Участь Чернігівської міської думи в організації допомоги військовим та їхнім родинам у роки Першої світової війни

Йдеться про участь Чернігівської міської думи в організації допомоги військовим та їхнім родинам в умовах Першої світової війни. Зокрема, звертається увага на грошові виплати сім’ям мобілізованих службовців і працівників органів самоврядування, підзвітних ним установ, підприємств комунальної власності. Зауважується, що, попри економічну кризу, громадське управління віднаходило ресурси для асигнування родинам половини заробітку забраних до армії. Дітям Георгіївських кавалерів створювалися пільгові умови для вступу у навчальні заклади, призначалися стипендії. Вказується також на особливості розквартирування у губернському центрі військових частин, забезпечення їх приміщеннями з опаленням та освітленням; наголошується на затримці державою відрахувань для військових потреб, що зумовлювало складнощі для місцевого бюджету. Розглядається процес залучення громадського управління Чернігова до роботи у Всеросійському союзі міст, ініційованому з метою допомоги пораненим і хворим воїнам.

Минуло понад сторіччя з часу однієї з найбільших катастроф людства – Першої світової війни, у жорна якої потрапили й українські терени. Галичина, Волинь й частково Центральна Україна перетворилися на один з основних театрів бойових дій між Австро-Угорщиною і Російською імперією [15, с. 88]. У селах українських губерній з 1914 по 1917 рр. були призвані майже 2,8 млн. осіб. У відсотковому відношенні військовослужбовці-українці переважали навіть росіян. У 1915 р. на тисячу кожної національності в царській армії перебувало росіян – 4, білорусів – 5, українців – 8, німців – 10, євреїв – 11, поляків – 12. При цьому, якщо німці, євреї та поляки вважалися «потенційно небезпечними» і вони зазнавали певних утисків, то українці прирівнювалися до росіян [5, с. 38].Чернігівська губернія також не лишилася осторонь. Йдеться, насамперед, про кілька хвиль мобілізації, в результаті яких упродовж усієї війни 280 тис. чоловіків поповнили лави царської армії [14, с. 165]. Населення губернії виконувало обов’язкові загальнодержавні повинності, зумовлені воєнним станом, несучи при цьому значні економічні збитки, турбувалося про біженців, евакуйованих із прикордонних районів та інше. Означені аспекти повсякденного буття висвітлювалися у наукових розвідках, присвячених українським землям у той період [4; 5; 12; 14; 17]. Мета нашої студії націлена на те, аби звернути увагу на здійснюване міським самоврядуванням Чернігова задля допомоги родинам мобілізованих, поранених і хворих воїнів, розквартирування військових частин. Даний сюжет є маловивченим, але актуальним у плані подальшої наукової розробки, оскільки на прикладі окремих міст можемо сформувати цілісну картину про роботу громадського управління в умовах воєнного випробування, взаємодію з державною адміністрацією та земськими установами.У липні 1914 р. Росія офіційно вступила у війну проти учасниць Троїстого союзу – Німеччини та Австро-Угорщини. 16 липня оголосили часткову мобілізацію, наступного дня – загальну [4, с. 57]. Відповідно, у Чернігові розпочався призов до діючої армії та ополчення. 22 липня відбувся парад військ місцевого гарнізону і патріотична хода. Передувало цьому святкове богослужіння за перемогу російської зброї, проведене протоієреєм О. Шестєріковим у кафедральному соборі [14, с. 165].