Батуринські шинки XVII  XVІІІ ст.

У роботі розглядається розвиток шинкарського промислу в Батурині у XVII  ХVІІІ століть та його роль в економічному житті міста. Досліджено особливості розташування зазначених стаціонарних торговельних закладів на території міста (з прив’язкою до його сучасної вуличної мережі), зокрема за результами археологічних досліджень, проведеними у 2004 та 2008 рр. Визначено основні групи власників шинків, до яких відносились представники козацької старшини, монастирі, козаки, міщани та посполиті. Подано опис гуралень та шинків, що належали гетьману Кирилу Розумовському, батуринському сотнику Дмитру Стожку та Батуринському Миколо-Крупицькому монастирю. Поряд наводяться відомості про загальну чисельність цих закладів у Батурині, обсяги виробництва та продажу горілки, пива та отримуваний з цього прибуток. Визначено особливості політики гетьманського уряду щодо оподаткування шинкового промислу.

Соціально-економічний розвиток Гетьманщини другої половини XVII – ХVІІІ ст. неодноразово привертав до себе увагу дослідників. Їхні розвідки вилилися у чималу кількість праць, що висвітлюють ті чи інші аспекти даної тематики або дають характеристику періоду в цілому. Одним з перших був О.Ф. Шафонський («Черниговского наместничнства топографическое описание») [15]. Розкриває соціально-економічний розвиток краю український історик О.М. Лазаревський («Описаніе Старой Малороссіи. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Полк Нежинский») [4]. Цінним у цьому плані є археографічне видання «Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779 – 1781 рр.» під редакцією П.К. Федоренка [6]. Даній проблематиці присвячені праці О.О. Нестеренка, О.С. Компан, І.О. Гуржія, Г.К. Швидько, П.В. Пирога, М.Є. Слабченка та інших.Об’єктом даного дослідження є шинкарський промисел в Батурині у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.Міста ХVІІ – ХVІІІ ст. перетворилися у центри товарного виробництва, водночас ставали важливими торговельними осередками. Окрім ярмарків і торгів у них з’явилася велика кількість стаціонарних торговельних закладів, що повсякденно забезпечували населення необхідними харчовими й промисловими товарами. За своїм призначенням вони поділялись на лавки, шинки, амбари, ятки та ін.Батурин, відновлений поляками у 1625 р., незабаром перетворився на важливий торгово-економічний центр, який приваблював купців та поселенців. З березня 1669 р. по листопад 1708 р. Батурин був столицею Лівобережної України, це квітуче місто було резиденцією трьох гетьманів: Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи. З відновленням гетьманства у 1750 р. за К. Розумовського Батурин знову стає столицею України. У ті часи він належав до числа поселень міського типу з розвинутими ремеслами та торгівлею. Переважна частина населення поєднувала ремісництво і торгівлю із землеробством. Статус міста та його вигідне географічне розташування дуже позитивно відображалося на зайнятості населення, а особливо на торгівлі.У другій половині XVII – XVIIІ ст. в Батурині доволі поширеною була така форма торгівлі як шинкарство. Шинок – будівля, де продавалися спиртні напої: горілка, вино і пиво. Поруч з алкоголем продавали яйця, рибу, раки, хліб, часом можна було купити молоко, сметану, сир та масло. «Шинок не был лишь винной лавкой… в воскресные или праздничные дни сюда сходились… степенные люди, мужчины и женщины, повидаться с пріятелями, узнать новости, поглядеть на людей; даже духовныя лица не считали зазорным заходить в шинок для пріятельской беседы», а подорожні знаходили тут ночівлю, оскільки шинки слугували ще й своєрідними постоялими дворами [5, c. 185].