Участь Чернігівської міської думи в організації допомоги військовим та їхнім родинам у роки Першої світової війни

Йдеться про участь Чернігівської міської думи в організації допомоги військовим та їхнім родинам в умовах Першої світової війни. Зокрема, звертається увага на грошові виплати сім’ям мобілізованих службовців і працівників органів самоврядування, підзвітних ним установ, підприємств комунальної власності. Зауважується, що, попри економічну кризу, громадське управління віднаходило ресурси для асигнування родинам половини заробітку забраних до армії. Дітям Георгіївських кавалерів створювалися пільгові умови для вступу у навчальні заклади, призначалися стипендії. Вказується також на особливості розквартирування у губернському центрі військових частин, забезпечення їх приміщеннями з опаленням та освітленням; наголошується на затримці державою відрахувань для військових потреб, що зумовлювало складнощі для місцевого бюджету. Розглядається процес залучення громадського управління Чернігова до роботи у Всеросійському союзі міст, ініційованому з метою допомоги пораненим і хворим воїнам.

Минуло понад сторіччя з часу однієї з найбільших катастроф людства – Першої світової війни, у жорна якої потрапили й українські терени. Галичина, Волинь й частково Центральна Україна перетворилися на один з основних театрів бойових дій між Австро-Угорщиною і Російською імперією [15, с. 88]. У селах українських губерній з 1914 по 1917 рр. були призвані майже 2,8 млн. осіб. У відсотковому відношенні військовослужбовці-українці переважали навіть росіян. У 1915 р. на тисячу кожної національності в царській армії перебувало росіян – 4, білорусів – 5, українців – 8, німців – 10, євреїв – 11, поляків – 12. При цьому, якщо німці, євреї та поляки вважалися «потенційно небезпечними» і вони зазнавали певних утисків, то українці прирівнювалися до росіян [5, с. 38].Чернігівська губернія також не лишилася осторонь. Йдеться, насамперед, про кілька хвиль мобілізації, в результаті яких упродовж усієї війни 280 тис. чоловіків поповнили лави царської армії [14, с. 165]. Населення губернії виконувало обов’язкові загальнодержавні повинності, зумовлені воєнним станом, несучи при цьому значні економічні збитки, турбувалося про біженців, евакуйованих із прикордонних районів та інше. Означені аспекти повсякденного буття висвітлювалися у наукових розвідках, присвячених українським землям у той період [4; 5; 12; 14; 17]. Мета нашої студії націлена на те, аби звернути увагу на здійснюване міським самоврядуванням Чернігова задля допомоги родинам мобілізованих, поранених і хворих воїнів, розквартирування військових частин. Даний сюжет є маловивченим, але актуальним у плані подальшої наукової розробки, оскільки на прикладі окремих міст можемо сформувати цілісну картину про роботу громадського управління в умовах воєнного випробування, взаємодію з державною адміністрацією та земськими установами.У липні 1914 р. Росія офіційно вступила у війну проти учасниць Троїстого союзу – Німеччини та Австро-Угорщини. 16 липня оголосили часткову мобілізацію, наступного дня – загальну [4, с. 57]. Відповідно, у Чернігові розпочався призов до діючої армії та ополчення. 22 липня відбувся парад військ місцевого гарнізону і патріотична хода. Передувало цьому святкове богослужіння за перемогу російської зброї, проведене протоієреєм О. Шестєріковим у кафедральному соборі [14, с. 165].Із серпня 1914 р. у губернському центрі запровадили воєнний стан відповідно до наказу головнокомандувача Київського військового округу генерал-ад’ютанта Миколи Іванова [14, с. 164]. Утім, усе це, як, власне, і сам факт війни, не викликало тривоги серед місцевої громади. Навпаки, твердить А. Подвербний, чернігівців охопило патріотичне піднесення, виражене в урочистих процесіях на підтримку маніфесту Миколи ІІ про початок війни з Німеччиною, зборах різноманітних товариств із метою декларування вірнопідданської позиції, надсиланні від імені пересічних містян схвальних листів і телеграм, адресованих імператорській родині тощо. Подібна картина спостерігалася у більшості міст імперії. О. Вільшанська, дослідивши повсякденне життя України у роки Першої світової війни, дійшла висновку про надзвичайну згуртованість тогочасного суспільства без огляду на соціальну чи національну приналежність та, навіть, політичні уподобання. Несподівано цілковиту лояльність до уряду виявила значна частина інтелігенції. Записатися до армії добровільно стало справою честі [4, с. 57]. «Українці…, – зауважив В. Волковинський, – були налаштовані войовничо щодо Німеччини та Австро-Угорщини і мріяли лише про перемогу» [5, с. 40]. Патріотична ейфорія спадатиме поволі, зважаючи на появу низки негативних проявів воєнного часу, поглиблення економічної кризи. Уповні очевидним ставатиме затяжний характер збройного протистояння двох суперблоків на європейському просторі.Перед міським самоврядуванням Чернігова актуалізувалися нові, нетипові для мирного буття, проблеми. Першочергової ваги набуло завдання фінансової підтримки родин мобілізованих. Вже 24 липня 1914 р. дума постановила «взяти на кошти міста, на весь час війни, забезпечення родин мобілізованих службовців і працівників міського громадського управління та підпорядкованих йому інституцій, установ, комунальних підприємств» [7, арк. 19]. Власне, передбачалася виплата сім’ям половини заробітку призовників. Ухвалюючи таке рішення, гласні, певно, не переймалися можливою відсутністю коштів через постійне збільшення мобілізованих за рахунок кількох призовних хвиль. Як вказувалося, на той момент не припускали тривалого силового конфлікту і як результат – глибокий економічний колапс. «У суспільстві – зазначила О. Вільшанська – панувала думка, що війна буде недовгою (називали термін у кілька місяців) і, безумовно, переможною» [4, с. 58]. Проте, за першою хвилею мобілізації розпочалися наступні, позбавивши думців райдужного настрою. У самоврядних інституціях спостерігалася швидка плинність кадрів. Попрацювавши буквально пару місяців, чоловіки йшли на фронт, а їхні родини активно закидали міську управу клопотаннями про грошову допомогу. Зверталися не лише дружини мобілізованих, але й батьки, люди не бідні, які мали свої господарства у селах. Надходили заяви навіть від тих, чиї сини, чоловіки і батьки залучалися громадським управлінням на поденну роботу і не отримували щомісячної оплати.Зрештою, у серпні 1916 р. виник прецедент, що змусив думців чіткіше сформулювати постанову про фінансову підтримку родин призовників. До міського голови звернулася міщанка Олександра Михайлова з проханням виплачувати їй 50 % заробітку забраного до війська сина. Очільник самоврядування відмовив, бо Микола Михайлов працював як поденний робітник на електростанції, не був зарахований до штату, а, отже, не отримував стабільної плати [7, арк. 14, 14 зв.]. Позивачка не погодилася, апелювала до тодішнього губернатора, барона, дійсного статського радника Миколи Гревеніца, а той передав клопотання Губернському по земських і міських справах присутствію. Останнє зажадало від думи пояснення. Дана ситуація і спонукала гласних деталізувати в окремій постанові умови грошових виплат. Отож, згідно з рішенням від 8 лютого 1916 р., матеріальна допомога у розмірі половини отримуваного призовником заробітку нараховувалася: 1) родинам залучених до армії за першою хвилею мобілізації, тобто з липня 1914 р.; 2) родинам, мобілізованих за другою та наступними хвилями призову, але якщо воїн був штатним робітником міського самоврядування і не обіймав посаду попередньо мобілізованого; 3) родинам мобілізованих чорноробів, котрі отримували плату за виконану роботу; 4) батькам призовників, якщо вони перебували на утриманні останніх; 5) не користувалися грошовими виплатами сім’ї тих, хто до війни працював поденно, адже, вказувалося у постанові, «такі робітники не були міськими службовцями» [7, арк. 19 зв.].У справі субсидіювання сімей мобілізованих доводилося, навіть попри скруту з грошима, виконувати «прохання згори». Так, у перші ж місяці війни почали виникати різноманітні благодійні організації і фонди. Одним із таких став Георгіївський комітет, зорганізований задля допомоги родинам і дітям воїнів, нагороджених орденом Св. Георгія (вища відзнака для солдатів та унтер-офіцерів; 1913 р. закріплена офіційна назва – Георгіївський хрест [6]). Сім’ям орденоносців надавалася грошова поміч, їхні діти влаштовувалися у притулки, навчальні заклади, призначалися стипендії тощо. Особлива активність Георгіївського комітету спостерігалася 1916 р., коли його очільником став великий князь Михайло Олександрович Романов. Почесне головування покладалося на імператора Миколу ІІ.У листопаді 1916 р. Комітет прийняв рішення з метою збільшення грошового фонду організувати 26 листопада, у день святого Великомученика Георгія, загальнодержавні «особливі святкування і вшанування доблесних воїнів – героїв російської армії і флоту». Означене рішення, вважає, Г. Беспалов, зумовлене, з одного боку, розширенням коло осіб, котрі підпадали під опіку Комітету, а з іншого – складною економічною ситуацією на час війни. Відтак, було запропоновано на місцях влаштувати «кружечні збори» та збори за підписними листами. А щоб у губернаторів не виникло жодних сумнівів стосовно доцільності такого заходу, 5 листопада Міністерство внутрішніх справ адресувало керівникам губернії листи з проханням «надати всебічну з Вашого боку підтримку для успішного здійснення запланованої Комітетом програми цього свята» [2]. У свою чергу губернатори звернулися до муніципального управління, і Чернігівська міська дума не стала винятком.Губернатор М. Гревеніц попрохав гласних видати з бюджету 200 – 300 руб. на влаштування святкового частування для Георгіївських кавалерів та їхніх сімей. 23 листопада відбулося засідання думи і більшість присутніх схвально поставилися до почутого звернення, навіть, прозвучала пропозиція асигнувати 500 руб. Однак, тверезо оцінивши можливості міської скарбниці, вирішили відрахувати 200 руб. Як і планувалося, захід провели 26 листопада у приміщенні Общини Червоного Хреста. Спочатку присутні зробили пожертви на «кружечний збір», потім для запрошених орденоносців і членів їхніх родин (203 особи) відбувся святковий концерт та обід із чотирьох страв, зазначалося в документації [9, арк. 477 зв.].Невдовзі громадське управління Чернігова знову мало нагоду посприяти Георгіївським кавалерам. Георгіївський комітет ініціював «з метою вшанування заслуг героїв захисників нашої Вітчизни» практику навчання дітей-сиріт орденоносців у різних навчальних закладах на «спеціально для них затверджені стипендії». Через те, Особлива рада Комітету «зупинилась на думці звернутися із закликом до земських і міських громадських управлінь взяти участь у великій справі надання допомоги в освіті дітей героїв Георгіївських кавалерів шляхом затвердження для них нових і виділення їм, бажано перед іншими, існуючих стипендій в чоловічих і жіночих вищих і середніх нижчих професійних та інших навчальних закладах». Дану відозву, природно, адресували очільнику губернії, а він зі свого боку настійно попрохав представників міського самоврядування підтримати ідею Особливої ради [9, арк. 365, 365 зв.]. Відтак, міська училищна комісія, попередньо проаналізувавши можливості такого асигнування, запропонувала на зібранні думців 14 грудня 1916 р. призначити 4 стипендії для учнів 1-го і 2-го вищих чоловічих і жіночого училищ, торгової школи. Розмір виплат у перших трьох закладах сягав по 25 руб., четвертому – 30 руб. [9, арк. 366].Надважливий для міської влади став й обов’язок розквартирування військових частин, опалення, освітлення приміщень. Казарми у Чернігові були, збудовані ще наприкінці ХІХ ст., але, безумовно, їхній метраж виявився замалим у воєнний період. Скажімо, лише у листопаді 1914 р. прибув 13-й запасний полк, чисельністю близько трьох тисяч новобранців. За наказом тодішнього губернатора, колезького радника Іллі Стерлігова військових розмістили на так званій «казарменій ділянці» на Котах [11, с. 63]. Правда, невдовзі на ім’я очільника місцевої держадміністрації почали надходити скарги містян, які звинувачували солдатів в агресивній поведінці, зумовленій побоюванням дефіциту продуктів харчування [11, с. 64].За наявності чималої кількості військових підрозділів міське самоврядування мусило додатково орендувати житло, у тому числі завбачливо винаймати кращі помешкання для офіцерського корпусу. Розквартирування військових оплачувалося долевим способом. За рахунок державної казни покривалася рента за найняті приміщення, а коштом міста здійснювалося їх облаштування, опалення та освітлення. Казенні гроші надходили до міської управи, службовці якої розраховувалися з містянами. У зв’язку з економічною скрутою типовою була затримка фінансів як з боку держави, так і з боку громадського управління за орендовані будівлі. Їхні власники опинялися у становищі, коли, своєчасно не отримавши ренту, що, часом, виявлялася чи не єдиним джерелом сімейних доходів, могли втратити усю нерухомість. За ними накопичувалися борги за майновий податок із нерухомості чи інші місцеві збори. Виникало замкнене коло. У такому разі, як свідчать архівні матеріали, орендодавці пропонували міській управі власний рецепт – оплатити заборгованість, а державні кошти, що надійдуть потім, лишити собі. Зазвичай, гласні не погоджувалися, адже затримка казенних асигнувань була прогнозованою, і могла зумовити діри у бюджеті.Звичним явищем були скарги городян на шкоду, завдану вояками. Деколи, після постою, приміщення потребували суттєвого ремонту. Міською скарбницею не планувалися такі видатки, тому позивачів спрямовували до військового відомства. Але, зважаючи на політику суворої економії, подібні звернення лишали поза увагою.У разі, коли до губернського центра прибували кінні частини, виникала потреба у забезпеченні фуражем і стайнями, чи, принаймні, хлівами. Тоді для містян випадала чудова нагода підзаробити, а це у кризовій ситуації виявлялося неабияк доречним. Біда у тім, що прагнення до легкої наживи часом оберталося власними збитками. Один із подібних курйозів трапився у серпні 1916 р. Ще напередодні війни, навесні 1914 р., губернське правління надіслало міській управі прохання про «негайне надання квартир розташованому у Чернігові Уланському полку». Управлінці розпочали пошук житла для вояків і, головне, стаєнь чи хлівів для коней. У відповідь отримали пропозицію І. Свідерського, який погодився віддати в оренду свою садибу і збудувати три стайні. Договір уклали на два роки, обсяги річної ренти склали 4 тис. руб. [9, арк. 415].До серпня 1914 р. І. Свідерський спорудив стайні, але улани пішли на фронт. Звісно, представники самоврядування вчинили необачливо, заплативши наперед кошти й оформивши угоду на тривалий час. Та, невдовзі до міста почали прибувати біженці, поранені, евакуйовані з прикордонних районів навчальні заклади, установи і, як наслідок – відчувся хронічний брак житлового фонду. Для потреб Ровненського шпиталю, зокрема, довелося віддати частину приміщень чоловічої гімназії. У свою чергу остання постала перед проблемою розміщення парт, меблів, різноманітного шкільного приладдя. Ось тоді й згадали про порожні стайні у садибі І. Свідерського. Хоча з трьох об’єктів лишилися тільки два. Власник, бажаючи швидко збагатитися, поставив стайні поспіхом, зекономивши на якості будівельних матеріалів. Відповідно, вже у березні 1915 р. завалилася одна стайня. Дві інші передали у користування чоловічої гімназії у січні 1916 р. Буквально через кілька днів директор навчального закладу звернувся до міської управи зі скаргою. Впала друга стайня, поламавши меблі, особливо постраждали учнівські парти. Думці ухвалили рішення відрядити столяра і виділити з бюджету 200 руб. на ремонт [9, арк. 415 зв.].У березні того ж року впала остання, третя стайня, також завдавши збитків шкільному майну. Директор гімназії вдруге апелював до міської управи, вимагаючи грошей на ремонт. Цього разу урвався терпець гласним. До закінчення орендного строку лишилося п’ять місяців, рента сповна отримана І. Свідерським, але стайні вже зруйнувалися, та ще й мусили відшкодовувати збитки навчальному закладу. Отож, 14 серпня 1916 р. на засіданні думи постановили стягти з горе-орендодавця по 500 руб. за кожну стайню з часу її обвалу [9, арк. 417].Отримані гроші уможливили допомогу гімназії. Щоправда, спочатку члени кошторисної комісії міського самоврядування зробили відписку: «зламані падінням даху хліва гімназійні меблі були складені у зачиненому приміщені і ключ від нього знаходився в адміністрації гімназії, яка через те і могла лише наглядати за станом хліва і складеними там меблями». Потім, поміркувавши, очевидно усвідомили важливість підтримки навчального закладу, послугами якого користувалися й діти чернігівців. Відтак, погодилися асигнувати ще 300 руб. на відновлення меблів [9, арк. 416].Варто наголосити, що розташування у Чернігові військових і поранених, число яких зростало в силу затягування війни, стало, особливо наприкінці 1916 – початку 1917 рр., потужним деструктивним фактором для міського соціуму і сприятливим середовищем для більшовицької агітації. Приміром, Юрій Коцюбинський, Софія Соколовська, Семен Туровський та інші налагодили своєрідний транзитний шлях постачання на фронт листівок із закликом припинення війни (передавали через солдат, котрі їхали воювати). Агітки підписувалися від імені «Південної військової організації». Припинилася дана діяльність наприкінці 1916 р., завдяки зусиллям губернатора М. Гревеніца і жандармського управління. Активно сприймали більшовицькі заклики і солдати 413-ї піхотної дружини, дислокованої у губернському центрі [11, с. 64].Чернігівська міська дума, допомагаючи вирішувати нагальні проблеми військового і цивільного населення, діяла не в режимі автономності, а тісної співпраці і взаємної підтримки з іншими муніципальними управліннями (міськими, земськими) та громадськими організаціями різного ґатунку. Прикметно, що кількість і вага останніх невпинно збільшувалася. На переконання О. Реєнта, зростання ролі громадських організацій до певної міри було реакцією на нездатність уряду належним чином організувати допомогу військовим і цивільному населенню. Уряд проявив тенденцію до самоорганізації соціуму в критичні моменти свого існування, зокрема у військовий час [15, с. 95]. Представники міського громадського управління об’єднали свої старання у форматі Всеросійського союзу міст (далі – Союз міст). Заснували його у Москві, де упродовж 8 – 9 серпня 1914 р. відбувся перший з’їзд міських голів (окрім делегатів із території Сибіру, Польщі, Кавказу і прикордонних районів). Учасники зібрання ухвалили рішення створити координуючий загальноміський орган для допомоги пораненим і хворим воїнам. До роботи з’їзду долучилися також головний уповноважений Російського товариства Червоного Хреста по евакуації у внутрішні райони імперії Олександр Самарін, заступник головного уповноваженого Всеросійського Земського Союзу Федір Шліппе, член Земського Союзу Микола Хмельов, полковник М. Кочергін, представник Червоного Хреста. Інтереси чернігівської громади репрезентував на з’їзді міський голова Аркадій Верзилов [8, арк. 2].Присутні зібрання виробили засади роботи Союзу міст, серед іншого означили критерії обрання депутатів, сформували керівний орган, окреслили поле діяльності та джерела її фінансування. Зокрема, вказувалося, що до Союзу міст могли вступати усі бажаючі міські поселення, пропорційність представницьких квот визначалася з огляду на чисельність мешканців. Міста, де проживали понад 1 млн. осіб, делегували 10 чол., 750 тис. городян відряджали 5 чол., 500 тис. – трьох, 100 тис. – двох і громада менше 100 тис. – одного депутата [8, акр 3, 3 зв.].З’їзд представників міст вважався розпорядчою інституцією Союзу міст, виконавчою – Комітет у складі 10 осіб і 5 кандидатів до них. Очолив Комітет виконуючий обов’язки міського голови Москви, до складу увійшли 5 чол., делегованих з’їздом Союзу міст (від Твері, Нижнього Новгорода, Києва Рязані, Ярославля; кандидати – від Тули і Володимира), 5 чол. – від Московської міської військової комісії, 2 чол. – від Петербурзького міського самоврядування і 3 чол. – від Московської міської управи. На правах членства увійшли також два депутати від Всеросійського Земського Союзу. Для допомоги голові Комітету обрали двох «товаришів» (заступників) [8, арк. 3 зв., 4 зв.].Союз міст ставив за мету наступне: збирати і витрачати кошти на потреби поранених і хворих воїнів; допомагати грошима містам виконувати загальні обов’язки, скажімо транспортування поранених і хворих, якщо самоврядні структури фінансово неспроможні; співпрацювати з відомчими установами та іншими організаціями, чия діяльність націлена на підтримку армії [8, арк. 4].Матеріальне підґрунтя Союзу міст передбачалося формувати зі спеціальних зборів, добровільних пожертв, внесків населених пунктів, міських асигнувань на військові потреби, повернення витрат за лікування поранених і хворих, коли дана стаття покривалася міським бюджетом. Утім, Союз міст не покладав великих надій на визначені джерела доходів, особливо на перших порах. Тому в ухваленій резолюції наголошувалося, що «визнавши необхідним широку і постійну участь міст у справі допомоги хворим і пораненим, але не маючи на це засобів, клопотати перед урядом про виділення Союзу міст необхідних коштів для діяльності на час війни» [8, арк. 2 зв.].Делегатам з’їзду було наказано з’ясувати, яку допомогу Союзу міст можуть надати міські поселення їхніх губерній, переглянути раніше затверджені плани евакуації хворих і поранених, дізнатися у Військового санітарного управління про обсяги запасів лікарських препаратів.А. Верзилов, повернувшись до Чернігова, прозвітувався перед думцями про поїздку. Послухавши інформацію, гласні постановили вступити до Союзу міст; відрахувати у його фонд 3 тис. руб.; обрати міську комісію для вирішення поточних проблем розквартированих військових частин, поранених і хворих бійців. А. Верзилов і надалі мав представляти інтереси Чернігова на з’їздах Союзу міст [8, арк. 5 зв.].У серпні до Всеросійського союзу міст долучилися 140 населених пунктів, жовтні – 250, січні 1915 р. – 410, грудні – 463. Складність у підтримці оперативного зв’язку з такою кількістю поселень по всій імперії зумовила потребу в регіональних відділеннях Союзу міст. Відповідно, виникло 11 обласних комітетів, що координували діяльність громадського управління [13]. З-поміж українських міст, що увійшли до Союзу міст, у 82 функціонували губернські й повітові комітети, а в Києві, Харкові та Катеринославі – обласні (найбільш важливі центри суспільної доброчесності у справі допомоги хворим і пораненим військовим, та постраждалому цивільному населенню) [15, с. 94]. Ще на початку серпня 1914 р. Союз міст не мав у своєму розпорядженні жодного шпитального ліжка, до 1 вересня облаштував 18711 шт., 1 жовтня – 24019, 1 листопада – 35131 і до 1 грудня – 46759 [1, с. 171].Міські спільноти взялися до справи допомоги армії обопільно із земським самоврядуванням. У липні 1914 р. у Москві відбувся перший з’їзд Всеросійського земського союзу і вони разом із Союзом міст зобов’язалися сприяти організації роботи тилу для потреб армії. Через рік, у липні 1915 р., з метою узгодження діяльності обох інституцій заснували Об’єднаний комітет союзів, що, водночас, став впливовою політичною організацією ліберального напряму. На місцях діяли губернські, повітові та фронтові комітети союзів.Спочатку Союзи земський і міський (далі – СЗІМ) надавали поміч пораненим (формували санітарні потяги, відкривали лазарети, готували медперсонал) і біженцям. Згодом, із 1915 р. – виконували замовлення інтендантських служб, серед іншого постачали армії білизну, одяг, взуття, військове спорядження, мобілізувавши для цього легку і кустарну промисловість; будували дороги у прифронтовій смузі тощо. «Розпочавши з надання допомоги пораненим воїнам, – зазначив О. Асташов, – біженцям, з участі в боротьбі з інфекційними хворобами, із постачання армії речовим і бойовим спорядженням, вони (Всеросійські земський і міський союзи – Л.Ш.) потім долучилися до вирішення продовольчого і транспортного питань і, нарешті, безпосередньо вступили в суспільно-політичну боротьбу» [1, с. 169]. Дослідник впевнений, що вже з 1915 р. на основі активізації гуманітарної діяльності Земський і Міський союзи, об’єднавши ліберальну буржуазію і середні верстви міста і села, стали однією з серйозних суспільно-політичних сил в передлютневій Росії [1, с. 172].В Україні функціонував СЗІМ Південно-Західного фронту з центром у Києві (до червня 1915 р. – у Львові, очолював бессарабський губернатор С. Урусов). З літа 1915 р. керівником київського комітету Союзу міст став барон Ф. Штейнгель, членами були А. В’язлов, Д. Дорошенко, А. Ніковський, Ф. Матушевський, І. Красковський та інші. Обов’язки очільника київського комітету Земського союзу виконував С. Шлимкевич. Київський комітет СЗІМ, використовуючи державні кошти (станом на 1916 р. бюджет сягав 42 млн. руб.), крім медико-санітарної допомоги пораненим військовикам і біженцям із Галичини та Буковини, сприяв діяльності українських початкових шкіл і гімназій, організовував притулки для дітей-сиріт (фактично були українськими народними школами), видавав українською мовою брошури практичного змісту тощо. СЗІМ припинив існування наприкінці 1917 р. [3].Загальна сума бюджетних коштів чернігівського самоврядування на військові потреби зростала по мірі затягування військових дій. Скажімо, 1916 р. асигнували 10 тис. руб., а у кошторис на 1917 р. заклали вже 25 тис. руб. З означених коштів передбачалося виділити 7500 руб. у якості фінансової допомоги родинам мобілізованих службовців і штатних працівників органів самоврядування та підзвітних їм установ, 5000 руб. – членський внесок Чернігова у фонд Союзу міст (замість 3 тис. руб. у попередні роки) і 9410 руб. – на не передбачувані статті. Решту коштів розподілили як заробітну оплату службовцям громадського управління за роботу по розквартируванню військових частин, ведення справ про надання матеріальної допомоги родинам мобілізованих; канцелярські потреби і т.п. [9, арк. 361 – 362]. Але варто мати на увазі, що ці 25 тис. руб. проходили по статті «видатки на військові потреби, пов’язані з війною». Окремим пунктом у бюджеті 1917 р. зафіксована «військова квартирна повинність» – 48911 руб. 03 коп. [9, арк. 362]. За попередній 1916 р. на розквартирування військових асигнували 39053 руб. 72 коп. [16, с. 7].Таким чином, на основі опрацьованого матеріалу можемо стверджувати, що фактично з перших днів війни Чернігівська міська дума націлила свою роботу на організацію допомоги військовим та їхнім родинам. Сім’ям відраховувалася з бюджету половина заробітку мобілізованих службовців і працівників інституцій самоврядування, підзвітних їм установ, комунальних підприємств. Згодом, затяжний характер війни спричинив кілька призовних хвиль і швидку плинність кадрів, через що мусили запровадити обмеження по виплатах. Дітям Георгіївських кавалерів надавалися пільги для вступу у навчальні заклади й призначалися стипендії. Задля матеріальної підтримки родин Георгіївських кавалерів влаштовувалися збори добровільних пожертвувань, святкові концерти, безкоштовні частування. Зусиллями представників громадського управління здійснювалося розквартирування військових частин, коштом міста обладнувалися, опалювалися та освітлювалися орендовані приміщення. Згідно з рішенням думців, Чернігів увійшов до складу Всеросійського союзу міст допомоги пораненим і хворим воїнам, співпрацюючи у цьому напрямі з міськими і земськими установами імперії та асигнуючи на потреби Союзу від 3 до 5 тис. руб. щорічно.

Стосунки між церковними і цивільними владними структурами (за матеріалами Чернігівської єпархії ХІХ – початку ХХ ст.)

Стаття присвячена історії стосунків між церковними і цивільними владними структурами за матеріалами Чернігівської єпархії ХІХ – початку ХХ ст. Розглядаються законодавчі підвалини взаємодії цих структур, а також їхні повсякденні юридичні та діловодні практики, що охоплювали широкий спектр адміністративно-управлінського, правового, соціально-економічного життя Чернігівської губернії. Особлива увага приділяється стосункам єпархіальних архієреїв з чернігівськими губернаторами, чернігівської духовної консисторії з чернігівським губернським правлінням та іншими управлінськими структурами губернії. З’ясовано, що на стосунках між церковними і цивільними владними структурами позначалися, насамперед, особові, ділові та морально-етичні якості архієреїв та губернаторів. Загалом перебіг цих відносин засвідчив той факт, що Церква в Російській імперії хоч і вважалася формально-юридично незалежною, проте на практиці вона була повністю упокорена державі.