Із серпня 1914 р. у губернському центрі запровадили воєнний стан відповідно до наказу головнокомандувача Київського військового округу генерал-ад’ютанта Миколи Іванова [14, с. 164]. Утім, усе це, як, власне, і сам факт війни, не викликало тривоги серед місцевої громади. Навпаки, твердить А. Подвербний, чернігівців охопило патріотичне піднесення, виражене в урочистих процесіях на підтримку маніфесту Миколи ІІ про початок війни з Німеччиною, зборах різноманітних товариств із метою декларування вірнопідданської позиції, надсиланні від імені пересічних містян схвальних листів і телеграм, адресованих імператорській родині тощо. Подібна картина спостерігалася у більшості міст імперії. О. Вільшанська, дослідивши повсякденне життя України у роки Першої світової війни, дійшла висновку про надзвичайну згуртованість тогочасного суспільства без огляду на соціальну чи національну приналежність та, навіть, політичні уподобання. Несподівано цілковиту лояльність до уряду виявила значна частина інтелігенції. Записатися до армії добровільно стало справою честі [4, с. 57]. «Українці…, – зауважив В. Волковинський, – були налаштовані войовничо щодо Німеччини та Австро-Угорщини і мріяли лише про перемогу» [5, с. 40]. Патріотична ейфорія спадатиме поволі, зважаючи на появу низки негативних проявів воєнного часу, поглиблення економічної кризи. Уповні очевидним ставатиме затяжний характер збройного протистояння двох суперблоків на європейському просторі.Перед міським самоврядуванням Чернігова актуалізувалися нові, нетипові для мирного буття, проблеми. Першочергової ваги набуло завдання фінансової підтримки родин мобілізованих. Вже 24 липня 1914 р. дума постановила «взяти на кошти міста, на весь час війни, забезпечення родин мобілізованих службовців і працівників міського громадського управління та підпорядкованих йому інституцій, установ, комунальних підприємств» [7, арк. 19]. Власне, передбачалася виплата сім’ям половини заробітку призовників. Ухвалюючи таке рішення, гласні, певно, не переймалися можливою відсутністю коштів через постійне збільшення мобілізованих за рахунок кількох призовних хвиль. Як вказувалося, на той момент не припускали тривалого силового конфлікту і як результат – глибокий економічний колапс. «У суспільстві – зазначила О. Вільшанська – панувала думка, що війна буде недовгою (називали термін у кілька місяців) і, безумовно, переможною» [4, с. 58]. Проте, за першою хвилею мобілізації розпочалися наступні, позбавивши думців райдужного настрою. У самоврядних інституціях спостерігалася швидка плинність кадрів. Попрацювавши буквально пару місяців, чоловіки йшли на фронт, а їхні родини активно закидали міську управу клопотаннями про грошову допомогу. Зверталися не лише дружини мобілізованих, але й батьки, люди не бідні, які мали свої господарства у селах. Надходили заяви навіть від тих, чиї сини, чоловіки і батьки залучалися громадським управлінням на поденну роботу і не отримували щомісячної оплати.Зрештою, у серпні 1916 р. виник прецедент, що змусив думців чіткіше сформулювати постанову про фінансову підтримку родин призовників. До міського голови звернулася міщанка Олександра Михайлова з проханням виплачувати їй 50 % заробітку забраного до війська сина. Очільник самоврядування відмовив, бо Микола Михайлов працював як поденний робітник на електростанції, не був зарахований до штату, а, отже, не отримував стабільної плати [7, арк. 14, 14 зв.]. Позивачка не погодилася, апелювала до тодішнього губернатора, барона, дійсного статського радника Миколи Гревеніца, а той передав клопотання Губернському по земських і міських справах присутствію. Останнє зажадало від думи пояснення. Дана ситуація і спонукала гласних деталізувати в окремій постанові умови грошових виплат. Отож, згідно з рішенням від 8 лютого 1916 р., матеріальна допомога у розмірі половини отримуваного призовником заробітку нараховувалася: 1) родинам залучених до армії за першою хвилею мобілізації, тобто з липня 1914 р.; 2) родинам, мобілізованих за другою та наступними хвилями призову, але якщо воїн був штатним робітником міського самоврядування і не обіймав посаду попередньо мобілізованого; 3) родинам мобілізованих чорноробів, котрі отримували плату за виконану роботу; 4) батькам призовників, якщо вони перебували на утриманні останніх; 5) не користувалися грошовими виплатами сім’ї тих, хто до війни працював поденно, адже, вказувалося у постанові, «такі робітники не були міськими службовцями» [7, арк. 19 зв.].