціальної роботи розкривають аксіосферу сучасного соціуму, духовні засади української ментальності й світовідношення, які вкрай важливі для соціокультурної діяльності працівників державних і соціальних служб серед різних верств населення України і регіону. Для становлення соборного громадянського суспільства є необхідним і міжрегіональний діалог культур, що ґрунтується на розвитку культурологічної регіоніки в її топосах і синергії, які досліджуються компаративними і холістичними методами аналізу, стаючи теоретичною основою соціальної роботи, громадянського виховання в цілому. Звідси випливає актуальність і доцільність розробки заявленої проблематики, її місце в процесах децентралізації та територіальної реформи.

Для соборної України як «країни колишніх окраїн» (Б. Осадчук) вельми важливим є діалог (полілог) культур не тільки в інтер-національних, транс-європейських, але й в етнонаціональних, міжрегіональних горизонтах. Адже культура, «існуючи на кордонах» (М. Бахтін), виявляє свою синергетику як у зовнішніх, так і у внутрішніх комунікаціях, в т.ч. у державному управлінні, соціальній роботі, соціокультурних процесах громадянського самовизначення особи і різноманітних спільнот [див. 8].Зокрема, культурологічні виміри соціальної роботи розкривають аксіосферу сучасного соціуму, духовні засади української ментальності й світовідношення, які вкрай важливі для соціокультурної діяльності працівників державних і соціальних служб серед різних верств населення України і регіону. Для становлення соборного громадянського суспільства є необхідним і міжрегіональний діалог культур, що ґрунтується на розвитку культурологічної регіоніки в її топосах і синергії, які досліджуються компаративними і холістичними методами аналізу, стаючи теоретичною основою соціальної роботи, громадянського виховання в цілому. Звідси випливає актуальність і доцільність розробки заявленої проблематики, її місце в процесах децентралізації та територіальної реформи.Означений науковий напрямок має авторський характер і спирається, перш за все, на публікації автора з культурологічної регіоніки [6], розроблений ним спецкурс і матеріали проведених ним теоретичних конференцій, зокрема з проблем філософії етнокультури [7; 8], та І, ІІ, ІІІ Всеукраїнські Кулішеві читання [2, в Чернігові].В якості методологічного і змістового наповнення пропонованої проблематики використовуються праці відомих українських філософів і культурологів з проблем діалогу культур (Є. Більченко, Ю. Богуцький, Л. Динікова, В. Малахов, Ю. Сугробова), соціології культури (О. Семашко, І. Покулита), етноментальності (С. Кримський, І. Мойсеїв, М. Попович), іміджелогії (Н. Барна), паблік рілейшнз (Л. Балабанова, М. Поплавський), культури української діаспори (Г. Карась, Н. Кривда), синергетичного розуміння інтеграційних процесів у культурі (С. Волков, В. Шульгіна, О. Яковлев). Враховуються також культур–діалогічні дослідження російських культурологів (В. Губін, О. Золотухіна-Аболіна, В. Межуєв, В. Поліщук) і провідних польських дослідників соціології культури (А. Клосковська) та універсалізму (Я. Кучинський).Мета статтірозкрити авторську концепцію культурологічної регіоніки, її вплив на теорію і практику державного управління, соціальної роботи і громадянського виховання в контексті міжрегіонального діалогу в культурі соборної України. Запропонувати комплексний, міждисциплінарний і синергетичний підхід до проблематики, що лежить на трансдискурсивному перетині філософії державного управління, культурології, теорії та практики соціальної роботи, соціології культури, етнокультурології, культурологічної регіоніки, діалогіки і компаративістики.Звичайно про «діалог культур» говорять у міждержавних, міжнаціональних, міжетнічних сенсах. І це слушно й актуально в умовах перманентної глобалізації людства, але транскордонний характер культури виявляється і на субетнічних рівнях, існуючи як міжрегіональний діалогізм певної етнокультури в її географічних та історичних вимірах. Крім того, дослідження культурологічних аспектів державної служби і соціальної роботи передбачає розгляд проблематики співвідношення культури і соціуму, соціалізації та інкультурації, мистецтва і соціальної активності, особливо у сферах праці, управління, побуту, дозвілля, освіти, виховання, паблік рілейшнз. Для розробки культурологічних засад громадянського виховання необхідно також брати до уваги соціокультурні функції дизайну, моди, реклами, сучасних ЗМІ та медіапростору в цілому. А проблематика міжрегіональної діалогіки культури як новий напрямок культурологічних досліджень вже безпосередньо пов’язана з філософією етнокультури [5], з Чернігово-Сіверською культурологічною регіонікою, яка досліджується у монографіях і статтях автора [6], з культурологічною компаративістикою окремих регіонів та їх синергетикою в контексті соборної України.