Одне із найважливіших місць в еклезіології займає питання відносин церковної і світської влади, що завжди викликало підвищений інтерес у богословів і канонистів. Зрештою у Західній Церкві, завдяки потужності Римської власті, чіткості організаційної структури, раціональної виразності в богослов’ї та юридично виваженої систематизації церковних приписів, дане питання здебільшого вирішено. У Східній Церкві, після тривалих і запеклих дискусій, воно все ще лишається актуальним.На практиці історія стосунків церковної і світської влади виявилася куди як складнішою, різноманітнішою і водночас трагічнішою за теоретичні дискурси, що створило в свою чергу не вичерпну дослідницьку проблему для церковних істориків. Питання стосунків владних структур православної Церкви в Україні з відповідними цивільними структурами досі не стали предметом спеціального наукового дослідження, вони почасти розглядалися в контексті котрогось періоду церковної історії. Так само досі не існує окремої і спеціальної публікації з даної проблеми в територіальних межах Чернігівської єпархії/губернії, що передбачає застосування мікроісторичного методу дослідження. Стосунки на губернському рівні значної мірою були відображенням стосунків церковної і цивільної влади на загальнодержавному рівні.Мета даної розвідки полягає в тому, щоб на прикладі Чернігівської єпархії з’ясувати, як транслювалися відносини між церковною і світською владою з найвищого рівня, на рівень нижчий, губернський/єпархіальний, якими були ділові та особисті стосунки між чернігівськими архієреями та чернігівськими губернаторами, як взаємодіяли єпархіальні й губернські адміністративні структури в ХІХ – на початку ХХ ст.Для з’ясування дослідницьких завдань використано законодавчі акти та діловодна документація, зокрема Статути духовних консисторій, узаконення та постанови по духовному відомству, інші нормативно-правові акти, що регулювали стосунки між церковними і цивільними структурами. Інформативний та практично-конкретний матеріал надибуємо в листуванні чернігівських архієреїв і губернаторів, де відкрито чи латентно виражено ставлення один до одного. В тому ж контексті використано інші джерела особового походження, наприклад, спогади та щоденники.Відносини церковної влади з цивільними органами управління почали регулюватися ще з ранньохристиянських часів. Згідно з канонічним правилом зносини з представниками державної влади веде виключно правлячий єпископ (митрополит, патріарх), як самодостатнє ієрархічне лице в церковно-організаційній структурі. Самостійне звернення когось іншого з церковників з будь-яким питанням до «сильних світу сього» вважається грубим порушенням церковних канонів і така людина підлягає суворому покаранню/єпитимії.Церковна православна ієрархія в Україні з ХVII ст., з митрополита П. Могили, особливо з часів українських визвольних змагань середини століття зажила авторитету і певну незалежність від світської адміністрації в церковно-організаційних питаннях. Церковні канони лишалися основою у відносинах православної Церкви з цивільними владними структурами до початку ХVIII ст. Підпорядкування православної Церкви в Україні Московському патріархові, потім ліквідація інституту патріарха в Москві та створення колегіального органу Св. Синоду в Санкт-Петербурзі, який зрештою став і вищим органом церковно-державного управління, створили нові реалії відносин.Діяльність Св. Синоду базувалася на приписах Духовного регламенту, що набув чинності 25 січня 1721 р. У контексті цієї церковно-релігійної реформи у великоросійських єпархіях поволі відкривали духовні консисторії, тоді як у малоросійських єпархіях консисторії вже існували, принаймні, з могилянських часів. Їх почали перебудовувати за великоросійським зразком [22, c. 8]. Так Церква, як організаційна структура, встала на шлях перетворення в одне з кількох державних відомств – духовне. У подальшому видавалися різні укази, що регулювали різні аспекти діяльності цього відомства. Більш-менш усталена законодавча база функціонування церковно-адміністративних структур з’явилася у ХІХ ст. у вигляді Статуту духовних консисторій, першої редакції 1841 р. [35] і другої – 1883 р. [36].У першій статті Статуту зазначалося, що «духовная консистория есть присутственное место, чрез которое, под непосредственным начальством епархиального архиерея, производится управление и духовный суд в поместном пределе Православной Российской Церкви, именуемой епархиею» (нумерація статей у Статуті наскрізна). Для нашої розвідки важливим є положення другої статті: «Консистория, вместе с епархиальным архиереем, состоят в ведении Святейшего Синода, яко правительствующего Российской Церкви Собора, от одного Синода принимает указы, и, кроме Синода и епархиального архиерея, никакое другое присутственное место или начальство не может непосредственно входить в ея дела, ни останавливать ея решений и распоряжений во всем том, что принадлежит к кругу действий духовного ведомства» [36, c. 111]. Наприкінці Статуту містяться статті «о порядке сношений» консисторії, де, зокрема, зазначено: «В случае потребности сношения с высшими присутственными местами, также с министрами, главноуправляющими отдельными частями, консистория, по резолюции епархиального архиерея, заготовляет к его подписанию представление Святейшему Синоду или отношение к обер-прокурору Святейшего Синода. Равномерно и все вообще бумаги по непосредственным сношениям епархиального архиерея с губернаторами и другими начальствующими в губернии лицами заготовляются консисториею таким же порядком к подписанию преосвященного», і далі «с губернскими присутственными местами консистория сносится посредством сообщений» [36, c. 154].Повноваження та обов’язки губернаторів як представників і виконавців імператорської влади на місцях теж тривалий час не були чітко визначені. Нарешті, 3 червня 1837 р. височайше затверджений «Общий наказ гражданским губернаторам» [2], 1 січня 1838 р. вступив у дію. Ним визначалося, що «гражданские губернаторы, как непосредственные начальники вверенных им высочайшею государя императора волею губерний, суть первые в оных блюстители неприкосновенности верховных прав самодержавия, польз государства и повсеместного, точного исполнения законов, уставов, высочайших повелений, указов правительствующего Сената и предписаний начальства» [2, c. 362]. Щодо церковної сфери, то «гражданские губернаторы также во всяком случае охраняют как общие, дарованные духовенству белому и монашествующему права и преимущества, так и особенные льготы или выгоды, представленные соборам, монастырям, церквям, архиерейским и монастырским домам, поколику сие может зависеть от светской власти, на основании существующих узаконений» [2, c. 372]. Наказом було визначено, що губернатори «сносятся отношениями с епархиальными начальниками и с губернскими предводителями дворянства» (§ 330) [2, c. 435]. Згідно з «Высочайше утвержденным положением о порядке производства дел в губернских правлениях» губернське правління з духовними консисторіями «сносится сообщениями» [1, c. 458].Наведені вище законодавчі акти визначали характер і процедуру відносин між чернігівськими архієреями і чернігівськими губернаторами в ХІХ – на початку ХХ ст. Сфери і межі їхньої компетенції були окреслені, хоча, зрозуміло, що губернатор відповідав за все в губернії, а відтак стояв вище архієрея, проте церковна сфера була для нього менш відкритою, обмеженою в доступі та контролі. Архієрей, в свою чергу, маючи духовно-релігійний авторитет над населенням губернії, максимальну владу мав лише над церковно-адміністративними структурами, установами та людьми, що в них працювали, тобто, були приписані до духовного відомства. Отже, у законодавчо-практичному плані владні повноваження обох гілок влади в дечому перепліталися. Правлячі чернігівські архієреї (з 1868 р. і вікарні Новгород-Сіверські єпископи) [27] з чернігівською духовною консисторією складали чернігівське єпархіальне начальство [32]. Такими термінами воно зазвичай іменувалося в офіційному діловодстві та почасти в джерелах особового походження.Щороку чернігівська духовна консисторія і канцелярія чернігівського губернатора обмінювалися статистичною інформацією. Регулярними ці відносини стали після встановлення обов’язкової звітності губернаторів у 1838 р. [7, с. 227 – 246; 10, с. 125 – 144; 11, с. 142 – 186; 12, с. 170 – 175] і звітності правлячих архієреїв у 1847 р. [34] При тому, інформацію щодо кількості церков у конкретних населених пунктах надсилали до канцелярії губернатора повітові справники [23, арк. 8 – 89]. Чернігівська духовна консисторія, крім кількості церков у єпархії (кам’яних і дерев’яних), надавала відомості щодо кількості священнослужителів, їхніх родин, кількості ченців і черниць. Також вона звітувала (за підписами ректора чернігівської духовної семінарії і секретаря чернігівської духовної консисторії) про духовно-навчальні заклади. Так, у 1847 р. згідно з надісланою до канцелярії чернігівського губернатора відомістю в Чернігівській єпархії знаходилася семінарія, де 13 викладачів навчали 374 семінаристів, в Чернігівському духовному училищі знаходилося 4 викладачі і 345 учнів, у Новгород-Сіверському духовному училищі – 4 викладачі та 197 учнів, у Чернігівському духовному приходському училищі – 2 вчителі і 203 учня, а при Новгород-Сіверському приходському училищі – 2 вчителі і 71 учень [19, арк. 31]. Наводимо ці дані тому, що тут і надалі статистична інформація про духовно-навчальні заклади Чернігівської єпархії більш повно відображалася в відомостях і звітах губернаторів, аніж у звітах архієреїв, хоча вона готувалася однаково адміністрацією Чернігівської духовної семінарії та Чернігівською духовною консисторією. Принагідно зауважимо, що єпархіальне начальство погоджувало з відповідними цивільними структурами кандидатів у законовчителі світських навчальних закладів [37, арк. 57 зв. – 67]. У 1805 р. малоросійський генерал-губернатор кн. О.Б. Куракін ініціював приведення до присяги чиновників Малоросії по спеціально розробленому обряду. Чернігівська духовна дикастерія мала завести спеціальну книгу, духовенство брало безпосередню участь у цьому дійстві [3, арк. 1 – 4 зв.].Регулярними були відносини і на фіскальному ґрунті. Консисторія видавала духовним правлінням, монастирям, духовно-навчальним закладам для ведення о облікові книги, в тому числі фінансового характеру, наприклад, прибутково-видаткові. Такі саме книги зі зведеними відомостями велися в консисторії. В кінці року їх передавали в чернігівське губернське казначейство, де вони перевірялися, візувалися і поверталися до консисторії. Згодом перелік фінансових документів розширювався, збільшувався комерційний обсяг, відкривалися і працювали нові єпархіальні установи: типографія, свічковий завод, емеритальна і погребальна каси, братства і товариства тощо. Тоді для більш повного фінансового контролю проводилися внутрішні та синодальні ревізії із залученням відповідних цивільних фахівців.Автоматично спричиняла тісний контакт між Чернігівською духовною консисторією і чернігівським губернським правлінням наміри побудувати чи перебудувати церкву, інші будівлі, що належали духовному відомству. Представники Церкви зверталися «повідомленням» до губернського правління або безпосередньо до губернатора з проханням відрядити губернського архітектора для відповідного планування і складання кошторису будівництва чи перебудови. Процес будівництва контролювався губернатором через губернського архітектора чи спеціально призначених осіб, згідно з § 86 «Общего наказа гражданским губернаторам» [2, с. 383]. У зв’язку з поширенням такого роду діяльності в єпархії протягом ХІХ – початку ХХ ст. даний джерельний матеріал носить масовий характер і відклався у фондах Чернігівського губернського правління (ф. 127) та Чернігівської губернської будівельної і дорожної комісії (ф. 179). Якщо ремонт церкви чи монастиря здійснювався за рахунок державної казни, то чернігівське єпархіальне начальство вело листування з чернігівською казенною палатою. З Чернігівською палатою державних маєтностей підтримувалися стосунки з питань забезпечення сільськими громадами парафіяльних причтів ружною землею та іншими матеріальними винагородами. Так у 1830-х рр. гостро стояло питання забезпечення причтів двох церков с. Алтинівки, які не мали ані ружної землі, ані грошової платні від казни. З проханням вирішити питання чернігівський владика звернувся аж до малоросійського генерал-губернатора (очевидно, Чернігівський цивільний губернатор був не в змозі це зробити). Зрештою, справою займалася палата державних маєтностей. В селі проживали поміщицькі селяни, але абсолютну більшість складали козаки та казенні селяни. Втім, землі на всіх було не достатньо, тому козаки «учинили приговор», згідно з яким щороку виділяли збіжжя та гроші на причти, а також встановлювали фіксовану оплату церковних треб [2, арк. 1 – 4].Протягом ХІХ – початку ХХ ст. чернігівські архієреї регулярно здійснювали поїздки по єпархії з метою огляду монастирів і парафій. Зазвичай вони зверталися до губернаторів за сприянням подорожі. Наприклад, 5 червня 1837 р. чернігівський єпископ Павло (Подлипський) звертався до чернігівського губернатора М.І. Жукова з повідомленням, що він «10 июня намерен отправиться с архимандритом и свитою для обозрения епархии по уездам – Черниговский, Городнянский, Новозыбковский, Суражский, Мглинский, Стародубский и обратно» і просив «снабдить подорожною по казенному на 16 лошадей и предписать земским полицейским откомандировать чиновников для безостановочного приготовления лошадей и для безопасного и спокойного сопровождения меня по разным направлениям дорог» [4, арк. 1].У ХІХ ст. гостро постало питання транспортування грошей між різним установами. Ще 17 квітня 1808 р. обер-прокурор Св. Синоду кн. М.О. Голіцин виступив з доповіддю про заходи збереження церковних коштів. Було наказано, щоб благочинні, після збору грошей з підлеглих парафій, неквапно їх відвозили в духовні правління, звідти вони теж негайно переправлялися до консисторії. Відтоді Чернігівська духовна консисторія постійно зверталася до канцелярії чернігівського губернатора з проханням надати охорону під час транспортування грошей до Чернігова. Земська поліція мала супроводжувати інкасаторів. Ця вимога була доречною, бо в 10-х – 30-х рр. ХІХ ст., зокрема на Чернігівщині, як свідчать рапорти єпархіального начальства, різко почастішали пограбування церков, а у багатьох повітах ще не існувало окремих спеціальних приміщень духовних правлінь [32]. У канцелярії Чернігівського цивільного губернатора розпорядження Св. Синоду отримали 2 серпня 1808 р. і негайно розіслали відповідні накази усім городовим [6, арк. 1 – 3].Досить жвавими були діловодні відносини чернігівського єпархіального начальства з губернськими структурами з приводу суперечок, конфліктів церковних структур чи окремих осіб з представниками не православного населення губернії, насамперед, євреями та старообрядцями, а з другої половини ХІХ ст. ще і з протестантами (штундистами). Не православні релігійні категорії населення (в тому числі і старообрядці) знаходилися у віданні міністерства внутрішніх справ, тобто під безпосереднім контролем губернатора і поліції, але церковна адміністрація була покликана охороняти православну віру і тому всіляко протидіяла поширенню не православних релігійних деномінацій в єпархії. Наприклад, 3 квітня 1857 р. чернігівський архієпископ Павло (Подлипський) листом звернувся до чернігівського губернатора Шабельського Катона Павловича: «Ваше превосходительство, милостивый государь. До сведения моего доведено, что в г. Чернигове близ слободы Ковалевки, осенью истекшего 1856 г. начато строиться каменное здание для католического моления, но на самом деле открывается, что строители затеяли в г. Чернигове не молитвенный дом только, а прямо храм или костел польский, с предложением поставить в оном и орган. Почему обращаюсь к вашему превосходительству с покорнейшею просьбою, о доставлении ко мне в возможной скорости обстоятельного сведения, по какому случаю, для чего, и с чьего разрешения строится означенное здание, и сколь велико число проживающих в Чернигове католиков по статистическим сведениям» [18, арк. 1]. Чернігівський губернатор, нещодавно призначений, поспішив відповісти літньому, поважному чернігівському архієпископу і повідомив, що в Чернігові проживало 149 католиків, та 28 у чернігівському повіті, крім того в чернігівському гарнізоні проходили службу «149 нижних чинов и в черниговской инвалидной команде 21, всего же 347 человек» [18, арк. 3]. Будівництво католицького молитовного будинку в Чернігові тривало далі, а губернатор пильнував за процесом. Зокрема, 21 травня 1858 р. він повідомляв Чернігівську губернську будівельну і дорожну комісію: «Г. министр внутренних дел изволил представить мне сделать надлежащие распоряжение о дозволении окончить отделку в Чернигове милитвенного римо-католического дома, с тем чтобы он не был обращен в костел и чтобы в нем не было устраиваемо органа» [5, арк. 1].Досить тісними були контакти світських і церковних властей під час заснування та діяльності чернігівського відділення Російського біблійного товариства. Воно розпочало роботу у травні 1819 р. Головою усіх імперських регіональних відділень вважався президент Російського біблійного товариства обер-прокурора Св. Синоду та міністр народної освіти і духовних справ князь О.М. Голіцин. Віце-президентами відділення були представники вищої губернської адміністрації, в даному випадку Малоросійський генерал-губернатор князь М.Г. Репнін, Чернігівський єпископ Симеон (Крилов) та цивільний Чернігівський губернатор О.О. Фролов-Багрєєв. Дерикторами відділення були архімандрити: Чернігівського Єлецького монастиря Мелетій (Носков) і Домницького монастиря Євгеній (Прозоров), кафедральний протоієрей Іоанн Єленів, віце-губернатор М.Р. Політковський, губернський казначей Ф.Л. Краузольд, губернський предводитель дворянства С.М. Ширай, директор чернігівської гімназії С.В. Самарський-Биховець та інші [29]. Після ліквідації царською владою цієї просвітницької організації контакти на подібному ґрунті припилися на десятиліття. Але, в другій половині ХІХ ст. з’явився інший привід для співпраці, а саме святкування державних і церковних ювілеїв, урочистих подій, знаменних дат [31]. Наприклад, у Чернігові урочисто відзначали 900-річний ювілей заснування чернігівської церковної кафедри [30], прославлення-канонізація св. Феодосія Углицького [28, с. 99 – 134], 200-річний ювілей Чернігівської духовної семінарії [17, арк. 1-3], 1000-ліття заснування Чернігова [8, с. 30 – 39] тощо.Між світською і церковною владою відбувалися постійні відносини на ґрунті правопорушення законності та злочинності, не зважаючи на те, до якого стану належала людина. Мова йде про участь церковних і світських депутатів у судочинстві, присудження епітимій, стягнень, покарань, приведення до присяги свідків тощо. Кожного року в Чернігівській губернії виникали десятки, якщо не сотні, шлюборозлучних справ. Офіційно брали і розлучали шлюб лише в Церкві. Причинами для розлучення могли бути перелюб, психічна хвороба, нездатність до шлюбу, невідоме знаходження (втеча), каторга одного з подружжя. В усіх випадках участь у справах цивільних адміністративних, правоохоронних, судових губернських структур була неминучою.Значно збільшилися контакти між адміністраціями з початком Першої світової війни. Духовенство Чернігівщини на чолі з архієпископом Василем (Богоявленським) брало активну участь у допомозі армії, збирало гроші, харчі, одяг, приймало біженців і переселенців, в єпархії були обладнані шпиталі для лікування та реабілітації поранених.Стосунки безпосередньо між чернігівськими губернаторами і архієреями залежали від масштабу особистості та атмосфери державної і церковної політики в імперії на певному етапі. Протягом ХІХ ст. і до 1917 р. на посаді чернігівського губернатора перебувало 24 особи [38], а чернігівську архієрейську кафедру за цей час обіймали 14 правлячих владик. Кордони єпархії збігалися з кордонами губернії, а вона була аграрною, з незначною кількістю підприємств, в основному харчової промисловості, економічно розвивалася дуже повільно. Нам невідомі відгуки ані губернаторів, ані архієреїв, в яких би вони захоплювалися Чернігівщиною. Очевидно, характеристика Л.І. Глібова Чернігова як губернського хутора була поширена серед освіченої частини населення. Отже, причин для незгоди, суперечностей, тим більше для конфліктів не існувало. Як не було на позір дружби між архієреями і губернаторами. Навіть, архієпископ Філарет (Гумілевський), котрий відзначився гучними конфліктами в Ризі та в Харкові з тамтешніми губернаторами [9; 26, с. 9 – 46], в Чернігові зберігав приязні стосунки з губернатором кн. С.П. Голіциним. На похоронах архієпископа Філарета він особисто розпоряджався церемонією, за що зажив високої оцінки місцевого духовенства [33, с. 48].Судячи з відгуків очевидців і з характеру збереженої діловодної документації вагомим авторитетом у губернського начальства користувалися архієпископи Михайло (Десницький) [24] і Василій (Богоявленський) [25] – перший і останній правлячі чернігівські владики. Дещо напруженою ситуація виглядали в період обер-прокурора Св. Синода К.П. Побєдоносцєва (1881 – 1905). Останній вів жорстку кадрову політику по відношенню до архієрейських посад, а світські чиновники в свою чергу теж запобігали перед впливовим державним діячем. Про це свідчать численні листи до нього різних служилих чинів, серед котрих трапляються і чернігівські губернатори. Здається, жоден з обер-прокурорів до нього і після нього, не викликав так помітного підлабузництва, підлещування не лише серед архієреїв, а й в середовищі цивільного чиновництва. Безумовно, справа не в особі знаменитого російського консерватора, не він спричинив таку ситуацію. Епоха породила подібні стосунки. Втім, приватне листування з ним є цінним джерелом для з’ясування питання стосунків чернігівських губернаторів з чернігівськими архієреями – межи очі й позаочі. Так, чернігівський губернатор, князь С.В. Шаховський (1881 – 1885), повідомляв К.П. Побєдоносцева: «Премного благодарен вам за заботы ваши о Черниговской губернии. Присылали вы к нам ревизора С.И. Миропольского. Прекрасный он человек: умница, высоконравственный, серьезный и трудолюбивый. Большое утешение и упокоение внес он в нашу жизнь. Все надеяться и верят, что как результаты ревизии его, так и некоторые порядки по епархии, возмущавшие честную его душу, получат должное возмездие. А уж и порядки у нас завелись! Я ничего вам не писал, хотя душа сильно скорбела и скорбит, так как знаю, чтобы без нас у Вас забот и горя много, и что если окажется что возможным сделать, то вы и без просьбы сделаете. Дай Бог, чтобы преосвященный Вениамин оказался человеком строгим, твердым и просвещенным. Этих качеств, к сожалению, недоставало Серапиону, обильно одаренному за то легкосердием и добротою. Новому преосвященному много дела и много труда привести в порядок крайне расшатанную и запущенную епархию. Сельское духовенство наше обратилось из духовных пастырей в мироедов» [13, арк. 1 – 2]. Загалом лист досить великий, далі губернатор багато розповідає про численні та різноманітні вади духовенства, власні погляди на способи досягнення «благосостояние народа», що «находится в тесной святи с его нравственным развитием и религиозными чувствами», та про свою «усердную» діяльність з відчуттям себе «мучеником» (вирази автора листа). Але для нашого дослідження цікавим є процитований уривок. Лист позначений 4 травня, але за змістом легко встановлюється і рік. 6 березня 1882 р. єпископ Серапіон (Маєвський) був переведений з Чернігова до Архангельська, а 5 квітня того ж року в Чернігів був призначений єпископ Веніамін (Биковський), про яких власне йдеться в листі С. Шаховського. Єпископ Серапіон справді зажив характеристики доброго, чуйного і поступливого владики. Переведення з Чернігова до Архангельська сприйняв з болем, бо не розумів цього кадрового рішення, а російська північ для нього, хворобливої людини, чаїла смертельну небезпеку. Про це він писав управителю медичної частини імператорського Двору, лейб-медику Ф.С. Цицуріну, який мав маєток на Чернігівщині, де іноді гостював владика: «Письма, полученные мною из Петербурга и Киева, принесли мне печальное известие о переводе меня в Архангельск. Распоряжение Св. Синода я исполню, но продолжающаяся около 20 лет болезнь горла заставляет меня обратиться к Вам с покорнейшею просьбою: рекомендовать мне докторов, с которыми я мог бы посоветоваться о лечении горловой болезни» [14, арк. 1]. Надзвичайно цікаво знати, на підставі чого тоді новопризначений обер-прокурор К.П. Побєдоносцев прийняв рішення прибрати єпископа Серапіона з Чернігова. Чи бува не через приватні листи/доповіді того ж таки чернігівського губернатора. Питання залишається без відповіді.Що стосується єпископа Веніаміна (Биковського), на якого покладав надії губернатор С.В. Шаховський, то за спогадами чернігівців, він «отличался особенной добротой и желанием каждому, обращавшемуся к нему, дать полное удовлетворение» [21, с. 329]. У листі чернігівського віце-губернатора В.О. Левашова від 22 липня 1890 р. до К.П. Побєдоносцева, в якому він названий «дорогим благодетелем» надибуємо таку характеристику: «Видаемся мы довольно часто и с местными архиереями, из коих я ближе схожусь с преосвященным Антонием [вікарний єпископ Новгород-Сіверський – О.Т.] – он мне кажется энергичнее и восприимчевее Вениамина» [15, арк. 2]. Сам же владика Веніамін в листах до всесильного обер-прокурора постає рівноважним, переконаним у своїх діях, без тіні підлещування архієреєм. Він управляв Чернігівською єпархією до своєї смерті 1 лютого 1893 р., так і не отримавши звання архієпископа.Відбувалися регулярні контакти губернського керівництва з обер-прокурором Св. Синоду К.П. Побєдоносцєвим і з приводу підбору кадрів серед цивільного чиновництва. Так, 14 травня 1899 р. до нього писав чернігівський губернатор Є.К. Андрієвський: «Новозыбковский исправник постоянно был у меня на виду, я старался следить за ним и нередко делал ему указания и упоминания. По получении Вашего письма, я вытребовал его к себе, сделал ему строжайшее внушение и объявил, что признаю необходимым для пользы службы перевести его в другой уезд. Это я исполню, но ввиду крайне тяжелых семейных обстоятельств этого человека, должен отложить перевод до конца лета; а дабы г. Фальковский вел себя хорошо, я предупредил, что если что либо замечу, то уволю его от службы. P.S. В Новозыбков я изберу верного и твердого в вере исправника» [16, арк. 1 – 2]. В даному випадку сигнал про невідповідне поводження новозибківського справника до обер-прокурора очевидно надійшов від чернігівського єпархіального начальства.Підбиваючи підсумки нашого дослідження зауважимо, що стосунки чернігівського єпархіального начальства в особі чернігівського правлячого архієрея і адміністративно-судової установи чернігівської духовної консисторії з місцевими цивільними органами державного управління в ХІХ – на початку ХХ ст. були формалізовані законодавчими актами в першій половині ХІХ ст. Представники обох гілок влади – духовної і світської – перебували на службі в російського імператора і йому приносили присягу. Контакти між ними відбувалися на постійній основі, вони обіймали доволі широкий спектр адміністративно-управлінського, правового, соціально-економічного життя Чернігівської губернії. Водночас духовна влада в єпархії мала певну автономію в прийнятті рішень, що стосувалися церковно-релігійної сфери і загалом царини духовного відомства. На цьому ґрунті відбувалися й особисті стосунки між чернігівськими архієреями і чернігівськими губернаторами, що мали теж здебільшого формальний характер. У цілому склалася дещо парадоксальна ситуація: Церква в Російській імперії формально-юридично вважалося незалежною, але по-суті, на практиці, вона була повністю упокорена державі.

Віра як категорія та об’єкт філософського дискурсу

Розглянуто віру як складову безумовного, граничного досвіду, як форму абсолютного знання. Виявлено сутнісні особливості релігійної віри як філософського феномену, з одного боку, як етичної цінності, яка конструює духовний простір соціуму, а з іншого – як взаємозв’язку між вірою та знанням як складовими пізнавальних можливостей людини. Факт єдності віри та розуму в процесі пізнання і морального вдосконалення виступає важливою умовою людського існування та гармонійного розвитку як окремої особистості, так і суспільства загалом. Віра є життєво-важливою етичною цінністю, усвідомлення чого приходить у процесі научіння вірі з метою виховання стану Богопричетності. Релігійна віра ґрунтується на догмах, реалізуючись у межах авторитету. Натомість філософська віра конституюється в безмежжі свободи. Водночас віра є комплексним явищем, що включає як елементи екзистенції, так і ідею трансцендентного.