Під час археологічних досліджень у Батурині в 2004 р. на перетині вул. Партизанської та пров. 1-го Партизанського було розкопано велику будівлю на підкліті. В її заповненні було виявлено уламки понад 100 керамічних келихів, уламки макітер, горщиків, сковорідок, кахлів, уламки скляних кварт, бокалів та численні кістки тварин кухонного походження. Це дозволяє висловити припущення, що ця споруда була корчмою ХVІІ ст. [9, с. 127].У 2008 р. на території Фортеці, у центрі міста, археологами було також розкопано будівлю, заповнення якої представлене уламками керамічного посуду і значною кількістю скляних посудин, оплавлених у вогні. Скляний посуд представлений уламками круглих, овальних, квадратних, ребристих і багатокутних пляшок різного розміру. Були виявлені скляні кружки, стакани і навіть чарки на тонкій ніжці, круглі віконниці від інтер’єру споруди. Враховуючи багате як для житла заповнення, цю споруду також можна інтерпретувати як корчму або шинок [10, с. 47].З перепису населення та земельних угідь Батурина 1750 р. дізнаємося, що у Батурині були «шинковые дворы, в которых продаються напитки»: «двор на торгу по большой дороги…», «на проежой большой столбовой дороге строения…», «двор, прозиваемой Кухарский…» та двір біля м’ясних лавок [3, 139].Шинками володіли міщани, козаки, посполиті, але здебільшого – козацька старшина. З «Опису Новгород-Сіверського намісництва (1779 – 1781)» відомо, що у Батурині по одному шинку належало «подпомощнику сотне Батуринской Ивану Скоробагатому», «значкового товарища Крута», «сотника Григорія Рижаго», «возного Бойченкова», «пушкаря Генеральной артилеріи Якими Хотимона».У місті шинки мали рядові мешканці: «шинки придворние, в них шинкуют разними напитками: Михайло Грек и Федор Химченко[7, с. 151]; в удовы Семенихи Потаманки посполитой шинковая комора; посполитого Якова Будника лавка и комора шинковая; посполитых Дениса Светличного хата шинковая с коморою и ледовкою…» [3, с. 188].Половина осіб, які продавали напої, володіли й винокурнями та шинкували з дворів, у яких самі проживали, виділяючи для шинків хату чи окремі покої. Це посполитий Захарій Порскало «шинкует в Батурине в жилом доме своемъ», Хома Халимонов, Іван Санбулат. Решта торговців закуповували вже готову продукцію на винокурнях, перепродаючи її вроздріб у шинку. Так батуринський посполитий проживаючий «на улице Корнеевке» Іван Будник «промисел имеет шинковой… посилает в разные города для покупки … горелки, которое все продает по разным местам… куфами на суму 100 рублей» [13, арк. 18], а у хуторі «за рекой Сейм в уроч. Бродка» його підсусідок Тимош Лузан «промисел имеет шинковой экономической в разных местах покупает и продает квартами и чарками» [13, арк. 20].У Батурині шинкували усталеними мірами об’єму рідини для продажу спиртних напоїв. Так кварта була трішки більша за літр, куфа рівнялася до 30 кварт, а чарка 120 мл.Усі шинкові двори стояли відносно поруч – на Київській дорозі, на вулиці Русаковці, Лемешковій – тобто на сучасній вул. В. Ющенка і прилеглих до неї вулицях, тяжіючи до місць проживання купецтва, меншою мірою – козацької старшини, яка активно займалася торгівлею та дрібним ґуральним виробництвом.З «Генерального опису Лівобережної України 1765 – 1769 рр.» відомо, що в Батурині у гетьмана К.Г. Розумовського була власна винокурня, солодовня та броварня. У виробничих дворах мешкали родини підсусідків гетьмана, які на них працювали. У посполитого Івана Воловника «в броварне мед пиво варится господское на роздаче в шинки и для господского обихода; в солодовне виделиваются солод господский и для экономической надобности» [13, арк. 8]. У дворі посполитого Михайла Литвиненка «винокурня, зимою на четири казани в год викуривается… для раздачи на шинки экономические» [13, арк. 8].Був у Батурині і шинок гетьмана К.Г. Розумовського: «гетманский шинковый двор, на нем строения: светлица с комнатою, ледник, на леднику амбар с чуланом, походной погреб… ныне шинкует Максим Хоруженко» [3, с. 189].