У справі субсидіювання сімей мобілізованих доводилося, навіть попри скруту з грошима, виконувати «прохання згори». Так, у перші ж місяці війни почали виникати різноманітні благодійні організації і фонди. Одним із таких став Георгіївський комітет, зорганізований задля допомоги родинам і дітям воїнів, нагороджених орденом Св. Георгія (вища відзнака для солдатів та унтер-офіцерів; 1913 р. закріплена офіційна назва – Георгіївський хрест [6]). Сім’ям орденоносців надавалася грошова поміч, їхні діти влаштовувалися у притулки, навчальні заклади, призначалися стипендії тощо. Особлива активність Георгіївського комітету спостерігалася 1916 р., коли його очільником став великий князь Михайло Олександрович Романов. Почесне головування покладалося на імператора Миколу ІІ.У листопаді 1916 р. Комітет прийняв рішення з метою збільшення грошового фонду організувати 26 листопада, у день святого Великомученика Георгія, загальнодержавні «особливі святкування і вшанування доблесних воїнів – героїв російської армії і флоту». Означене рішення, вважає, Г. Беспалов, зумовлене, з одного боку, розширенням коло осіб, котрі підпадали під опіку Комітету, а з іншого – складною економічною ситуацією на час війни. Відтак, було запропоновано на місцях влаштувати «кружечні збори» та збори за підписними листами. А щоб у губернаторів не виникло жодних сумнівів стосовно доцільності такого заходу, 5 листопада Міністерство внутрішніх справ адресувало керівникам губернії листи з проханням «надати всебічну з Вашого боку підтримку для успішного здійснення запланованої Комітетом програми цього свята» [2]. У свою чергу губернатори звернулися до муніципального управління, і Чернігівська міська дума не стала винятком.Губернатор М. Гревеніц попрохав гласних видати з бюджету 200 – 300 руб. на влаштування святкового частування для Георгіївських кавалерів та їхніх сімей. 23 листопада відбулося засідання думи і більшість присутніх схвально поставилися до почутого звернення, навіть, прозвучала пропозиція асигнувати 500 руб. Однак, тверезо оцінивши можливості міської скарбниці, вирішили відрахувати 200 руб. Як і планувалося, захід провели 26 листопада у приміщенні Общини Червоного Хреста. Спочатку присутні зробили пожертви на «кружечний збір», потім для запрошених орденоносців і членів їхніх родин (203 особи) відбувся святковий концерт та обід із чотирьох страв, зазначалося в документації [9, арк. 477 зв.].Невдовзі громадське управління Чернігова знову мало нагоду посприяти Георгіївським кавалерам. Георгіївський комітет ініціював «з метою вшанування заслуг героїв захисників нашої Вітчизни» практику навчання дітей-сиріт орденоносців у різних навчальних закладах на «спеціально для них затверджені стипендії». Через те, Особлива рада Комітету «зупинилась на думці звернутися із закликом до земських і міських громадських управлінь взяти участь у великій справі надання допомоги в освіті дітей героїв Георгіївських кавалерів шляхом затвердження для них нових і виділення їм, бажано перед іншими, існуючих стипендій в чоловічих і жіночих вищих і середніх нижчих професійних та інших навчальних закладах». Дану відозву, природно, адресували очільнику губернії, а він зі свого боку настійно попрохав представників міського самоврядування підтримати ідею Особливої ради [9, арк. 365, 365 зв.]. Відтак, міська училищна комісія, попередньо проаналізувавши можливості такого асигнування, запропонувала на зібранні думців 14 грудня 1916 р. призначити 4 стипендії для учнів 1-го і 2-го вищих чоловічих і жіночого училищ, торгової школи. Розмір виплат у перших трьох закладах сягав по 25 руб., четвертому – 30 руб. [9, арк. 366].