Сучасні проблеми розвитку вітчизняного релігієзнавства детермінують пріоритетність й актуальність функціональних аспектів дослідження релігійних явищ. До таких релігійних феноменів відноситься віра, у якій відображаються внутрішні інтенції та перцептивний досвід віруючої людини, її настанови та приписи. Ця проблема актуалізується ще й тим, що сьогодні відстежується, з одного боку, прагнення людини до самореалізації, в якій основним чинником виступає віра, а з іншого – ухилення від цього процесу, бо процес творення передбачає відповідальність, яку людина не бажає на себе брати. Адже віра має здатність стимулювати творчі інтенції, орієнтувати на моральні цінності та сприяти моральному вдосконаленню; тим не менш, вона ж служить засобом для відходу від реальності, формуванню ілюзій.Водночас переважна більшість робіт, присвячених вірі не тільки як релігійному феномену, являють собою гносеологічний аналіз, в контексті якого виділяються різні аспекти розгляду віри: аксіологічний, праксеологічний, діяльнісний тощо (М. Андрюшенко, І. Воронянський, Є. Євстіфєєва, С. Нижніков, Л. Облова та ін. ). Однак, незважаючи на те, що сьогодні зростає дослідницький інтерес до феномену віри, поза увагою залишаються його філософська проблематика, аналіз специфіки саме філософського дискурсу віри. Тому й метою статті є з’ясування сутнісних особливостей віри в контексті філософського дискурсу.Передвісником онтологічного осмислення віри є Д. Юм, який стверджує, що «…віра може бути досить точно визначена як жива ідея, пов’язана з відношенням чи асоційована з наявним враженням» [7, с. 194]. В його розумінні віра не виходить за межі чуттєвих даних досвіду. Віра формується внаслідок повторення однієї події за іншою і не може виступати як закон. Наукові знання, за Д. Юмом, презентують віру, засновану на звичці. Він зауважував, що віра є своєрідним способом уявлення та перебільшення сили думки. Власне, віра є одним із факторів санкціонування, який дозволяє прийняти певні ідеї без особливих доказів. Віра виступає як своєрідний орієнтир суб’єкта у зовнішньому світі. Д. Юм визнавав стимулюючу функцію релігійної віри в праксеології: «Таким чином, дії віри полягають в тому, що і враження, і повідомлення мають однаковий вплив на пристрасті» [7, с. 194].В розмислах Д. Юма віра виступає як властивість розуму: вона виконує операційну функцію, надаючи ідеї «силу і жвавість». Також філософ акцентує на несвідомих коренях віри. Він робить висновок, що  я «ніколи не усвідомлюю подібного акту», «досвід може породжувати віру і судження про причини і дії за допомогою деякої прихованої операції, і притому так, що ми жодного разу про це навіть і не подумаємо» [7, с. 204]. Отже, віра виникає спонтанно.Першу онтологічну концепцію феномену віри розробив С. К’єркегор. Він був противником раціоналізму, а його розуміння релігійної віри стало певним поворотом в її філософському осмисленні. С. К’єркегор аргументує: «Я жодним чином не припускаю, що віра – це щось незначне; навпаки, вона є найвище. … З боку філософії нечесно пропонувати щось інше, що здатне було б зайняти її місце і принижувати віру» [4, с. 34].Значне місце в спадщині С. К’єркегора займає проблема Бога, релігії, гріха. Він намагається дати своє тлумачення релігійності людини, інтерпретації біблійних текстів. До речі, праця С. К’єркегора «Страх і трепіт» є найдокладнішим екзистенціальним дослідженням біблійної легенди про жертвоприношення Авраама, який постає у С. К’єркегора як «лицар віри». Мислитель докладно розбирає психологічні, етичні, екзистенційні відтінки вчинку Авраама. Насамперед, С. К’єркегор майстерно описує «весь страх, всю нужду і митарства батьківських мук, щоб зуміти показати, що вистраждав Авраам, у той час як при всьому тому він вірив»[4, с. 51 – 52].Коли Ісаак, єдиний син Авраама, сприйнявши себе в якості жертви, просив батька пощадити його молоде життя, Авраам спробував утішити й підбадьорити сина. Але коли Авраам усвідомив, що син так і не зрозумів віри батька в Бога, уявив себе вітчимом, щоб не відняти віри у сина, щоб віра в батька змінилася на віру в Бога. «Якщо у мене немає батька на землі, то будь ти моїм батьком, Господи» – затріпотів і заволав Ісаак. З цими словами Авраам сказав про себе: «Нехай краще він думає, що я чудовисько, аніж втратить віру …» [4, с. 19]. Отже, віра є тим інструментом, за допомогою якого людина стає відмінною від всіх людей, стає самоідентичною.Авраам, збираючись у дорогу, немовби «залишив» свій розум, але взяв із собою віру і все збулося згідно його віри. Віра Авраама, і це постійно підкреслює С. К’єркегор, є справжньою вірою; в даному випадку віра не виконує спасительну функцію, але робить життя людини винятковим, унікальним. Авраам хотів вбити сина – тому з етичної точки зору його можна кваліфікувати як вбивцю. З точки зору віри  Авраам просто вірив, що Бог не допустить зла. Отже, відстежується явна суперечність між обов’язком і вірою, між етичним і релігійним началами буття, що формує почуття страху.«Що зміцнило руку Авраама і що утримало її занесену, не давши безсило опуститися? Що зміцнило душу Авраама, унебезпечивши запаморочення?» – задає риторичні питання С. К’єркегор і називає Авраама другим, після Бога, отцем роду людського, який пізнав піднесену пристрасть – божевілля. Безперечно, в цьому процесі значну роль відіграє надія. Причому, головним чинником виникнення і пульсування надії є віра, жорстка вимога якої постулюється в будь-якій релігії, що прямо свідчить про несвідоме, інтуїтивне функціонування механізмів психіки. В свою чергу, джерелами появи надії є участь Бога, по-перше, в психологічній підтримці та участі у людській долі, по-друге, в розумінні особистісних проблем і по-третє, допомога у вирішенні або пошуку шляхів вирішення проблем. «Віра – вища пристрасть в людині. Мабуть, в будь-якому поколінні знайдеться багато людей, які навіть не дійшли до неї, але не знайдеться жодного, який би міг піти далі неї… Я не приховую, що мені ще далеко до віри, але я не намагаюся на цій підставі оскверняти велике або обманювати себе, перетворюючи віру в дитячу хворобу, в дрібницю, яку бажано скоріше залишити позаду. Втім, і тому, хто ще не дійшов до віри, життя ставить досить завдань, і при чесному до них відношенні і його життя не залишиться безплідним, хоча б і не уподібнилося до життя тих, хто зрозумів і знайшов найбільше – віру»[4, с. 111]. Віра є підставою вищого етапу розвитку людини, який ідентифікується як екзистенція.Сам С. К’єркегор оцінює свої опорні концепти як якісь «метафізичні пристрасті», які він різними способами згущує, «потенціює», послідовно наповнює граничним напруженням, поки йому не вдається максимально можливим чином наблизитися до царини Божественного. Людина власною вірою розриває раціональні межі обезбоженого Абсолюту і своїм проривом до божественного Ніщо воскрешає сакральну частину Всесвіту: «з одного боку, віра є виразом вищого егоїзму…, з іншого – віра є виразом найбільш абсолютною відданості» [4, с. 68]. Отже, акт реалізації віри як здатності самоактуалізації є досягненням людської сутності.Цей шлях нарощування в собі певного граничного стану, добровільна самовіддача йому і, нарешті, вихід за допомогою його в якусь екстатичну розімкненість, що супроводжується ейфорією звільнення від лещат колишньої замкнутості, є траєкторією одержимості, вістрям якої виступає віра, з одного боку, як порив внутрішнього «Я», освячений благодаттю, а з іншого – як виклик всьому, що знаходиться в лещатах чуттєвого, повсякденного.У філософії І. Канта віра постає як «моральна чиста віра» або «віра розуму». Моральна ж віра, тобто віра в необхідність дотримання морального обов’язку, стає основою практичної філософії І. Канта і його ж моральної релігії. Що ж до сфери релігійного, то вона співпадає зі сферою етичного, отже, і релігія повинна розумітися як етика. Для І. Канта дане твердження не є лише теоретичним положенням, а розглядається як вказівка до дії: «Чиста релігійна віра одна лише може обґрунтувати загальну церкву, бо тільки вона є вірою розуму, яку можна переконливо повідомити кожному, тоді як заснована тільки на фактах історична віра може розширювати свій вплив не далі, ніж цього можуть досягти за певних обставин вісті, що уможливлюють судження про її достовірність. І можна лише дорікнути слабкості, властивій людській природі в тому, що на цю чисту віру ніколи не можна розраховувати настільки, наскільки вона того заслуговує, а саме настільки, щоб лише на ній і заснувати церкву» [3, с. 338]. Отже, І. Кант розмежовував віру та знання.В ідеалістичній системі Г. Гегеля віра розглядається як одна з форм осягнення світового духу. Він визначає її як «свідчення духу про абсолютний дух, чи впевненість в істині»[1, с. 372]. Будучи послідовним раціоналістом, Г. Гегель і віру намагається розглядати в контексті раціонального пізнання. Признаючи, що віра не може існувати без почуттів, він все–таки не зводить її лише до емоційного чинника, бо «віра – це також знання, тільки у своєрідній формі» [1, с. 305].Предмети релігійної віри не дані з безпосередньою очевидністю, тим не менш, релігія претендує на їх достовірне і безумовно істинне знання. Виникає закономірне питання: «Чи не змішуються при цьому віра і знання передбачуване і істинне?» Питання про співвідношення віри і знання стають, таким чином, частиною питання про істинність віри. Г. Гегель у «Філософії релігії» назвав достовірність «нервом віри» і розмежовував достовірність та істину: достовірність знання не робить його істинним. «Простій достовірності вічно протистоїть істина, і про істину не судить достовірність, безпосереднє знання, віра», – зазначав Гегель [1, с. 357].Осмислення віри В. Соловйовим, І. Ільїним, С. Франком доволі різнопланове. Так, у творчості В. Соловйова віра стає моральною цінністю, оскільки вона засвідчує людське існування, бере участь у вирішенні питань виправданості людських інтенцій, виправданості його діяльності, його моральності, моральної поведінки та основних цілей в житті. Віра, в осмисленні В. Соловйова, повинна бути заснована на визнанні об’єктивного, вселенського значення добра, через що утверджується її абсолютна етична цінність. Це знаходить своє вираження в ідеалі, як одній із форм Абсолюту, де моральна цінність проявляється за допомогою екзистенціальної віри в надсмисл, що робить людину набагато більш життєздатною і морально стійкою, аніж за відсутності подібної віри.Віра в екзистенційному бутті людини, за В. Соловйовим, проявляє свою моральну цінність у тому, що вона допомагає людині розрізняти її «морально-екзистенційну справжність», орієнтуючи на трансценденцію, яка реально присутня і відкривається у світі, як самовідкриваюче Добро.Аналіз віри в процесі предметного пізнання показав, що віра, згідно В. Соловйову, повинна бути доброчесною для того, щоб виступати дійсним засобом пізнання і нести в собі реальну пізнавальну та етичну цінність. В такому випадку віра – це віра – чеснота, в поєднанні з совістю, свободою і любов’ю здатна бути ефективним засобом у вирішенні етичних проблем.Аналіз осмислення віри в працях І. Ільїна засвідчує, що віра в якості ціннісного орієнтиру присутня у житті кожної людини, оскільки вірять всі. Філософ зазначав, що «віра живе і в тому, хто «вірить», і в тому, хто «вірує». Вона виражає у обох схильність душі бачити в чомусь життєво головне і керівне та линути до нього своєю довірою і пошаною. Але ця прихильність душі піднімає людину на справжню висоту тільки тоді, коли вона знаходить собі вищий і гідний предмет» [2].Здатність віри орієнтувати на значуще, ціннісне проявляється за умови, якщо вона втягує у свій процес всю людину цілком – її волю, розум, почуття, вчинки тощо, постійно маючи перед собою об’єкт або предмет віри, що припускає інтенціональність як властивість віри. У І. Ільїна етична цінність віри в соціальному аспекті обумовлена її моральною силою, оскільки вона виступає головним і провідним тяжінням людини, що визначає її життя, її погляди, прагнення та вчинки. З точки зору онтології віра розглядається як певна реальність, специфічний компонент свідомості. В зв’язку з цим можна виокремити такі ознаки цього явища як цілісність та стійкість. Дійсно, віра є цілісним і неподільним явищем, оскільки людина вірить, або ні, напіввіри не може існувати. І. Ільїн пропонував сучасній людині, насамперед, не просто вірити, але навчитися вірувати на основі свободи і любові, причому не всупереч розуму, а водночас із розумом.Головним визначенням особистості, за С. Франком, стає її емоційно–почуттєва характеристика, проста вказівка на її конкретне чуттєве «розташування». Оскільки в цій сфері людина безпосередньо віднесена до Абсолюту, до нескінченного буття, остільки вона може бути основою всіх проявів, «надбудовуючися» над цим вихідним рівнем. С. Франк вважає, що Абсолютно незбагненне Божество саме у своєму реальному відношенні до мене і до світу конкретизується і знаходить ім’я «Бог». Три реальності – «Бог, я і світ» – утворюють цілісну структуру, елементи якої пов’язані між собою відносинами трансраціональної єдності як роздільності та взаємопроникнення. Постійні вказівки С. Франка на трансраціональну цілісність і специфічність відносин в кожній із складових її підсистем («Бог і я», «Бог і світ», «я і світ») дозволяють йому уникнути монізму і надмірного схематизму.С. Франк у праці «З нами Бог» розмежовує віру-довіру (тобто сліпе слідування) і віру–знання (достовірне знання), яка служить підставою для першої. Хоча в реальній практиці віруючого дві ці віри постають як єдине ціле, однак, із точки зору філософського аналізу подібний поділ виявляється для С. Франка досить актуальним для розуміння сутності релігії. С. Франк пише: «Всяка віра-послух, віра-довіра, заснована на підпорядкуванні авторитету, в кінцевому рахунку, спирається на віру-достовірність, віру-знання» [5, с. 224]. Хоча сам віруючий не усвідомлює цього поділу, тим не менше, він постійно наявний в повсякденних релігійних практиках. Таким чином, це не явлене «підпорядкування авторитету» віри–знання можна ототожнити з підсвідомим. Тут С. Франк говорить про знання (як не парадоксально) саме в підсвідомому сенсі. Віра-знання належить до підсвідомого світу віруючого. Знання для С. Франка не є виключно продуктом ratio, знання не обов’язково має бути видобуто раціонально. Коли С. Франк говорить про те, що віра-довіра ґрунтується на вірі-знанні, він аж ніяк не прагне раціоналізувати віру, як може здатися, навпаки, він говорить про неспроможність подібного схоластичного способу розуміння віри. «Спроба такого роду апологетики – «наукового» або взагалі раціонального доказу істинності віри – мають завжди в собі щось «надумане», штучне, носять відбиток або обмеженості, або фальші і софістики» [5, с. 222]. С. Франк вважає, що знання є інтуїтивним схоплюванням реальності. Віру-знання (у даному випадку, релігійне знання) С. Франк розуміє як інформацію, отриману від близькості («особистої зустрічі») нашої душі з Богом. Релігійне знання, таким чином, є безпосереднім (на відміну від раціонального знання, яке опосередковано розумом) знанням, отриманим душею від Бога. Він пише: «віра є безпосереднє знання Бога, тобто знання, яке може бути ясніше в немовлятах, ніж в «книжників» – знавців Письма, законів і переказів» [5, с. 229]. Однак наявність цього знання не обов’язково є раціонально усвідомленим; люди можуть не усвідомлювати в собі цю віру-знання – вона може бути не явлена. Це знання є над–індивідуальним, об’єднуючим. Це знання завжди конкретне за змістом, але воно може не усвідомлюватися розумом людини, тим не менш, будучи причиною і фундаментом її діяльності. Таким чином, віра і одкровення даються людині як дар, але саме цей дар є результатом її власних зусиль і водночас підставою для її діяльності та віри-знання.Віра-знання, що розуміється С. Франком як результат духовного одкровення, виконує роль несвідомого, так як його вплив на віру-послух постійно замовчується і приховується віруючим, проте віра-довіра ґрунтується і є похідною від віри-знання, так само як фройдівське «Я» є лише усвідомленою частиною Воно й черпає в ньому сили. Віра-довіра співвідноситься, таким чином, з фройдівським Я, з одного боку, вона повинна рахуватися з дискурсом повсякденності, його цінностями, а з іншого – вона ґрунтується на реальному (достовірному) знанні Бога, яке присутнє в його щоденній практиці і дає підстави для віри-послуху. Отже, проблема віри і знання може бути описана як проблема взаємодії Я і Воно. Як зазначав З. Фройд: «Відносини Я і Воно можна порівняти з відносинами між вершником і конем. Кінь постачає енергію для руху, вершник має привілей визначати мету, спрямовувати рух куди сильнішої за нього тварини» [6, с. 545]. Отже, якщо для З. Фройда Воно розуміється як хаос, котел, який наповнений вируючими збуреннями, то для С. Франка роль Воно виконує віра-знання, тобто достовірність, дана Богом в одкровенні.Отже, в російській релігійній філософії домінує асоціативний зв’язок віри з вільним актом «сердечного знання», де немає сваволі, але має місце своя «закономірність»; «серце» більш тісно пов’язане з вірою, аніж із розумом, і саме на підставі «серцевого споглядання», «сердечної спрямованості» починається той інтимний, невидимий зв’язок з Богом, де моральне виправдання віри бачиться у взаємозв’язку не просто з Богом, але з Богом як Правдою, Богом як Добром, як Святістю, Вірністю тощо, що, в свою чергу, обумовлює довіру до світу з боку людини, її впевненість у осмисленості світу і переконанні в тому, що світ здатний втілювати в собі добро.Філософський підхід до розуміння віри продовжив розробляти К. Ясперс. Для К. Ясперса синтез віри і знання є можливим у так званій «філософській вірі», яка не є догматичною вірою одкровення, а виступає «вірою мислячої людини». Він пише, що «філософська віра» не може існувати поза розумом, поза знанням. К. Ясперс присвятив окремий твір не релігійній, а філософській вірі, яку можна розглядати як варіант релігійної віри, але ще більше, ніж у С. К’єркегора, обмеженій природою обезбоженого універсуму новітньої цивілізації: «філософія, зазвичай, концентрується не в положеннях, що набувають характеру сповіді, а в розумових зв’язках, проникаючих в життя в цілому …Сократ, Боецій, Бруно – ніби святі в історії філософії… Це – образи, що підтвердили своїм мучеництвом філософську віру, і на які ми поглядаємо з благоговінням» [9].К. Ясперс розуміє, що навіть таке раціональне явище, як філософія, спирається на віру, а якщо ця віра спрямована за межі предметного світу, то вона дуже подібна до релігійної віри. Він пише: «Філософуючи, я нічого не приймаю так, як воно мені нав’язується, не проникаючи в нього. Щоправда, віра не може стати загальнозначущим знанням, але за допомогою мого переконання повинна стати присутньою в мені. І повинна безупинно ставати, очевидно, свідомішою і просуватися далі за допомогою мислення» [9]. Принциповою ознакою філософської віри є її союз зі знанням, але вона ніколи не перетворюється на об’єктивне знання. Віра, за К. Ясперсом, є єдністю суб’єктивних і об’єктивних початків у пізнанні, єдністю особистої впевненості людини і змісту віри [9].К. Ясперс розглядає проблему філософського змісту віри: «Бог є. Існує безумовна вимога. Світ володіє зникаючим наявним буттям між Богом і екзистенцією» [9]. Він звертає увагу на те, що саме наукових доказів буття Бога не може бути тому, що тоді Бог не буде Богом. Впевненість у бутті Бога є передумовою, а не результатом філософування. Важливою є теза про те, що осягнути буття Бога за допомогою розуму неможливо – для цього існує людське чуття. Той, хто філософує, здатний захиститися від ілюзорного знання, від помилок наук. Філософську віру К. Ясперс відрізняє від «віри одкровення». Філософія, на відміну від віри одкровення, не займається пропагандою, але надає людині свободу вибору. Для К. Ясперса трансценденція протистоїть екзистенції як буттю людини і зближується з Богом: «справжнє буття є трансценденція (або Бог), позиція, дійсне розуміння якої включає в себе всю філософську віру і все філософське мислення, яке знаходить тільки один шлях, – в послідовності всіх способів охоплення» [9]. Філософська віра у К. Ясперса виступає як перетворена форма релігійної віри, і ця форма залежить від зміни сутності предмету віри, а також від трансформації взаємозв’язку суб’єкта і об’єкта вірування. Те, що мова йде саме про релігійну форму віри, видно із твердження К. Ясперса, що саме у вірі людині відкривається істина: «у екзистенції істина відкривається як справжня віра. Вірою називається свідомість екзистенції у співвідношенні з трансценденцією» [9].К. Ясперс переконаний, що людина не може жити без віри. Без віри немає доступу до витоків людського буття. Жодна з релігій, жодна з локальних вір не може претендувати на винятковість і не може об’єднати народи, різні культури і цивілізації. Зміст віровчень часто слугував джерелом розбрату і непорозуміння між людьми. «Філософська віра намагається проявити саму себе. Філософуючи, я нічого не приймаю так, як воно мені нав’язується, не проникаючи в нього. щоправда, віра не може стати загальнозначущим знанням, але за допомогою мого переконання має стати присутньою в мені. І повинна безперестанку ставати яснішою, усвідомлюванішою і просуватися далі за допомогою свідомості» [9].Філософську віру, підкреслює К. Ясперс, жодною мірою не можна розуміти як щось ірраціональне: полярність раціонального та ірраціонального тільки заплутує як поняття екзистенції, так і поняття філософської віри. Однак філософська віра – це знання, яке тісно пов’язане з незнанням. Останнє – через філософську віру – наштовхується на буття за межами думки, на щось трансцендентне. І все-таки філософська віра, віра мислячої людини, у всі часи існує тільки в зв’язку з усвідомленням, з раціональним знанням.Отже, у філософському дискурсі релігійна віра характеризується наступними особливостями: по-перше, віра як форма абсолютного знання укорінена в структурі пізнавальних здібностей людини; по-друге, статус віри вище статусу розуму (відкидається «автономія розуму», а не розум як такий), але факт їх єдності в процесі пізнання і морального вдосконалення виступає важливою умовою людського існування і гармонійного розвитку як окремої особистості, так і суспільства загалом; по-третє, віра є життєво-важливою етичною цінністю, однак це усвідомлення приходить у процесі научіння вірі з метою виховання стану Богопричетності; по-четверте, релігійна віра ґрунтується на догмах, реалізуючись у межах авторитету – натомість філософська віра конституюється в безмежжі свободи; по-п’яте, віра – комплексне явище, що включає як елементи екзистенції, так і ідею трансцендентного.

Міжрегіональний діалогізм культури в сучасних державотворчих процесах соборної України

Подається авторська концепція соціального статусу культурологічної регіоніки в контексті державного управління сферою культури, зокрема міжрегіонального діалогу культури соборної України. Культурологічні виміри соціальної роботи розкривають аксіосферу сучасного соціуму, духовні засади української ментальності й світовідношення, які вкрай важливі для соціокультурної діяльності працівників державних і соціальних служб серед різних верств населення України і регіону. Для становлення соборного громадянського суспільства є необхідним і міжрегіональний діалог культур, що ґрунтується на розвитку культурологічної регіоніки в її топосах і синергії, які досліджуються компаративними і холістичними методами аналізу, стаючи теоретичною основою соціальної роботи, громадянського виховання в цілому. Звідси випливає актуальність і доцільність розробки заявленої проблематики, її місце в процесах децентралізації та територіальної реформи.

Для соборної України як «країни колишніх окраїн» (Б. Осадчук) вельми важливим є діалог (полілог) культур не тільки в інтер-національних, транс-європейських, але й в етнонаціональних, міжрегіональних горизонтах. Адже культура, «існуючи на кордонах» (М. Бахтін), виявляє свою синергетику як у зовнішніх, так і у внутрішніх комунікаціях, в т.ч. у державному управлінні, соціальній роботі, соціокультурних процесах громадянського самовизначення особи і різноманітних спільнот [див. 8].Зокрема, культурологічні виміри соціальної роботи розкривають аксіосферу сучасного соціуму, духовні засади української ментальності й світовідношення, які вкрай важливі для соціокультурної діяльності працівників державних і соціальних служб серед різних верств населення України і регіону. Для становлення соборного громадянського суспільства є необхідним і міжрегіональний діалог культур, що ґрунтується на розвитку культурологічної регіоніки в її топосах і синергії, які досліджуються компаративними і холістичними методами аналізу, стаючи теоретичною основою соціальної роботи, громадянського виховання в цілому. Звідси випливає актуальність і доцільність розробки заявленої проблематики, її місце в процесах децентралізації та територіальної реформи.Означений науковий напрямок має авторський характер і спирається, перш за все, на публікації автора з культурологічної регіоніки [6], розроблений ним спецкурс і матеріали проведених ним теоретичних конференцій, зокрема з проблем філософії етнокультури [7; 8], та І, ІІ, ІІІ Всеукраїнські Кулішеві читання [2, в Чернігові].В якості методологічного і змістового наповнення пропонованої проблематики використовуються праці відомих українських філософів і культурологів з проблем діалогу культур (Є. Більченко, Ю. Богуцький, Л. Динікова, В. Малахов, Ю. Сугробова), соціології культури (О. Семашко, І. Покулита), етноментальності (С. Кримський, І. Мойсеїв, М. Попович), іміджелогії (Н. Барна), паблік рілейшнз (Л. Балабанова, М. Поплавський), культури української діаспори (Г. Карась, Н. Кривда), синергетичного розуміння інтеграційних процесів у культурі (С. Волков, В. Шульгіна, О. Яковлев). Враховуються також культур–діалогічні дослідження російських культурологів (В. Губін, О. Золотухіна-Аболіна, В. Межуєв, В. Поліщук) і провідних польських дослідників соціології культури (А. Клосковська) та універсалізму (Я. Кучинський).Мета статтірозкрити авторську концепцію культурологічної регіоніки, її вплив на теорію і практику державного управління, соціальної роботи і громадянського виховання в контексті міжрегіонального діалогу в культурі соборної України. Запропонувати комплексний, міждисциплінарний і синергетичний підхід до проблематики, що лежить на трансдискурсивному перетині філософії державного управління, культурології, теорії та практики соціальної роботи, соціології культури, етнокультурології, культурологічної регіоніки, діалогіки і компаративістики.Звичайно про «діалог культур» говорять у міждержавних, міжнаціональних, міжетнічних сенсах. І це слушно й актуально в умовах перманентної глобалізації людства, але транскордонний характер культури виявляється і на субетнічних рівнях, існуючи як міжрегіональний діалогізм певної етнокультури в її географічних та історичних вимірах. Крім того, дослідження культурологічних аспектів державної служби і соціальної роботи передбачає розгляд проблематики співвідношення культури і соціуму, соціалізації та інкультурації, мистецтва і соціальної активності, особливо у сферах праці, управління, побуту, дозвілля, освіти, виховання, паблік рілейшнз. Для розробки культурологічних засад громадянського виховання необхідно також брати до уваги соціокультурні функції дизайну, моди, реклами, сучасних ЗМІ та медіапростору в цілому. А проблематика міжрегіональної діалогіки культури як новий напрямок культурологічних досліджень вже безпосередньо пов’язана з філософією етнокультури [5], з Чернігово-Сіверською культурологічною регіонікою, яка досліджується у монографіях і статтях автора [6], з культурологічною компаративістикою окремих регіонів та їх синергетикою в контексті соборної України.Регіоніку можна визначити як комплекс вчень про регіональні виміри людського буття. Пошукові обрії регіоніки простягаються від природно-ландшафтних і соціально-історичних до сучасних державотворчих, економічних і культурних умов життєдіяльності народу на субетнічному рівні, у межах певного краю. Для України, наприклад, розподіл на регіони обумовлений як географічно (ландшафтним характером місцевості), так і історично (найдавнішим розселенням племен і племінних союзів у процесі етногенезу), а також адміністративно (процесом «державотворення» – державного будівництва). Чималу роль у територіальній реформі, зокрема регіоналізації етнокультурного буття грали і грають прикордонні зв’язки, характер трансграничних відносин з найближчими сусідами (для України – Росія, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Туреччина). З іншого боку, незважаючи на всю субкультурну розмаїтість України, український народ поєднує єдиний культурогенез, трансрегіональний розвиток етноментальності, мови, фольклору, традицій, «соборності» багатонаціонального, поліетнічного існування.Українську культуру іноді називають навіть «крейсуючою» (С. Кримський), маючи на увазі її геокультурний та історичний рух між Заходом і Сходом, слов’янськими і тюркськими етнічними елементами. Культурогенез і розвиток етноментальності в Україні просякнуті величезним масивом цінностей багатьох світових культур: скіфсько-сарматської, мусульманської, іудейської, античної, візантійської, західноєвропейської, польської, російської. І в цьому її суть і життєва сила, тому що «культура живе на кордонах» (М. Бахтін). Регіональні і субетнічні особливості української культури складають різні транскультурні взаємодії: російсько-українські, польсько-українські, слов’яно-тюркські (україно-турецькі, україно-татарські), слов’яно-іранські, східно- і південно-слов’янські, слов’яно-індоарійські. Зокрема, багато уваги дослідженню тюркського впливу, особливо в кримському регіоні, приділяли відомі українські етнокультурологи П. Куліш і А. Кримський. Сьогодні відроджується інтерес до етнічної культури кримських татар, до етногенезу і релігійних особливостей невеликого тюркського народу караїмів.Регіоніка в етнологічному, історичному й економічному вимірах повинна розкрити субетнічну неповторність і самобутність соціального життя краю, його особливу причетність до становлення і розвитку єдиної державної, політичної нації. У культурологічному аспекті регіоніка може бути репрезентована як своєрідна «культурографія» регіону з її специфічною «духовною метафізикою» і «духовною етнографією» (термінологія Фосильйона). У цих вимірах регіоніка і стає складовою частиною етнокультурології, або культурологічною регіонікою, в контексті якої може розвиватися і «міжрегіональна діалогіка», що досліджує діалоги культур між окремими регіонами соборної України. В її контентах і виникає т.зв. «поліфонія діалогу», або полілог культур в етноментальності, національній свідомості і громадянському самовизначенні українців [див., напр., 4].Теоретичне знання і практично-виховне використання культурологічної регіоніки надають можливість включити соціокультурні впливи у контекст «малої Батьківщини», метафізику культури рідного краю, наповнити форми і змісти державного управління сферою культури, соціальної роботи і громадянського виховання регіональними духовними цінностями пам’яток історії та культури.Наприклад, Чернігово-Сіверська культурологічна регіоніка [6] осмислює духовне життя Придеснянського краю крізь призму «сигнатури Спаса» – знаково-смислової системи естетосфери чернігівського Спасо-Преображенського собору, збудованого князем Мстиславом у 1036 р. Ідея Спаса, Преображення, тобто Божої любові, спасіння, духовного захисту є провідною не тільки в християнстві взагалі, а стає, фактично, «гаслом», «паролем», «символом» соціальної роботи. Тому в історії культури і духовності Чернігово-Сіверщини ідеї захисту, оборони, спасіння, рятування є домінантними в структурі соціальних і художніх цінностей краю, визначаючи «чоловічі» характеристики його гендерного статусу в етноментальному та політико-правовому просторі України (подібно до того, як «сигнатура Софії» Києва втілює в собі жіноче, материнське, Богородичне начало української духовності, що блискуче розкрив акад. С. Кримський). Крім того, «сигнатура Спаса» немов продовжує традиційну для Чернігово-Сіверщини «сигнатуру Семаргла» – дохристиянського міфологічного покровителя і захисника чернегів-«огнищан» [більш детально див.: 5; 6].Відтак, культура і художньо-естетичні цінності певного регіону можуть мати додаткове, але більш вагоме значення для державного управління і соціальної роботи, зокрема для посилення духовних, моральних, правових впливів. Адже своє – ближче, рідне – цікавіше; і культурологічна регіоніка тому – ще одне цілюще джерело для духовного здоров’я людей, в т.ч. тих, хто потребує опіки, допомоги, захисту. Духовна історія рідного краю, літературні й художні твори земляків, активне мистецьке життя довкілля викликають пізнавальний інтерес та естетичний захват, сприяють моральному очищенню, що кінець кінцем здійснює і юридично-правову профілактику, формує громадянську самосвідомість і потребу у самовдосконаленні.В аспекті міжрегіонального діалогу важливими для етнокультурної ідентифікації на Чернігівщині є ідеї й духовний спадок, скажімо, Пантелеймона Куліша, а на Івано-Франківщині, відповідно, – Івана Франка; в Подесенні – твори Лазаря Барановича, Л. Глібова, М. Коцюбинського, П. Тичини, О. Довженка, а на Карпатах – І. Вишенського, Ю. Федьковича, В. Стефаника, О. Кобилянської. Так само духовно цінною в сучасному житті України є творчість івано-франківської літературної групи «Бу-Ба-Бу» і ніжинського «Лугосаду», художників Анатолія Фурлета і Євгена Кріпа, композиторів В. Івасюка і М. Збарацького. Але найголовніше тут – міжрегіональний діалогізм, що створює «чуття єдиної родини» як основи етнокультурної ідентичності, національної ідеї, громадянського самовизначення і самоврядування.Культурологічна регіоніка, в т.ч. і міжрегіональна діалогіка дають змогу державним і соціальним працівникам адаптуватися до місцевих умов повсякденного життя людей, використовувати духовні надбання краю в соціокультурній роботі з населенням. Крім того, знання (між)регіональних особливостей етноментальності, традицій, звичаїв, обрядів певної місцевості допомагає в організації праці і відпочинку, побуту і дозвілля, соціальних стосунків і взаємодій з окремими макро- і мікрогрупами, субкультурними і маргінальними спільнотами. Відтак, культурологічна регіоніка як складова філософії етнокультури стає теоретико-методологічним підґрунтям менеджменту соціокультурної діяльності, проведення різноманітних рекламних і PR-кампаній, налагодження щирих душевних відносин з «клієнтами» і «пацієнтами» у соціальній роботі, їх громадянському самовизначенні. Культурологічна регіоніка вбирає до себе й водночас підживлює весь комплекс світоглядних, соціально-політичних, правових, моральних, естетичних цінностей історії та культури певного краю, аксіо- та естетосферу регіону, а в міжрегіональних діалогах – і України в цілому. Все це складає духовні підвалини становлення громадянського суспільства.Звичайно, культурологічна регіоніка – лише один з багатьох компонентів багатогранної культурології державного управління, соціальної роботи й громадянського виховання. Він інтегрується й збагачується у різнобарвній палітрі духовної культури соборної України, у культурній синергії всіх історичних регіонів нашої єдиної за сакральним духом Батьківщини. Вищі святості національного життя, релігійні, політичні, правові, духовні цінності українського народу втілені у філософських, естетичних, культурологічних поглядах професорів Києво-Могилянської Академії, представників Чернігівського літературно-філософського кола, Кирило-Мефодіївського братства, «Руської бесіди», Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, у творчості українських «шістдесятників», сучасних співців незалежності, демократії та свободи як в Україні, так і в діаспорі [див. 9]. Все це дає надію на зміцнення духовного здоров’я нашого народу, налагодження взаємозв’язків між культурою, державою та соціальним життям, між естетичною, економічною, політичною, правовою та моральною свідомістю людей, а відтак, – для поліпшення й більшої ефективності соціальної роботи, утвердження етнокультурної ідентичності й свідомої громадянської позиції людей, що зумовлює встановлення і розвиток громадянського суспільства в Україні.Отже, культурологічна регіоніка спрямована на інтеграцію філософських, культурологічних, етичних, естетичних знань з теорією та практикою державного управління сферою культури, соціальної роботи, з менеджментом соціокультурної діяльності, правовим захистом населення. Одним з найважливіших завдань цього наукового напрямку є розвиток міжрегіональної діалогіки для обґрунтування взаємності етнокультурологічних вимірів соборної України. На цій основі досягається єдність духовного здоров’я і здорового, соціально-активного способу життя, плекання любові як до Чернігово-Сіверщини – нашої «малої Батьківщини», так і до «неньки»-України в усьому багатстві етнокультурного «диво-саду»:Родина, родина – це вся Україна,З глибоким корінням, з високим гіллям…