У 1747 р. в батуринського сотника Дмитра Стожка на вулиці Київській був шинок [12, арк. 294]. У березні 1751 р. батуринські міщани скаржилися гетьману К.Г. Розумовському, що Д. Стожок самовільно переніс міський торг зі старого місця ближче до свого шинку. На думку місцевих торговців, це мало завдати їм значних збитків [14, арк. 2]. У відповідь на це сотник у рапорті до гетьмана вказав, що він насправді переніс торги не заради власної вигоди, а на прохання мешканців Батурина, адже, за його словами, на старому місці «… торги собираются мелкие, да и те на три части, с коих едно тесное и грязное, да й деревом для строения города Батурина по необходимости завалено. А другое на большом тракту на самой дороги, кои место между тесними жилиями, под соломяною кровлею, положение свое имеют. В силе же указа в немалой от пожарного случаю опасности, будучи во прекращение чего из тех двоих мест, в третом торговом пространном во время весни и осени сухом месте пред канцеляриею сотенною торгу собиратись дозволил» [3, с. 161].Також була «хата… где шинкуется гетманская горелка» і «место мазепинского Цилюрика отобрано от законных монастиря Новомлинского, на котором устроен двор шинковый» [3, с. 215].Шинкуванням займалися і в монастирі, бо практично при кожному з них були свої винокурні. Так в описі Новгород – Сіверського намісництва (1779 – 1781 рр.) описується Батуринський Миколо-Крупицький монастир і «… при семъ монастире… винокуренной заводъ, вино цедиться изъ своего хлеба и леса, и употребляется часть онаго на монастирь, а другая отсилается въ деревне онаго монастиря для шинкованья…» [3, с. 412]. За порівняно низької собівартості винокурне виробництво в монастирі давало досить високі прибутки. Так в 1757 р. на виробництво 2 куф горілки було витрачено 13,55 крб., а продавали її по 28 крб. [8, с. 190].З опису Новгород-Сіверського намісництва про забудову та склад населення Батурина (1779 – 1789 рр) відомо, що в Батурині налічувалося «лавок шинковых 42»[6, с. 410].Гетьманська адміністрація постійно втручалися в «торговельні справи». У другій половині ХVІІ ст. встановлено оподаткування шинкарського промислу, яке відбувалося за рахунок оренд. Це було одним з важливих джерел надходження коштів до гетьманської скарбниці. Ті, хто хотів продавати спиртні напої, мусив сплачувати оренду «и не вольно было их никому по домам и шинкам продавати, а продавали одни только арендари, которие тую аренду у гетмана брали на откуп» [2, с. 14]. Орендарями виступали магістрати та монастирі, а також заможні козаки та міщани, які орендували винокурні, шинки, корчми, броварні.У 1693 р. за гетьманування І. Мазепи було зроблено спробу скасувати оренди і замінити їх «акцизним податком» від винокурень і шинків: «а постановити на том, чтоб деньги на заплату войску охотницкому и на всякие войсковые расходы потребны, збирати с тех людей, которые шинками чинят себе промыслы, и которые вино в винницах своих курят…» [1, с. 10 – 11]. Полковій старшині належало збирати ці кошти і відправляти до Батурина [7, с. 32]. Але було зроблено застереження, що це стосується лише осіб, які мають «шинки горілчані», проте аж ніяк не простих «посполитих людей»: їх старшина не повинна силоміць змушувати сплачувати цей податок [7, с. 32]. Але вже в наступному році мусили повертатися до давньої системи, бо нове впровадження не виправдало себе, давало мало прибутків державному скарбові. В цілому надходження до гетьманської скарбниці від оренд становили 100 тис. золотих на рік [11, с. 60].Отже, шинкування має свої особливості. Воно оформилося ще у XVII ст., і мало значний вплив на економіку Гетьманщини, було джерелом стабільних прибутків не лише для їх власників, але й для держави, впливаючи на повсякденне життя та формування традиційної культури України.