Надважливий для міської влади став й обов’язок розквартирування військових частин, опалення, освітлення приміщень. Казарми у Чернігові були, збудовані ще наприкінці ХІХ ст., але, безумовно, їхній метраж виявився замалим у воєнний період. Скажімо, лише у листопаді 1914 р. прибув 13-й запасний полк, чисельністю близько трьох тисяч новобранців. За наказом тодішнього губернатора, колезького радника Іллі Стерлігова військових розмістили на так званій «казарменій ділянці» на Котах [11, с. 63]. Правда, невдовзі на ім’я очільника місцевої держадміністрації почали надходити скарги містян, які звинувачували солдатів в агресивній поведінці, зумовленій побоюванням дефіциту продуктів харчування [11, с. 64].За наявності чималої кількості військових підрозділів міське самоврядування мусило додатково орендувати житло, у тому числі завбачливо винаймати кращі помешкання для офіцерського корпусу. Розквартирування військових оплачувалося долевим способом. За рахунок державної казни покривалася рента за найняті приміщення, а коштом міста здійснювалося їх облаштування, опалення та освітлення. Казенні гроші надходили до міської управи, службовці якої розраховувалися з містянами. У зв’язку з економічною скрутою типовою була затримка фінансів як з боку держави, так і з боку громадського управління за орендовані будівлі. Їхні власники опинялися у становищі, коли, своєчасно не отримавши ренту, що, часом, виявлялася чи не єдиним джерелом сімейних доходів, могли втратити усю нерухомість. За ними накопичувалися борги за майновий податок із нерухомості чи інші місцеві збори. Виникало замкнене коло. У такому разі, як свідчать архівні матеріали, орендодавці пропонували міській управі власний рецепт – оплатити заборгованість, а державні кошти, що надійдуть потім, лишити собі. Зазвичай, гласні не погоджувалися, адже затримка казенних асигнувань була прогнозованою, і могла зумовити діри у бюджеті.Звичним явищем були скарги городян на шкоду, завдану вояками. Деколи, після постою, приміщення потребували суттєвого ремонту. Міською скарбницею не планувалися такі видатки, тому позивачів спрямовували до військового відомства. Але, зважаючи на політику суворої економії, подібні звернення лишали поза увагою.У разі, коли до губернського центра прибували кінні частини, виникала потреба у забезпеченні фуражем і стайнями, чи, принаймні, хлівами. Тоді для містян випадала чудова нагода підзаробити, а це у кризовій ситуації виявлялося неабияк доречним. Біда у тім, що прагнення до легкої наживи часом оберталося власними збитками. Один із подібних курйозів трапився у серпні 1916 р. Ще напередодні війни, навесні 1914 р., губернське правління надіслало міській управі прохання про «негайне надання квартир розташованому у Чернігові Уланському полку». Управлінці розпочали пошук житла для вояків і, головне, стаєнь чи хлівів для коней. У відповідь отримали пропозицію І. Свідерського, який погодився віддати в оренду свою садибу і збудувати три стайні. Договір уклали на два роки, обсяги річної ренти склали 4 тис. руб. [9, арк. 415].До серпня 1914 р. І. Свідерський спорудив стайні, але улани пішли на фронт. Звісно, представники самоврядування вчинили необачливо, заплативши наперед кошти й оформивши угоду на тривалий час. Та, невдовзі до міста почали прибувати біженці, поранені, евакуйовані з прикордонних районів навчальні заклади, установи і, як наслідок – відчувся хронічний брак житлового фонду. Для потреб Ровненського шпиталю, зокрема, довелося віддати частину приміщень чоловічої гімназії. У свою чергу остання постала перед проблемою розміщення парт, меблів, різноманітного шкільного приладдя. Ось тоді й згадали про порожні стайні у садибі І. Свідерського. Хоча з трьох об’єктів лишилися тільки два. Власник, бажаючи швидко збагатитися, поставив стайні поспіхом, зекономивши на якості будівельних матеріалів. Відповідно, вже у березні 1915 р. завалилася одна стайня. Дві інші передали у користування чоловічої гімназії у січні 1916 р. Буквально через кілька днів директор навчального закладу звернувся до міської управи зі скаргою. Впала друга стайня, поламавши меблі, особливо постраждали учнівські парти. Думці ухвалили рішення відрядити столяра і виділити з бюджету 200 руб. на ремонт [9, арк. 415 зв.].