Інституції української влади на приєднаних у 1918 р. білоруських територіях

В умовах Першої Світової війни та національно-державного самовизначення Білорусі, Росії та України постало питання про державну приналежність Білоруського Полісся. Відповідно до договору між Україною і німецьким блоком від 2 січня (9 лютого) 1918 р. Української Народної республіки були передані 5 повітів трьох губерній колишнього Північно-Західного краю: Берестейський, Пінський, Мозирський, Речицький і Гомельський. Межі Північно-Західного краю традиційно вважалися межами білоруської етнічної території і були оголошені частиною Білоруської Народної Республіки, проголошеної 25 березня 1918 р. Однак приєднані повіти були включені в адміністративно-територіальну структуру УНР та Української Держави: на їх основі були утворені Дреговичская Земля, а потім Поліська губернія.При відсутності в національно-державних орієнтаціях місцевих громадських і політичних сил виражених проукраїнських настроїв Україна розглядалася ними як альтернатива більшовицькій Росії. У силу цього місцеві елементи, включаючи ліво-соціалістичні, включилися у формування і діяльність структур української влади. На різних етапах становлення української державності 1918 р. в органи управління рекрутувалися різні партійно-політичні сили, від ліво-соціалістичних до право-ліберальних, включаючи представників колишньої царської адміністрації та офіцерства. Створення Гомельської Директорії стало спробою загального антибільшовицького політичного протистояння, хоча політичні цінності та законодавчі орієнтації регіональних сил не завжди пов’язувалися з українською державністю.

Проблема борьбы за национальную государственность Беларуси и Украины относится к числу ключевых для национальных историографий. Однако вопрос о белорусско-украинских взаимоотношениях в процессе государственного самоопределения довольно долго не был введен в научный дискурс. В начале 2000-х гг. автором данной статьи был представлен сюжет о попытке дипломатического решения территориального вопроса новопровозглашенными Украинской и Белорусской народными республиками, что стало первым обращением к теме [1, с. 104 – 113]. За прошедшие полтора десятилетия проблема привлекла внимание исследователей обеих стран и сегодня есть основания говорить о наличии ее историографии, включающей научные жанры от статей и публикаций документов до монографий [2 – 7]. Обобщением достигнутых результатов стали диссертационные исследования В.М. Матвиенко в Украине [4] и А.А. Куксы в Беларуси [6]. Эти работы позволили проанализировать общее и особенное в борьбе двух народов за государственность, их взаимовлияние, партийный состав национальных движений, предпосылки, факторы и возможности консолидации, а также природу противоречий.Несомненный вклад отмеченных авторов и исследований в изучение истории белорусско-украинских отношений периода 1918 – 1920 гг., тем не менее, пока не позволил осветить все аспекты этой сложной темы. Одной из «белых страниц» остается, например, политика украинского государства в отношении присоединенных весной 1918 г. белорусских территорий, включая такую ее составляющую, как создание и деятельность здесь органов украинской власти и управления.Постановка проблемы. Целью данной статьи является попытка реконструкции механизмов формирования украинских структур управления на белорусских территориях на разных этапах становления государственности в 1918 г., их партийного и персонального состава. В контексте возможностей легитимизации украинской власти рассматриваются политико–государственные ориентации населения и политических сил региона.Уже в процессе провозглашения Украинской Народной Республики встал вопрос о принадлежности к ней части Белорусского Полесья с такими городами как Брест, Пинск, Мозырь, Гомель и др., находившейся в составе Гродненской и Минской губерний бывшего Северо-Западного Края. Границы губерний традиционно считались линией размежевания украинской и белорусской этнических территорий.Внимание к Полесскому региону было вызвано, прежде всего, его экономическим и транспортным потенциалом. Полесье не представляло большого интереса в аграрном отношении, причиной чего была плотная лесистость, малочисленность населения и невысокая плодородность пашенных земель. Однако со второй половины XIX в. природно-сырьевые ресурсы региона оказались востребованными развивающейся промышленностью, на территории от Пинска до Гомеля возник пояс деревообрабатывающих предприятий, имевших не только краевое, но и общероссийское значение. Военно-стратегическую и экономическую ценность региона значительно повысили построенные в 80-е годы XIX в. Полесские железные дороги, важнейшая часть которых проходила по линии Брест – Жабинка – Пинск – Лунинец – Калинковичи – Речица – Гомель – Брянск [9, с. 114 – 120]. Возможности Полесских дорог интересовали молодую украинскую державу, безусловную ценность при дефиците собственных лесных ресурсов представляло для нее деревообрабатывающее производство региона.В соответствии с подписанным 2 января (9 февраля) 1918 г. мирным договором между Украиной, с одной стороны, и Германией, Турцией, Австро-Венгрией и Болгарией с другой, УНР была передана часть западного Полесья от Бреста до Пинска, находившаяся под немецкой оккупацией с 1915 г. После срыва 18 февраля 1918 г. мирных переговоров в Бресте германские войска заняли восточную часть Полесья, достигнув Гомеля. В конце марта произошла официальная передача УНР Мозырского и Речицкого уездов Минской губернии и Гомельского Могилевской. Из присоединенных уездов была сформирована новая административно-территориальная единица – Дреговичская земля с центром в Мозыре [10, с. 181]. В уезды были назначены военные и гражданские комиссары УНР. В Гомельском уезде, в частности, эти должности были заняты Шмиловским и полковником Харченко.Эти действия практически совпали с провозглашением 25 марта 1918 г. независимости Белорусской Народной Республики. Акт о независимости – Третья Уставная грамота БНР – определила границы белорусского государства на основе этнической территории: «все земли, где живет и имеет численное преимущество белорусский народ, а именно Могилевщину, белорусские части Минщины, Виленщины, Гродненщины, Витебщины, Смоленщины, Черниговщины и смежные части соседних губерний, заселенных белорусами» [11, с. 107]. Таким образом, белорусское Полесье было объявлено частью территории независимой Беларуси.С 23 по 30 апреля 1918 г. в Киеве происходили белорусско-украинские переговоры по территориально-пограничному вопросу, а конкретно – о судьбе полесских уездов. Стороны не пришли к взаимопониманию, прежде всего, по причине разногласий в определении самого этно-территориального разграничения. Но при этом украинская сторона открыто указывала на геополитическое и военно-транспортное значение белорусской части Полесья для обеспечения безопасности Украины с севера, в случае, если независимая белорусская государственность не удержится, и на ее территории будут господствовать Россия или Польша [12, л. 43]. Преобладание стратегических мотивов над этническими косвенно подтвердил на встрече с делегацией М. Грушевский, высказав возможность предоставления белорусам национально-персональной, а присоединенным уездам – культурно –национальной автономии [13, с. 110].Отметим, что население и политические структуры, во всяком случае, восточной части белорусского Полесья, не были готовы к перемене государственно-административного статуса. Несмотря на давние экономические, культурные, миграционные и иные связи с украинскими губерниями, проукраинские силы в регионе практически отсутствовали. Слабым оставалось здесь и белорусское национальное движение: на выборах в Учредительное собрание списки от белорусских организаций в Речицком и Гомельском уездах заняли предпоследние места [14]. Зато восточная часть Полесья являлась ареалом довольно высокой активности разного рода еврейских и общероссийских лево-социалистических партий, ориентированных на сохранение единой российской демократической государственности, в составе которой они видели будущее своего региона. Полесский большевистский комитет, активисты которого действовали на оккупированной территории полуподпольно, по решению Москвы был переподчинен и управлялся ЦК КПУ, однако продолжал считать себя неотъемлемой частью РКП(б).Факт присоединение к Украине, вероятно, впервые для широкой местной общественности и населения поставил вопрос о возможностях иной, по сравнению с российской, самоидентификации и государственной перспективе. В развернувшемся обсуждении проявились и антиукраинские, и проукраинские настроения, шли поиски их аргументации.Гомельская городская дума, в составе которой после выборов июля 1917 г. абсолютно преобладали социалисты, и которая до последнего дня делила свои полномочия с гомельским большевистским ревкомом (срочно эвакуировавшимся перед немецким наступлением), проявила своего рода «демократический романтизм». Высказав официальный протест против присоединения уезда к Украине и назначения комиссара Центральной Рады, она потребовала реализации права населения на свободное самоопределение и проведение референдума о государственной принадлежности, а до его результатов просила освободить Гомель от власти всех держав. Протест был доведен до УЦР, но остался без удовлетворения. Общее собрание служащих станции Гомель приняло «компромиссное» постановление: «Гомель, как единицу Российской Республики желательно влить в единую и неделимую Россию, однако учитывая обстоятельства, – присоединить к Украине» [15, л. 38]. Под «обстоятельствами» подразумевалась немецкая оккупация и ее временный режим.К белорусской дипломатической делегации в Киеве апеллировал Союз землевладельцев полесских уездов – Пинского, Мозырского, Речицкого и Гомельского. Его представитель, недавний председатель гомельской уездной земской управы Федор Мухортов, передал делегации письменное обращение, в котором аргументировалось историческое, экономическое, административное тяготение полесских уездов к Минску и утверждалось, что население не представляет своего существования в границах Украины. Делегации предлагалось добиться отзыва украинских комиссаров и замены их комиссарами Рады БНР. Обращение Союза, подкрепленное заявлением самой делегации, было передано УЦР [16, л. 116].Однако, наряду с пробелорусскими, выявились и иные позиции. Так, в мае 1918 г. в Министерство справ закордонных была передана «Докладная записка», авторы которой, трое братьев Землянских отрекомендовали себя «коренными землевладельцами» Игуменского и Речицкого уездов Минской губернии. Ссылаясь на знание местных настроений, авторы уверяли в доминировании среди крестьянства и землевладельцев-«русских» не только приграничья, но всей Минской губернии проукраинских ориентаций. Они, правда, признавали, что в основе этих ориентаций лежали экономические мотивы – товарообмен с Украиной был основой благополучия уездов. По их мнению, и помещики-католики, тяготевшие к Польше, готовы были поддержать общую позицию, «дабы избежать хозяйственной ломки». Украинскому правительству предлагалось использовать эти настроения для инкорпорирования возможно большей территории Минской губернии в Украинскую державу и принять немедленные меры к развертыванию здесь украинской пропаганды, школ и прессы, а главное, – к оказанию продовольственной помощи местному населению, дабы усилить его проукраинские ориентации [17, л. 75 – 77].Отметим, что в силу острой политической борьбы в Украине, а также внутри самой Центральной Рады, украинское управление в белорусском Полесье в период первой УНР имело скорее номинальный характер, а его структуры не успели окончательно оформиться.Более ощутимые попытки интеграции новоприсоединенных территорий с Украиной были предприняты правительством П. Скоропадского.2 мая 1918 г. в Гомеле появились публикации манифеста П. Скоропадского и закона о создании Украинской Державы. В начале июня Дреговичская земля была реорганизована во временную Полесскую губернию с включением в нее Речицкого, Пинского и Мозырского уездов, а Гомельский был присоединен к Черниговской губернии. Подготовленный «Законопроект об административном делении присоединенных к Украине уездов между губерниями» распределял белорусские уезды следующим образом: Пинский, Брест-Литовский и Кобринский присоединялись к Волынской губернии, Мозырский и Речицкий – к Киевской. Гомельский, укрупненный за счет части Рогачевского, оставался за Черниговской губернией [17, л. 15 – 19, 39].Имеющиеся в нашем распоряжении материалы позволяют более отчетливо, реконструировать элементы властных структур Украинской державы, а также их социальную основу.Как и в самой Украине, институт комиссаров в присоединенных административных единицах сохранился, но на военном уровне претерпел понятные персональные изменения: «військовим комендантом міста і повіта Гомеля» вместо полковника Харченко был назначен ставленник П. Скоропадского полковник Шербуренко. Иныя назначения отчетливо проявили смещение политических акцентов новой украинской власти. Так, на должности губернских и городских комиссаров были привлечены наиболее авторитетные общественные деятели право-либеральной ориентации, включая представителей бывшей царской администрации. Гражданским комиссаром Гомеля и уезда стал бывший предводитель дворянства Евгений Стош. При поддержке Киева он добился удаления из городского самоуправления левых социалистов и вернул в него цензовых гласных, не допущенных в думу муниципальными выборами в июле 1917 г.  Это было воспринято местными социалистами как консервативно-реставрационный шаг, «перечеркивающий демократические завоевания революции» [18, л. 39].Из персон украинской администрации особого внимания, на наш взгляд, заслуживает фигура «Полісьского губерніяльного старосты» Петра Оскаровича Патона – родного брата будущего академика Евгения Патона. Петр Патон, значившийся «потомственным дворянином Черниговской губернии», появился на белорусском Полесье в 1903 г. в качестве земского начальника сначала Мозырского, затем Речицкого уездов. Одновременно он приобретает в Речицком уезде имение Городище в 500 дес. земли и устраивает в нем крупнейший на Полесье винокуренный завод с производством и мукомольную мельницу. С 1913 по 1918 г. Петр Патон являлся председателем Речицкой уездной земской управы и проявил себя как либеральный и весьма активный городской деятель. Вероятно, украинские власти учли связь П. Патона с Киевом и Черниговом при должностном назначении. При определении центром губернии Мозыря резиденцией старосты до октября 1918 г. оставалась Речица. С эвакуацией немецких войск и падением украинской власти П. Патон покинул Речицу и поселился в переданном Польше по Рижскому миру Бресте, где до своей смерти в начале 1930-х гг. служил в ипотечном отделе магистрата [19].Источники позволяют предполагать, что отделы державной варты не были присланы из Украины и их формирование, включая младший командный состав, происходило на местах из добровольцев, среди которых преобладали выходцы из дворянства, а также офицеры, значительный контингент которых осел в регионе после распада фронтов Первой мировой войны. Так, оказалась в Гомеле и была расформирована здесь по приказу Киева 80-я бригада Государственного ополчения Минского военного округа. Ее командир, генерал-майор Антон Иосифович Товянский получил в Гомеле украинское гражданство «как уроженец Украины, проведший сорок лет военной службы на Украине» [20, л. 3 – 13]. Этот факт украинской государственной идентификации примечателен, ибо генерал Товянский был уроженцем вовсе не Украины, а Ковенской губернии и происходил из рода известного в польском освободительном движении деятеля и философа-мистика Анджея Товянского – близкого соратника Адама Мицкевича в эмиграции. Имеющиеся данные не позволяют установить мотивацию и причастность А. Товянского к украинскому военному делу, но в 1920 г. он уже командовал бригадой Войска Польского на советско-польском фронте, а после окончания войны жил в Варшаве, где и умер в 1924 г. [21].Из следственных материалов гомельского губтрибунала за 1919 г. выясняется, например, что начальником пятого участка Гомельской уездной варты оказался местный помещик Павел Случановский [22, л. 66]. Командиром «отряда гетмана Скоропадского» рекомендовал себя и один из вышеупомянутых братьев Земянских.Отношение к украинским властным и военным структурам местного офицерского контингента требует более полного исследования. Так, в литературе и документах упоминаются эпизоды с уходом из Гомеля на территорию Украины двух добровольческо-офицерских отрядов. Первый из них, численностью якобы более тысячи человек, покинул город в декабре 1918 г. сразу после подписания советского-германского соглашения об эвакуации немецкого окккупационного контингента по линии Гомель – Мозырь. По некоторым свидетельствам, этот отряд направлялся на соединение с петлюровскими войсками, но в Чернигове был разоружен по приказу начальника Серожупанной дивизии полковника М. Палия, причем, большая часть офицеров расстреляна. [23, с. 285 – 286]. Возникают, на наш взгляд, две версии интерпретации природы этого отряда: либо он ориентировался на П. Скоропадского, но опоздал с появлением в Киеве, либо, пользуясь сменой киевской власти, пытался прорваться к Деникину. Обе версии объясняют мотивы расправы c отрядом Украинской Директории.Второй отряд, под командованием еще одного «белогвардейского» генерала – Иванова, с боями ушел на Черниговщину в конце марта 1919 г. в момент подавления Стрекопытовского мятежа в Гомеле. Однако формирование Иванова не было связано с повстанцами, Тульскими полками, прибывшими в Гомель в январе 1919 г. Вероятно, вокруг Иванова объединились и ушли от Красной Армии последние воинские элементы, переждавшие в Гомеле немецкую оккупацию и украинскую власть. Судьба этого отряда остается неизвестной.Сохранившиеся в гомельских архивах отрывочные сведения, дают основание предполагать, что полномочия варты ограничивались совместным с немецкими конвоями патрулированием железнодорожных путей и помещичьих владений. Полицейско-жандармские функции на оккупированных территориях выполняли немецкие комендатуры и гарнизоны.Гетманское правительство сделало также первые реальные шаги в украинизации учреждений присоединенных уездов: в них, а также на железнодорожном узле вводилось украиноязычное делопроизводство. Документы Министерства просвещения Украинской державы свидетельствуют о подготовке украинизации школы и финансовом обеспечении этой меры. [24, л. 142].К началу декабря 1918 г. в белорусско-украинском регионе сложилась новая ситуация, связанная с денонсацией Россией Брестского мира и советско-германскими договоренностями об отводе немецких войск. 6 декабря 1918 г. Могилевский губком и Солдатский совет 41 германского корпуса подписали в Мозыре договор об эвакуации окккупационного контингента по линии Гомель – Мозырь в срок 7 до 20 декабря. Перед реальной опасностью возвращения советов для демократических сил приграничья украинское независимое государство приобретало роль единственно возможного союзника в борьбе за антибольшевистскую альтернативу.Новым этапом взаимоотношений белорусских территорий с украинской государственностью стал период прихода к власти Киевской Директории, когда инициативы контактов исходили уже с обеих сторон.Сразу после падения правительства П. Скоропадского его комиссары в присоединенных уездах были отстранены и власть перешла к городским и уездным самоуправлениям. Гомельская городская дума возвратила свой социалистический состав и приступила к поискам контактов с Киевом. В документах засвидетельствован факт посещения гомельской думской делегацией руководителей Украинской Директории в первые дни ее существования [18, л. 17]. Хотя остаются неизвестными состав делегации и дата визита, можно предполагать достижение договоренностей програмно-тактического характера, главным из которых было создание Гомельской Директории, как структуры новой украинской власти.«Гомельская Демократическая Директория» объявила о собственном создании 17 декабря, когда Украинская только разворачивала антигетманское восстание и еще не вступила в Киев. Властные структуры декларировали одни и те же цели: «восстановление порядка и демократического строя, преданность интересам трудящихся» [25, № 19].Количественно Директория в Гомеле насчитывала 10 человек, т.е. превосходила «старшую сестру» ровно вдвое. В ее состав вошли два представителя городской думы, один – от городского совета профсоюзов, двое – от рабочей конференции четыре – от комитета железнодорожников. Партийный же состав соответствовал Киеву только социалистической ориентацией: социал-демократы (меньшевики), Бунд и социал-сионисты. В отличие от Украины, ни одна из этих партий не прибавляла к своему названию национального обозначения. Наоборот, все они исповедовали «революционный интернационализм», который на данном историческом этапе воплощался в модель российско-центричного федерализма.В силу этого объединение украинских и гомельских политических сил было обусловлено в большей степени внешними факторами, а консолидация на идейно-государственной почве могла, на наш взгляд, произойти только в отдаленной перспективе, в совместной борьбы за общее демократическое будущее. Однако такой перспективы история не предоставила. Компромиссный характер союза предопределил противоречивость взаимоотношений Гомельской Директории с Киевом, хотя ее судьба зависела не от расхождений с центральными украинскими структурами, а все от того же фактора борьбы большевиков за власть.Примечательно, что первый документ, извещавший гомельчан о появлении Директории, исходил не от нее самой, а от исполкома Солдатского совета 41 немецкого корпуса, что говорит о реальной расстановке сил в регионе. Оккупационная власть признавала легитимность Директории, обращала внимание на добровольность передачи верховной власти Киеву и указывала на «народный характер» правительства С. Петлюры [25, № 18].Первые меры Гомельской Директории были направлены на ликвидацию остатков гетманского режима в регионе, квалифицированного как «недемократический и насильственный». Воззвание от 18 декабря гарантировало его участникам личную неприкосновенность и право свободного выезда, но уже в последующие дни было объявлено, что «представители гетманской власти, в случае появления их в городе, подвергаются немедленному аресту».Именно в отношении к режиму П. Скоропадского проявился статус Гомельской Директории как представительства Украинской и согласованность их действий. В более принципиальных вопросах позиции нередко дистанцировались. В частности, документы свидетельствуют, что законодательные ориентации Гомельской Директории были связаны не с УНР, а с наследием Февральской революции: приказом № 1 были отменены все законы гетманского времени, «которые противоречили актам Временного правительства». Ссылка на правотворчество Украинской Директории и Украинской Народной Республики при этом отсутствовала.Примечательно, что новый властный орган не занялся созданием собственной военизированной опоры, приняв предложение Совета 41 корпуса об обеспечении охраны и порядка в городе. При этом державная варта сохранялась с переименованием ее в милицию и переподчинением коллегии комиссаров Директории. Распущенным объявлялся только руководящий состав варты [25, № 19], а ее полномочия, видимо, так и не претерпели изменений.Хозяйственно-экономические меры Директории раскрывают еще один аспект взаимоотношений с Украиной – стремление сохранить единое финансово-торговое пространство и товарный рынок. Специальным приказом Директории объявлялась равноценность украинских денег наряду с немецкими марками и царскими рублями и вводилась ответственность за отказ от их приема [25, № 23]. С расчетом на Украину планировалось решение наиболее острой, продовольственной проблемы. При введении строгого запрета на вывоз продуктов за пределы города и размещении на дорогах «охранительных отрядов» с правом реквизиции товаров и передачи их владельцев под суд, снимались любые ограничения на ввоз продуктов, главным поставщиком которых указывались украинские губернии [25, № 26].Из иных экономических мер можно отметить попытку Директории создать собственный бюджет, причем без расчета на Киев. Основным источником финансовых поступлений был объявлен чрезвычайный принудительный налог в размере трех миллионов рублей, который распределялся по классовому признаку – «на имущие классы города Гомеля». Уклонявшихся ждало «лишение права свободного перемещения», арест и продажа имущества, закрытие принадлежавших им предприятий торговли и производства [25, № 28].Результативность действий Директории в условиях экономической стихии, а также острой внутри- и внешнеполитической борьбы и фактического существования в Гомеле двоевластия оценить сложно. Период ее существования оказался весьма коротким, а соотношение сил в городе становилось все более неравным. Предчувствуя скорое водворение своей власти на освобождавшейся от немецких войск территории, гомельский ревком при поддержке Могилевского губкома РКП(б) и командования Западного фронта организовал с 26 декабря общегородскую забастовку, которая парализовала железнодорожный узел и работу предприятий.Очевидно, что Директория не сразу оценила ситуацию. В обращении к гражданам города она предупредила, что «расклеенные в городе приказы некого революционного комитета исходят от неведомых нам лиц. Власть по-прежнему находится полностью в руках городской Директории» [25, № 20]. Однако уже 30 декабря член Директории А. Браун вынужден был вступить в полемику с представителями ревкома, пытаясь доказать ошибочность забастовки, хотя бы с тех позиций, что она срывает эвакуацию германских войск. В ответ прозвучали слова члена Могилевского губревкома Давида Гуревича о том, что Гомель срочно необходим для пропуска Красной Армии на Украину [18, л. 28].Расчет ревкома оказался верным: забастовка вынудила Немецкий Совет взять обязательство оставить Гомель в десятидневный срок. Это стало приговором для Гомельской Директории. В отличие от Украинской Директории, она не оказала большевикам никакого сопротивления. Приняв решение о добровольной передаче власти ревкому, в своем последнем обращении к населению она поставила себе в заслугу попытку взять ответственность за судьбы города и сохранить демократический строй в самых тяжелых условиях. Примечательно, что в этом документе политическим идеалом указаны «завоевания Великой Российской Революции» а не Украинской Народной Республики [25, № 35]. 10 января 1919 г. Директория прекратила своё существование, а 14 января последние немецкие части передали город Красной Армии.Украинская Директория не вмешалась в гомельские события и не поддержала местную власть военными силами. Причинами могли быть недооценка региона как канала большевистского проникновения в Украину, незавершенность процесса формирования собственных властных и вооруженных структур (именно 24 декабря в Киеве было создано правительство – Рада народных министров УНР). Сохранилось единичное сведение, что Киевская Директория направила в Гомель бронированный поезд [18, л. 39], но достоверность и значение этого факта не выяснены. Более серьезные события развернулись в центральном Полесье, где район между Овручем и Мозырем взяла под контроль Северная армия УНР под командованием Владимира Оскилко.Выводы. Исторический эпизод участия Белорусского Полесья в украинской государственности открывает широкий контекст политических процессов и событий как локального, так национального и международного уровня, связанных, прежде всего, с геополитическим значением региона. Присоединение белорусских уездов к Украине было обеспечено международно-правовой поддержкой Германского блока и временной немецкой оккупацией территории Беларуси. Процесс создания институтов украинской власти на присоединенных в 1918 г. белорусских территориях соответствовал этапам эволюции украинского государства и отражал внутриполитическую борьбу на Украине. Серьезными сложностями формирования и аппарата управления было отсутствие проукраинских ориентаций как населения, так и местных политических сил. Однако самостоятельное украинское государство рассматривалось ими как альтернатива большевистской экспансии и это мотивировало легитимизацию украинских властных структур. Создание Гомельской Директории стало попыткой общего антибольшевистского политического противостояния, хотя политические ценности и законодательные ориентациии региональных сил не всегда связывались с украинской государственностью. Тема представляет научный интерес и является перспективной для дальнейшего исследования.