Регіоніку можна визначити як комплекс вчень про регіональні виміри людського буття. Пошукові обрії регіоніки простягаються від природно-ландшафтних і соціально-історичних до сучасних державотворчих, економічних і культурних умов життєдіяльності народу на субетнічному рівні, у межах певного краю. Для України, наприклад, розподіл на регіони обумовлений як географічно (ландшафтним характером місцевості), так і історично (найдавнішим розселенням племен і племінних союзів у процесі етногенезу), а також адміністративно (процесом «державотворення» – державного будівництва). Чималу роль у територіальній реформі, зокрема регіоналізації етнокультурного буття грали і грають прикордонні зв’язки, характер трансграничних відносин з найближчими сусідами (для України – Росія, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Туреччина). З іншого боку, незважаючи на всю субкультурну розмаїтість України, український народ поєднує єдиний культурогенез, трансрегіональний розвиток етноментальності, мови, фольклору, традицій, «соборності» багатонаціонального, поліетнічного існування.Українську культуру іноді називають навіть «крейсуючою» (С. Кримський), маючи на увазі її геокультурний та історичний рух між Заходом і Сходом, слов’янськими і тюркськими етнічними елементами. Культурогенез і розвиток етноментальності в Україні просякнуті величезним масивом цінностей багатьох світових культур: скіфсько-сарматської, мусульманської, іудейської, античної, візантійської, західноєвропейської, польської, російської. І в цьому її суть і життєва сила, тому що «культура живе на кордонах» (М. Бахтін). Регіональні і субетнічні особливості української культури складають різні транскультурні взаємодії: російсько-українські, польсько-українські, слов’яно-тюркські (україно-турецькі, україно-татарські), слов’яно-іранські, східно- і південно-слов’янські, слов’яно-індоарійські. Зокрема, багато уваги дослідженню тюркського впливу, особливо в кримському регіоні, приділяли відомі українські етнокультурологи П. Куліш і А. Кримський. Сьогодні відроджується інтерес до етнічної культури кримських татар, до етногенезу і релігійних особливостей невеликого тюркського народу караїмів.Регіоніка в етнологічному, історичному й економічному вимірах повинна розкрити субетнічну неповторність і самобутність соціального життя краю, його особливу причетність до становлення і розвитку єдиної державної, політичної нації. У культурологічному аспекті регіоніка може бути репрезентована як своєрідна «культурографія» регіону з її специфічною «духовною метафізикою» і «духовною етнографією» (термінологія Фосильйона). У цих вимірах регіоніка і стає складовою частиною етнокультурології, або культурологічною регіонікою, в контексті якої може розвиватися і «міжрегіональна діалогіка», що досліджує діалоги культур між окремими регіонами соборної України. В її контентах і виникає т.зв. «поліфонія діалогу», або полілог культур в етноментальності, національній свідомості і громадянському самовизначенні українців [див., напр., 4].Теоретичне знання і практично-виховне використання культурологічної регіоніки надають можливість включити соціокультурні впливи у контекст «малої Батьківщини», метафізику культури рідного краю, наповнити форми і змісти державного управління сферою культури, соціальної роботи і громадянського виховання регіональними духовними цінностями пам’яток історії та культури.Наприклад, Чернігово-Сіверська культурологічна регіоніка [6] осмислює духовне життя Придеснянського краю крізь призму «сигнатури Спаса» – знаково-смислової системи естетосфери чернігівського Спасо-Преображенського собору, збудованого князем Мстиславом у 1036 р. Ідея Спаса, Преображення, тобто Божої любові, спасіння, духовного захисту є провідною не тільки в християнстві взагалі, а стає, фактично, «гаслом», «паролем», «символом» соціальної роботи. Тому в історії культури і духовності Чернігово-Сіверщини ідеї захисту, оборони, спасіння, рятування є домінантними в структурі соціальних і художніх цінностей краю, визначаючи «чоловічі» характеристики його гендерного статусу в етноментальному та політико-правовому просторі України (подібно до того, як «сигнатура Софії» Києва втілює в собі жіноче, материнське, Богородичне начало української духовності, що блискуче розкрив акад. С. Кримський). Крім того, «сигнатура Спаса» немов продовжує традиційну для Чернігово-Сіверщини «сигнатуру Семаргла» – дохристиянського міфологічного покровителя і захисника чернегів-«огнищан» [більш детально див.: 5; 6].