У березні того ж року впала остання, третя стайня, також завдавши збитків шкільному майну. Директор гімназії вдруге апелював до міської управи, вимагаючи грошей на ремонт. Цього разу урвався терпець гласним. До закінчення орендного строку лишилося п’ять місяців, рента сповна отримана І. Свідерським, але стайні вже зруйнувалися, та ще й мусили відшкодовувати збитки навчальному закладу. Отож, 14 серпня 1916 р. на засіданні думи постановили стягти з горе-орендодавця по 500 руб. за кожну стайню з часу її обвалу [9, арк. 417].Отримані гроші уможливили допомогу гімназії. Щоправда, спочатку члени кошторисної комісії міського самоврядування зробили відписку: «зламані падінням даху хліва гімназійні меблі були складені у зачиненому приміщені і ключ від нього знаходився в адміністрації гімназії, яка через те і могла лише наглядати за станом хліва і складеними там меблями». Потім, поміркувавши, очевидно усвідомили важливість підтримки навчального закладу, послугами якого користувалися й діти чернігівців. Відтак, погодилися асигнувати ще 300 руб. на відновлення меблів [9, арк. 416].Варто наголосити, що розташування у Чернігові військових і поранених, число яких зростало в силу затягування війни, стало, особливо наприкінці 1916 – початку 1917 рр., потужним деструктивним фактором для міського соціуму і сприятливим середовищем для більшовицької агітації. Приміром, Юрій Коцюбинський, Софія Соколовська, Семен Туровський та інші налагодили своєрідний транзитний шлях постачання на фронт листівок із закликом припинення війни (передавали через солдат, котрі їхали воювати). Агітки підписувалися від імені «Південної військової організації». Припинилася дана діяльність наприкінці 1916 р., завдяки зусиллям губернатора М. Гревеніца і жандармського управління. Активно сприймали більшовицькі заклики і солдати 413-ї піхотної дружини, дислокованої у губернському центрі [11, с. 64].Чернігівська міська дума, допомагаючи вирішувати нагальні проблеми військового і цивільного населення, діяла не в режимі автономності, а тісної співпраці і взаємної підтримки з іншими муніципальними управліннями (міськими, земськими) та громадськими організаціями різного ґатунку. Прикметно, що кількість і вага останніх невпинно збільшувалася. На переконання О. Реєнта, зростання ролі громадських організацій до певної міри було реакцією на нездатність уряду належним чином організувати допомогу військовим і цивільному населенню. Уряд проявив тенденцію до самоорганізації соціуму в критичні моменти свого існування, зокрема у військовий час [15, с. 95]. Представники міського громадського управління об’єднали свої старання у форматі Всеросійського союзу міст (далі – Союз міст). Заснували його у Москві, де упродовж 8 – 9 серпня 1914 р. відбувся перший з’їзд міських голів (окрім делегатів із території Сибіру, Польщі, Кавказу і прикордонних районів). Учасники зібрання ухвалили рішення створити координуючий загальноміський орган для допомоги пораненим і хворим воїнам. До роботи з’їзду долучилися також головний уповноважений Російського товариства Червоного Хреста по евакуації у внутрішні райони імперії Олександр Самарін, заступник головного уповноваженого Всеросійського Земського Союзу Федір Шліппе, член Земського Союзу Микола Хмельов, полковник М. Кочергін, представник Червоного Хреста. Інтереси чернігівської громади репрезентував на з’їзді міський голова Аркадій Верзилов [8, арк. 2].Присутні зібрання виробили засади роботи Союзу міст, серед іншого означили критерії обрання депутатів, сформували керівний орган, окреслили поле діяльності та джерела її фінансування. Зокрема, вказувалося, що до Союзу міст могли вступати усі бажаючі міські поселення, пропорційність представницьких квот визначалася з огляду на чисельність мешканців. Міста, де проживали понад 1 млн. осіб, делегували 10 чол., 750 тис. городян відряджали 5 чол., 500 тис. – трьох, 100 тис. – двох і громада менше 100 тис. – одного депутата [8, акр 3, 3 зв.].