Особливості кадрової політики в Українській РСР у 1985 – 1991 рр.

Пропонована стаття присвячена проблемам кадрової політики в УРСР у роки перебудови. У дослідженні здійснено аналіз особливостей кадрової політики, факторів впливу на добір та розстановку кадрів, динаміки кадрових ротацій та наслідків політичної реформи М. Горбачова для партійно-радянської номенклатури УРСР. Автор робить висновок про те, що протягом 1985 – 1991 рр. номенклатура УРСР зазнала суттєвих трансформацій, що були обумовлені реформою політичної системи та докорінними змінами у кадровій політиці. Якщо на початковому етапі перебудови становище керівних кадрів республіки можна охарактеризувати як відносно стале, що обумовлювалося суб’єктивним баченням В. Щербицького кадрового питання, то з січня 1987 р. розпочалася прогресуюча дестабілізація номенклатурної системи та втрата нею владних позицій. Реформування партійного апарату призвело до скорочення номенклатурних посад майже утричі, проте так і не сприяло підвищенню конкурентоспроможності партійних кадрів в умовах альтернативних виборів.

Сталінське гасло «Кадри вирішують все!» було актуальним для партійно-державного керівництва протягом усіх періодів існування Радянського Союзу. Проте на етапі докорінних економічних та суспільно-політичних трансформацій 1985 – 1991 рр. кадрова проблема керівних кадрів постала особливо гостро, оскільки саме від них залежали темп та хід реалізації перетворень, задуманих М. Горбачовим. Особливий інтерес кадрова робота та власне номенклатура років перебудови становлять ще й тому, що політична соціалізація сучасної української еліти переважно припадала саме на досліджуваний період. Вітчизняний політикум отримав у спадок від УРСР не лише численних діячів з партійним минулим, але й цілу низку номенклатурних традицій, які продовжують відігравати помітну роль у практиках сучасної еліти України. Тому різноаспектне вивчення керівних та управлінських кадрів УРСР завершального етапу існування Радянського Союзу може дозволити з’ясувати витоки деяких процесів, що відбуваються в українському істеблішменті доби незалежності.Пропонована стаття – це спроба здійснити детальний аналіз особливостей кадрової політики, факторів впливу на добір та розстановку кадрів, динаміки кадрових ротацій та наслідків політичної реформи М. Горбачова для партійно-радянської номенклатури УРСР.Умовно можна виділити два періоди в осмисленні досліджуваної проблеми: перший період охоплює 1985 – 1991 рр., другий – всю пострадянську добу. У радянських дослідженнях проблема керівних кадрів вивчалася під пильним контролем партії та розглядалася виключно у межах дисциплін «Партійне будівництво» та «Історія КПРС». Кадрові питання УРСР піднімалися у працях А. Горбула, О. Спіріна, М. Чепурного, М. Карабанова і С. Яловеги. Велика заслуга усвідомлення відкритих горбачовською перебудовою можливостей для подолання застарілих наукових підходів належала І. Курасу, який вперше в українській історико-партійній історіографії розкритикував механізми селекції керівних кадрів. Однак фрагментарність у висвітленні проблеми та перенасиченість праць дослідників цієї групи реформаторською риторикою свідчать про збереження апологетично–обслуговуючого характеру науки та політичну заангажованість дослідників.Другий період у розвитку історіографії проблеми охоплює всю пострадянську добу і характеризується розмаїттям теоретико-методологічних підходів до вивчення номенклатури та поступовим переходом від тотальної критики номенклатури до виваженого аналізу. У сучасному українському історичному доробку висвітлені лише деякі аспекти проблеми номенклатури УРСР років перебудови. Піонерами дослідження становища КПУ у другій половині 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. можна вважати М. Карабанова та В. Литвина. У колективній праці з історії державного управління в Україні Г. Кривчик та С. Серьогін розкрили радянську систему управління на останніх етапах її існування, приділивши особливу увагу питанням кадрової політики та становищу номенклатури в умовах демократизації суспільного життя. Разом з цим, кадрова політика в УРСР та номенклатура й досі залишаються маловивченими: лише окремі аспекти проблеми побіжно висвітлені у працях тих чи інших дослідників.Розгорнувши широкомасштабні перетворення в країні, у тому числі й оновлення базових підвалин кадрової політики, М. Горбачов прагнув сформувати опору курсу на перебудову як на всесоюзному, так і на республіканському рівнях та водночас перетворити номенклатуру на дієву систему управління в умовах курсу прискорення соціально-економічного розвитку Радянського Союзу. Однак в УРСР питання про перегляд засад кадрової політики номенклатури постало ще у 1972 р., коли першим секретарем ЦК КПУ був обраний В. Щербицький. Він виробив систему принципів роботи з кадрами, що відігравали основну роль у процесі добору та розстановки керівних працівників номенклатури фактично до січня 1987 р. та здійснив суттєві кадрові перестановки, замінивши на постах перших секретарів обкомів 35 осіб [2, с. 452]. Такі масштабні кадрові зміни очевидно були пов’язані з прагненням підібрати «власну» команду та здійснити чистки в партії, що були логічним наслідком усунення П. Шелеста з посади.Добре розуміючи вирішальну роль кадрів, В. Щербицький приділяв особливу увагу системі підготовки та висування працівників. Він особисто простежував просування цілих кадрових груп різних рівнів і галузей, контролював кадровий корпус директорів провідних підприємств та доволі вимогливо ставився до добору і висування голів облвиконкомів та виконкомів Рад народних депутатів великих міст [6, с. 87]. Загалом, як зазначив у своїх спогадах Я. Погребняк, з приходом у ЦК В. Щербицького зросла вимогливість у всіх партійних та управлінських сферах, в республіці, областях, у всіх ланках народного господарства [12, с. 189]. Разом з тим, у кадровій політиці В. Щербицьким було закладено фундамент низці суперечливих і подекуди негативних практик. До них слід віднести суб’єктивістський підхід у доборі кадрів, що проявився у просуванні кар’єрними сходами значної кількості вихідців з Дніпропетровської області та віковий застій кадрів, особливо на високих посадах. Проте, якщо клановий принцип у доборі кадрів обумовлювався власними прагненнями першого секретаря ЦК КПУ сформувати для себе надійний тил, то «старіння» керівних кадрів є загальносоюзною вадою, що породила таке явище як геронтократія, а не республіканською особливістю.Прихід до влади у березні 1985 р. «молодого», амбітного та сповненого новаторських ідей М. Горбачова ознаменував початок змін у першу чергу, в кадровій політиці. На порядок денний у ЦК, обкомах та міськкомах КПУ було поставлено завдання формування нових вимог щодо добору, розстановки, виховання керівних номенклатурних кадрів УРСР, вдосконалення стилю та методів їх роботи, що було реалізовано фактично протягом першого року перебудови. Діючи у фарватері всесоюзних тенденцій, на ХХVІІ з’їзді КПУ (6 – 8 лютого 1986 р.) було піднято питання про покращення добору, розстановки та виховання кадрів, підвищення їх відповідальності за доручену справу. Учасники з’їзду наголошували на необхідності відбору «відданих справі партії» кадрів, які б поєднували «компетентність та діловитість, спроможність за будь–яких обставин забезпечити виконання завдань, високі ідейні переконання та суворі вимоги до себе». Однозначним був висновок щодо морального обличчя кадрів: «хто допускає порушення, зловживає, той не може обіймати керівну посаду» [19, арк. 15 – 16]. Загалом, висунуті ХХVІІ з’їздом КПУ вимоги до керівних кадрів можна назвати традиційними, проте поряд із ними з’явилися й нові: так, партійний працівник відтепер визначався не як функціонер, а політичний організатор, людина з широким світоглядом, ерудицією, глибокими професійними знаннями, тобто якостями, які дозволяють їй бачити та вирішувати головні, ключові проблеми прискорення розвитку [3, арк. 20, 36 – 37].На основі аналізу персональних характеристик кандидатів на ту чи іншу посаду можна зробити висновок, що у доборі кадрів спостерігалася зорієнтованість на організаційно-адміністративні здібності кандидатів на заміщення посади, а не на професійні компетенції. Причину такої розстановки пріоритетів слід вбачати у багатоступеневому характері управлінської системи і номенклатурному принципі ротаційного використання її кадрів. Адже у ході просування кар’єрними сходами номенклатурник зіштовхувався з розмаїттям суспільних відносин, що були відсутні на попередніх рівнях його кар’єри. Цей недолік мав компенсуватися організаційними здібностями, комунікабельністю тощо.Щодо професійної компетентності, то основний акцент робився на розумінні науково-технічних основ виробництва, економічних знаннях та практичних навичках володіння методами боротьби за високу продуктивність праці та якість продукції. З одного боку, використання такого принципу добору керівного кадрового складу видавалося цілком раціональним, оскільки мало сприяти реалізації курсу на «прискорення» економічного розвитку УРСР, проте, з іншого – це неминуче призводило до посилення технократизму.З початком перебудови почала змінюватися система розстановки та ротації кадрів, що могла здійснюватися як по горизонталі, так і по вертикалі. Так, XXVII з’їзд КПРС задекларував необхідність  використання практики переміщення працівників, які тривалий час знаходилися на ключових посадах, в інші організації та регіони, здійснювати обмін кадрами між центром і периферією [9, с. 116]. Простежується тенденція чергування громадської та господарської діяльності у переміщеннях по горизонталі, а також активне використання цього виду ротацій з метою зміцнення тих секторів роботи, що відставали [4, арк. 41]. Переміщення кадрів по вертикалі мало здійснюватися через кадровий резерв. Однак, вже на початковому етапі перебудови виникли серйозні протиріччя щодо «вертикального» переміщення кадрів. У новій редакції Програми КПРС від 1986 р. наголошувалося на необхідності «розвивати виборність та конкурсну систему заміщення посад для працівників державних органів», що призводило до звуження шансів «резервістів» потрапити на посаду. Разом з  цим, декларувалося: «чим вище посада в управлінській ієрархії, тим менше можливість замістити її виборним шляхом… найбільш адекватним засобом заміщення таких посад є призначення» [8, с. 27 – 28]. На практиці ці протиріччя призводили до перетворення роботи з резервом на формальність.На початковому етапі перебудови високий ступінь змінюваності кадрів не вітався і вважався свідоцтвом прорахунків партійних комітетів у підготовці та вихованні кадрів. Однак аналіз змінюваності кадрів номенклатури ЦК КПУ протягом січня 1985 – січня 1987 рр. дає підстави стверджувати про наявність тенденції до її зростання. Якщо серед партійних працівників ЦК, обкомів, міськкомів та райкомів протягом 1984 р. змінилося 9,42% працівників, то протягом наступного (1985 р.) звітного року цей показник сягнув 16,24%, а за 1986 р. на посадах змінилося ще 13,76% [24, арк. 3; 25, арк. 3]. Особливо відчутною виявилася змінюваність кадрів серед перших, других секретарів та секретарів обкомів. Отже, зобов’язане демонструвати підтримку горбачовського курсу партійне керівництво УРСР розпочало масштабні перестановки вже протягом першого року перебудови. Проте вони торкнулися переважно рівня обкомів, міськкомів, міських райкомів та райкомів КПУ і фактично не зачепили вищих партійних та радянських республіканських органів влади.Серед працівників апарату ЦК деякі зміни відбулися лише у 1986 р. Відсоток змінюваності кадрів залишався сталим протягом 1984 та 1985 звітних років і становив 11,14%, а протягом 1986 рр. цей показник зріс до 18,37%. Подібна ситуація простежується і серед працівників радянської номенклатури: середньостатистичний показник змінюваності кадрів у 1984 р. становив 9,71%, у 1985 р. він сягнув 12,3%, а у 1986 р. – вже 16,92%. Проте, якщо серед представників партійної номенклатури значна кількість кадрів змінювалася у зв’язку з переведенням на вищу посаду (від 32 до 86%), то причинами, через які найчастіше втрачала свої посади радянська номенклатура – це сімейні обставини, хвороба чи перехід на пенсію (у середньому, близько 40%), а також через так звані «інші причини» (від 18 до 23%).Простежується тенденція до зростання кількості працівників, які були звільнені за невиконання своїх обов’язків (так, з 48 працівників номенклатури ЦК КПУ станом на 1 січня 1985 р. до 72 станом на 1 січня 1986 р.), що свідчить про посилення контролю за номенклатурою. [24, арк.1; 25, арк. 1].Специфічною категорією причин змінюваності кадрів є «направлення на аналогічну за посадою роботу». Відсоток таких кадрів серед партійної номенклатури протягом 1984/1985 – 1986/1987 рр. хоча і не суттєво, але зростає. З одного боку, це свідчило про використання практики переміщення кадрів «по горизонталі». А з іншого – саме під цією категорією найчастіше приховувалася та когорта номенклатурних кадрів, яка скомпрометувала себе, але шляхом використання неформальних практик продовжувала зберігати своє становище у владній системі шляхом переміщення на подібну посаду [20, арк. 9 – 10]. Це явище, яке отримало назву «непотоплюваність» номенклатури.Отже, аналіз статистичних даних про змінюваність кадрів номенклатури ЦК КПУ  дає підстави стверджувати, що, кадрові перестановки в УРСР почалися вже у 1985 р. та зачепили спершу обласний, місцевий та районний рівні влади, а протягом 1986 р. значні трансформації відбулися на рівні апарату ЦК та радянських органів. У цілому, протягом 1985 р. з різних причин на посадах, що входили до номенклатури ЦК КПУ, було замінено 13,05% (або ж 991 особа) працівників, протягом 1986 – ще 12,48% працівників (907), а отже, за 2 роки перебудови в Українській РСР змінилося більше 25% працівників номенклатури ЦК КПУ [24, арк. 1; 25, арк. 1]. Проте масштаб кадрових змін у республіці протягом 1985 – 1986 рр., як і динаміка політичних змін, значно поступалися подібним процесам в Росії. На думку М. Михальченка, В. Журавського та В. Танчера причини перетворення республіки на «заповідник застою» слід вбачати у непохитності керівної еліти України та пасивній діяльності її першої особи – В. Щербицького [10, с. 27 – 29].Загалом, на цьому етапі перебудови монопольне право на формування та контроль за функціонуванням керівних та управлінських кадрів республіки залишалося в руках ЦК КПРС та ЦК КПУ. Українське суспільство залишалося позбавленим можливості впливати на формування керівного складу владних органів УРСР та контролю за його діяльністю. Переломним моментом, що привернув увагу суспільства до проблем керівництва республікою, стала трагедія 1986 р. на Чорнобильській АЕС, що вивела українську громадськість зі стану летаргії.Отже, кадрова політика в УРСР формувалася під значним впливом суб’єктивних чинників. З одного боку, прагнення М. Горбачова подолати «застійні явища» у кадровій політиці та створити власну команду відданих людей, прихильних до ідеї реформ, зумовлювало високу плинність та постійні ротації в загальносоюзних та республіканських органах влади. З іншого ж, у перші роки перебудови домінуючий вплив на роботу з кадрами мав вироблений роками власний підхід В. Щербицького до кадрових питань. Свідченням цього були такі поширені в УРСР явища, як патерналізм та міцні позиції при владі вихідців з Дніпропетровська; декларативний характер критеріїв кадрового добору; повільні темпи оновлення кадрів вищих органів влади та поширення практики «пересаджування», що ілюструвало вичікувальну позицію партійного керівництва.Прагнення М. Горбачова реформувати політичну систему СРСР пояснювалося низькими темпами перебудови, у яких винні кадри. У доповіді М. Горбачова «Про перебудову і кадрову політику партії» на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС визнавалася «небезпека наростання кризових явищ в суспільстві», причина яких полягала у «механізмі гальмування соціально-економічного розвитку», що склався ще в 1930-ті рр. Було зрозуміло, що під словосполученням «механізм гальмування» М. Горбачов вбачає саме бюрократичну номенклатуру. Перебудову він трактував як «злам механізму гальмування, створення надійного й ефективного механізму прискорення» [28, с. 90]. В цьому контексті ставало очевидним, що на цей раз відбудеться не просто чергова чистка, а всебічна перевірка номенклатури на предмет здатності спілкуватися з населенням; комуністичні штаби мали опинитися під «вогнем» виборців. Таким чином, головною новацією стали прямі, альтернативні вибори комуністами перших керівників по всій партійній вертикалі (від секретаря первинної організації до секретарів обкомів та республіканських органів), які повинні були набути прозорості та перебувати під постійним громадським контролем (у цьому знаходила свій реальний сенс ідея «гласності»).1987 р. став рубіжним і для партійно-радянської номенклатури УРСР. Якщо протягом 1985 – 1986 рр. зміни, які відбувалися всередині «номенклатурного організму» України, не зачіпали основ його існування та функціонування, то на третьому році перебудови масштаб кадрових трансформацій української номенклатури суттєво збільшився.Перші кадрові перестановки в республіканській номенклатурі відбулися унаслідок втілення в життя рішень ХХVІІ з’їзду КПРС (лютий 1986 р.) У результаті реалізації постанов з’їзду серед працівників апарату ЦК КПУ змінилося 157 чоловік (35,1%), серед партійних працівників ЦК, обкомів, міськкомів та райкомів – 463 (27,9%), а з числа керівних працівників РМ, ВР УРСР, обл.-, рай- і міськвиконкомів змінилося 49 осіб (20,3%). В цілому, після ХХVІІ з’їзду КПРС на посадах, що входили до номенклатурного переліку ЦК КПУ  були замінені 1228 осіб (24,5%) [26, арк. 1; 27, арк. 3].Наприкінці березня 1987 р. відбувся Пленум ЦК КПУ, присвячений завданням партійних організацій республіки з поглиблення перебудови, покращення роботи з кадрами відповідно до рішень січневого Пленуму ЦК КПРС. У постанові Пленуму ЦК КПУ  вказувалося, що в УРСР глибоких якісних змін у кадровій ситуації не відбулося; вдосконалення стилю роботи парткомів здійснювалося повільно. Добір, розстановка і виховання кадрів в республіці, за висновками учасників Пленуму, не відповідали проголошеним М. Горбачовим вимогам. Загальними вадами багатьох керівників були безініціативність, нездатність мислити і працювати по-новому, вирішувати складні завдання. Констатувалися також такі проблеми, як несвоєчасна заміна працівників, які провалили справу, відступ від моральних норм, відсутність спадкоємності у керівництві, низький рівень притоку свіжих сил, слабкість організації  професійного навчання, ідеологічного виховання кадрів, підвищення їх політичної культури, а також повільні темпи розширення демократичних начал у кадровій роботі [15, арк. 3 – 4].Та рішучість, з якою М. Горбачов почав наступ на партійно-радянську номенклатуру звичайно, не могла залишитися непоміченою В. Щербицьким. На нашу думку, саме січневий пленум став рубіжним для першого секретаря ЦК КПУ. Очевидний кардинальний та непримиренний характер намірів Генсека щодо керівних і управлінських кадрів СРСР змусив В. Щербицького по-справжньому впроваджувати горбачовські принципи у кадровій політиці. Тому на березневому Пленумі ЦК КПУ він доволі критично оцінив існуючий стан речей у кадровій роботі, що відповідало загальній тональності січневого Пленуму ЦК КПРС.Ключові завдання кадрової політики в УРСР були сформульовані В. Щербицьким у статті «Кадри в умовах перебудови: досвід, проблеми», що була підготовлена ним на прохання редакції журналу «Вопросы истории КПСС»:

  1. Добір і виховання кадрів нового типу, які мають бути одержимими ідеєю революційного оновлення суспільства, здатні, спираючись на розвиток демократизму та гласності, організувати та повести за собою людей на рішення якісно нових завдань як на виробництві, так і в соціальній і духовній сфері; по-новому мислити і діяти, сміливо ламати стереотипи, долати інертність та рутину, творчо та ефективно впроваджувати лінію партії; володіти творчим, ініціативним ставленням до справи, мати нове економічне мислення, самостійність та відповідальність, соціалістичну підприємливість, передбачати не лише виробничо-економічні, але і соціальні, моральні наслідки своїх рішень.
  2. Впровадження в життя нових стилю та методів роботи, передусім, політичних. В. Щербицький наголошував, що необхідно не командувати, а переконувати, спільно шукати кращі рішення, вимогливо, але і турботливо ставитися до кадрів (до речі, зразковими у цьому сенсі, на думку першого секретаря ЦК КПУ, були Донецький, Житомирський, Київський, Хмельницький обкоми партії, Криворізький, Сумський і Вінницький міськкоми та декілька райкомів).
  3. Розширення демократизму та гласності у кадровій роботі, виборності керівників усіх рівнів, що у свою чергу мало дозволити враховувати громадську думку, сприяло відповідальності комуністів, посилювало довіру до кадрів, які були висунуті за їх участі. При цьому В. Щербицький наголошував, що відкритість та гласність повинні пронизувати усі етапи та складові кадрової роботи: пошук, висунення, професійну підготовку, розстановку, підтримку і за необхідності заміну кадрів [22, арк. 115 – 137].

На практиці з 1987 р. в УРСР починаються своєрідні кадрові «чистки». Один за одним залишають свої посади перші секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського обкомів партії. На липневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПУ «відправлено на пенсію» члена Політбюро ЦК КПУ, Голову РМ України О. Ляшка, кандидата у члени Політбюро, голову КДБ України С. Муху [1, с. 53]. В цілому, реалізація рішень січневого Пленуму в партійно-радянській номенклатурі призвела до суттєвих кадрових змін:

  • серед працівників апарату ЦК КПУ за 1987 р. було замінено на посадах 91 особу (20,35%). Сукупно з попередніми кадровими змінами, що відбулися у 1987 р. унаслідок втілення в життя рішень XХVII з’їзду КПРС, в апараті ЦК КПУ змінилося 55,48%, що є свідченням масштабності кадрових перестановок у вищих ешелонах влади УРСР;
  • склад партійних працівників ЦК, обкомів, міськкомів та райкомів було оновлено на 269 осіб (16,22%). Унаслідок обох хвиль кадрового оновлення за 1987 р. серед них змінилося 44,14%. Масштаб кадрових змін на рівні обкомів був чи не найбільшим. Так, з квітня 1985 р. змінилося більше половини номенклатури Дніпропетровського обкому партії. Тільки апарат обкому оновився на 44%, зокрема замінено 10 з 17 завідувачів, 4 з 5 секретарів обкому тощо [5, арк. 22];
  • керівний склад РМ, ВР УРСР, Президії ВР УРСР, обл.-, міськ- та райвиконкомів також зазнав змін – 31 працівник був замінений на посаді (12,86%). Разом із кадровими змінами, що були обумовлені реалізацією рішень XХVII з’їзду КПРС, відсоток замінених на постах становив 33,19%;
  • з-поміж керівних працівників міністерств, відомств, республіканських об’єднань, відділів і управлінь облвиконкомів та інших обласних організацій змінилося 184 особи (13,64%), а сукупно з кадровими трансформаціями початку 1987 р. – 35,16%.

Отже, основна та обліково-контрольна номенклатура ЦК КПУ  зазнала значних змін – на посадах, у зв’язку з різними причинами після січневого Пленуму ЦК КПРС, було замінено 693 працівники (13,81%), а в цілому за 1987 р. було замінено 38,29% осіб, які обіймали номенклатурні посади. Згідно зі статистичними даними, що наведені у статті другого секретаря ЦК КПУ О. Титаренка «Йти на чолі перебудови», за період після квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС у республіці було замінено майже третину секретарів обкомів, більше 38% секретарів міськкомів та райкомів партії, четверту частину міністрів та голів держкомітетів, п’яту – голів облвиконкомів, 28% їх заступників. Другий секретар ЦК КПУ вказував у своїй статті: «Ми і в майбутньому будемо рішуче позбавлятися від тих, хто не приймає вимог перебудови…» [23, арк. 159 – 160].Таким чином, у 1987 р., у зв’язку з реалізацією рішень XХVII з’їзду КПРС та січневого Пленуму ЦК КПРС, відбулися великомасштабні зміни в партійно-радянській номенклатурі УРСР. Аналіз статистичних даних засвідчив, що масштаб перестановок був значно більшим серед партійної номенклатури порівняно з радянською та господарською. Однак найголовнішою зміною стало впровадження у практику альтернативних виборів.Проте справжнім ударом, спрямованим на знищення номенклатурної системи, стала ХІХ Всесоюзна партійна конференція, на якій обговорювалися найбільш важливі питання політичної реформи.  28 червня 1988 р. вона розпочала свою роботу. Делегати конференції піддали гострій критиці апарат ЦК КПРС та управлінські кадри, що було важливим аргументом для М. Горбачова і підштовхувало його переходити до реалізації політичної реформи. Вона мала проводитися у двох напрямах: перший (магістральний) – був пов’язаний із запровадженням альтернативних виборів до Рад, розмежуванням функцій партії та держави, а також підвищенням питомої ваги Рад у системі управління; другий – передбачав реформу партійного апарату.Розглядаючи хід реалізації першого напряму політичної реформи, варто зазначити, що введення альтернативних виборів автоматично означало руйнування традиційного номенклатурного принципу формування керівного та управлінського складу державних органів влади, який був однією з фундаментальних засад радянської політичної системи. Підготовка до участі у виборах народних депутатів СРСР розпочалася в УРСР майже одразу після проведення партконференції. Головний акцент робився на впровадженні нового принципу добору кадрів – принципу виборності, який вважався чи не найважливішою ознакою «виродження адміністративно-номенклатурної системи».За результатами загальних виборів народних депутатів СРСР, що відбулися 26 березня 1989 р. (без урахування даних повторних виборів 14 травня) всього по республіці було обрано 231 народного депутата УРСР, з них: робітників і колгоспників – 58 (25,1%), представників інтелігенції – 46 (19,1%), керівників підприємств, колгоспів, організацій – 32 (13,9%), спеціалістів народного господарства  – 11 (4,8%), партійних працівників – 32 (13,9%), військовослужбовців – 12 (5,2%); жінок обрано 38 осіб (16,5%); безпартійних – 27 (11,7%), у тому числі членів ВЛКСМ – 10 (4,3%). За національним складом: українців – 163 особи (70,6%), росіян – 61 (26,4%), представників інших національностей – 7 (3%).Результати виборів у народні депутати СРСР стали черговим тривожним дзвоником для партійної номенклатури. По-перше, питома вага робітників (соціальної бази Компартії) порівняно з попереднім депутатським корпусом УРСР зменшилася майже удвічі (з 34,1 до 15,6%) [16, арк. 6 – 7]. По-друге, незважаючи на те, що 87,8% обраних народними депутатами СРСР від України були комуністами, серед кандидатів у депутати 32 секретарі були забалотовані [16, арк. 15]. По-третє, у ході передвиборчої кампанії виявилося, що в КПУ почало виникати своєрідне інакодумство. Отже, результати виборів, незважаючи на кількісну перемогу, були більше схожими на поразку вищих ешелонів партноменклатури.Серед комплексу причин, що викликали такий стан речей варто виділити  неправильно організовану ЦК КПУ передвиборчу кампанію. Через невміння вести політичну боротьбу в умовах демократії та впевненість, що партія забезпечить номенклатурнику депутатське крісло, переважна більшість кандидатів від КПУ не зуміли вести політичну боротьбу принаймні на такому ж рівні, як кандидати від демократичних сил, і доволі в’яло та невміло захищали партію. Порівняно з демократичними силами, які гарно «володіли словом», у силу того, що серед їх лідерів було чимало літераторів та інших представників творчої інтелігенції, технократична номенклатура у ході передвиборчої агітації мала «блідий вигляд». Логіка політичних подій мала підштовхнути партійно-радянську номенклатуру до перегляду кадрової роботи та пошуку нових форм і методів роботи з народними масами, адже Українська РСР стояла на порозі виборів народних депутатів до ВР УРСР 1990 р.Другим напрямком політичної реформи стала реорганізація партійного апарату, яка не меншою мірою позначилася на керівних кадрах УРСР. 24 серпня 1988 р. М. Горбачов виклав своє бачення оновлення партапарату у записці «До питання про реорганізацію партійного апарату», яка була представлена до розгляду на Політбюро 8 вересня 1988 р. У ній Генсек виступив з ініціативою формування якісно нового апарату [7, с. 81]. Сутність записки зводилася до того, що шляхом якісного оновлення апарату ЦК за рахунок «найбільш творчих, здібних, теоретично підготовлених, життєво і політично досвідчених товаришів, і, звичайно, переконаних поборників перебудови» [7, с. 83] його кількісний склад мав суттєво скоротитися. З 20 відділів, які існували до реорганізації, їх кількість скоротилася до 9 (відділ партійного будівництва і кадрової роботи, ідеологічний, соціально-економічний, аграрний, оборонний, державно-правовий, міжнародний, загальний відділи та управління справами).На практиці були проведені суттєві скорочення партійної номенклатури УРСР, оскільки було ліквідовано більшість господарських та галузевих відділів, а відповідно – скорочувалась кількість працівників номенклатури. Зокрема, чисельність відповідальних працівників апарату ЦК компартій союзних республік, крайкомів, обкомів партії поза групою і І групи (по заробітній платі) зменшувалася на 30%, обкомів ІІ групи – на 20%, обкомів ІІІ групи – на 10 – 15%, міськкомів партій у містах з районним поділом – на 10 – 20% [13, с. 87]. За висновками Є. Лігачова, у результаті реорганізації мало бути скорочено приблизно 700 – 800 тис. чоловік. Лише на обласному, республіканському, районному і міському рівнях – 550 тис. чоловік [11, с. 209]. Відповідно до підрахунків кількості посад за номенклатурними списками ЦК КПУ 1987 та 1989 рр. виявилося, що станом на 31 січня 1989 р. їхня кількість скоротилася майже на 60% [21, арк. 1 – 24; 35, арк. 1 – 86].Кількісні зміни в партійній номенклатурі порівняно з попередніми роками поступово скоротилися. Так, якщо протягом 1987 р. змінюваність сягнула 17,16%, то у 1988 та 1989 рр. вона становила 8,2% та 11,77% відповідно. Для радянської та господарської номенклатури показник змінюваності протягом цих років залишався фактично стабільним і становив приблизно 11%. Цікаво, що ці показники, незважаючи на проведення глобальної політичної реформи, виявилися меншими, ніж у період розгортання курсу на перебудову в УРСР.Щодо якісних результатів реорганізації партійного апарату ЦК КПУ, то докорінних змін у стилі та методах роботи апарату все ж не відбулося. Механізм демократичного відбору свіжих сил до апарату після реорганізації спрацьовував слабко. Перестановка одних і тих же кадрів у середині апарату призвела до того, що у ньому зберегли свої позиції працівники, позбавлені творчого мислення, вміння спілкуватися з людьми, вести гостру дискусію та відстоювати лінію партії [18, арк. 7 – 8].Таким чином, кількісні зміни в апаратах партійних комітетів не призвели до якісних перетворень в їх роботі. Оновлені апарати успадкували від своїх «попередників» традиційні вади. В очах номенклатури ця реформа виглядала як відверте зрадництво. Ті працівники номенклатури, що потрапили до оновлених апаратів, теж опинилися у складній ситуації, оскільки від них вимагалася самовіддана праця в умовах невпевненості у завтрашньому дні: невідомо яких ще реформ слід було чекати від Генерального секретаря та чим закінчаться ті чи інші вибори на альтернативній основі. Саме тому, коли у суспільстві почалися масові нападки на партію, замість того, щоб активно протидіяти такій позиції, вони надали перевагу невтручанню в хід подій. Серед деяких кіл спостерігалася розгубленість і навіть паніка [18, арк. 8]. Отже, пошук шляхів для відступу (своєрідних тилів), які могли бути використані у випадку кардинальної зміни суспільно-політичної ситуації чи втрати свого крісла, був закономірною реакцією партійно-радянської номенклатури УРСР на політичну реформу. Водночас це розхитувало саму партію зсередини, підривало її монолітність, ослаблювало дисципліну та формувало подвійну мораль у номенклатурному середовищі.З 1987 р. розпочався масовий вихід на пенсію або звільнення за власним бажанням найбільш впливових членів Політбюро ЦК КПУ: О. Ляшка – Голови РМ УРСР, С. Мухи – голови КДБ УРСР, В. Добрика – першого секретаря Львівського обкому партії, І. Мозгового – секретаря ЦК, О. Титаренка – другого секретаря ЦК, І. Герасимова – командуючого військами КВО та деяких інших. 21 вересня 1989 р. подав заяву про звільнення від обов’язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КПУ В. Щербицький. Новообраний перший секретар ЦК КПУ В. Івашко вже у жовтні 1989 р. на Пленумі ЦК КПУ намітив «новий» напрямок роботи з номенклатурою, прагнучи утвердити глибоку ідейну і організаційну єдність, вільний обмін думками, конструктивну критику, не формальне, а справжнє лідерство. Однак реалізація цих завдань за короткий термін перебування новообраного першого секретаря ЦК КПУ на посаді була вже недосяжною.Отже, січневий (1987 р.) Пленум ЦК КПРС та ХІХ Всесоюзна партійна конференція заклали основи «нової» кадрової політики, яка обумовила ускладнення становища номенклатури як загальносоюзного, так і республіканського рівнів. Щоправда, вимоги до відповідальних працівників особливо не змінилися. Головним критерієм відбору, як і раніше, залишалася вимога бути прихильником перебудови та відданим борцем за втілення її ідей. Проте унаслідок політичної реформи докорінним чином змінювався механізм рекрутування керівних та управлінських кадрів – введення альтернативних виборів для заміщення радянських, а потім і партійних посад підривало номенклатурний принцип добору і розстановки кадрів. М. Горбачов, ініціювавши прийняття рішення про розмежування функцій партійних і радянських органів та збільшення ролі Рад у системі управління країною, позбавляв партійну номенклатуру монополії на владу. Остання сприйняла вибори народних депутатів СРСР як шанс пересісти з партійного крісла до радянського, але невміння працювати з електоратом, недооцінка демократичних сил як головного суперника, самонадійність та розрахунок на традиційну допомогу з боку партії призвели до поразки частини номенклатури у боротьбі за депутатський мандат. Це стало для неї тривожним сигналом та послабило впевненість у непохитності. Отже, реорганізація партійних апаратів комітетів партії, маючи на меті якісне покращення їх персонального складу та суттєве кількісне скорочення номенклатури, не принесла очікуваних результатів у республіці.