Відтак, культура і художньо-естетичні цінності певного регіону можуть мати додаткове, але більш вагоме значення для державного управління і соціальної роботи, зокрема для посилення духовних, моральних, правових впливів. Адже своє – ближче, рідне – цікавіше; і культурологічна регіоніка тому – ще одне цілюще джерело для духовного здоров’я людей, в т.ч. тих, хто потребує опіки, допомоги, захисту. Духовна історія рідного краю, літературні й художні твори земляків, активне мистецьке життя довкілля викликають пізнавальний інтерес та естетичний захват, сприяють моральному очищенню, що кінець кінцем здійснює і юридично-правову профілактику, формує громадянську самосвідомість і потребу у самовдосконаленні.В аспекті міжрегіонального діалогу важливими для етнокультурної ідентифікації на Чернігівщині є ідеї й духовний спадок, скажімо, Пантелеймона Куліша, а на Івано-Франківщині, відповідно, – Івана Франка; в Подесенні – твори Лазаря Барановича, Л. Глібова, М. Коцюбинського, П. Тичини, О. Довженка, а на Карпатах – І. Вишенського, Ю. Федьковича, В. Стефаника, О. Кобилянської. Так само духовно цінною в сучасному житті України є творчість івано-франківської літературної групи «Бу-Ба-Бу» і ніжинського «Лугосаду», художників Анатолія Фурлета і Євгена Кріпа, композиторів В. Івасюка і М. Збарацького. Але найголовніше тут – міжрегіональний діалогізм, що створює «чуття єдиної родини» як основи етнокультурної ідентичності, національної ідеї, громадянського самовизначення і самоврядування.Культурологічна регіоніка, в т.ч. і міжрегіональна діалогіка дають змогу державним і соціальним працівникам адаптуватися до місцевих умов повсякденного життя людей, використовувати духовні надбання краю в соціокультурній роботі з населенням. Крім того, знання (між)регіональних особливостей етноментальності, традицій, звичаїв, обрядів певної місцевості допомагає в організації праці і відпочинку, побуту і дозвілля, соціальних стосунків і взаємодій з окремими макро- і мікрогрупами, субкультурними і маргінальними спільнотами. Відтак, культурологічна регіоніка як складова філософії етнокультури стає теоретико-методологічним підґрунтям менеджменту соціокультурної діяльності, проведення різноманітних рекламних і PR-кампаній, налагодження щирих душевних відносин з «клієнтами» і «пацієнтами» у соціальній роботі, їх громадянському самовизначенні. Культурологічна регіоніка вбирає до себе й водночас підживлює весь комплекс світоглядних, соціально-політичних, правових, моральних, естетичних цінностей історії та культури певного краю, аксіо- та естетосферу регіону, а в міжрегіональних діалогах – і України в цілому. Все це складає духовні підвалини становлення громадянського суспільства.Звичайно, культурологічна регіоніка – лише один з багатьох компонентів багатогранної культурології державного управління, соціальної роботи й громадянського виховання. Він інтегрується й збагачується у різнобарвній палітрі духовної культури соборної України, у культурній синергії всіх історичних регіонів нашої єдиної за сакральним духом Батьківщини. Вищі святості національного життя, релігійні, політичні, правові, духовні цінності українського народу втілені у філософських, естетичних, культурологічних поглядах професорів Києво-Могилянської Академії, представників Чернігівського літературно-філософського кола, Кирило-Мефодіївського братства, «Руської бесіди», Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, у творчості українських «шістдесятників», сучасних співців незалежності, демократії та свободи як в Україні, так і в діаспорі [див. 9]. Все це дає надію на зміцнення духовного здоров’я нашого народу, налагодження взаємозв’язків між культурою, державою та соціальним життям, між естетичною, економічною, політичною, правовою та моральною свідомістю людей, а відтак, – для поліпшення й більшої ефективності соціальної роботи, утвердження етнокультурної ідентичності й свідомої громадянської позиції людей, що зумовлює встановлення і розвиток громадянського суспільства в Україні.Отже, культурологічна регіоніка спрямована на інтеграцію філософських, культурологічних, етичних, естетичних знань з теорією та практикою державного управління сферою культури, соціальної роботи, з менеджментом соціокультурної діяльності, правовим захистом населення. Одним з найважливіших завдань цього наукового напрямку є розвиток міжрегіональної діалогіки для обґрунтування взаємності етнокультурологічних вимірів соборної України. На цій основі досягається єдність духовного здоров’я і здорового, соціально-активного способу життя, плекання любові як до Чернігово-Сіверщини – нашої «малої Батьківщини», так і до «неньки»-України в усьому багатстві етнокультурного «диво-саду»:Родина, родина – це вся Україна,З глибоким корінням, з високим гіллям…