З’їзд представників міст вважався розпорядчою інституцією Союзу міст, виконавчою – Комітет у складі 10 осіб і 5 кандидатів до них. Очолив Комітет виконуючий обов’язки міського голови Москви, до складу увійшли 5 чол., делегованих з’їздом Союзу міст (від Твері, Нижнього Новгорода, Києва Рязані, Ярославля; кандидати – від Тули і Володимира), 5 чол. – від Московської міської військової комісії, 2 чол. – від Петербурзького міського самоврядування і 3 чол. – від Московської міської управи. На правах членства увійшли також два депутати від Всеросійського Земського Союзу. Для допомоги голові Комітету обрали двох «товаришів» (заступників) [8, арк. 3 зв., 4 зв.].Союз міст ставив за мету наступне: збирати і витрачати кошти на потреби поранених і хворих воїнів; допомагати грошима містам виконувати загальні обов’язки, скажімо транспортування поранених і хворих, якщо самоврядні структури фінансово неспроможні; співпрацювати з відомчими установами та іншими організаціями, чия діяльність націлена на підтримку армії [8, арк. 4].Матеріальне підґрунтя Союзу міст передбачалося формувати зі спеціальних зборів, добровільних пожертв, внесків населених пунктів, міських асигнувань на військові потреби, повернення витрат за лікування поранених і хворих, коли дана стаття покривалася міським бюджетом. Утім, Союз міст не покладав великих надій на визначені джерела доходів, особливо на перших порах. Тому в ухваленій резолюції наголошувалося, що «визнавши необхідним широку і постійну участь міст у справі допомоги хворим і пораненим, але не маючи на це засобів, клопотати перед урядом про виділення Союзу міст необхідних коштів для діяльності на час війни» [8, арк. 2 зв.].Делегатам з’їзду було наказано з’ясувати, яку допомогу Союзу міст можуть надати міські поселення їхніх губерній, переглянути раніше затверджені плани евакуації хворих і поранених, дізнатися у Військового санітарного управління про обсяги запасів лікарських препаратів.А. Верзилов, повернувшись до Чернігова, прозвітувався перед думцями про поїздку. Послухавши інформацію, гласні постановили вступити до Союзу міст; відрахувати у його фонд 3 тис. руб.; обрати міську комісію для вирішення поточних проблем розквартированих військових частин, поранених і хворих бійців. А. Верзилов і надалі мав представляти інтереси Чернігова на з’їздах Союзу міст [8, арк. 5 зв.].У серпні до Всеросійського союзу міст долучилися 140 населених пунктів, жовтні – 250, січні 1915 р. – 410, грудні – 463. Складність у підтримці оперативного зв’язку з такою кількістю поселень по всій імперії зумовила потребу в регіональних відділеннях Союзу міст. Відповідно, виникло 11 обласних комітетів, що координували діяльність громадського управління [13]. З-поміж українських міст, що увійшли до Союзу міст, у 82 функціонували губернські й повітові комітети, а в Києві, Харкові та Катеринославі – обласні (найбільш важливі центри суспільної доброчесності у справі допомоги хворим і пораненим військовим, та постраждалому цивільному населенню) [15, с. 94]. Ще на початку серпня 1914 р. Союз міст не мав у своєму розпорядженні жодного шпитального ліжка, до 1 вересня облаштував 18711 шт., 1 жовтня – 24019, 1 листопада – 35131 і до 1 грудня – 46759 [1, с. 171].Міські спільноти взялися до справи допомоги армії обопільно із земським самоврядуванням. У липні 1914 р. у Москві відбувся перший з’їзд Всеросійського земського союзу і вони разом із Союзом міст зобов’язалися сприяти організації роботи тилу для потреб армії. Через рік, у липні 1915 р., з метою узгодження діяльності обох інституцій заснували Об’єднаний комітет союзів, що, водночас, став впливовою політичною організацією ліберального напряму. На місцях діяли губернські, повітові та фронтові комітети союзів.