Малодосліджені факти державотворчої та соціокультурної діяльності родини Розумовських

У статті висвітлений внесок родини Розумовських у державотворчі та соціокультурні процеси в Україні. Наведено відомості про походження та обставини стрімкого кар’єрного злету братів Олексія та Кирила Розумовських. Проаналізовано судову, військову реформу та проект останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського зі створення українського університету в Батурині. Розглянуто діяльність Розумовського щодо розбудови гетьманських резиденцій в Батурині та Глухові, будівництва та підтримки церков, створення промислових підприємств тощо. Детально висвітлено меценатську діяльність родини Розумовських, спрямовану зокрема й на розвиток музичного мистецтва в Гетьманщині, підтримку вітчизняних музикантів та закладення основ музичної бібліографії. Також увага звертається на зв’язки Розумовських з найвидатнішими європейськими композиторами та зібрану ними чи найбільшу на всьому європейському сході колекцію нотних записів, що стала відображенням музичної культури цілої епохи.

Постановка проблеми. У 2013 р. минула 285 річниця з дня народження останнього гетьмана лівобережної України, президента Петербурзької Академії наук Кирила Григоровича Розумовського. В історії України багато прикладів родинного служіння своїй Батьківщині.  З точки зору вивчення і пропаганди історії українського патріотизму, представники старовинного козацького роду Розумовських мають і повинні можуть бути взірцем наслідування, що потребує ретельного дослідження і осмислення нових фактів їхнього державного служіння.Аналіз досліджень і публікацій. Дослідження історії родини Розумовських представлені у працях Д. Бантиша-Каменського «Генерал-фельдмаршал, граф Кирило Григорович Розумовський» [4], Г. Бикодіра «Його імператорська величність із села Лемеші» [5], Л. Івченка «Граф Андрій Розумовський: дипломат, музикант, меценат» [10], відомого козелецького краєзнавця С. Кийкової «Козелець. До 300-ліття з дня народження О. Розумовського» [11]. Варто виокремити дослідницьку роботу російського історика та мистецтвознавця кінця XIX ст. А. Васильчикова «Семейство Розумовских» [7], в якій автор чи не вперше робить спробу детально вивчити родовід та діяльність сім’ї Розумовських. Але, незважаючи на солідний масив літератури з теми, з архівних джерел, з’являються нові чи малодосліджені факти, що поглиблюють її розуміння.Мета статті. Дослідити внесок представників роду Розумовських у державотворчі та соціокультурні процеси в Україні, задля використання їхнього досвіду в сучасних процесах реформування сфери державного управління.Виклад основного матеріалу. Упродовж багатьох століть сім’я в Україні, як і в усіх тоді навколишніх сусідніх країнах, залишалась патріархальною. Отже, головою сім’ї мав бути чоловік, якому жінка зобов’язана була бути вірною і слухняною, в усьому покірною. Жінка була наче напівповноправною особою, що весь час перебувала під чиєюсь опікою. Таке безправне, на перший погляд, соціальне становище жінки узаконювалося спеціальними настановами Литовського статуту (XVI ст.). Проте, як свідчать тогочасні документи, в реальному житті, у колі козацької родини українська жінка займала порівняно високе і навіть самостійне становище.Серед українських жінок були свої просвітительки, письменниці, меценатки культури. Однією з таких є родоначальниця роду Розумовських Наталя Дем’янівна. Вона народилася наприкінці XVII ст. у селі Адамівка у багатодітній сім’ї реєстрового козака Дем’яна Демешка. Точна дата її народження невідома, ймовірніше за все – це десь в 1688 – 1690 рр. Сімейні стосунки з чоловіком у неї складались досить складно, оскільки нерідко він повертався додому напідпитку і неодноразово бив своїх дітей і дружину [14].Уже з 1740 р. Наталя Дем’янівна, ймовірно, перестає займатися шинком і переїжджає до своєї малої батьківщини – Адамівки. Тут вона починає спілкуватись з козацькою старшиною, котра, знаючи, що при дворі досить вагомий вплив має її син – Олексій Григорович – вважає за потрібне завести активні зв’язки з Наталею Дем’янівною. Зокрема, такі стосунки заводять Яків Маркович і генеральний хорунжий Микола Ханенко, які згадують про неї у своїх щоденниках [13].У 1742 р. Наталя Дем’янівна разом із сином Кирилом і онучкою Євдокією прибувають до імператорського двору в Петербурзі, де вона вперше за багато років зустрілася з сином і була представлена при дворі імператриці. Повертаючись додому після прийому в імператриці, Наталя Дем’янівна була вже досить впливовою особистістю. У 1744 р. Олексій Розумовський отримав титул графа. В цей же рік Єлизавета Петрівна зі свитою приїхала до України. Тут вона зустрілася з Наталею Дем’янівною, яка на час перебування імператриці в Україні переїхала із сім’єю в Козелець. Весь 1757 р. Наталя Дем’янівна прожила в Глухові разом з Кирилом.Після одержання матеріальних статків, які Наталя Дем’янівна отримала від синів, вона починає займатись активною господарською діяльністю. За 1740 – 1744 рр. нею було побудовано перший об’єкт – будинок в Адамівці, який НаталяДем’янівна назвала на честь свого сина «Олексіївщина». Втім, цей комплекс вона продовжувала розбудовувати аж до 1757 р. [4].Перлиною господарської діяльності Наталі Дем’янівни був Собор Різдва Богородиці у Козельці, побудований на її власні кошти у проміжку 1752 – 1763 рр. [1; 2]. Його архітекторами були Іван Григорович-Барський та Андрій Квасов. Останнім також була спроектована і дзвіниця в 1766 – 1770 рр., але фундамент цієї споруди заклали ще за життя Наталі Дем’янівни, хоча активне будівництво почали лише в1766 р. [12].Наталя Розумовська до кінця життя піклувалась про будівництво Собору. На жаль, вона не дожила до завершення будівництва і померла 9 вересня 1762 р. Була похована в Соборі Різдва Богородиці в Козельці 12 вересня 1762 р. [3].Життєвий шлях Олексія Розумовського – сина простого українського козака Григорія Розума, якого так прозвали за те, що він, як вип’є, полюбляв примовляти: «Що то за голова, що то за розум!», може бути взірцем для наслідування [5]. У дитинстві хлопчик навчився грамоті, утік від п’яниці – батька до сусіднього села Чемер, де жив у дяка й співав у церковному хорі. У 1731 р. через село до Петербурга їхав полковник царського двору Вишневецький. Зима видалась дуже холодною, і він заїхав до місцевої церкви погрітися, де почув кришталевий голос півчого Олексія. Полковник узяв юнака із собою до Санкт-Петербурга. І вже невдовзі під іменем Олексія Григор’єва він з’явився у списку придворних цесарівни Єлизавети Петрівни [14].Російська імператриця Катерина II згодом писала, що Олексій був одним із найгарніших чоловіків, яких вона зустрічала в житті, і це не минуло повз увагу Єлизавети. Уже через декілька років Олексій став фаворитом Єлизавети. Саме у день коронації Єлизавети Петрівни Розумовський став кавалером ордена Андрія Первозванного. У 1742 р. Олексій таємно повінчався з ЄлизаветоюМаючи величезну, практично необмежену владу, ставши одним із найбагатших людей Росії (у 1744 р. він одержав графський титул, у 1756 р.  – звання генерал-фельдмаршала), О. Розумовський залишався скромною, набожною людиною, намагався не втручатися у придворні інтриги і триматися подалі від великої політики. Він піклувався про своїх батьків, не забував численну українську рідню, намагався приїжджати до них. Ймовірно, саме завдяки О. Розумовському за царювання Єлизавети Петрівни українцям вдалося досягти деяких привілеїв, зокрема відновлення Київської митрополії (1745 р.) і гетьманату України (1747 р.). Пізніше його вплив на Єлизавету послаб. Але, на відміну від свого брата, він не брав участі у палацовому перевороті.Народжений у родині селянина і ставши генерал-фельдмаршалом Російської імперії, Олексій Розумовський був похований у Благовіщенській церкві Олександро-Невської лаври у Санкт-Петербурзі. Усе майно графа перейшло до його молодшого брата Кирила [8].Кирило Розум народився на хуторі Лемеші (нині селоЛемешіКозелецького р-ну Чернігівської області). Хлопчик ріс і здобував освіту під протекцією свого старшого брата Олексія. Освіченість молодшого вдало поєднувалася з глибоким розумінням стосунків у аристократичних колах, що було таким необхідним для обох Розумовських. Кирило Розумовський після відповідної підготовки в Петербурзі, інкогніто, як російський шляхтич, відбув 1743 р. за кордон «для дальнейшаго совершеннейшаго обученія» [7]. У Берліні навчався у знаменитого математика Леонарда Ейлера, слухав лекції у Гданську, Кенігсберзі, Данцігу, побував у Франції, Італії, вивчаючи німецьку, французьку й латинську мови, географію, універсальну історію тощо. Невдовзі (у травні 1746 р.) 18-річного Кирила Розумовського, з його «поверховою» освітою (близько півтора року навчання за кордоном) і без відповідної підготовки до адміністративної діяльності, призначили президентом Петербурзької академії наук із щорічним жалуванням 3 тисячі рублів. Молодий Кирило Розумовський цікавився більше великосвітським життям з балами, маскарадами, бенкетами, прийомами. Подейкували, що він краще знав петербурзьких красунь, ніж членів академії. Сама імператриця посватала за Кирила Розумовського свою внучату сестру Катерину Іванівну Наришкіну [9].Відновлення гетьманства у Лівобережній Україні імператриця Єлизавета Петрівна пов’язувала з особою Кирила Розумовського, якого й призначила гетьманом. Постійним місцем його проживання залишалися Петербург і Москва. Проте, мешкаючи у столичних містах Росії, К. Розумовський не забував і про українські справи. Він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще за часів гетьманування Самойловича і Мазепи, а також відміни митниць на кордонах України з Росією [14].Як свідчать архівні джерела, універсалом від 17 листопада 1760 р. Кирило Розумовський запровадив у Лівобережній Україні новий порядок судочинства: Її суть полягала у поверненні до старої судової системи, що існувала до національно-визвольної війни 1648 – 1657 рр. Територія Гетьманщини поділялась на 20 судових повітів: Козелецький, Остерський, Чернігівський, Мглинський, Стародубський, Погарський, Глухівський, Батуринський, Ніжинський, Переяславський, Золотоніський, Прилуцький, Вінницький, Лубенський, Роменський, Гадяцький, Зіньківський, Миргородський, Остапівський і Полтавський. У кожному полку створювалися по два земські, два підкоморські суди й по одному «гродському». Вищою судовою інстанцією ставав не російський монарх, а Генеральний військовий суд на чолі з двома суддями. Кількість засідателів від кожного полку збільшувалась від одного до 10 осіб. Нижчі судові інстанції й окремі особи дістали право подавати апеляції прямо до Генерального військового суду. Скасовувалися судові функції Генеральної військової канцелярії [12].За проектом Лубенського полковника Івана Кулябки проведено реформу козацького війська. Полки перетворювалися на регулярні. Запроваджувалася муштра за іноземним зразком, вводилася уніформа – синій мундир з червоним коміром, білі штани, різнокольорові шапки для кожного полку. Обов’язковим набором зброї були рушниця, шабля й спис. Удосконалювалася артилерія.Малодослідженим фактом залишається і план заснування й діяльності університету в Батурині, що входило у програму соціокультурної діяльності гетьмана на 1760 р. Записка, складена з цього приводу з докладним і всебічним обміркуванням справи, є цінним документом, з якого ми дізнаємось, яким мав бути перший український університетєвропейського зразка. В основу функціонування Батуринського університету покладалися чотири потреби – податок, закон, семінарія і професія.На утримання Батуринського університету передбачався податок – тимчасовий і вічний. Перший (на суму близько 20 тисяч рублів) мав забезпечити будівництво навчального корпусу та інших споруд допоміжного призначення, житлових будинків для професорсько-викладацького складу і студентів, оплату за виклик і приїзд учених із зарубіжних країн, влаштування друкарні, ботанічного саду, анатомічного корпусу, придбання бібліотеки, приладів, інструментів тощо.Тимчасовий фонд мав складатися із запровадженого на один рік податку на всі млини, добровільних внесків від гетьмана, генеральної, полкової і сотенної старшини, для обліку яких передбачалося ведення спеціальних шнурових книг [14].Вічний прибуток, передбачений на поточну діяльність університету, мав складатися з надходжень від Батуринського монастиря, частково від митних зборів, від друкарні та продажу книг, а також від податку на циган, на коси, що ввозилися в Україну.За 20 років свого правління Кирило Розумовський небагато зробив для Академії і вітчизняної науки загалом. Однак, як людина з природним розумом, він знаходив можливості для підтримки Михайла Ломоносова, якого оточило чимало «академічних ворогів». Крім Ломоносова і Тредіаковського, за часів президентства Розумовського, в Академії утвердилися такі відомі вчені, як С. Крашенинніков, М. Попов, Котельникова, Румовський, Красильников, Козицький, Матоніс та ін. Головною подією з адміністративно-організаційного життя Академії в роки президентства Розумовського було прийняття 1747 р. першого академічного Статуту, який регламентував тогочасне життя Петербурзької академії.Під час своїх перебувань в Україні Кирило Розумовський звертав головну увагу насамперед на будівництво гетьманських резиденцій у Глухові й Батурині, що супроводжувалося заснуванням відповідних підприємств. Для організації будівельних робіт і ведення господарства він (за прикладом Петербурга) залучав фахівців-іноземців (німців, італійців, французів) [14].З архівних джерел дізнаємось, що упродовж 1750-1752 pp. «для раціональних строєній» (палаців, церков, промислових корпусів тощо) у Батурині було споруджено потужну цегельню й лісопильний млин. Батуринська цегельня (на п’ять великих печей, які вміщували по 80 тисяч цеглин) забезпечувала потреби будівництва паленою цеглою і цеглою-сирівцем. Крім фахівців цегельників та колодників на ній працювали сотні копачів-погоничів. Лише 1753 р. батуринська цегельня виробила близько трьох мільйонів трьохсот тисяч штук цегли. «Машинная пильная мельника» Розумовського забезпечувала будівельним деревом майже всі тогочасні будови краю [7].У другій половині XVIII ст. Кирило Розумовський організував також парусний завод у Почепі, цегельню в Глухові, суконні фабрики у Нових Млинах і Батурині, заводи листового срібла й золота, сирний, завод для виробництва білого воску, свічну, миловарну і дзеркальну фабрики, гарбарню, кінний завод, керамічні майстерні. Частина з них діяла недовго, а деякі функціонували досить тривалий час, аж до середини XIX ст. Реалізація продукції всіх цих підприємств приносила гетьману прибуток понад сто тисяч рублів на рік.Садиба К. Розумовського розкинулася на Батуринській горі. У центрі садиби стояв дерев’яний будинок-палац, при якому існувала домова церква, неподалік – окремі будинки для гостей. Перед головним будинком був насипаний вал, на якому стояли гармати, попід валом – рів, наповнений водою.З півдня до садиби примикав великий фруктовий сад, на краю прірви були рядами насаджені кущі терену й бузку [4].Крім того, у часи свого гетьманування Кирило Розумовський також сприяв інтенсивномукультурному розвитку Гетьманщини. В 1751 р. в Глухові при дворі К. Розумовського було засновано музичну капелу, яку пізніше було перенесено до Батурина. Яків фон Штелін писав, що капела в резиденції гетьмана в Глухові мала такий рівень, якого до того часу не досягла жодна капела в імперії. Родина Розумовських запрошувала до своїх маєтків видатних музикантів та композиторів з-за кордону. Так, італійський композитор Дженарро Астаріта певний час диригував капелою К. Розумовського, а композитори Д. Сарті і Дж. Паізієлло надсилали йому свої твори для хору та оркестру. Згодом в оркестрі почали з’являтися і українці – Григорій Білогородський, Степан Котляревський. К. Розумовський дав значний поштовх до процвітання творчої діяльності видатних українських композиторів – Д. Бортнянського та М. Березовського. Постійне зацікавлення  Розумовських тодішнім музичним життям, дозволяє зробити висновок про традиції музичного меценатства цієї родини, що сприяло появі вітчизняних музикантів, формуванню основ професійного музичного мистецтва, особливо у сфері інструментального виконавства, закладенню основ музичної бібліографії [13].Велике захоплення музикою К. Розумовським вилилось у солідне надбання – власну музичну бібліотеку. Вона розросталася упродовж десятиліть і до кінця XVIII ст. стала найповнішим і всебічним зібранням нот на всьому європейському сході, будучи відображенням музичної культури цілої епохи [12].Продовжували мистецькі традиції гетьмана та піклувалися про бібліотеку його сини – Олексій та Андрій. Молодший з них, Андрій Кирилович був талановитим музикантом, високоосвіченою людиною. Він був особисто знайомий з Й. Гайдном, В.-А. Моцартом та Л. Бетховеном. Й. Гайдн захоплювався «тонким музичним слухом» Андрія Кириловича. Найкращі стосунки у нього були з Л. Бетховеном, який написав чотири квартети, що називаються «Квартетами Розумовського», бо у них звучать українські народні мелодії, почуті з вуст Андрія Кириловича Розумовського [10; 11].Симфонію № 6, Пасторальну, великий німецький композитор присвятив Розумовським. Андрій продовжував збиральницьку справу батька й невпинно поповнював родинну бібліотеку. Нотна колекція Андрія Розумовського довгий час зберігалась в Яготині. В 1918 р. її було передано до Києва у бібліотеку Києво-Могилянської академії. Довгий час вважалось, що ця нотна колекція втрачена, і лише після здобуття Україною незалежності, було знайдено цей нотний скарб та передано до Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського [6].Не залишилась осторонь устаткування музично-нотного зібрання і нащадок роду Розумовських – Марія Розумовська. В 1990-х рр. вона подарувала декілька нотних альбомів з приватної збірки до Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.Нотне зібрання родини Розумовських заслуговує на спеціальне наукове дослідження, бо зараз відкриваються все нові і нові факти його особливостей. Нині воно знаходиться у відділі Національної бібліотеки України ім. Вернадського під назвою «Нотне зібрання Розумовських», «Графська нотна колекція». Загальний обсяг – 1682 одиниці збереження, з них 356 одиниць збереження – рукописні. Нотна бібліотека Розумовських – джерело для вивчення історії музичної культури XVIII ст. та творчого натхнення сучасних музикантів. Нотне зібрання «Графська нотна колекція» є свідченням високого рівня розмаїтних міжнародних та меценатських зв’язків родини Розумовських [14].Але останній гетьман Лівобережної України не встиг втілити в життя всі свої задуми. Незважаючи на те, що Кирило Розумовський безпосередньо допомагав Катерині II зійти на престол, імператриця, довідавшись про зміст чолобитної козацької старшини, – відновити втрачені Україною вільності і зробити гетьманство спадковим за родом Розумовських, – обурилась і навіть хотіла заарештувати уславленого гетьмана. Кирила Розумовського викликали до Петербурга і вимагали зректися гетьманства добровільно. Використовуючи свої зв’язки, гетьман намагався якось залагодити справу, але відверто протестувати не наважився. У жовтні 1764 р. Розумовський змушений був скласти гетьманські повноваження, а імператорським наказом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 р. його було звільнено від гетьманства [7].З 1794 р. він постійно жив у Батурині, присвячуючи  весь вільний час будівництву церков та палаців у маєтках – Батурині, Баклані, Почепі, Яготині. У 1803 р. Кирило Григорович Розумовський відійшов у вічність на 75-му році життя. Похований у батуринській Воскресенській церкві.Висновки. Отже, представники родини Розумовських відіграли значну роль не лише в українській та російській історії, але, певною мірою, і в європейській. У зв’язку з цим треба відзначити, що гетьманування одного із найвідоміших представників роду козелецьких Розумів – Кирила Розумовського, – відомий український історик Орест Субтельний назвав «золотою осінню Гетьманщини».Визначальну роль у формуванні ціннісних орієнтацій родини відіграли перш за все мати, – Наталя Дем’янівна Розумовська – та двоє її старших синів: Олексій – генерал-фельдмаршал, та Кирило – останній гетьман Лівобережної України. У державотворчій та соціокультурній діяльності Кирила Розумовського слід відзначити його заслугу у розбудові Батурина, де закладено і побудовано палац гетьмана. Крім того, на 1760 р. було детально розроблено план заснування і діяльності університету в Батурині. Проводилось будівництво церков та палаців у маєтках – Батурині, Баклані, Почепі, Яготині. До речі, нащадки гетьмана Розумовського збудували і першу сільську лікарню на Україні. Державотворчий та соціокультурний досвід Розумовських має бути врахованим у сучасному реформуванні сфери державного управління.

Універсали українських гетьманів любецькій шляхті

Любецька шляхта представляла собою соціальне обличчя Любецького староства. Більш ніж 350 родів на протязі щонайменше 10 поколінь жили у околичних селах. Третина населених пунктів регіону беруть своє походження від місцевої шляхти. Загалом шляхта володіла маєтками (в основному на співвласницьких засадах) у більш ніж 200 населених пунктах як на території староства, так і за його межами.Внаслідок зміни державного устою в середині ХVII ст. любецька шляхта перейшла на службу Війську Запорозькому. За часів Гетьманщини любецька шляхта боролася за збереження соціального та майнового статусу. Гетьманська влада була зацікавлена у любецькій шляхті як професійній військовослужбовій спільноті. У багатьох гетьманських універсалах любецькій шляхті другої половини ХVІI ст. йшлося про обов’язок нести військову службу. З ХVІII ст. нащадки любецької шляхти отримували лише охоронні універсали для підтвердження своїх прав на маєтності.

Протягом ХV – XVIII ст. довкола Любецького замку існувала унікальна соціально-територіальна спільнота, яка несла на собі обов’язок захисту північно-східних кордонів спочатку Великого князівства Литовського, потім Речі Посполитої й, нарешті, Гетьманщини. З Любецьким замком були пов’язані більше ніж 350 родин здебільшого дрібної, так званої служебної шляхти, щонайменше десять поколінь якої мешкали у 200 навколішних селах як на території староства, так і за його межами. Історія служебної шляхти «українних» замків була сповнена постійної боротьби за збереження та підвищення соціального статусу, яка тривала у контексті розвитку соціально-економічних та правових відносин на терені України у ХV – XVIII ст. Внаслідок зміни державного устрою в середині ХVII ст. любецька шляхта перейшла на службу Війську Запорозькому, знайшовши себе у козацькій верстві, та взяла безпосередню участь у формуванні нової соціально-політичної еліти та розбудові козацької держави [1; с.2]. Як наполягав В. Мякотiн, думка про те, що всi шляхетськi вольности у цей час були «скасовані» козацькою шаблею, була звичайним непорозумінням [3, с. 52 – 53].Постановка проблеми. Наявність у регіоні професійного воїнства зумовили інтерес до любецької шляхти з боку українських гетьманів. Вони неодноразово засвідчували давні права, маєтки та обов’язки любецької шляхти підтверджувальними та охоронними універсалами. Загальна чисельність гетьманських універсалів була доволі значною. Відомо, що лише в архіві Любецького Антоніївського монастиря зберігалось понад 100 примірників гетьманських унiверсалiв, з яких лише декілька було надано самому монастирю, решта – любецьким козакам i шляхтичам (як відомо, Любецький монастир був одним із землевласників Любецької околиці, а за тогочасною практикою купiвлi-продажу разом із придбанням маєтностей покупець отримував й документи, які підтверджували права на власність продавця) [4, с. 317].Розуміючи значення Любеча та його військовослужбової спільноти, Б. Хмельницький гарантував любецькій шляхті недоторканість та зробив Любеч ранговою маєтністю чернігівських полковників, які мали гарантувати  права місцевої шляхти. У листі гетьмана до чернігівського полковника М. Небаби від 27 травня 1650 р. з приводу млявої реакції на скупчення у Любечі «множества своевольных людей … которые и за рубежом свою волю чинят и не хотят моими быт», особливо наголошувалось на необхідності оберігати від свавільників любецьку шляхту: «если того не учинеш оберегать и с ними заодно случать и шляхту и подданых… и ты и сам и с ними тои же казни достоен будеш». У вересні гетьман ще раз нагадав чернігівському та київському полковникам про необхідність захисту любецької шляхти – «пилно мають постерегати, жебы бунти ниякие не всчиналися, а бунтовников теж без фолги на горле карати»[5, с.6; 6, с. 105 – 106].Вочевидь, перший охоронний унiверсал був наданий 1650 р. любецькому сотнику Саві Посудевському разом із іншими шляхтичами [7, арк. 668]. Серед перших отримав універсал гетьмана й козак-шляхтич Лукаш Носачевич, якому 1651 р. Б. Хмельницький надав у володiння частину Роїської слободи, за що вiн «у войску нашом так же повиность належну отдавати маеть [8, с. 106 – 109; 9, с. 108 – 109]. Цікаво, що у гетьманських універсалах любецькій шляхті ніколи не зазначались розміри маєтностей. Як зазначав О. Грушевський, при потребі шляхтич мав «покликатися на старі документи та старі границі … відновляв давню спадщинність маєтку з захованням границь по-давньому» [10, с. 82 – 83].У 1654 р. Б. Хмельницький надав унiверсал великій групi любецької шляхти. На жаль, до нас дійшло лише прізвище Василя Добронизького, який отримав с. Суличівку [11, с. 21]. 31 березня 1656 р. універсал отримали «шляхетно урожоний» любецький сотник Сава Кононович-Посудевський (онук колишнього реєстрового гетьмана Війська Запорозького (1637 р.) Сави Кононовича [12, с. 98]), разом з Артемом Красковським та «разом из всиею шляхтою тамошнею», яка «от початку войни щире служачи у войску Запорожском, в кождых потребах добре ставають и за веру православную бьються». Б. Хмельницький підтверджував усі привілеї «от королей здавна даних». Нiхто не мiг «кривдити» тамтешніх шляхтичів, щоб вони «якоби найспокойнише добр своих заживали» [6, с. 184].Про підтвердження своїх володінь клопотався один із гетьманських урядовців Юрій Бакуринський. 26 червня 1656 р. Б. Хмельницький наказав «ему, Юрiю Бакуринскому уневерсал написати, ствержаючи по купле отца его села Великая Весь, Осняки, Репки, Гусинка, Буявки и слободка вновь зачатая садить отцем его Николаем на дуброве Свинопускное, острів Грабовский с займою, на млин згожою, млин верх Вира, прозивамая Пилипча, млин на рице Глинянце, яко онiе села имеють в себе ограниченiе… ему Юрiю Бакуринському и жене его в спокойное владенiе» [6, с. 195; 13, с. 11 – 12; 14, с. 13 – 14]. Цiкаво, що сам Юрiй Бакуринський перебрався до Любецької округи з-під Чигирина лише у 1677 р. [14, с.11]. Родина Бакуринських втратила с. Постовбицю, яке Б.Хмельницький 26 червня 1656 р. (того ж таки дня, коли був наданий універсал Ю. Бакуринському) віддав Олифіру Радченку [6, с. 194; 15, с. 28]. Серед родин, які отримали 1656 р. гетьманські універсали, були Богушi [3, с. 62; 16, арк. 277]. Павло Ярмултовський 1657 р. «за зичливость его у фортецы Быховской» отримав унiверсал гетьмана на с. Вербичи та «шест волок з млинками» у с. Горбово [6, с. 244 – 245; 9, с. 104, 109; 14, с. 14; 17, с. 309 – 310]. Свої права на с. Смоліголівка (Милківщизну та Смоличівку) підтвердили любецькі бояри Милковичі [18, арк. 10].За часів І. Виговського (1657 – 1659 рр.) відомий єдиний гетьманський універсал любецькій шляхті, наданий 26 жовтня 1657 р. любецькому сотнику Савi Унучку–Посудевському. Любецький сотник затвердив свої «дідичні» права на Бурківщину (с. Бурки), Красковщину (с. Красковське), Познахівщину та Суховерщину (остання знаходилась поблизу болота Замглай) [7, арк. 659; 9, с. 105 – 106; 19, с. 61 – 62]. Т. Яковлева виявила усього три універсали І. Виговського за 1657 р. на маєтності, причому два з них монастирям і єдиний персональний – Посудевському. Можливо, гетьман сподівався на активну підтримку свого шляхетсько–козацького угрупування з боку покозаченої любецької шляхти [2, с. 40]. У серпні 1659 р. гетьман направив до Любеча свого «дозорця»: «и при бытности пана Захарія Арендаренка высланого от его мил(ости) гетмана северского для остроги до Любеча» [2, с. 40; 11, с. 45].Значну увагу представникам любецької шляхти приділяв Ю.Хмельницький (1659 – 1663 рр.). 23 липня 1660 р. гетьманський унiверсал отримав любецький сотник Сава Унучко разом з Артемом Красковським, Iваном Мишуком і «зо всеею тамошнею шляхтою». Гетьман пiдтвердив за представниками любецької шляхти їхнi володiння та шляхетськi права. За дотриманням їхніх прав мав стежити чернiгiвський полковник: «приказавши всей старшине и черни войска его царского величества Запорожского, жеби им (шляхтi – І. К.) некто в добрах их, отчинах… кривди чинить не важился». Чернігівський полковник Іоаникій Силич (походив з родини любецьких шляхтичів Силичів) був зобов’язаний «противних карати иметь, инших зась не послушних ему до нас отсилати сваволцев, которых ми сурово-би и на горле без фолги (пощади) карати будем». Сава Унучок здобув підтвердження своїх прав на млини на р. Ворзнi та р. Свiшнi [3, с. 61; 7, с. 165 – 166; 20, с. 190 – 191]. Того ж таки року гетьманський унiверсал дістав Осип Красковський, який затвердив за собою с. Волинку з хуторами [21, с. 14]. 5 вересня 1660 р. Василь Болдаковський «вечно ведлуг права оного (давнього. – І. К.)» закріпив за собою с. Рогоща, володіння Болдаковських ще з 1587 р. [11, с. 30; 15, с. 1 – 3; 19, с. 167]. Гетьманський універсал одержав також Іван Лишук [3, с. 61].Не обминув своєю увагою любецьку шляхту і гетьман І. Брюховецький (1663 – 1668 рр.). 5 серпня 1663 р. під гетьманську «протекцію» був узятий козак любецький Сава Унучко з Олексієм Кривопишою та усiєю любецькою шляхтою [7, арк. 661 – 661 зв.; 19, с. 298 – 299; 20, с. 191 – 192]. Гетьманський унiверсал одержала i родина Красковських [7, арк. 41, 70]. Крім того, І.Брюховецький надав універсал любецьким міщанам: «волное каждому везде, где хто похочет, помешкане через универсал наш мети позволяем, а особливо о поселении на руинах места Любецького мещанам любецким и хто одно колвек позволити ити до Любеча на мешкане на десять лет слободи заживати…» [22, с. 305; 23, с. 416].У травні 1665 р. чернігівським полковником став Дем’ян Ігнатович, а у 1668 р. на старшинській раді його було обрано гетьманом Лівобережної України. На виборах гетьмана був присутній і любецький сотник Сава Унучко, який разом з іншою старшиною присягнув новому гетьману: «на верное подданство веру учинили, чтол быть им под их Государскою самодержавною высокою рукою неотступна, и в том, все к статтям тем своеручно подписались» [24, с. 223; 25, с. 394]. Уже в якості гетьмана (1668 – 1672 рр.) Д.Ігнатович (Многогрішний) надавав універсали любецькій шляхті. У жовтні 1669 р. військові товариші Василь Болдаковський та Станіслав Кохановський отримали право не виплачувати «військову частину» прибутків з їхнього власного млина на Стрижні [19, с. 517 – 518]. 21 березня (В.Модзалевський датував цей універсал 21 вересня [20, с. 192]) 1670 р. любецькі шляхтичі Сава Унучко, Іван Скугор, Федір Красковський, Олексій Кривопиша, Ничипор Богуш, Семен Селицький, Артем Злоба, Прокоп Величковський та Василь Демидович здобули підтвердження своїх прав на володіння «вечистыми добрами» – «заховуючи оных при власних их грунтах». Сава Унучко окремо затвердив за собою два млини на р. Свиржні та р. Ворзні. Універсал надавався за умови несення любецькою шляхтою військової служби: «шляхтич з служби своей, хто будет тих грунтов уживати, ведлуг стародавнего порядку, на добром коню з риштунком военного козака (если не сам) до боку нашого повинен будет виставляти». За невиконання цього любецька шляхта «от держания грунтов одпадатиметь» [19, с. 529; 26, с. 164]. Як зауважив Л. Окиншевич, це пожалування затверджувало за любецькою шляхтою незмінне право володіння землею за умови участі у військових виправах [27, с. 10]. Цікаво, що незабаром у 1672 р., Д. Ігнатович наставив чернігівським полковником свого брата Василя Ігнатовича [28, с. 33]. Отримало гетьманський універсал і міщанство Любеча, яке 1669 р. було звільнене від податків на 10 років, причому це пожалування було підтверджене московським царем Олексієм Михайловичем [24, с. 225].У 1672 р. гетьманом Лівобережної України став колишній чернігівський полковник Іван Самойлович (1672 – 1697 рр.). У 1673 р. він затвердив за козаком-шляхтичем Осипом Красковським с. Волинку [29, арк. 712]. 1687 р. гетьманський універсал отримала родина Фаїв [30, арк. 40]. Тоді ж Остап Силич одержав універсал на два млини – на р. Бiлоусi біля с. Рижики та на р. Свинi під с. Терехiвка [31, с. 73; 32, с. 110, 116, 121].Від 70-х рр. ХVII ст. любецька шляхта отримувала здебільшого індивідуальні охоронні універсали, у яких вже не йдеться про колективний обов’язок несення військової служби. Це пов’язане як із завершенням Руїни, так і зі зміною політики чернігівських полковників у ставленні до любецької шляхти та її нащадків, – із охоронців прав та маєтностей (на цьому наголошувалось у багатьох гетьманських привілеях) вони поступово перетворюються у загарбників її земель.Наприкінці ХVII ст. Любеч перейшов до гетьмана І. Мазепи (1687 – 1708 рр.) [33, с. 42 – 68], який приділяв Любечу та його військовослужбовій спільноті особливу увагу. Як зауважує Н. Яковенко, тоді на Лівобережжі «остаточно усталилися норми соціального укладу… зокрема, стабілізувалась соціальна структура суспільства» [34, с. 228].У 1688 р. І. Мазепа надав Марії Ворошило (Ворошильскiй) унiверсал на с. Вербичi [14, с. 17 – 18]. 1689 р. Н. Каленикович, на той час обозний Чернігівського полку, отримав універсал І. Мазепи на маєтності, зокрема, на с.Полуботки [35, с. 153 – 154].У 1694 р. група представників любецької шляхти отримала гетьманський  унiверсал, який захищав їхнi земельнi володiння вiд «зазіхань» Любецького монастиря [8, с. 55]. У 1691 та 1700 рр. гетьманські унiверсали отримав Дем’ян Унучко-Посудевський. І. Мазепа затвердив за ним с. Плехово, с. Осняки, Красковщину, Величківщину, Познахівщину та Суховерщизну та 2 млини на р. Пакульцi та р. Ворзнi [29, арк. 712; 35, с. 220, 356 – 357].У 1698 р. І. Мазепа затвердив за Климом i Яковом Бакуринськими права на половину Ріпок [17, с. 19 – 20, 283]. 1697 р. Павло Ворошило здобув підтвердження на с. Вербичi, а за унiверсалами 1699 та 1701 рр. – на Верхівщину [14, с. 17 – 18]. У 1698 та 1704 рр. І. Мазепа надавав універсали Савичам [17, с. 60, 87, 172]. У 1699, 1700 та 1708 рр. були надані гетьманськi унiверсали Дем’яну Кіндратовичу Посудевському [7, арк. 665; 11, с. 55; 36, арк. 519 – 520 зв.]. 1701 р. Силичі затвердили свої права на с.Старий Бiлоус [17, с. 36]. Ще один універсал на Ріпки був наданий 1703 р. Климу та Якову Бакуринським [14, с. 17; 17, с. 19 – 20, 283 – 284]. Родина Жлобів у 1705 р. підтвердила свої права на Гирманський ґрунт, який раніше був захоплений Ю.Лизогубом [37, арк. 492 – 492 зв.].Універсали любецькiй шляхтi надавав гетьман І. Скоропадський (1708 – 1722 рр.). У 1714 та 1715 рр. I. Скоропадський надав універсал ніжинському полковому осавулу Йосифу Тарасевичу на с. Британiвку Вертiївської сотнi Нiжинського полку, 1716 р. – мринському сотнику Федору Тарасевичу на с. Переходiвку (частина колишнього Любецького староства увійшла до складу Ніжинського полку) [38, с. 9, 71 – 72]. Значний товариш Чернігівського полку Дем’ян Унучко-Посудевський отримав гетьманський універсал «на поля пахотние и сенокосние и отчистие… в Пліохове, Осняках, Борках, Красковщине, Величковщине, Познаховщине и Соховерщине» [39, с. 137 – 138]. 1716 р. Iван Савич отримав унiверсал гетьмана на Змiївський ґрунт, частину Кривицького, Новосільского та Кротинського ґрунтів [17, с. 60, 87, 172; 37, арк. 214 – 214 зв., 40, арк. 286].Вiдомi унiверсали, наданi любецькій шляхті  Д. Апостолом (1727 – 1734 рр.). У 1729 р. унiверсал отримала родина Посудевських, яка закріпила право на володiння «дедизними та отческими ґрунтами» у селах Плехово, Осняки, Борки, Величківщиною, Суховiрщиною, руднею на р. Вертечi та iн. [7, арк. 654 – 654 зв.]. У 1728 р. Д. Апостол підтвердив права Федора Тарасевича на с. Переходiвку у Ніжинському полку [38, с. 152 – 154].Висновки. Таким чином, за часів Гетьманщини тривала боротьба за збереження «довоєнного» соціального та майнового статусу. За нових історичних умов цього можна було досягти лише на службі козацькій державі, отримавши  підтверджувальні універсали українських гетьманів – гарантії збереження прав та маєтків. У свою чергу, гетьманська влада була зацікавлена у любецькій шляхті як професійній військовослужбовій спільноті і часто-густо йшла на зустріч її прагненням та клопотанням. До 70-х рр. ХVII ст. любецька шляхта отримувала не лише індивідуальні, але й колективні універсали, де йшлося про обов’язок нести козацьку службу. За гетьманування І. Мазепи відомий лише один колективний охоронний універсал, але його поява була пов’язана із земельним конфліктом. З ХVІII ст. кількість універсалів нащадкам любецької шляхти значно зменшилась, причому  надавалися вони вже без зазначення необхідності обов’язкового виконання військової служби і являли собою звичайні підтвердження прав на маєтності.

Батуринські шинки XVII  XVІІІ ст.

У роботі розглядається розвиток шинкарського промислу в Батурині у XVII  ХVІІІ століть та його роль в економічному житті міста. Досліджено особливості розташування зазначених стаціонарних торговельних закладів на території міста (з прив’язкою до його сучасної вуличної мережі), зокрема за результами археологічних досліджень, проведеними у 2004 та 2008 рр. Визначено основні групи власників шинків, до яких відносились представники козацької старшини, монастирі, козаки, міщани та посполиті. Подано опис гуралень та шинків, що належали гетьману Кирилу Розумовському, батуринському сотнику Дмитру Стожку та Батуринському Миколо-Крупицькому монастирю. Поряд наводяться відомості про загальну чисельність цих закладів у Батурині, обсяги виробництва та продажу горілки, пива та отримуваний з цього прибуток. Визначено особливості політики гетьманського уряду щодо оподаткування шинкового промислу.

Соціально-економічний розвиток Гетьманщини другої половини XVII – ХVІІІ ст. неодноразово привертав до себе увагу дослідників. Їхні розвідки вилилися у чималу кількість праць, що висвітлюють ті чи інші аспекти даної тематики або дають характеристику періоду в цілому. Одним з перших був О.Ф. Шафонський («Черниговского наместничнства топографическое описание») [15]. Розкриває соціально-економічний розвиток краю український історик О.М. Лазаревський («Описаніе Старой Малороссіи. Материалы для истории заселения, землевладения и управления. Полк Нежинский») [4]. Цінним у цьому плані є археографічне видання «Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779 – 1781 рр.» під редакцією П.К. Федоренка [6]. Даній проблематиці присвячені праці О.О. Нестеренка, О.С. Компан, І.О. Гуржія, Г.К. Швидько, П.В. Пирога, М.Є. Слабченка та інших.Об’єктом даного дослідження є шинкарський промисел в Батурині у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.Міста ХVІІ – ХVІІІ ст. перетворилися у центри товарного виробництва, водночас ставали важливими торговельними осередками. Окрім ярмарків і торгів у них з’явилася велика кількість стаціонарних торговельних закладів, що повсякденно забезпечували населення необхідними харчовими й промисловими товарами. За своїм призначенням вони поділялись на лавки, шинки, амбари, ятки та ін.Батурин, відновлений поляками у 1625 р., незабаром перетворився на важливий торгово-економічний центр, який приваблював купців та поселенців. З березня 1669 р. по листопад 1708 р. Батурин був столицею Лівобережної України, це квітуче місто було резиденцією трьох гетьманів: Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи. З відновленням гетьманства у 1750 р. за К. Розумовського Батурин знову стає столицею України. У ті часи він належав до числа поселень міського типу з розвинутими ремеслами та торгівлею. Переважна частина населення поєднувала ремісництво і торгівлю із землеробством. Статус міста та його вигідне географічне розташування дуже позитивно відображалося на зайнятості населення, а особливо на торгівлі.У другій половині XVII – XVIIІ ст. в Батурині доволі поширеною була така форма торгівлі як шинкарство. Шинок – будівля, де продавалися спиртні напої: горілка, вино і пиво. Поруч з алкоголем продавали яйця, рибу, раки, хліб, часом можна було купити молоко, сметану, сир та масло. «Шинок не был лишь винной лавкой… в воскресные или праздничные дни сюда сходились… степенные люди, мужчины и женщины, повидаться с пріятелями, узнать новости, поглядеть на людей; даже духовныя лица не считали зазорным заходить в шинок для пріятельской беседы», а подорожні знаходили тут ночівлю, оскільки шинки слугували ще й своєрідними постоялими дворами [5, c. 185].Під час археологічних досліджень у Батурині в 2004 р. на перетині вул. Партизанської та пров. 1-го Партизанського було розкопано велику будівлю на підкліті. В її заповненні було виявлено уламки понад 100 керамічних келихів, уламки макітер, горщиків, сковорідок, кахлів, уламки скляних кварт, бокалів та численні кістки тварин кухонного походження. Це дозволяє висловити припущення, що ця споруда була корчмою ХVІІ ст. [9, с. 127].У 2008 р. на території Фортеці, у центрі міста, археологами було також розкопано будівлю, заповнення якої представлене уламками керамічного посуду і значною кількістю скляних посудин, оплавлених у вогні. Скляний посуд представлений уламками круглих, овальних, квадратних, ребристих і багатокутних пляшок різного розміру. Були виявлені скляні кружки, стакани і навіть чарки на тонкій ніжці, круглі віконниці від інтер’єру споруди. Враховуючи багате як для житла заповнення, цю споруду також можна інтерпретувати як корчму або шинок [10, с. 47].З перепису населення та земельних угідь Батурина 1750 р. дізнаємося, що у Батурині були «шинковые дворы, в которых продаються напитки»: «двор на торгу по большой дороги…», «на проежой большой столбовой дороге строения…», «двор, прозиваемой Кухарский…» та двір біля м’ясних лавок [3, 139].Шинками володіли міщани, козаки, посполиті, але здебільшого – козацька старшина. З «Опису Новгород-Сіверського намісництва (1779 – 1781)» відомо, що у Батурині по одному шинку належало «подпомощнику сотне Батуринской Ивану Скоробагатому», «значкового товарища Крута», «сотника Григорія Рижаго», «возного Бойченкова», «пушкаря Генеральной артилеріи Якими Хотимона».У місті шинки мали рядові мешканці: «шинки придворние, в них шинкуют разними напитками: Михайло Грек и Федор Химченко[7, с. 151]; в удовы Семенихи Потаманки посполитой шинковая комора; посполитого Якова Будника лавка и комора шинковая; посполитых Дениса Светличного хата шинковая с коморою и ледовкою…» [3, с. 188].Половина осіб, які продавали напої, володіли й винокурнями та шинкували з дворів, у яких самі проживали, виділяючи для шинків хату чи окремі покої. Це посполитий Захарій Порскало «шинкует в Батурине в жилом доме своемъ», Хома Халимонов, Іван Санбулат. Решта торговців закуповували вже готову продукцію на винокурнях, перепродаючи її вроздріб у шинку. Так батуринський посполитий проживаючий «на улице Корнеевке» Іван Будник «промисел имеет шинковой… посилает в разные города для покупки … горелки, которое все продает по разным местам… куфами на суму 100 рублей» [13, арк. 18], а у хуторі «за рекой Сейм в уроч. Бродка» його підсусідок Тимош Лузан «промисел имеет шинковой экономической в разных местах покупает и продает квартами и чарками» [13, арк. 20].У Батурині шинкували усталеними мірами об’єму рідини для продажу спиртних напоїв. Так кварта була трішки більша за літр, куфа рівнялася до 30 кварт, а чарка 120 мл.Усі шинкові двори стояли відносно поруч – на Київській дорозі, на вулиці Русаковці, Лемешковій – тобто на сучасній вул. В. Ющенка і прилеглих до неї вулицях, тяжіючи до місць проживання купецтва, меншою мірою – козацької старшини, яка активно займалася торгівлею та дрібним ґуральним виробництвом.З «Генерального опису Лівобережної України 1765 – 1769 рр.» відомо, що в Батурині у гетьмана К.Г. Розумовського була власна винокурня, солодовня та броварня. У виробничих дворах мешкали родини підсусідків гетьмана, які на них працювали. У посполитого Івана Воловника «в броварне мед пиво варится господское на роздаче в шинки и для господского обихода; в солодовне виделиваются солод господский и для экономической надобности» [13, арк. 8]. У дворі посполитого Михайла Литвиненка «винокурня, зимою на четири казани в год викуривается… для раздачи на шинки экономические» [13, арк. 8].Був у Батурині і шинок гетьмана К.Г. Розумовського: «гетманский шинковый двор, на нем строения: светлица с комнатою, ледник, на леднику амбар с чуланом, походной погреб… ныне шинкует Максим Хоруженко» [3, с. 189].У 1747 р. в батуринського сотника Дмитра Стожка на вулиці Київській був шинок [12, арк. 294]. У березні 1751 р. батуринські міщани скаржилися гетьману К.Г. Розумовському, що Д. Стожок самовільно переніс міський торг зі старого місця ближче до свого шинку. На думку місцевих торговців, це мало завдати їм значних збитків [14, арк. 2]. У відповідь на це сотник у рапорті до гетьмана вказав, що він насправді переніс торги не заради власної вигоди, а на прохання мешканців Батурина, адже, за його словами, на старому місці «… торги собираются мелкие, да и те на три части, с коих едно тесное и грязное, да й деревом для строения города Батурина по необходимости завалено. А другое на большом тракту на самой дороги, кои место между тесними жилиями, под соломяною кровлею, положение свое имеют. В силе же указа в немалой от пожарного случаю опасности, будучи во прекращение чего из тех двоих мест, в третом торговом пространном во время весни и осени сухом месте пред канцеляриею сотенною торгу собиратись дозволил» [3, с. 161].Також була «хата… где шинкуется гетманская горелка» і «место мазепинского Цилюрика отобрано от законных монастиря Новомлинского, на котором устроен двор шинковый» [3, с. 215].Шинкуванням займалися і в монастирі, бо практично при кожному з них були свої винокурні. Так в описі Новгород – Сіверського намісництва (1779 – 1781 рр.) описується Батуринський Миколо-Крупицький монастир і «… при семъ монастире… винокуренной заводъ, вино цедиться изъ своего хлеба и леса, и употребляется часть онаго на монастирь, а другая отсилается въ деревне онаго монастиря для шинкованья…» [3, с. 412]. За порівняно низької собівартості винокурне виробництво в монастирі давало досить високі прибутки. Так в 1757 р. на виробництво 2 куф горілки було витрачено 13,55 крб., а продавали її по 28 крб. [8, с. 190].З опису Новгород-Сіверського намісництва про забудову та склад населення Батурина (1779 – 1789 рр) відомо, що в Батурині налічувалося «лавок шинковых 42»[6, с. 410].Гетьманська адміністрація постійно втручалися в «торговельні справи». У другій половині ХVІІ ст. встановлено оподаткування шинкарського промислу, яке відбувалося за рахунок оренд. Це було одним з важливих джерел надходження коштів до гетьманської скарбниці. Ті, хто хотів продавати спиртні напої, мусив сплачувати оренду «и не вольно было их никому по домам и шинкам продавати, а продавали одни только арендари, которие тую аренду у гетмана брали на откуп» [2, с. 14]. Орендарями виступали магістрати та монастирі, а також заможні козаки та міщани, які орендували винокурні, шинки, корчми, броварні.У 1693 р. за гетьманування І. Мазепи було зроблено спробу скасувати оренди і замінити їх «акцизним податком» від винокурень і шинків: «а постановити на том, чтоб деньги на заплату войску охотницкому и на всякие войсковые расходы потребны, збирати с тех людей, которые шинками чинят себе промыслы, и которые вино в винницах своих курят…» [1, с. 10 – 11]. Полковій старшині належало збирати ці кошти і відправляти до Батурина [7, с. 32]. Але було зроблено застереження, що це стосується лише осіб, які мають «шинки горілчані», проте аж ніяк не простих «посполитих людей»: їх старшина не повинна силоміць змушувати сплачувати цей податок [7, с. 32]. Але вже в наступному році мусили повертатися до давньої системи, бо нове впровадження не виправдало себе, давало мало прибутків державному скарбові. В цілому надходження до гетьманської скарбниці від оренд становили 100 тис. золотих на рік [11, с. 60].Отже, шинкування має свої особливості. Воно оформилося ще у XVII ст., і мало значний вплив на економіку Гетьманщини, було джерелом стабільних прибутків не лише для їх власників, але й для держави, впливаючи на повсякденне життя та формування традиційної культури України.

Українсько-російські взаємини крізь призму публіцистики С. Єфремова доби Української революції 1917 – 1921 рр.

У статті здійснено аналіз публіцистичного доробку С. Єфремова доби Української революції, що друкувався на шпальтах газети «Нова рада» та її наступниць. Будучи автономістом в політиці, публіцист відстоював окремішність українського народу, повноцінність його мови й культури. До національної політики Тимчасового уряду С. Єфремов ставився з пересторогою; більшовики викликали у нього відверту ворожість. Описуючи наслідки першої окупації Києва, він порівнював агресію радянських військ з навалою хана Батия або завоюванням Андрія Боголюбського. Політика гетьманського уряду дістала в нього негативну оцінку, значною мірою через проросійську спрямованість. Загалом подальше дослідження аналітичних, критичних та культурних статей Сергія Єфремова дозволить значно розширити знання про знакові події Української революції, її причини, наслідки та уроки, отримані з поразки, а також зробити ряд висновків, що мають життєво важливе значення для наших сучасників.