Спочатку Союзи земський і міський (далі – СЗІМ) надавали поміч пораненим (формували санітарні потяги, відкривали лазарети, готували медперсонал) і біженцям. Згодом, із 1915 р. – виконували замовлення інтендантських служб, серед іншого постачали армії білизну, одяг, взуття, військове спорядження, мобілізувавши для цього легку і кустарну промисловість; будували дороги у прифронтовій смузі тощо. «Розпочавши з надання допомоги пораненим воїнам, – зазначив О. Асташов, – біженцям, з участі в боротьбі з інфекційними хворобами, із постачання армії речовим і бойовим спорядженням, вони (Всеросійські земський і міський союзи – Л.Ш.) потім долучилися до вирішення продовольчого і транспортного питань і, нарешті, безпосередньо вступили в суспільно-політичну боротьбу» [1, с. 169]. Дослідник впевнений, що вже з 1915 р. на основі активізації гуманітарної діяльності Земський і Міський союзи, об’єднавши ліберальну буржуазію і середні верстви міста і села, стали однією з серйозних суспільно-політичних сил в передлютневій Росії [1, с. 172].В Україні функціонував СЗІМ Південно-Західного фронту з центром у Києві (до червня 1915 р. – у Львові, очолював бессарабський губернатор С. Урусов). З літа 1915 р. керівником київського комітету Союзу міст став барон Ф. Штейнгель, членами були А. В’язлов, Д. Дорошенко, А. Ніковський, Ф. Матушевський, І. Красковський та інші. Обов’язки очільника київського комітету Земського союзу виконував С. Шлимкевич. Київський комітет СЗІМ, використовуючи державні кошти (станом на 1916 р. бюджет сягав 42 млн. руб.), крім медико-санітарної допомоги пораненим військовикам і біженцям із Галичини та Буковини, сприяв діяльності українських початкових шкіл і гімназій, організовував притулки для дітей-сиріт (фактично були українськими народними школами), видавав українською мовою брошури практичного змісту тощо. СЗІМ припинив існування наприкінці 1917 р. [3].Загальна сума бюджетних коштів чернігівського самоврядування на військові потреби зростала по мірі затягування військових дій. Скажімо, 1916 р. асигнували 10 тис. руб., а у кошторис на 1917 р. заклали вже 25 тис. руб. З означених коштів передбачалося виділити 7500 руб. у якості фінансової допомоги родинам мобілізованих службовців і штатних працівників органів самоврядування та підзвітних їм установ, 5000 руб. – членський внесок Чернігова у фонд Союзу міст (замість 3 тис. руб. у попередні роки) і 9410 руб. – на не передбачувані статті. Решту коштів розподілили як заробітну оплату службовцям громадського управління за роботу по розквартируванню військових частин, ведення справ про надання матеріальної допомоги родинам мобілізованих; канцелярські потреби і т.п. [9, арк. 361 – 362]. Але варто мати на увазі, що ці 25 тис. руб. проходили по статті «видатки на військові потреби, пов’язані з війною». Окремим пунктом у бюджеті 1917 р. зафіксована «військова квартирна повинність» – 48911 руб. 03 коп. [9, арк. 362]. За попередній 1916 р. на розквартирування військових асигнували 39053 руб. 72 коп. [16, с. 7].Таким чином, на основі опрацьованого матеріалу можемо стверджувати, що фактично з перших днів війни Чернігівська міська дума націлила свою роботу на організацію допомоги військовим та їхнім родинам. Сім’ям відраховувалася з бюджету половина заробітку мобілізованих службовців і працівників інституцій самоврядування, підзвітних їм установ, комунальних підприємств. Згодом, затяжний характер війни спричинив кілька призовних хвиль і швидку плинність кадрів, через що мусили запровадити обмеження по виплатах. Дітям Георгіївських кавалерів надавалися пільги для вступу у навчальні заклади й призначалися стипендії. Задля матеріальної підтримки родин Георгіївських кавалерів влаштовувалися збори добровільних пожертвувань, святкові концерти, безкоштовні частування. Зусиллями представників громадського управління здійснювалося розквартирування військових частин, коштом міста обладнувалися, опалювалися та освітлювалися орендовані приміщення. Згідно з рішенням думців, Чернігів увійшов до складу Всеросійського союзу міст допомоги пораненим і хворим воїнам, співпрацюючи у цьому напрямі з міськими і земськими установами імперії та асигнуючи на потреби Союзу від 3 до 5 тис. руб. щорічно.