З виходом у світ двотомника публіцистики Сергія Єфремова (1876 – 1939) революційної доби [13; 14], що систематично з’являлася на шпальтах газет «Нова рада», «Рада», «Промінь», «Громадське слово», відкрилося нове потужне джерело вивчення ідей, ходу, постатей, подій, явищ і процесів Української революції 1917 – 1921 рр. Власне, про новизну писати не зовсім доречно, бо ж цей доробок С. Єфремова давно і заслужено вважається одним з найяскравіших проявів інтелектуальної історії України початку ХХ ст. Уже в 1993 р. у невеликій за обсягом збірці були передруковані 15 статей, що побачили світ у 1918 р. спочатку на шпальтах «Нової ради», а потім й окремої збірки, виданої видавництвом «Вік» [11, с. 83 – 133]. Декілька праць С. Єфремова було надруковано у збірнику документів і матеріалів, підготовлених співробітниками Інституту історії України НАНУ [23, с. 305 – 315; 550 – 552; 615 – 624; 699 – 704; 898 – 901; 917 – 919]. «Новорадівська» публіцистика вийшла окремим виданням у видавничому центрі «Просвіти» [12].Наукова й публіцистична спадщина видатного вченого й громадського діяча постійно перебувають в полі зору дослідників [1; 2; 3; 5; 6; 7, с. 85 – 191; 8, с. 345 – 356; 10; 24]. Не викликають сумніву висновки фахівців щодо таланту С. Єфремова як журналіста, і що особливо важливо підкреслити – журналіста українського, бо якраз проблеми, пов’язані з національним життям, завжди перебували у нього на першому місці. За підрахунками дослідників він підготував до друку від 1896 р. до початку 1920-х рр. близько десяти тисяч публікацій [10, с. 106]. З них на «Нову раду» та її наступниці у 1917 – 1920 рр. припадає близько 1000. Це на приблизно п’ятсот чисел газет [7, с. 183]. Історики відзначають «високий ступінь ймовірності» газетних публікацій С. Єфремова, ту обставину, що його трактування революційних подій і процесів суттєво відрізняється від оцінок діячів, «які належали до ліво-демократичного табору революції, тоді як Єфремов до національно-демократичного» [6, с. 91](( Цікаво, що в передмові до двотомника В. Верстюк чіткіше визначив ідейно-політичну приналежність С. Єфремова, назвавши її – «право-демократичною».)). Довгий час своєрідною візитівкою і найбільш відомою публікацією Є. Єфремова був «Лист без конверта». Біограф журналіста, вказавши на гостру актуальність прямого й різкого звернення до сина великого письменника, відзначив, що Ю. Коцюбинський «став вище особистої помсти, але ім’я С. Єфремова відтоді потрапило до більшовицьких проскрипцій, як ім’я особи шкідливої й небажаної» [2, с. 89]. Насправді ж подібних статей, сповнених гніву, обурення, перестороги у Автора чимало.Поява вищеназваного двотомника надала цьому публіцистичному доробку масштабності, завершеності, глибини й викінченості. Це правдива історія (для журналіста – сучасність, повсякденність, включно з надзвичайними, непередбачуваними подіями) Української революції, закарбована на газетних шпальтах у вигляді розлогих статей, нарисів, виступів, споминів, повідомлень, інформаційних блоків, заміток, фейлетонів, реплік – як правило, ущипливих і дошкульних, на злобу дня. Серед інших жанрів журналістики відчутно переважає есей. Усе разом складається у вражаючу панораму революційних буднів, свят, переломних моментів і «сірих зон» – часів відносного затишшя, штилю. Не можна позбутися думки, що Автора цікавили буквально всі прояви революційної ідеології й практики. Під його гострим і вправним пером будь-яка незначна річ набувала значення символу, і що цікаво, це символічне значення зберігається й донині. Скажімо, зміст і мораль невеликої замітки «Товариш Клюк» виглядають так свіжо й впізнавано, немовби писані сьогодні, а не в грудні 1917 р. Йдеться про те, як до революційних організацій успішно примазуються кримінальні злочинці [13, с. 376], або картинка з виборів до Всеросійських Установчих зборів в одному селі на Полтавщині: «Під самою школою засіло кілька “большевиків” – один матрос та зо три спантеличених дядьків, і ця смілива кампанія перестрівала кожного виборця, а особливо з жіноти, питанням: “покажи список” і змушувала багатьох голосувати за свою партію» [13, с. 347]. Річ не просто в актуальності, лякає незжитість явищ ментального характеру, негативних побутових рис, моральної нестійкості, повторюваність помилок.У передмові до першого тому публіцистики С. Єфремова В. Верстюк визначив головні теми газетного доробку: «український національний рух, українсько-російські відносини, політична опозиція Центральної Ради до Тимчасового уряду українська державність у всіх її різновидах, більшовицький та білий режими, зростаюча суспільно-політична криза революції» [4, с. 5]. Думається, цим переліком не вичерпується коло питань, що цікавили Автора – вченого, громадського й державного діяча.Однак сьогодні на перше місце виступила тема, пов’язана із взаєминами з Росією, яка С. Єфремовим сприймалися як делікатні, дражливі, болючі проблеми здобуття Україною автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки, а через майже століття потому постала в іншій, значно драматичнішій, якості – бути чи не бути незалежній Українській державі.С. Єфремов був великим патріотом, людиною пристрасною і водночас справедливою, спостережливою й обачною, налаштованою переважно скептично до влади. Про його політичні вподобання добре сказав І. Гирич: «С. Єфремов не був революціонером і ставився з великою підозрою, якщо не ворожо, до всякого максималістичного розв’язання суспільно-політичних проблем. По натурі він був типовим еволюціоністом і всі сподівання на поліпшення життя покладав на еволюційне реформування існуючого укладу та на просвітні акції: школу, книжку, публічні громадсько-культурні заходи тощо. Лише кількісне збільшення інтелігентського прошарку серед різних верств населення, він вважав, може вирішити справу національного, а з ним і всякого іншого: економічного, соціального, політичного визволення» [7, с. 115]. Варто запам’ятати, що на першому місці для С. Єфремова перебувало національне визволення. Великий ненавистник автономістів Р. Бжеський однак визнавав, що «всі автономісти, об’єднані й очолювані У[країнською] Ц[ентральною] Радою були безперечно людьми, яким був дорогий і близький розвиток української культури. Старші віком з числа автономістів брали ще перед революцією активну участь в українському культурному процесі, любили українську мову, українську землю, українську пісню, українське народне мистецтво і й український нарід та його звичаї й побутові особливості». Взірцевим прикладом такого служіння рідному народові Р. Бжеський вважав С. Єфремова, ставлячи йому в особливу заслугу заснування видавництва «Вік» та журналістську діяльність [17, с. 426]. Виходячи з особистості Автора, драматичності доленосних подій Української революції, не простим обсерватором, але активним учасником яких він був, актуальністю розглянутої проблематики, спричиненою неоголошеною війною Росії проти України, сподіваємося, що спостереження С. Єфремова над російською демократією та монархістами-чорносотенцями, більшовиками й білогвардійцями, його рефлексії щодо національного питання взагалі, оцінки сучасного йому стану російсько-українських відносин та міркування щодо перспектив їх розвитку не можуть не зацікавити читача.Події революційної доби складалися таким чином, що перед вела російська сторона, а українці підтягувалися до рівня вимог, відповідали на виклики часу з певним запізненням. Якими б факторами не був спричинений революційний вибух, що призвів до повалення самодержавства, але сучасні вітчизняні історики дійшли висновку: «Українська революція була породженням Лютневої революції в Росії» [18, с. 5]. Мабуть, цим, насамперед, пояснюється і певний пієтет до діячів російської революції та беззаперечне прагнення лідерів українського національно-визвольного руху вести українців до автономії в складі Російської демократичної федеративної республіки. С. Єфремов теж віддав данину цим сподіванням, які відповідали його політичним переконанням, характеру, зрештою, здоровому глузду – адже йшлося про демократів, так би мовити, колег і однодумців. Можливо, далеко не всі представники тодішньої української еліти усвідомлювали докорінну відмінність російської демократії у поглядах на національне питання. А. Процик писала: «Для Олександра Керенського і членів його соціалістичного кабінету націоналізм не був пріоритетною проблемою. Вибух національних почуттів в ході революції вони розглядали як спонтанну емоційну реакцію на вивільнення з-під влади царизму, яка вщухне як тільки національні меншості звикнуть довіряти демократичній Росії. Те, що деякі меншості можуть забажати власної незалежної держави, було для них абсолютно незрозумілим, і тому будь-який вираз такого бажання вони розглядали як підступну інтригу ворогів…» [19, с. 23]. Але це крило дійсно стояло на демократичних позиціях в усіх питаннях, крім розпаду імперії. Що ж тоді говорити, про тих російських діячів, котрі поділяли погляди більшовиків, білогвардійців чи монархістів? Якщо С. Єфремов помилявся щодо справжніх намірів нових керівників Росії, то в оману було введено весь цвіт національно-визвольного руху.Водночас в його публіцистиці впадає в око відсутність запевнень представників російської сторони у вічній дружбі, братерських почуттях і тому подібних пафосних сентенцій. Прибічників такої патетики у ті часи теж вистачало. С. Єфремов ніколи не опускався до неї. Цікаво прослідкувати вживання ним слова «брат». У Автора є дві невеликі статті з однаковою назвою «Брат на брата» (5 липня і 30 серпня 1917 р.) [13, с. 189, 269 – 270]. В обох випадках йдеться про збройну боротьбу всередині російського народу: повстання більшовиків у Петрограді та корніловський заколот. Скидається на те, що С. Єфремов не вважав російський народ братом українському. А коли згадував про братню ворожнечу, то трактував її у біблейному дусі: «тут, усередині держави, проливається братня кров, виточена братньою же рукою… Історія Каїна й Авеля належить до тих, що по всі віки вертається, щоб обурювати людське сумління своєю звірячою природою» [13, с. 269 – 270]. Досить часто він не приховував іронії чи сарказму, вживаючи слово «брат» або прикметники, похідні від нього. Так, ставлення журналіста до тих українізованих частин, які не хотіли чинити опору більшовикам вкрай негативне, бо вони не хотіли воювати «з такими “братами”, коли вони грабують українські міста й села, чинять насильства, ґвалтують жінок і перешкоджають вести творчу працю на користь трудящих мас України…» [13, с. 446]. Слово «брат» взято в лапки не випадково. Поведінка більшовиків у ту першу, і, на жаль, не останню війну Росію проти України менше всього нагадувала братні стосунки. І С. Єфремов добре розумів облудність вживання цього слова діячами російської революції. У сучасній історіографії такий підхід набув значного поширення. С. Кульчицький наголосив: «“Брати-українці” фігурували і в князя Львова, і в Леніна. Обидва, однак, негативно ставилися до ідеї української автономії. […] Погляд Львова був традиційним: централізована країна з демократичним конституційним устроєм, а в національних регіонах – з культурно-національною автономією і самоуправлінням на рівні місцевих громад. Натомість Ленін виношував план створення держави-комуни, яка мусила мати подвійну структуру: на рівні партійних органів – диктатуру однієї партії, прикриту фіговим листком конституції, а на рівні радянських органів (тих же партійних, але перелицьованих у радянські), – демократичну владу, що спиралася на регульоване партійними органами волевиявлення населення. Подвійна владна конструкція дозволяла робити голосні заяви про народне волевиявлення, залишаючись у рамках диктатури» [Підкреслення Автора. – Т. Д.] [15, с. 236]. Звичайно, важко сподіватися, щоб С. Єфремов як сучасник тих процесів так глибоко й переконливо ухопив сутність вищеназваних моделей переобвлаштування Росії силами, котрі проголошували себе революційними. Однак він усе ж побачив і затаврував ознаки російського імперіалізму «в червоному плащі» у спробах більшовицької дипломатії добитися підтримки Німеччини, щоб уникнути проголошення незалежних держав на теренах колишньої імперії [14, с. 165 – 166].Не можна не помітити, що публіцист не довіряв російським діячам, з пересторогою ставився до державного устрою колишньої імперії, який потужно впливав на заходи Тимчасового уряду. Уже в першому листі з Петрограда, що склали цикл «З-над Невських берегів», він проникливо зазначає: «Одмінилась, та не зовсім: жива ще стара душа Петербурга. І коли ви зазирните ще глибше й попробуєте спуститися в саму гущу ділових справ, то зустрінетесь з тим самим хваленим російським безладдям, якого ніколи там не бракувало, а тепер, здається, то й надто. […] Оця внутрішня незмінність старих звичок становить ґрунт новому життю. Одмінилися зверхні форми, рушила з місця психіка людська, але набуті століттями завички й традиції стоять твердіше од монолітної колони на Дворцовому майдані. І в цій саме незмінності лежить багато корнів старого в нових формах, і те старе ще дається в знаки нам, що шукають повного оновлення од деспотичного не тільки в політичному розумінні складу життя» [13, с. 120]. Цьому спостереженню майже сотня років, але монолітна колона височить на Двірцевій площі Санкт-Перебурга й нині, а імперська сутність домінує не лише в політиці сучасної Росії: вона формує духовний, інтелектуальний і культурний простір її нації.З певним скепсисом поставився Автор до спроб Тимчасового уряду налагодити відносини з українцями шляхом видання маніфесту «до братнього українського народу». Одного посилання на відомий історичний факт виявилося достатньо, щоб звести нанівець або поставити під сумнів можливі позитивні наслідки даного кроку. «Од часів Петра І-го, – з неприхованою іронією пише С. Єфремов, – що обіцяв скрутного часу, за Шведчини, що “в подлунной не буде народу, щасливішого за український”, – це має бути перший маніфест од російського уряду до українського народу» [13, с. 158]. Автор та й багато його читачів добре знали, яке «щасливе» життя настало після остаточної інкорпорації українських земель до складу Російської імперії.Взагалі особливістю бачення С. Єфремова політичної ситуації від Лютневої революції до більшовицького перевороту є україноцентричність у визначенні пріоритетів. Починаючи від головних тез виступу секретаря Ради ТУПу на з’їзді 25 березня 1917 р., в яких декларувалася історична наступність товариства стосовно Кирило-Мефодіївського Братства й громадівського руху, й зокрема, підкреслювалося: «В період нової революції ми увійшли з так само чистими руками і не маємо каятися в тому, що хоч коли-небудь себе сплямували спільною роботою з офіціальною Росією» [13, с. 44, 46] аж до статті, що вийшла в номері «Нової ради» 31 грудня, і може трактуватися як своєрідна епітафія імперській Росії: «Маємо тепер кілька незалежних і мало чим, опріч ворожнечі й зненависті, між собою зв’язаних республік – на місці потужної колись імперії» [13, с. 413] – все, що виходило з-під пера С. Єфремова, було спрямоване на забезпечення революційних перемін в Україні, які хоча й називалися досягненням «автономії», але фактично націлювалися на формування органів незалежної держави. Складається враження, що С. Єфремов і його однодумці трактували федеративний устрій, як зручну й найменш небезпечну форму для дозрівання суверенітету. Національне питання мало для них велику вагу, тому в С. Єфремова так багато публікацій, присвячених досвіду інших народів у розв’язанні дражливої й життєво важливої проблеми «недержавних» націй. Зусилля ірландців, поляків, фінів, білорусів, литовців в цьому напрямку отримують доброзичливе схвалення Автора. Не випадково невелика замітка про перебіг З’їзду народів Росії називається «На бенкеті народів». С. Єфремов не шкодував добрих слів: «Щира товариська розмова затяглася допізна. Не хотілося розходитися, не хотілося порушувати того щирого братерського духу, що панував у залі» [13, с. 296 – 297]. У 1919 р. він писав: «З усіх земель колишньої Російської імперії найкраще, може, вийшла Польща, найбільш їй поталанило в тій завірюсі, що зірвалась на землях Східної Європи». Водночас у статті лунає застереження, що «імперіалістична, великодержавна політика в Польщі дається взнаки вже й тепер, а для будучини обіцяє просто фатальні наслідки» [14, с. 472 – 473].Найбільше непорозумінь виникало якраз з представниками російської еліти, якого б кольору й партійності вона не була. Буквально за декілька днів до більшовицького перевороту в Петрограді С. Єфремов писав: «В кругах неукраїнських останніми часами повелося говорити про сепаратизм та самостійництво українців. Ґвалтує про це, і способом часто недостойним, російська преса; виносять резолюції про те ж саме кадети на своєму з’їзді […]; поспішаються реагувати на це члени Тимчасового правительства, не кажучи вже про звичайні обивательські круги […]. І виходить вже зовсім не “мала купа невеличка”, а ніби й справді щось грізне та непереможне» [13, с. 316]. Це нагнітання істерії має, на думку Автора, приховати справжні причини погіршення відносин між Петроградом і Києвом: «Анархія, що грізною хвилею розливається по державі, пішла звідти, де стара державність найбільшу силу мала і найдужче одбилась, і тепер гріхи її перекладаються на державність нову […]. Коли російське військо громить тепер Естляндію, як розгромило вже деякі частини України, коли людність України за свій хліб не має потрібного краму, який ішов з великоруських губерній, коли замість краму звідти довозяться до нас самі максималістські лозунги та безконечна балаканина по всяких радах та нарадах, то можна цілком зрозуміти оце “бажання муром одгороджуватися од півночі”» [13, с. 317]. У цих спостереженнях так багато спільного з сучасним розвитком українсько-російських відносин, що мимоволі очікуєш на висновок, близький до сьогодення. І він дійсно присутній: Автор закликає українських політиків не піддаватися емоціям й «інстинктивним, не завжди усвідомленим течіям серед мас» залишатися «як переконані і послідовні федералісти» на старих позиціях [13, с. 317]. «Перемир’я» повинно дотримуватися будь-якою ціною – так це звучить в перекладі мовою сучасності.Як би ми не оцінювали тепер автономістсько-федеративний дискурс лідерів Центральної Ради, однак треба віддати їм належне – в послідовному дотриманні раз обраного політичного курсу їм не було рівних. Скидається на те, що С. Єфремов до останнього сподівався на можливість досягти спільної мови з Тимчасовим урядом. Натомість жодної довіри більшовикам у нього не було. Для нього їхні лідери та й рядові виконавці – це вершителі «Каїнового діла», «Каїнового замаху». Так оцінив публіцист ультиматум РНК РРФСР УНР. «Що це таке? Божевілля? Провокація? Дурість? Зрада? – Ми не хочемо вибирати назву для вчинку комісарського правительства, – обурювався Автор. – Щоб не було тут, а ясно одно – самодержавні комісари згубили вже всяку міру речей і кидають свідомо – бо інакше не було б того теж єдиного своїм нахабством в світі ультиматуму – російську державу на розпад і руїну. Україна, як найбільш організований й найдужчий з країв колишньої російської держави – це сіль в оці народним комісарам. І вони цю сіль силкуються знищити» [13, с. 364]. У численних публікаціях, які стали реакцією на першу агресію більшовицької Росії проти України (навала на Київ сприймалася особливо болісно) й подальші війни, внутрішню політику, заходи в галузі культури, освіти неможливо знайти жодного слова схвалення чи сприйняття. У пройнятих почуттям зненависті й відрази циклі публікацій, де йшлося про тритижневе перебування більшовиків у Києві 1918 р. виразно виступають історичні паралелі. С. Єфремов порівнює події, що почалися 16 січня (дата за старим ст.), з навалою монголо-татарських орд Батия [13, с. 453]. У трохи пізнішій статті він вдається до іншого порівняння: більшовики грабували Київ, нищили місто, вбивали людей, як «суздальський князь Андрій Боголюбський». «Ніякої власті у них не було, зате безладдя, безхліб’я, безвіддя, безгрішшя і т. ин. взяли таку силу і так далися взнаки, що далі вже було нікуди. І як колись Андрія Боголюбського, так тепер його наслідувачів випроваджувано з Києва однодушними прокльонами» [13, с. 492]. С. Єфремов самокритично схарактеризував помилки української влади, що, на його думку, призвели до трагічного повороту в розвитку революції: «Ми, беручи загалом усі наші політичні й культурні організації аж до самого новонародженого правительства, нічого не зробили, щоб ту величезну організаційну силу використати. Ну, просто – таки пучкою не кивнули, щоб дати масам те, за чим вони інстиктивно тяглися – хліб духовний, освідомлювання й громадсько-політичне виховання. Висока політика, чи краще сказавши – політиканство, посіла собою все. Широка організаційна робота не то не провадилась, а навпаки, в свідоме пішла занедбання» [13, с. 492]. На жаль, переляк, викликаний більшовиками, швидко минув, а належних висновків українською владою не було зроблено.Після перевороту П. Скоропадського 29 квітня 1918 р. С. Єфремов свої критичні стріли спрямовує проти гетьманського режиму. В. Верстюк слушно зазначає: «Минуло всього кілька днів після перевороту, уряд лише формується, програма його діяльності ще не скристалізована, але С. Єфремов уже виніс переконання, що переворот – це не просто спосіб зміни лівого есерівського уряду В. Голубовича більш правим політичним крилом, це значно масштабніша за своїми наслідками акція, покликана покласти край революції, повернути країну на кілька кроків назад, ліквідувати здобутки демократії у соціальній та національній політиці» [3, с. 14]. По великому рахунку ця оцінка не змінилася до падіння гетьманату. Не останню роль у ворожому ставленні зіграла політика уряду П. Скоропадського щодо росіян – втікачів з більшовицької Росії та й місцевих прибічників «єдіной і нєдєлімой». Як відомо, вона відзначалась толерантністю й поступливістю. Для С. Єфремова подібна проросійська поблажливість означала зраду: «“Не стая воронов слеталась”… Це злетілись на Україну всі, хто шукає теплого кутка й ласого шматка, хто хоче поживи, хто думає урвати ще щось для себе, урвавши вже там, на півночі, все, що було можна. Тут чужі й свої, і большевики і Пуришкевичі, і “фаховці” усяких спеціальностей і люди вільних професій, політики і просто обивателі, “Протофіс” і так звані “хлібороби”… Шукають поживи, злітаються круки, щоб вибрати очі нашому краєві. Важать на те, що нові світові заворушення дадуть їм змогу в каламутній воді рибки наловити й довести до кінця всі свої давні мрії й забаганки. Рахують, що вже кінець Україні…» [14, с. 228]. У цих рядках вражає насамперед розуміння неприйнятності й навіть згубності для утвердження Української державності діяльності «радників» різних мастей з чужих країв, усвідомлення їхньої політики як такої, що відповідає інтересам «білих», «червоних», лібералів, монархістів, але російських. Утім, це не означає, що точка зору С. Єфремова та його однодумців була єдино правильною. П. Скоропадський, безумовно, знав про ворожу налаштованість більшості есефів. У його «Спогадах», зокрема, зазначено: «Были, конечно, еще социал-федералисты. Это незначительная украинская партия, причем «социал» у них скорее дань времени, чтобы не казаться отсталыми. На самом же деле это была группа, напоминающая кадетов 3-го сорта с сильной украинской окраской» [20, с. 205]. Нам здається, що вся суть розходжень між прибічниками гетьмана і його опонентами з право-соціалістичного крила й крилася в рівні «національного забарвлення»: для останніх національна держава – альфа і омега їхніх устремлінь. Одначе й до них не відразу прийшло усвідомлення, що вся Росія, незалежно від партійних знамен і політичних ідеалів, чинитиме опір розвалу імперії, і її свята святих – не догмати марксизму, а заповіти імперії. Один з сучасних зарубіжних істориків так охарактеризував цей малопомітний для тодішніх аналітиків процес: «У 1917 – 1918 роках здавалося, що історія імперії в Росії скінчилася. Збулися всі найстрашніші острахи традиційних царських державників. Фінляндія, Закавказзя, балтійські провінції й величезні західні прикордонні території, включно з Україною, були втрачені. Насувалося німецьке панування в Європі. Росія була відкинута до тих кордонів, в яких вона знаходилася ще при Петрі І і з яких вона розпочала своє сходження до статусу великої держави, іншими словами, майже до тих же кордонів, в яких вона перебуває сьогодні. Американське втручання і перемога союзників на Західному фронті порушили перспективу німецької гегемонії в Європі, створивши при цьому політичний вакуум у Східній Європі. Переможні західні держави були занадто далекими, змученими війною і байдужими для того, щоб самим заповнити цей вакуум, хоча вони й створили cordon sanitaire із прозахідних країн-сателітів, котрий повинен був утримувати більшовицьку Росію на безпечній відстані від європейського економічного й культурного центру. Однак за цією стіною більшовикам вдалося консолідувати свої сили, знову захопити Україну, Білорусію й Закавказзя й відновити російську імперію в Північній Євразії» [16, с. 452 – 453].Скидається на те, що певні симптоми цього невідворотного процесу були помічені С. Єфремовим. Можливо, розуміння безнадійності боротьби політичної та військової змусило його повернутися до пропагування заходів у царині духовності, культури. Журналістику, можливо, єдину зброю, що перебувала в руках українських керманичів, С. Єфремов не збирався втрачати. При першій же можливості він відновлює газету під назвою «Рада». І знову порівняння, яке засвідчує його розуміння спільності коренів таких непримиренних режимів як царський і більшовицький: «20 липня 1914 р., – іронізує публіцист, – на самісінькому початку Світової війни, генерал Іванов закрив газету «Рада». 6 лютого, другого дня по вступі большевиків до Києва, товариш Щорс припинив газету «Нова рада». І той, і другий, робили те своє діло “навіки” – на менше вони не згоджувались, як тільки “навіки”, хоч і похапцем» [14, с. 356]. За цей період було видруковано чимало історико-культурологічних матеріалів. Кращі з них сповнені віри у життєдайність національної культури, непроминальну історичну роль її творців у відродженні нації. На 150-річчя від дня народження І. Котляревського Автор відгукнувся статтею «Фенікс (1769 –1919)», в якій переконував читачів, що «ця дата за нинішніх тяжких часів набуває величезного символічного значіння. Не все гине на пожарищі. Невмируще залишається. А лишаючись, стає непохитною основою, з якої буйно підуть, сили набираючись, молоді свіжі паростки нового життя» [14, с. 355]. У цьому контексті не може не привернути увагу й публікація, присвячена ще одному ювілею – 250-річчю (1669 р.) наданню Могилянській колегії статусу державного навчального закладу. С. Єфремов вдається до з’ясування ролі історичного минулого: «Люблю зазирати в старовину, – щиро зізнається він, – Там бо не тільки можна знайти спочинок і певний притулок для духа, збуреного тяжкою сучасністю, але й опертися на щось міцне й непохитне в висновках. В сучасності ми бачимо самий процес життя, його невтомний біг, хоча він здається нам часто безпорадним топтанням на одному місці. В минулому ж не тільки це видко, але й наслідки, якими життя вже укоронувало й довершило свій невпинний процес. В сучасності логіка подій для нас уривається на другій, часто на першій посилці, – там же, в давнині, ми маємо повний комплекс подій, цілий стрункий силогізм, – свого роду, і висновки так само перед нами на повен зріст, як і посилки. І щоб освітити в аналогії сучасні події, часто конче неминучим видається обертатися до далекої давнини» [14, с. 426]. Це розлоге, добре аргументоване міркування виступає основою для з’ясування усієї правди про взаємини шкіл з польською (натоді панівною) мовою викладання й українською. Вони нагадують С. Єфремову ставлення влади до української школи уже за доби революції: «Вбога школа, вбогі учні, приватні кошти, щирий ідеалізм і посвячення – з одного боку; привілейоване становище, державність, пиха й холодна офіціальщина – з іншого» [14, с. 427 – 428]. Це докір українським діячам за погане розуміння ними значення шкільної освіти у патріотичному вихованні й водночас розуміння того факту, що на рівні середньої й низової ланок освітян і пересічного мешканця міста чи села ставлення до російської мови, як до «панської» і панівної залишилося незмінним. Не тільки С. Єфремов шукав духовної розради й порятунку в царині культурних здобутків. Здається, в міру того, як згасали останні надії на здобуття держави, все більше політичних й громадських діячів зверталися до цього джерела. Так, М. Грушевський, перебуваючи в еміграції, наприкінці 1919 р. опублікував французькою й англійською мовами статтю – відгук на 100-літній ювілей ще одного великого українця: «Не можна завершувати рік, не згадавши, що на 1919 р. припадає 100-річчя від дня народження великого письменника, представника українського руху минулого століття, Пантелеймона Куліша…» [9, с. 52]. Прикладів подібної спрямованості на актуалізацію культурної й духовної спадщини у публіцистичному доробку С. Єфремова можна знайти чимало. Це важлива складова частина і його візії українсько-російських відносин – окремішність культури, мови, менталітету двох народів.Насамкінець варто звернути увагу на ще одну особливість газетної журналістики С. Єфремова: її києвоцентричність. У його статтях мало уваги звертається на інші регіони України, можливо, за винятком Галичини, слабо висвітлені й зусилля царату, Тимчасового уряду, Раднаркому розчленувати українські землі, порушивши їхню єдність. У сучасній історіографії ця проблема, у зв’язку з агресією путінської Росії виходить на чільне місце [21; 22]. Тимчасовий уряд, як відомо, в своїй Інструкції Генеральному Секретаріатові від 4 серпня 1917 р. заявив претензії на схід і південь України, залишивши під своєю юрисдикцією територію й населення чотирьох губерній. «Непоступливість уряду в національному питанні була одним з факторів, який ослаблював його позиції і, таким чином, наближала крах» [22, с. 95]. Ми знайшли у С. Єфремова тільки одну згадку про цей недружній крок російського уряду. «Найголовніше» «запитання» до Інструкції, яке виникло у публіциста, якраз і стосувалося вищеназваного поділу [13, с. 213]. Стосовно ж більшовицької затії щодо проголошення Донецько-Криворізької республіки, менш відомих Миколаївської та Радянської республіки Тавриди, то, здається, С. Єфремов про них навіть не знав, принаймні вчасно інформація не дійшла до Києва. У статті «За двома зайцями» від 5 квітня 1918 р. він писав: «Про так зване совітське правительство на Україні, по тому, як воно зникло з Києва, згинула була і всяка чутка. І аж ось тепер почали доходити звістки, що розташувалося воно в Катеринославі, називаючи себе вже правительством Донецько-Криворізької (!) республіки». Автор пояснює цей крок вимогами Берестейського миру щодо виведення російських військ з України. Підступність Москви журналіст вбачає в тому, що «цим большевики ніби двох зайців разом убивають: виконують умову й підтинають морально Центральну Раду, до якої, виходить самі українці вороже ставляться» [13, с. 548]. Таке трактування правильне, але не повне. Сучасні історики стверджують, що «у ставленні до південноукраїнського регіону більшовики продовжили традицію царської влади та Тимчасового уряду. Південь України вони вважали «Новоросією» – частиною етнічної Росії. Більшовики пішли шляхом створення у регіоні радянських республік, які підпорядковувалися радянському російському центру. Регіональні радянські утворення виявилися нежиттєздатними» [21, с. 81]. Згодом більшовики відмовилися від цієї ідеї, натомість зробили все, щоб підпорядкувати собі всю Україну.Підсумовуючи, варто ще наголосити на винятковій історико-культурологічній цінності революційної публіцистики С. Єфремова революційної доби. Вона піднімає масу питань, більшість яких не втратила своєї актуальності й сьогодні, бо процес дозрівання української політичної нації після поразки Української революції затягнувся ще майже на століття. Проблема ж українсько-російських відносин проходить червоною ниткою через всі праці журналіста. Хоча Автор і дотримувався курсу на автономію в складі федеративної демократичної Росії, однак його ставлення навіть до революційного Петрограда можна охарактеризувати як недовірливе, сповнене перестроги й відчуття загрози. Само собою, політика центру й місцевих проросійських кіл давали для такої реакції чимало підстав. Більшовизм натомість сприймався С. Єфремовим як реальна небезпека для України, і в цьому наставленні він, на жаль, виявився цілком правим.